Читать книгу Quo vadis - Генрик Сенкевич - Страница 16

Протягом кількох наступних днів Хілон ніде не з'являвся. Вініцій, який, відтоді як довідався від Акти, що Лігія його кохала, у сто разів іще більше прагнув її відшукати, розпочав пошуки на свій страх і ризик, не бажаючи, а водночас і не маючи змоги звернутися по допомогу до імператора, зануреного в тривогу з приводу здоров'я маленької Августи.

Не допомогли жертви, принесені в храмах, молебні та обітниці, як і мистецтво лікарське й усілякі ворожбитські засоби, до яких удавалися врешті-решт. За тиждень дитя померло. Жалоба впала на двір і на Рим. Імператор, який при народженні дитини шаленів од радості, шаленів тепер од розпачу і, зачинившись у себе, протягом двох днів не приймав їжі й, незважаючи на те, що палац кишів юрмами сенаторів та августіанів, які поспішали висловити жаль та співчуття, не хотів нікого бачити. Сенат зібрався на надзвичайне засідання, на якому померле дитя оголошене було богинею; ухвалено спорудити їй храм і призначити особливого жерця. Складали також нові на честь померлої жертви, відливали їй статуї з дорогоцінних металів, а похорон був сама нечувана урочистість, на якій народ дивувався нестримним виявам жалоби, що до них удавався імператор, плакав з ним разом, простягав руки за подачками й понад усе розважався незвичним видовищем.

Петронія занепокоїла та смерть. Відомо вже було в усьому Римі, що Поппея приписує її дії чар. Повторювали те за нею й лікарі, що в такий спосіб могли виправдати безуспішність своїх зусиль, і жерці, жертви яких виявилися безсилими, і заклинателі, що дрижали за своє життя, і народ. Петроній радий був тепер, що Лігія втекла; позаяк і не зичив зла Авлу, а бажав добра й собі, й Вініцію, тому щойно було прибрано кипарис, поставлений на знак жалоби перед Палантином, поспішив на прийом, улаштований для сенаторів і августіанів, аби переконатися, наскільки Нерон прислухався до балачок про чари, та запобігти наслідкам, які могли б із того виникнути.

Припускав також, знаючи Нерона, що той, хоча й не вірив у чари, удаватиме, що вірить, і тому, аби ошукати свій біль, і тому, аби комусь помститися, і врешті, аби запобігти припущенням, що боги починають його карати за лиходійства. Петроній не гадав, що імператор міг навіть власне дитя любити щиро і глибоко, хоча й удавав палке почуття, був, одначе, певен, що перебільшуватиме страждання. Таки не помилився. Нерон вислуховував слова розради сенаторів і вершників з кам'яним обличчям, з очима, втупленими в одну точку, й видно було: якщо навіть щиро страждає, то водночас думає і про те, яке враження справляє його страждання на присутніх, заразом позує, наслідуючи Ніобу[184], й дає виставу батьківської жалоби, як коли б її грав комедіант на сцені. Не зумів навіть при тому витримати позу мовчання й ніби скам'янілого страждання, бо раз по раз робив жести, нібито посипав голову прахом земним, а подеколи стогнав глухо, побачивши ж Петронія, підхопився і трагічним голосом почав так волати, щоб усі його могли почути:

– Eheu!.. І ти ж винен у її смерті! За твоєю порадою ввійшов у ці стіни злий дух, який одним поглядом виссав життя з її грудей… Горе мені! Й волів би, щоб очі мої не дивилися на світло Геліоса… Горе мені! Eheu! Eheu!..

І, підвищуючи щоразу голос, перейшов на розпачливий крик, але Петроній у ту ж мить, вирішивши поставити все на один кидок гральної кості, простягнув руку, зірвав швидко шовкову хустку, що її Нерон завше носив на шиї, й поклав йому її на вуста.

– Володарю! – виголосив урочисто. – Спали Рим і світ зі страждання, але збережи нам свій голос!

Сторопіли присутні, сторопів на мить і сам Нерон, лише Петроній лишився незворушним. Він знав надто добре, що робить. Адже пам'ятав, що Терпносу й Діодору просто було дано наказ прикривати рот імператору, коли, підвищуючи понадміру голос, той наражав його на ризик.

– Імператоре, – мовив далі з тією самою врочистістю та смутком, – зазнали ми втрати незмірної, хай нам хоч цей скарб лишиться на розраду!

Обличчя Нерона затремтіло, і за хвилину з очей пустилися в нього сльози; раптом поклав долоні на плечі Петронія і, припавши головою до його грудей, почав, схлипуючи, повторювати:

– Лише ти з усіх про те подумав, лише ти, Петронію! Лише ти!

Тигеллін пожовтів од заздрості. Петроній же мовив:

– Їдь до Анція! Там вона з'явилася на світ, там зійшла на тебе радість, там зійде розрада. Хай морське повітря освіжить твоє божественне горло; хай груди твої вдихнуть солону вологу. Ми, вірні твої піддані, підемо всюди за тобою, і коли твій біль будемо гоїти дружбою, ти втішиш нас піснею.

– Так! – одказав жалібно Нерон. – Я напишу гімн на її честь і створю до нього музику.

– А потім пошукаєш теплого сонця в Байях.

– А потім забуття в Греції.

– На батьківщині поезії й пісні!

І кам'яний, похмурий настрій розвіювався поступово, як розвіюються хмари, що закривали сонце, а натомість почалася розмова, ніби сповнена ще смутку, але й сповнена намірів на майбутнє, стосовно подорожі, артистичних виступів, і навіть урочистостей, яких вимагало оголошене прибуття Тиридата, царя Вірменії. Тигеллін спробував, щоправда, ще згадати про чари, та Петроній, упевнений уже у виграші, просто прийняв виклик.

– Тигелліне, – сказав, – чи гадаєш, що чари можуть шкодити богам?

– Сам імператор про них говорив, – відповів придворний.

– Страждання говорило, не імператор, але ти що про це думаєш?

– Боги занадто могутні, щоби могли підпадати під зурочення.

– Чи будеш же не визнавати божественності імператора та його родини?

– Peraktum est![185] – муркнув, стоячи поряд, Епрій Марцелл[186], повторюючи окрик народу, коли гладіатор на арені ураженим був одразу так, що добивати не було потреби.

Тигеллін придушив у собі гнів. Між ним і Петронієм здавна існувало суперництво щодо Нерона, – і Тигеллін мав ту перевагу, що Нерон менше або, скоріше, зовсім його не соромився, – аж досі все-таки при кожному зіткненні Петроній долав його розумом і дотепністю.

Так сталося й цього разу. Тигеллін замовк і тільки відзначав собі в пам'яті тих сенаторів і вершників, які, тоді як Петроній одступив у глиб зали, оточили його враз, припускаючи: після того, що сталося, він буде неодмінно першим улюбленцем імператора.

Петроній же, вийшовши з палацу, вирушив до Вініція і, розповівши йому про зустріч з імператором і сутичку з Тигелліном, сказав:

– Не тільки відвернув небезпеку від Авла Плавтія та Помпонії, і водночас од нас обох, але навіть од Лігії, яку не шукатимуть хоча б тому, що я намовив цю міднобороду мавпу, щоб поїхала до Анція, а звідти до Неаполіса або Бай. І поїде, бо в Римі досі не смів публічно виступити в театрі, знаю ж, що давно вже має намір виступити в Неаполісі. Потім він мріє про Грецію, де хочеться йому співати в усіх найбільших містах, а потім, зібравши всі вінки, що їх йому піднесуть греки, здійснить тріумфальний в'їзд до Рима. Протягом того часу матимемо можливість шукати Лігію вільно й сховати її надійно. А що ж? Чи нашого шляхетного філософа не було досі?

– Твій шляхетний філософ шахрай. Ні! Не було, не з'являвся і не з'явиться більше!

– А я маю ліпше уявлення, якщо не про його порядність, так про його розум. Пустив уже одного разу кров твоєму гаманцю і з'явиться хоча б для того, щоб пустити її вдруге.

– Нехай стережеться, аби я йому крові не пустив!

– Не роби цього; будь з ним терплячим, доки в шахрайстві не переконаєшся. Не давай йому більше грошей, а натомість обіцяй щедру нагороду, якщо принесе тобі надійні відомості. Чи вжив ти якихось заходів на свій страх і ризик?

– Двоє моїх вільновідпущеників, Німфідій і Демас, шукають її на чолі шістдесяти людей. Тому з рабів, який її знайде, мною обіцяна воля. Розіслав, крім того, гінців на всі дороги, що ведуть із Рима, щоб на постоялих дворах розпитували про лігійця та дівчину. Сам блукаю містом вдень і вночі, розраховуючи на щасливий випадок.

– Про що-небудь довідаєшся, дай мені знати, бо я мушу їхати до Анція.

– Добре.

– А якщо коли-небудь уранці, прокинувшись, скажеш собі, що через одну дівчину не варто себе мучити й витрачати на неї стільки зусиль, то приїзди до Анція. Там не забракне ні жінок, ні розваг.

Вініцій заходив швидкими кроками, Петроній же спостерігав якийсь час за ним, врешті сказав:

– Скажи мені щиро – не як палкий юнак, який щось собі навіяв і сам себе розпалює, але як чоловік розсудливий, що відповідає на запитання друга: чи тобі завше однаково бігати за тією Лігією?

Вініцій зупинився на хвилину й дивився на Петронія так, мовби його раніше не бачив, потім знову почав ходити. Було видно, що гамує в собі вибух. Врешті на очі, од відчуття власного безсилля, від горя, гніву й нездоланної туги, навернулися дві сльози, які подіяли дужче на Петронія, ніж найбільш красномовні слова.

Тож, замислившись, за хвилину сказав:

– Світ несе на плечах не Атлант[187], а жінка, і часом грається ним, як м'ячем.

– Так! – погодився Вініцій.

Й почали прощатися. Але в ту хвилину раб повідомив, що Хілон Хілонід чекає в передпокої та просить, аби його допустили перед очі володаря.

Вініцій наказав одразу його впустити, Петроній же сказав:

– Бач! Не говорив я тобі! Присягаюся Геркулесом! Зберігай тільки спокій; інакше він візьме гору, а не ти.

– Вітання і честь шляхетному військовому трибуну й тобі, пане! – мовив, зайшовши, Хілон. – Нехай щастя ваше дорівнюватиме вашій славі, а слава нехай обійде весь світ, од Геркулесових стовпів аж до кордонів землі Аршакідів.[188]

– Здрастуй, законодавцю доброчесності й мудрості! – відповів Петроній.

Але Вініцій запитав з удаваним спокоєм:

– Що приніс?

– За першим разом приніс тобі, пане, сподівання, тепер же приношу певність, що дівчину буде знайдено.

– Це значить, що ти не знайшов її досі?

– Так, пане, але знайшов, що означає знак, який тобі накреслила; знаю, що за люди, які її відбили, і знаю, між прихильниками якого божества належить її шукати.

Вініцій хотів було підхопитися зі стільця, на якому сидів, але Петроній поклав йому долоню на плече і, звертаючись до Хілона, сказав:

– Кажи далі!

– Чи цілковито певен ти, пане, що дівчина тобі накреслила рибу на піску?

– Авжеж! – вибухнув Вініцій.

– Отже, вона християнка й відбили її християни.

Настала хвилина мовчання.

– Слухай, Хілоне, – врешті сказав Петроній. – Мій родич призначив тобі за відшукання дівчини значну кількість грошей, але не меншу кількість різок, якщо його захочеш ошукати. В першому випадку ти купиш не одного, а трьох переписувачів, у другому – філософія всіх семи мудреців, із додатком твоєї власної, не стане тобі цілющою маззю.

– Дівчина – християнка, пане! – заволав грек.

– Задумайся, Хілоне. Ти ж чоловік недурний! Знаємо, що Юлія Силана разом із Кальвією Криспініллою звинуватили Помпонію Грецину у прихильності до християнських забобонів, але знаємо також, що домашній суд звільнив її від цього наклепу. Чи ти б хотів його тепер поновити? Чи хотів би нас переконати, що Помпонія, а з нею разом і Лігія можуть належати до ворогів роду людського, до отруювачів фонтанів і колодязів, до шанувальників ослячої голови, до людей, які вбивають дітей і поринають у найгидотнішу розпусту? Подумай, Хілоне, чи та теза, яку ти нам стверджуєш, не відіб'ється як антитеза на твоїм хребті.

Хілон розвів руками на знак того, що це не його вина, потім сказав:

– Пане! Вимов по-грецьки таку фразу: Ісус Христос, Бога Син, Спаситель.

– Добре. Ось вимовив!.. Що з того?

– А тепер візьми перші літери кожного з цих слів і склади їх так, аби утворилось одне слово.

– Риба! – сказав зі здивуванням Петроній.

– Ось чому риба стала символом християн, – відповів із гордістю Хілон.

Настала хвилина мовчання. У міркуванні грека було, одначе, щось таке вражаюче, що обоє друзів не могли відійти від здивування.

– Вініцію, – спитав Петроній, – чи ти не помиляєшся й чи справді Лігія накреслила тобі рибу?

– Присягаюся всіма богами підземними, можна збожеволіти! – заволав у пориві молодик. – Коли б мені накреслила птаха, сказав би, що птаха!

– А значить – християнка, – повторив Хілон.

– Це значить, – сказав Петроній, – що Помпонія та Лігія затруюють колодязі, убивають схоплених на вулиці дітей і поринають у розпусту! Дурниці! Ти, Вініцію, був довше в їхнім домі, я був недовго, але знаю достатньо і Авла, і Помпонію, достатньо навіть знаю Лігію, щоби сказати: наклеп і дурниці! Якщо риба є символом християн, чому і справді заперечити важко, і якщо обидві вони християнки, то – присягаюся Прозерпіною[189] – очевидно, християни не те, за що ми їх маємо.

– Говориш, як Сократ, пане, – відповів Хілон. – Хто коли-небудь розпитував християнина? Хто зрозумів їхню науку? Коли я мандрував три роки тому з Неаполіса до Рима (о, чому ж там не лишився!), приєднався до мене чоловік, лікар, на ім'я Главк, про якого мовлено, що він християнин, та, незважаючи на це, я переконався, що був то добрий і чесний чоловік.

– Чи не від того чесного чоловіка довідався ти тепер, що означає риба?

– На жаль, пане! По дорозі на одному постоялому дворі штрикнув хтось поважного старця ножем, а дружину й дитину його забрали работорговці, я ж, обороняючи їх, втратив оці два пальці. Але позаяк між християнами, як кажуть, не бракує чудес, то маю сподівання, що вони відростуть.

– Як це? Ти став християнином?

– З учорашнього дня, пане! З учорашнього дня! Зробила мене ним ця риба. Бачиш, яка, одначе, в ній сила! І через кілька днів я буду найревнішим із ревних, аби мене допустили до всіх своїх таємниць, а коли мене допустять до всіх таємниць, буду знати, де ховається дівчина. Тоді, може, моє християнство ліпше окупиться, ніж моя філософія. Я також приніс обітницю Меркурію[190], що, коли мені допоможе відшукати дівчину, пожертвую йому двох телиць одного віку й зросту, яким накажу позолотити роги.

– Значить, твоє вчорашнє християнство і твоя давніша філософія дозволяють тобі вірити в Меркурія?

– Вірю завше в те, в що мені вірити є потреба, і це моя філософія, яка особливо Меркурію має припасти до смаку.

Як на лихо, ви ж бо знаєте, шляхетні панове, який це бог підозріливий. Не довіряє він обітницям навіть бездоганних філософів і волів би, може, наперед отримати телиць, а тим часом це величезні витрати. Не кожен – Сенека, і в мене на те не вистачить, якби шляхетний Вініцій захотів у рахунок тієї суми, що її мені обіцяв… скільки-небудь…

– Ні обола, Хілоне! – сказав Петроній, – ані обола! Щедрість Вініція переважить твої сподівання, але тільки тоді, коли Лігію буде знайдено, тобто коли нам вкажеш її схованку. Меркурій мусить тобі закредитувати двох телиць, хоча й не здивуюся йому, якщо він не матиме до того бажання, і вбачаю в тому його розум.

– Послухайте мене, шановні панове. Відкриття, що його я зробив, є великим, бо, хоча не відшукав досі дівчину, знайшов дорогу, на якій її належить шукати. Ось ви розіслали вільновідпущеників і рабів по всьому місту та провінції, а хоч якийсь вам дав ознаку? Ні! Тільки я дав. І скажу вам більше. Серед ваших рабів можуть бути християни, про яких не знаєте, позаяк забобони ці поширилися всюди, і ці, замість того щоб допомагати, будуть вас зраджувати. Погано навіть те, що мене тут бачать, і тому ти, шляхетний Петронію, накажи Евніці мовчати, ти ж, так само шляхетний Вініцію, розголоси, що тобі продаю мазь, яка змащеним нею коням забезпечує перемогу в цирку… Я сам шукатиму і я сам знайду втікачів, ви ж вірте мені та знайте: те, що отримав би наперед, було б для мене заохоченням, бо завше буде сподіванням на більше та більшою впевненістю, що обіцяна нагорода мене не мине. Саме так! Як філософ зневажаю гроші, хоча ж не зневажає їх ні Сенека, ні навіть Музоній або Корнут, які, одначе, не втратили пальців, захищаючи інших, і які можуть самі писати й передати нащадкам свої імена. Але крім раба, якого купити збираюсь, і крім Меркурія, якому обіцяв телиць (а знаєте, як худоба подорожчала), самі пошуки потягнуть за собою значні витрати. Послухайте лише терпляче. Ось за ці кілька днів на ногах поробились у мене рани від безперервного ходіння. Заходив я до винарні, щоб поговорити з людьми, до пекарів, різників, до продавців маслинової олії та до рибалок. Обійшов я всі вулиці й завулки; був у схованках рабів-утікачів; програв у мору близько ста асів; був у пральнях, сушарнях і харчевнях, бачився з погоничами мулів і скульпторами; зустрічався з людьми, що лікують пухирі та виривають зуби, заводив балачки з торговцями сушених фіг, побував на цвинтарях, а все для чого? А для того, щоб креслити всюди рибу, дивитися людям у вічі та слухати, що при цьому знакові скажуть. Тривалий час не міг я нічого виявити, аж одного разу побачив старого раба коло фонтана, що черпав відрами воду й плакав. Наблизившись тоді до нього, запитав про причину сліз. На те, коли ми сіли на обводі фонтана, відповів мені, що збирав усе життя сестерцій до сестерція, щоб викупити любого сина, але хазяїн його, такий собі Панса, побачивши гроші, забрав їх, сина ж залишив надалі в неволі. «Ось і плачу, – мовив старий, – бо хоч повторюю: на все воля божа, не можу, бідолашний грішник, стримати сліз». Тоді, наче передчуваючи щось, умочивши палець у відро, накреслив йому рибу, він же сказав: «І моє сподівання у Христі». Я запитав: «Ти впізнав мене по знаку?» Він відповів: «Саме так, мир тобі». Тоді почав я тягти його за язик, і добродій усе мені виляпав. Хазяїн його, той Панса, сам є вільновідпущеником великого Панси і доправляє до Рима Тибром каміння, яке раби й наймані люди розвантажують із плотів і переносять до будов уночі, щоб удень не заважати рухові на вулицях. Працює серед них багато християн і його син, але позаяк праця та непосильна, хотів його викупити. А Панса волів забрати і гроші, й раба. Так розповідаючи, знову почав плакати, я ж додав до його сліз свої, що мені вдалося по доброті сердечній і через кольки в ногах, які дістав я через безперервне ходіння. Почав теж при тому нарікати, що, прийшовши кілька днів тому з Неаполіса, не знаю нікого з братії, не знаю, де вони збираються, щоб молитися разом. Він здивувався, що мені християни з Неаполіса не дали листів до римської братії, на що я відповів, що в мене їх украдено по дорозі. Тоді сказав мені, щоб я прийшов уночі до ріки, а він мене з братами познайомить, ті ж допровадять мене до молитовних домів і до старших, які керують християнською общиною. Це почувши, зрадів я так, що дав йому суму на викуп сина, сподіваючись на те, що великодушний Вініцій удвічі мені її відшкодує…