Читать книгу Quo vadis - Генрик Сенкевич - Страница 9

Перед Актою, колишньою коханкою Нерона, колись схилялися найвельможніші голови Рима, та навіть і тоді вона не бажала втручатися в публічне життя, і якщо іноді користувалася своїм впливом на молодого володаря, то лише для прохань про милосердя. Тиха, скромна, вона здобула вдячність багатьох і не зробила своїм ворогом нікого. Навіть Октавія не зуміла її зненавидіти. Заздрісники не вважали її небезпечною. Було відомо, що Акта продовжує любити Нерона любов'ю тужною та страдницькою, котра живиться вже не надією, а лише спогадами про ті дні, коли Нерон був не тільки молодим і люблячим, але був кращим. Всі знали, що до цих спогадів приковані її душа та помисли, але що вона нічого вже не очікує, а позаяк можна було не побоюватися, що імператор до неї повернеться, то на Акту дивились як на цілком безневинну істоту й не чіпали її. Для Поппеї вона була тільки смиренною прислужницею, настільки безневинною, що та навіть не вимагала випровадити Акту з палацу.

Але оскільки імператор колись її любив і розстався з нею без образ, спокійно, майже по-дружньому, Акта продовжувала користуватися повагою. Відпустивши її на волю, Нерон дав їй покої в палаці з окремим кубікулом і декількома служницями. Давніше Паллант і Нарцисс, вільновідпущеники Клавдія, не тільки сідали з Клавдієм за трапезу, але як могутні його міністри мали почесні місця, й Акту теж іноді запрошували до імператорського столу. Робили це, можливо, ще й тому, що її краса становила істинну окрасу бенкету. Зрештою, у виборі співтрапезників імператор давно вже перестав рахуватися з будь-якими правилами пристойності. За його столом сиділа строката суміш людей усіх станів і занять. Були серед них і сенатори, та здебільшого такі, котрі заразом могли бути блазнями. Були старі й молоді патриції, жадібні до забав, розкоші та насолод. Бували там жінки, що мали гучні імена, хоча не соромилися надівати ввечері біляві перуки та вирушати на пошуки пригод у темних завулках міста. Бували й високі сановники, і жерці, котрі за повними чашами залюбки насміхалися над своїми богами, а поряд із ними юрмився всякий набрід – співаки, міми, музиканти, танцівники й танцівниці, поети, котрі, декламуючи вірші, думали про сестерції, що, можливо, їм перепадуть за вихваляння віршів імператора, голодні філософи, які проводжали жадібними поглядами страви, що подавалися на стіл, нарешті, прославлені візники, фокусники, чудотворці, красномовці, дотепники та всілякі, модою чи дурістю людською піднесені знаменитості-одноденки, пройдисвіти, серед яких було чимало рабів, які ховали під довгим волоссям продірявлені вуха.

Більш знамениті просто сідали до столу, інші розважали бенкетуючих, очікуючи миті, коли слуги дозволять їм накинутися на рештки їжі та напоїв. Таких гостей приводили Тигеллін, Ватиній і Вітеллій, і частенько їм доводилося подбати і про належний як на імператорські палати одяг для всього цього наброду – зрештою, імператору таке товариство подобалося, в ньому він почувався цілком невимушено. Придворна розкіш усе золотила, всьому надавала блиску. Великі й нікчемні, нащадки вельможних родів і голота з римських бруківок, натхненні артисти й жалюгідні нездари – всі прагнули до палацу, аби насолодитися видовищем сліпучої розкоші, що перевершувала людське уявлення, та наблизитися до подателя всіляких милостей, багатств і благ, примха котрого могла, звичайно, принизити будь-кого, але так само й безмірно піднести.

Того дня Лігія теж мала бути присутньою на такому бенкеті. Страх, нерішучість і зрозуміла за такої різкої переміни приголомшеність протистояли в її душі бажанню вчинити опір насильству. Вона боялась імператора, боялася людей, боялася палацу, гамір якого доводив її до нудоти, боялася бенкетів, про безсоромність яких наслухалася від Авла, від Помпонії Грецини та їхніх друзів. Незважаючи на молодість, Лігія багато чого розуміла – зрештою, в ті часи відголоски навколишнього зла доходили навіть до дитячих вух. І Лігія знала – в цьому палаці її очікує загибель, про що в мить розставання попереджала її і Помпонія. Та юне серце дівчини, котре було незнайоме з розпустою і глибоко засвоїло уроки, дані названою матір'ю, було готове захищатися від загибелі, що загрожувала: Лігія давала в цьому обітницю матері, собі, а також тому божественному вчителю, в якого вона не тільки вірила, а якого полюбила своїм напівдитячим серцем за солодкість його вчення, за муки його кончини та за славу воскресіння з мертвих.

Тепер вона була до того ж упевнена, що ні Авл, ні Помпонія Грецина не будуть відповідати за її вчинки, й вона роздумувала, чи не ліпше вчинити опір і не піти на бенкет. Страх і тривога володіли її душею, та вони не могли притлумити все зростаюче бажання виявити мужність, стійкість, піти на муки і на смерть. Адже так навчав божественний учитель. Адже сам він явив тому приклад. Адже Помпонія розповідала їй, що найбільш ревні прихильники його вчення всією душею прагнуть такого випробування, благають про нього. І Лігію, коли вона ще жила в домі Авла, часом поймало таке бажання. Вона бачила себе мученицею, бачила рани на своїх долонях і ступнях, бачила, як її, з обличчям білішим від снігу, сяючим неземною красою, відносять такі ж білосніжні ангели в небесну блакить, і уява її тішилась цими мареннями. Тут багато було дитячої мрійливості, але була також частка самомилування, за що їй докоряла Помпонія. А тепер, коли опір волі імператора міг накликати жорстоку кару й коли уявні муки могли стати дійсністю, до п'янких її мрій, до цих пристрасних прагнень додавалася, разом із страхом, деяка цікавість – як же її покарають, які муки для неї вигадають. Такі думки бентежили багато в чому ще дитяче серце Лігії. Але Акта, довідавшись про них, глянула на неї з таким подивом, ніби дівчина марить у гарячці. Противитись волі імператора? З першої ж хвилини накликати його гнів? Для цього треба бути сущою дитиною, котра не знає, що белькоче. Таж із слів Лігії зрозуміло, що вона не заручниця, а просто забута своїм народом дівчина. Її не охороняє ніякий закон, а якби й охороняв, імператор достатньо могутній, аби у хвилину гніву розтоптати будь-який закон. Імператор захотів узяти її, й однині він розпоряджається нею. Тепер вона у його владі, понад яку немає на світі нічого.

– Так, звичайно, – говорила Акта, – я теж читала послання Павла з Тарса і знаю, що в небесах, над землею, є Бог і є Син Божий, який воскрес із мертвих, але тут, на землі, є тільки імператор. Пам'ятай про це, Лігіє. Знаю також, що твоє вчення не дозволяє тобі бути тим, чим була я, і що вам, як і стоїкам, про яких мені розповідав Епікет[146], коли доводиться вибирати між ганьбою та смертю, дозволено вибирати лише смерть. Але звідки ти можеш знати, що тебе чекає смерть, а не ганьба? Хіба не чула ти про доньку Сеяна[147], котра була ще дівчинкою й за наказом Тиберія для дотримання закону, що забороняв карати на смерть незайманих, мусила перед своєю загибеллю зазнати безчестя? О Лігіє, Лігіє, бійся прогнівити імператора! Коли настане вирішальна мить, коли тобі доведеться вибирати між ганьбою та смертю, ти вчиниш так, як велить тобі твоя істина, та не шукай загибелі добровільно й не дратуй із дріб'язкового приводу земного й до того ж жорстокого бога.

Акта говорила з почуттям глибокого жалю, навіть із пристрастю, – трохи короткозора, вона наблизила своє ніжне обличчя до обличчя Лігії, ніби придивляючись, яке враження справляють її слова.

– Яка ти добра, Акто! – сказала Лігія, з дитячою довірливістю обійнявши її.

Потішена похвалою та довір'ям, Акта пригорнула дівчину до своїх грудей, а потім, вивільнившись од її обіймів, сказала:

– Щастя моє проминуло, і радість проминула, та злою я не стала.

Швидко походжаючи по кімнаті, вона заговорила, ніби сама з собою, й відчай чувся в її голосі:

– Ні, він не був злим. Він сам тоді вважав себе добрим і хотів бути добрим. Я це знаю краще, ніж будь-хто. Все настало потім… коли він перестав любити… Це інші зробили його таким, який він тепер, так, інші – та Поппея!

Тут на її віях блиснули сльози. Лігія водила вслід за нею своїми блакитними очима і врешті запитала:

– Ти за ним сумуєш, Акто?

– Так, сумую, – глухо відповіла гречанка.

І знову заходила по кімнаті, заломивши руки, мовби від болю, й на обличчі в неї була скорбота.

– Ти його ще любиш, Акто? – боязко запитала Лігія.

– Люблю… – І за хвилину додала: – Адже ніхто, крім мене, його не любить.

Настало мовчання. Акта, мабуть, старалася знайти порушений споминами спокій і, коли на її обличчя повернувся звичайний вираз тихого суму, сказала:

– Поговорімо про тебе, Лігіє. Ти й не думай противитись імператору. Це було б безумством. А втім, ти не тривожся. Я добре знаю тутешні звичаї і вважаю, що з боку імператора тобі нічого не загрожує. Коли б Нерон наказав тебе викрасти для себе самого, тебе б не привели на Палатин. Тут повеліває Поппея, і відтоді як вона народила доньку, Нерон іще більше підпав під її владу. Так, Нерон наказав, щоб ти була на бенкеті, але він досі тебе не бачив, не запитував про тебе, значить, він тобою не цікавиться. Можливо, він забрав тебе у Авла та Помпонії тільки через те, що злий на них. Петроній написав мені, щоб я тобою опікувалась, але, як ти знаєш, писала мені й Помпонія – так, може, вони змовилися. Може, він це зробив на їхнє прохання. Коли так, якщо він, на прохання Помпонії, буде дбати про тебе, тоді тобі нічого не загрожує, і можливо, що Нерон, погодившись на його умовляння, відішле тебе назад у дім Авла. Я не знаю, чи дуже любить Нерон Петронія, та знаю, що імператор нечасто наважується противитися його думці.

– Ах, люба Акто, – відповіла Лігія, – Петроній був у нас перед тим, як мене забрали, і матінка моя була впевнена, що Нерон наказав оддати мене за його намовою.

– Це було б сумно, – сказала Акта. Але, подумавши хвилину, знову продовжила розраджувальним тоном: – А може, Петроній обмовився перед Нероном якось за вечерею, що бачив у Авла заручницю лігійців, і Нерон, який ревно оберігає свою владу, поставив вимогу забрати тебе тому, що заручники належать імператору. До того ж він Авла та Помпонію терпіти не може. Ні, я не думаю, щоби Петроній, коли б захотів одняти тебе в Авла, удався б до такого способу. Не знаю, чи можна сказати, що Петроній кращий за тих, хто оточує імператора, та він інший. А можливо, ти знайдеш і крім нього кого-небудь, хто побажає за тебе заступитися. Чи не траплялося тобі в домі Авла познайомитися з кимось із наближених до імператора?

– Я там бачила Веспасіана й Тита.

– Імператор їх не любить.

– І Сенеку.

– Варто Сенеці дати пораду, щоби Нерон вчинив навпаки.

Ніжне личко Лігії почало заливатися рум'янцем.

– І Вініція.

– Я його не знаю.

– Це родич Петронія, котрий нещодавно повернувся з Вірменії.

– Ти вважаєш, Нерон буде радий бачити його?

– Вініція всі люблять.

– І він захоче заступитися за тебе?

– Так.

– На бенкеті ти, напевно, його побачиш, – лагідно всміхаючись, сказала Акта. – А бути там ти маєш передовсім тому, що інакше не можна. Тільки таке дитя, як ти, могло вирішити по-іншому. І потім, якщо ти хочеш повернутися в дім Авла, на бенкеті тобі може випасти можливість попрохати Петронія та Вініція, щоб вони своїм впливом здобули тобі дозвіл повернутися. Були б вони зараз тут, обидва сказали б тобі те ж саме, що я, – що спроба опору була б безумством і загибеллю. Імператор, звичайно, може й не помітити твоєї відсутності, але якби помітив і подумав, що ти посміла противитися його волі, порятунку для тебе вже не було б. Але ходімо, Лігіє. Чуєш, як гамірно стало в палаці? Сонце вже сідає, незабаром почнуть збиратися гості.

– Твоя правда, Акто, – відповіла Лігія, – і я послухаюся твоєї поради.

Що в цьому рішенні було від бажання побачити Вініція та Петронія, а що від жіночої цікавості, від прагнення хоч разок поглянути на такий бенкет, на імператора, на його двір, на знамениту Поппею та інших красунь, на всю цю нечувану розкіш, про яку розповідали в Римі всякі небилиці, – сама Лігія навряд чи могла б розібратись. Але й доводи Акти були розумними, дівчина це добре усвідомлювала. Треба було йти, і коли необхідність і здоровий глузд підкріпили спокусу, що затаїлася в її душі, Лігія перестала вагатись.

Акта провела її до свого власного ункторію, щоб намастити й гарно вбрати – рабинь в імператорському домі було достатньо, і в самої Акти не бракувало прислужниць; одначе із співчуття до дівчини, чия краса та цнотливість розчулили її серце, Акта вирішила сама її одягти, і тут одразу стало зрозуміло, що в молодій гречанці, при всій її журбі та захопленні посланнями Павла з Тарса, багато ще лишилося від колишньої еллінської душі, котрій краса тіла говорить більше, ніж будь-що інше на землі. Зовсім роздягнувши Лігію, бачачи її гнучкий і в той же час м'яко округлий стан, мовби виліплений із перлисто-білої маси та троянд, Акта не могла стримати захопленого вигуку і, відійшовши на декілька кроків, замішувалася цією незрівнянною, сповненою весняної чарівності красою.

– Лігіє, – промовила вона врешті, – та ти у сто разів прекрасніша від Поппеї!

Але дівчина, вихована в суворому домі Помпонії, де зберігалася скромність навіть тоді, коли жінки були наодинці, стояла нерухомо – прекрасна, як дивний сон, сповнена гармонії, мов творіння Праксителя[148] або як чудова пісня, але зніяковіла, порожевіла від сорому, стояла, звівши коліна, прикриваючи руками груди й опустивши повіки. Та ось Лігія несподівано підвела руки, висмикнула шпильки, і в одну мить, злегка труснувши головою, прикрилася волоссям, як плащем.

– О, яке в тебе волосся! – сказала Акта, підійшовши до неї й торкаючись її темних кучериків. – Я не буду посипати його золотою пудрою, воно само на згинах світиться золотом. Хіба що де-не-де додам золотистого блиску, але злегка, ледь-ледь, так якби їх осяяв промінь сонця. Прекрасний, напевно, ваш край, де народжуються такі дівчата.

– Я його не пам'ятаю, – відповіла Лігія. – Тільки Урс мені розповідав, що у нас усе ліси, ліси та ліси.

– А в лісах цвітуть квіти, – примовляла Акта, занурюючи руки у вазу з вербеновим настоєм і зволожуючи ним волосся Лігії.

Упоравшись із цією справою, Акта заходилася намащувати її тіло запашними аравійськими оліями, а потім наділа на неї м'яку золотисту туніку без рукавів, поверх якої годилось одягти білосніжний пеплум. Та передовсім треба було причесати Лігію, і Акта, обкутавши її широким убранням, яке називалося синтесис, і всадовивши в крісло, віддала дівчину на деякий час у руки рабинь, аби самій звіддалік спостерігати за їх роботою. В той же час дві рабині надівали на ніжки Лігії білі, вишиті пурпуром туфлі та прикріпляли їх, обв'язуючи навхрест золотою тасьмою алебастрові щиколотки. Коли нарешті зачіска була готова, пеплум на Лігії вклали красивими легкими складками, після чого Акта застебнула на її шиї перлинне намисто і, ледь торкнувши її кучерики золотою пудрою, наказала наряджати себе, не зводячи з Лігії захопленого погляду.

Акту одягли швидко, а оскільки перед головною брамою вже почали з'являтися перші ноші, обидві пішли в бічний криптопортик[149], звідки було видно головну браму, внутрішні галереї та майдан перед палацом, обрамлений колонадою з нумідійського мармуру.

Все більше й більше гостей проходило під високим склепінням брами, над котрою розкішна квадрига Лісіппа, здавалося, несла увись Аполлона та Діану. Лігія була вражена видовищем, якого вона у скромному домі Авла не могла навіть уявити. Сонце стояло на вечірньому прузі, останні його промені лягали на жовтий нумідійський мармур колон, який у їхньому світлі полискував золотистими та блідо-рожевими тонами. Між колонами, повз білі статуї Данаїд і статуї богів та героїв, рухалися гурти чоловіків і жінок, схожих на ці статуї, бо всі вони були в тогах, пеплумах і стулах, які красиво спадали до землі м'якими складками, на котрих згасали промені призахідного сонця. Гігант Геркулес, чия голова ще була освітлена, а торс уже занурився в тінь колони, позирав з висоти на натовп. Акта вказувала Лігії сенаторів у тогах із широкою каймою, в кольорових туніках і з півмісяцями на взутті, а також вершників, і знаменитих акторів, і римських дам, одягнених то на римський лад, то на грецький, то у фантастичне східне вбрання, із зачісками у вигляді башт і пірамід, а в деяких волосся було зачесане гладенько, як у статуй богинь, і прикрашене квітами. Багатьох чоловіків і жінок Акта називала на ім'я, додаючи короткі й часом жахливі історії, що наповнювали Лігію здивуванням, зачудуванням і страхом. Дивним був для неї цей світ, чиєю красою насолоджувались її очі, але чиїх контрастів не міг осягнути її дівочий розум. У зорях на небі, в рядах непорушних колон, які відходили кудись у глибину, і в цих подібних до статуй людях був дивний спокій; здавалося, серед мармурового цього громаддя мали б мешкати без турбот і тривог блаженні напівбоги, а тим часом тихий голос Акти відкривав Лігії одну по одній моторошні таємниці й цього палацу, й цих людей. Отам, удалині, видно криптопортик, на колонах якого та на підлозі ще темніють плями крові, що бризнула на білий мармур із тіла Калігули, коли він упав, заколений Кассієм Хереєю; там убили його дружину, там розтрощили об каміння голову дитини; а онде під тим крилом є підземелля, де від голоду гриз власні руки Друз[150]; там отруїли його старшого брата[151], там звивався від жаху Гемелл[152], там бився в конвульсіях Клавдій, там – Германік[153]. Усі ці мури чули стогони та хрипіння вмираючих, а люди, що поспішають тепер на бенкет у тогах, у яскравих туніках, оздоблених квітами та коштовностями, – вони, можливо, завтрашні смертники; можливо, в багатьох із них посмішка на обличчі приховує тривогу, страх, невпевненість у завтрашньому дні; можливо, в ці хвилини гарячкова пристрасть, жадібність, заздрість гнітять серця цих на вигляд безтурботних, увінчаних квітами небожителів. Збентежений розум Лігії не встигав за словами Акти, і хоча дивовижний світ усе дужче притягував її погляд, серце її стискалося від перестраху, та раптово на душу насунула безмежна туга за любою Помпонією Грециною і за спокійним домом Авла, де панувала любов, а не лиходійство.

Тим часом з боку вулиці Аполлона хвилями насувалися все нові натовпи гостей. Із-за брами долинали гамір і вигуки клієнтів, які проводжали своїх патронів. По всій садибі та в колонадах замаячили незліченні імператорові раби, рабині, хлопчики й солдати-преторіанці, що охороняли палац. Серед світлошкірих і смаглявих облич темніли тут і там фізіономії нумідійців із великими золотими кільцями у вухах і в шоломах із пір'ям. До палацу несли лютні, цитри, оберемки штучно вирощених пізньої осені квітів, ручні срібні, золоті й мідні лампи. Все наростаючий людський гомін змішувався з шумом фонтанів – рожевіючі в призахідному світлі, їхні струмені, падаючи з висоти на мармур, розбивалися з плескотом, схожим на ридання.

Акта замовкла, та Лігія все вдивлялася в натовп, ніби шукаючи там когось. Раптом обличчя її зачервонілося. Між колонами показалися Вініцій і Петроній, вони прямували у великий трикліній, обидва препишні, незворушні, схожі у своїх білих тогах на богів. Коли серед усіх цих чужих людей Лігія побачила два знайомі, дружні обличчя, особливо ж коли побачила Вініція, їй здалося, ніби величезний тягар звалився з її серця. Вона відчула себе не такою самотньою. Туга за домом Авла та Помпонії, що її було охопила, зробилася раптом не такою болісною. Спокуса побачити Вініція, поговорити з ним притлумила в її серці всі інші голоси. Марно старалася вона згадати все погане, що чула про імператорський дім, і слова Акти, і застереження Помпонії. Всупереч цим словам і застереженням Лігії раптово стало ясно, що вона не тільки мусить бути на бенкеті, але хоче на ньому бути; при думці, що через хвилину вона почує милий, любий їй голос, котрий говорив їй про любов і щастя, гідне богів, і котрий досі лунав, ніби пісня, в її вухах, радість охопила її.

Але Лігія тут же злякалася цієї радості. А чи не зраджує вона в цю мить і те чисте вчення, в котрому вихована, і Помпонію, і себе саму? Одна справа йти з примусу, інша – радіти такій необхідності. Вона відчула себе винною, негідною, пропащою. Відчай охопив її, сльози підступили до очей. Якби вона була сама, вона б упала навколішки й била б себе в груди, повторюючи: моя вина, моя вина! Але Акта взяла її за руку й повела через внутрішні покої до великого триклінію, де мав відбутися бенкет, а тим часом у Лігії темніло в очах, шуміло від хвилювання у вухах і серце калатало так, що заважало дихати. Мовби крізь сон побачила вона тисячі миготливих ламп на столах і на стінах, мовби крізь сон почула покрик привітання імператору, мовби крізь сон помітила його самого. Покрик оглушив її, світло засліпило, запаморочилось у голові од пахощів, і вона, майже непритомніючи, ледве розрізняла Акту, котра, вклавши Лігію біля столу, сама лягла біля неї.

Та за хвилину залунав низький знайомий голос по інший бік од Лігії.

– Вітаю тебе, найпрекрасніша з дів на землі і з зірок на небі! Вітаю тебе, божественна Калліно!

Дещо отямившись, Лігія обернулася: поряд із нею лежав Вініцій.

Він був без тоги – задля зручності та за звичаєм тоги на бенкетах знімали. Тіло його прикривала тільки червона туніка без рукавів, із вишитими сріблом пальмами. Руки юнака були оголені й за східною модою прикрашені вище ліктів двома широкими золотими браслетами – гладенькі, ретельно очищені від волосся, та занадто мускулясті, справжні руки солдата, створені для меча та щита! На голові в нього був вінок із троянд. Густі брови, що зрослися, виблискуючі очі, смагляве обличчя робили Вініція втіленням молодості й сили. Він здався Лігії таким красивим, що вона, вже оговтавшись од першого переляку, все ж ледве зуміла відповісти:

– Вітаю тебе, Марку…

– Щасливі очі мої, що бачать тебе; щасливі вуха, що чули твій голос, який для мене є солодшим од флейт і цитр. Якби запропонували мені вибирати, кого волію бачити поряд із собою на цьому бенкеті, тебе, Лігіє, чи Венеру, я вибрав би тебе, о божественна!

І він утупив у неї свій погляд, наче бажаючи насититись її виглядом, – його очі просто обпікали її. Погляд ковзав по її обличчю, по шиї, по оголених руках, пестив її чарівну постать, милувався нею, обіймав її, вбирав у себе, та разом із бажанням у ньому світилися щастя, і пристрасне кохання, і безмежний захват.

Думки Лігії проясніли, й вона, відчуваючи, що в цьому натовпі і в цьому домі він єдина близька їй істота, почала говорити з ним, розпитувати про все, що було їй незрозуміле й лякало. Звідки він знав, що знайде її в палаці імператора, й навіщо вона тут? Для чого імператор одняв її в Помпонії? Їй тут страшно, вона хотіла б повернутися додому. Вона б померла від туги та тривоги, коли б не сподівання, що Петроній і він заступляться за неї перед імператором.

Вініцій пояснював їй, що про її викрадення він сам довідався від Авла. А навіщо вона тут, він не знає. Імператор ні перед ким не звітується за свої розпорядження та накази. Одначе їй не треба боятися. Він, Вініцій, поряд із нею й залишиться з нею. Він волів би позбутись очей, аніж її не бачити, позбутися життя, ніж її покинути. Вона – його душа, от він і берегтиме її, мовби власну душу. Він спорудить у своєму домі їй вівтар, як своєму божеству, й буде приносити мирру та алое, а навесні – анемони та яблуневий цвіт. І якщо їй страшно в домі імператора, він, Вініцій, обіцяє їй, що вона в цьому домі не залишиться.

І хоча Вініцій говорив ухильно, а часом брехав, голос його звучав щиро, тому що почуття було справжнім. І жалість його до дівчини була щиросерда, а її слова так розчулювали юнака, що, коли вона почала йому дякувати й запевняти, що Помпонія його полюбить за доброту, а сама вона все життя буде йому вдячна, Вініцій не міг побороти хвилювання, і йому почало здаватися, що він буде не в змозі встояти перед її благанням. Серце його тануло від ніжності. Краса Лігії п'янила його, він жадав її й відчував, що вона йому безмежно дорога, що він і справді міг би поклонятись їй, як божеству; і ще він відчував нестримну потребу говорити про її красу та своє схиляння перед нею, та гамір бенкету ставав усе оглушливішим, і Вініцій, присунувшись ближче, почав шепотіти Лігії ніжні, солодкі слова, що лилися з глибини душі, звучні, як музика, і п'янкі, як вино.

І вони п'янили її. Серед чужих людей, які оточували її, Вініцій здавався їй усе більш близьким і дорогим, цілком надійним і самовідданим. Він заспокоїв її, обіцяв забрати її з імператорського дому, обіцяв, що її не покине, що буде їй служити. Раніше, в домі Авла, він говорив з нею про любов узагалі та про щастя, котре може дати любов, а тепер уже прямо говорив, що кохає її, Лігію, що вона миліша йому й дорожча за всіх на світі. Лігія вперше чула такі слова з уст мужчини, вони мовби пробуджували те, що спало в її душі, її охоплювало почуття щастя, в якому безмежна радість змішувалася з безмежною тривогою. Щоки Лігії палали, серце калатало, губи розкрилися, ніби від здивування. Їй було страшно, що вона чує такі слова, та ні за що в світі не погодилася б вона пропустити хоч одне з його слів. Часом вона опускала очі, потім знову спрямовувала на Вініція сяючий свій погляд, боязкий і запитливий, ніби вмовляючи його: «Говори ще!» Гамір, музика, запах квітів і аравійського куріння знову почали туманити їй голову. Вирісши в Римі, Лігія звиклася з римським звичаєм лежати на бенкетах, але в домі Авла її місце було між ложем Помпонії та маленького Авла, а тепер поряд із нею лежав Вініцій, молодий, могутній, закоханий, пристрасний, і вона, відчуваючи жар, який віяв од нього, зазнавала й сорому, й насолоди. Її брало в полон солодке безсилля, знемога, забуття, ніби вона засинає.

Але й Вініція бентежила її близькість. Обличчя його зблідло, ніздрі роздувались, як у арабського коня. Мабуть, і його серце під червоною тунікою билося з незвичайною силою – дихання зробилося частим, мова уривчастою. Він же теж уперше був так близько від неї. Думки його почали плутатися, по жилах пробігало полум'я, котре він марно намагався погасити вином. Але дужче від вина п'янили його чарівне її обличчя, її оголені руки, дівочі груди, що здіймалися під золотистою тунікою, вся її постать, прикрита білими складками пеплуму, – він п'янів усе більше й більше. Нарешті він узяв її руку вище зап'ястя, як це зробив одного разу в домі Авла, і, притягнувши дівчину до себе, зашепотів тремтячими губами:

– Я кохаю тебе, Калліно… божественна моя!

– Пусти мене, Марку, – мовила Лігія.

Та він продовжував говорити, й очі його затуманилися.

– Божественна! Кохай мене!

У цю хвилину пролунав голос Акти, що лежала по інший бік поряд із Лігією.

– Імператор дивиться на вас.

Вініція раптом охопив гнів – на імператора, на Акту. Її слова порушили чари п'янкої миті. Навіть дружній голос видався б йому в таку мить нестерпним, і юнак вирішив, що Акта хоче завадити його бесіді з Лігією.

Він підвів голову, глянув поверх плечей Лігії на молоду вільновідпущеницю і зі злістю сказав:

– Минув той час, Акто, коли на бенкетах ти лежала поряд з імператором, і кажуть, тобі загрожує сліпота. Як же ти можеш його розгледіти?

– І все-таки я його бачу… – начеб із сумом відповіла Акта. – Він теж короткозорий, і він дивиться на вас крізь смарагд.

Усе, що робив Нерон, насторожувало навіть найближчих до нього людей, – Вініцій теж стривожився, трохи остиг і почав крадькома поглядати на імператора. Лігія, котра від збентеження на початку бенкету бачила імператора ніби в тумані, а потім, схвильована присутністю Вініція та його словами, взагалі на Нерона не дивилася, тепер також спрямувала на нього зацікавлений і зляканий погляд.

Акта сказала правду. Імператор, схилившись над столом і примруживши одне око, а перед іншим тримаючи круглий шліфований смарагд, із котрим не розлучався, дивився на них. У якусь мить його погляд зустрівся з очима Лігії, й серце дівчини стислося від страху. Коли вона в дитинстві бувала в сицилійському маєтку Авла, стара рабиня-єгиптянка розповідала їй про драконів, які живуть у гірських ущелинах, і тепер їй уздрілося, що на неї раптом глянуло зелене око дракона. Мов перелякане дитя, вхопилася вона за руку Вініція, і в голові в неї замигтіли безладні, уривчасті думки. Значить, це він, цей страшний, всесильний володар? Вона його ніколи не бачила й уявляла собі іншим. Їй малювалося страшне лице із закам'янілими від злості рисами, а тут вона побачила велику голову на товстій шиї, справді страшну, та трохи й смішну, тому що здалеку вона нагадувала дитячу. Від туніки аметистового кольору – що було заборонено звичайним смертним – лягав синюватий відсвіт на широке квадратне лице. Волосся було темне, укладене, за заведеною Отоном модою, чотирма рядами кучерів. Бороди не було. Нерон нещодавно присвятив її Юпітеру, за що весь Рим висловлював йому вдячність, хоча потихеньку шепотіли, що присвятив її він тому, що вона, як у всіх чоловіків у його сім'ї, була руда. Лоб дуже видавався над бровами, й у цьому було щось олімпійське. Зсунуті брови виявляли усвідомлення своєї всемогутності, та чоло напівбога вінчало лице мавпи, пияка й комедіанта, позначене суєтністю, змінністю забаганок, обрезкле від жиру, незважаючи на молодість, і в той же час хворобливе та відразливе. Лігії він видався недобрим, але передовсім огидним.

Нарешті імператор одклав смарагд і перестав дивитися на Лігію. Тоді вона побачила його випуклі блакитні очі, що мружилися від яскравого світла, – вони були мов скляні, без усякого виразу, подібні до очей мерця.

А Нерон, звернувшись до Петронія, запитав:

– Оце і є та заручниця, в котру закоханий Вініцій?

– Так, вона, – підтвердив Петроній.

– Як називається її народ?

– Лігійці.

– Вініцій вважає її красивою?

– Одягни в жіночий пеплум трухлявий стовбур маслини, і Вініцію здасться він прекрасним. Але на твоєму обличчі, о незрівнянний знавцю, я вже читаю їй вирок! Тобі не треба оголошувати його! Так, так! Занадто худа! Худюча, суща макова голівка на тонкому стебельці, а ти ж, божественний естете, цінуєш у жінці стеблину, і ти три, чотири рази маєш рацію! Лице само по собі нічого не значить. Я багато почерпнув од тебе, але такого несхибного зору в мене ще нема. І я готовий побитись об заклад із Туллієм Сенеціоном на його коханку, що, хоча на бенкеті, коли всі лежать, нелегко судити про всю постать, ти вже собі сказав: «Завузька в стегнах».

– Завузька в стегнах, – заплющивши очі, повторив Нерон.

На вустах Петронія з'явилася ледве помітна посмішка, і Туллій Сенеціон, зайнятий розмовою з Вестином, точніше, поглумом над снами, в котрі Вестин вірив, повернувся до Петронія і, хоча уяви не мав, про що йдеться, сказав:

– Ти помиляєшся! Я у згоді з імператором.

– Чудово, – погодився Петроній. – Я саме доводив, що в тебе є крихта розуму, а ось імператор стверджує, що ти віслюк без усіляких домішок.

– Habet![154] – розсміявся Нерон, опустивши вниз великий палець, як робили в цирку на знак того, що гладіатор дістав удар і його треба добити.

Вестин, гадаючи, що йдеться ще про сни, вигукнув:

– А я вірю в сни, і Сенека мені колись говорив, що він теж вірить.

– Минулої ночі мені наснилося, що я зробилася весталкою[155], – сказала, нахилившись через стіл, Кальвія Криспінілла.

Тут Нерон заплескав у долоні, решта підтримала його, й зал загримів оплесками – адже Криспінілла, декілька разів уже розлучена, славилася в Римі нечуваною розпусністю.

Аж ніяк не соромлячись, вона сказала:

– Ну то й що! Вони всі старі та потворні. Хіба що Рубрія ще схожа на людину, а так нас було б двоє, хоча в Рубрії влітку бувають веснянки.

– Вибач мені, пречиста Кальвіє, – зазначив Петроній, – але весталкою ти могла б стати хіба що вві сні.

– А якби імператор наказав?

– Тоді б я повірив, що навіть найдивовижніші сни збуваються.

– Вони і справді збуваються, – сказав Вестин. – Я розумію людей, котрі не вірять у богів, але як можна не вірити снам?

– А ворожінням? – запитав Нерон. – Мені колись передрекли, що Рим перестане існувати, а я володарюватиму над усім Сходом.

– Ворожіння та сни часто збігаються, – сказав Вестин. – Якось один проконсул, який ні в що не вірив, послав до храму Мопса раба із запечатаним листом, заборонивши його розкривати, – він хотів перевірити, чи зуміє бог відповісти на запитання, що містилося в листі. Раб провів ніч у храмі, щоб йому наснився віщий сон, потім повернувся і сказав таке: «Мені снився юнак, світлосяйний, як саме сонце, котрий промовив тільки одне слово: «Чорного». Почувши це, проконсул зблід і, звертаючись до своїх гостей, таких же невіруючих, як і він, сказав: «Знаєте, що було в листі?»

Тут Вестин зупинився і, взявши зі столу чашу з вином, почав пити.

– Що ж там було? – запитав Сенеціон.

– У листі було запитання: «Якого бика я маю принести в жертву: білого чи чорного?»

Та враження від розповіді порушив Вітеллій, який з'явився на бенкет уже напідпитку, – без усякого приводу він вибухнув найдурнішим реготом.

– Чого регоче ця бодня сала? – запитав Нерон.

– Сміхом відрізняються люди від тварин, – мовив Петроній, – а в нього немає іншого доказу, що він не кабан.

Вітеллій так само несподівано перестав сміятись і, приплямкуючи лискучими від масних соусів губами, почав углядатися в присутніх із таким здивуванням, наче ніколи їх не бачив.

Потім підніс пухку, як подушка, руку і прохрипів:

– У мене спав з пальця вершницький перстень, од батька успадкований.

– Котрий був шевцем, – додав Нерон.

Але Вітеллій знову несподівано зареготав і заходився шукати перстень у складках пеплуму Кальвії Криспінілли.

Тоді Ватиній, кривляючись, почав вигукувати голосом зляканої жінки, а Нігідія, подруга Кальвії, молода вдова з обличчям дівчини з розпусними очима, голосно зауважила:

– Шукає те, чого не губив.

– І що йому ніяк не знадобиться, навіть якщо знайде, – зробив висновок поет Лукан.

Веселощі розгорялися. Раби вносили все нові й нові страви, з великих ваз, наповнених снігом і увитих плющем, виймали менші кратери з винами різноманітних сортів. Усі багато пили. Зі стелі на столи й на гостей раз по раз сипалися троянди.

Та ось Петроній почав упрохувати Нерона, щоб, поки гості не впилися, імператор прикрасив бенкет своїм співом. Його підтримав хор улесливих голосів, одначе Нерон відмагався. Справа тут не в хоробрості, хоча йому завжди її бракує. Богам відомо, чого варті йому всі ці виступи. Він, щоправда, не відмовляється від них, треба ж щось робити для мистецтва, і якщо Аполлон обдарував його непоганим голосом, гріх нехтувати божі дари. Він розуміє, що це навіть його обов'язок перед державою. Та нині він і справді охрип. Поклав собі вночі олов'яні гирки на груди – не допомогло. Він навіть подумує про поїздку до Анція[156], щоб подихати морським повітрям.

Лукан, одначе, заклинав імператора заспівати заради блага мистецтва та людства. Адже всім відомо, що божественний поет і співак склав новий гімн Венері, у порівнянні з яким гімн, складений Лукрецієм, – виття однолітнього вовка. Хай же цей бенкет буде справжнім бенкетом. Такий милостивий володар не мусить завдавати мук своїм підданим. «Не будь жорстоким, імператоре!»

– Не будь жорстоким! – повторили хором усі, хто перебував по ближче.

Нерон розвів руками, показуючи, що змушений поступитися. Відразу ж на всіх обличчях зобразилася вдячність, і погляди всіх звернулись до імператора. Та він іще наказав повідомити Поппею про те, що він буде співати, і пояснив присутнім, що Поппея не прийшла на бенкет через хворобу, а його спів допомагає їй як ніякі інші ліки, і йому було б жаль позбавити її такої нагоди.

Поппея незабаром з'явилася. Вона в усьому розпоряджалася Нероном, як своїм підданим, але знала, що, коли йдеться про його самолюбство співака, візника чи поета, дратувати імператора небезпечно. Отож, вона ввійшла до бенкетної зали, прекрасна, мов богиня, в одежі такого ж аметистового кольору, як у Нерона, та в намисті з надзвичайно великих перлин, віднятому колись у Масинісси[157], – золотокудра, ніжна і, хоча вже двічі розлучена, з добре збереженим обличчям і поглядом дівчини.

Її вітали голосними вигуками, називаючи «божественною Августою». Ніколи в житті Лігія не бачила такої краси і ледве вірила своїм очам – адже Поппея Сабіна була однією з найрозпусніших жінок у Римі. Лігія чула від Помпонії, що Поппея примусила імператора умертвити матір і дружину, про це також говорили гості Авла та слуги; чула, що статуї Поппеї ночами перекидають, чула про написи, за які винуватців карають найжорстокішим чином, але які з'являються щоранку на стінах будинків. А тим часом, коли вона дивилася на цю страшну Поппею, що вважалася серед прихильників Христа втіленням зла та безчестя, їй здавалося, що такий образ може бути в ангелів або інших небесних духів. Лігія була не в змозі відвести погляду від «божественної», й мимоволі з її вуст вирвалося запитання:

– Ах, Марку, чи можливо це?

А він, розігрітий вином і роздратований тим, що стільки всяких перешкод відволікають її увагу від нього та його слів, заперечив:

– Так, вона красива, але ти в сто разів красивіша. Ти себе не знаєш, а то закохалася б сама в себе, як Нарцис. Вона купається в молоці ослиць, а тебе, напевно, скупала Венера в своєму власному молоці. Ні, ти себе не знаєш, ocelle ті! Не дивись на неї. Поглянь на мене, ocelle ті!.. Пригуби свою чашу, а потім я прикладуся до цього місця своїми губами.

І він присувався все ближче, а Лігія відсувалася до Акти. Але тут навколо зацитькали – імператор підвівся. Співак Діодор подав йому лютню з тих, які називалися дельта, інший співак, Терпнос, який супроводжував його гру, підійшов зі своїм інструментом, наблієм[158]; обперши свою дельту об стіл, Нерон підвів очі до стелі, і з хвилину в триклінії стояла тиша, порушувана тільки шелестом троянд, які падали зі стелі.

Нарешті імператор заспівав, а точніше, почав співуче і ритмічно декламувати в супроводі двох лютень гімн Венері. І глухуватий голос його, і вірш звучали приємно, так що бідолашну Лігію знову взяли сумніви – гімн цей, що прославляв нечисту язичницьку Венеру, видався їй чудовим, та й сам імператор у лавровому вінку і з піднесеним угору поглядом – більш величним, не таким страшним і відразливим, як на початку бенкету.

Та ось пролунав грім оплесків. Навколо чулися вигуки: «О, небесний голос!» Дехто із жінок, здійнявши руки догори, так і застигли в пориві захвату, інші втирали сльози на очах, вся бенкетна зала гула, наче вулик. Схиливши золотокудру голівку, Поппея піднесла до вуст руку Нерона й довго тримала її так у мовчанні, а юний Піфагор, красень грек, із котрим опісля напівбожевільний Нерон наказав флавінам обвінчати себе з дотриманням усіх обрядів, опустився навколішки біля його ніг.

Сам Нерон, одначе, пильно подивився на Петронія, чия похвала була для нього найбільш жаданою.

– Якщо говорити про музику, – сказав Петроній, – то Орфей у цю мить, певно, пожовтів од заздрості, так само як наш співтрапезник Лукан; що ж до вірша, я засмучений, що він занадто гарний і мені не до снаги знайти слова для гідної похвали.

Лукана анітрохи не образив натяк на його заздрість, навпаки – він поглянув на Петронія з вдячністю і, удаючи з себе посмутнілого, пробурмотів:

– Хай буде проклятий фатум, який призначив мені бути сучасником такого поета. Я міг би посісти місце в пам'яті людській і на Парнасі, а так я померкну, мов світильник при світлі сонця.

Петроній, що мав дивовижну пам'ять, почав повторювати строфи гімну, цитувати окремі рядки, розглядати й підносити вдалі вирази. Лукан, мовби забувши про заздрість під дією чарів поезії, приєднав до похвал Петронія своє захоплення. На обличчі Нерона з'явився вираз блаженства й безмежного марнославства, що не тільки межувало з дурістю, а було цілком з нею тотожним. Він сам підказував найбільш вишукані, на його думку, рядки, потім почав утішати Лукана – не треба, мовляв, занепадати духом, певна річ, ким ти народився, тим і будеш, та все-таки вшанування Юпітера не виключає поклоніння іншим богам.

Потім він підвівся, щоби провести Поппею, котрій дійсно нездужалось. Але тим, що підвелися було, співтрапезникам імператор звелів залишатися на місцях, пообіцявши повернутися. І через деякий час він знову був у триклінії, щоби, вдихаючи дурманний дим курінь, спостерігати видовища, котрі він, Петроній або Тигеллін зазвичай улаштовували для гостей.

Почалося читання віршів і показування діалогів, у яких було не стільки дотепності, скільки бажання вразити. Потім знаменитий мім Паріс зображував пригоди Іо, доньки Інаха. Гостям, особливо Лігії, незвичним до таких видовищ, здавалося, що вони своїми очима бачать диво, чаклунство. Рухами рук і всього тіла Паріс умів зображувати те, що мовбито неможливо передати танцем. Від миготіння його рук повітря ніби потемніло і згустилося в сяючу, живу, тріпотливу, сластолюбну хмару, котра огортала дівочу постать, яка хилилась у знемозі і тремтіла в судорогах блаженства. То був не танець, а картина, що яскраво малювала таїну кохання, картина чарівлива й безсоромна, а коли це скінчилось і до зали вбігли корибанти з сирійськими дівчатами й під звуки цитр, флейт, кимвалів та бубнів закружляли у вакхічному танці з дикими вигуками та ще більш непристойними рухами тіла, Лігії здалося, що зараз вона згорить від сорому, або ж блискавка спопелить цей дім, або стеля впаде на голови бенкетуючих.

Але з підвішеної до стелі золотої сіті сипалися тільки троянди, а напівп'яний Вініцій поряд із нею вів своєї:

– Я бачив тебе в домі Авла біля фонтана й покохав тебе. Було це на світанні, ти думала, що ніхто не дивиться, а я бачив тебе. Й такою бачу зараз, хоча цей пеплум приховує тебе. Скинь пеплум, як Криспінілла. Бачиш? І боги, і люди шукають кохання. Крім нього, нема на світі нічого! Поклади голівку мені на груди й заплющ очі.

Лігія відчувала биття пульсу в скронях і в руках – здавалось їй, буцім летить вона в безодню, а цей Вініцій, котрий уявлявсь їй досі таким рідним і надійним, не рятує її, а, навпаки, тягне туди. Й він зробився їй неприємним. Вона знову почала боятися й бенкету цього, й Вініція, й себе самої. Якийсь голос, схожий із голосом Помпонії, ще благав у її душі: «Лігіє, рятуйся!», але тут же щось у ній говорило, що занадто пізно – і що той, кого палило таким вогнем, хто бачив те, що коїлося на цьому бенкеті, у кого серце калатало так, як у неї від слів Вініція, і кого пронизував такий трепет, як її, коли він наближався до неї, той пропав і порятунку йому немає. Сили її залишили. Часом їй здавалося, що вона знепритомніє, а потім станеться щось жахливе. Вона знала – ніхто не сміє, під страхом накликати гнів імператора, підвестися з ложа, поки не підведеться він, але в неї й без того вже не вистачило б сили стати на ноги.

А до завершення бенкету було ще далеко. Раби продовжували вносити нові страви, наповнювали глеки вином, а перед столами, розташованими літерою «п», з'явилися два атлети, щоби потішити гостей видовищем боротьби.

Почалося змагання. Могутні, блискучі від олії тіла спліталися в єдиний вузол, хрустіли кості в залізних обіймах, стиснуті щелепи зловісно скреготіли. Часом чулися швидкі, глухі удари ніг об побризкану шафраном підлогу, а то обидва раптом застигали в нерухомості, й перед глядачами була ніби вирізьблена з каменю скульптура. Очі римлян сластолюбно стежили за грою набубнявілих у страшному напруженні м'язів на спинах, стегнах, руках. Боротьба, проте, була нетривалою – Кротон, учитель і начальник школи гладіаторів, недарма зажив слави найсильнішої людини в країні. Супротивник Кротона почав дихати все частіше, потім захрипів, потім обличчя його посиніло – раптом кров хлюпнула з його рота, і він похилився.

Завершення боротьби було зустрінуте громом оплесків – Кротон, поставивши ногу на спину переможеному та схрестивши на грудях могутні руки, обводив залу тріумфуючим поглядом.

Його змінили потішники, що наслідували повадки тварин та їхні голоси, жонглери та блазні, але на них уже майже не дивилися – в очах у п'яних глядачів туманіло. Бенкет усе більше перетворювався на пиятику, на розгнуздану оргію. Сирійські дівчата, що спершу брали участь у вакхічних танцях, розсипалися серед гостей. Замість музики розлягався безладний, дикий брязкіт цитр, лютень, вірменських цимбалів, єгипетських систрів, сурем і рогів, – а там декому з гостей захотілося поговорити, й музикантам закричали, щоб вони забиралися. Повітря було насичене ароматами квітів, запашних олій, котрими під час бенкету красиві хлопчики кропили столи, запахами шафрану та розгарячілих тіл, робилося парко, лампи горіли тьмяно, вінки на головах збилися набік, обличчя були бліді та всіяні краплями поту.

Вітеллій упав під стіл. Оголена до пояса Нігідія притулилася своєю хмільною дівочою голівкою до грудей Лукана, і він, не менш хмільний, здував золоту пудру з її волосся, раз по раз підводячи догори очі, що світилися блаженством. Вестин з п'яною упертістю вдесяте повторював відповідь Мопса на запечатаного листа проконсула. А Туллій, який насміхався над богами, уривчастим од гикавки голосом розмірковував:

– Бачиш, якщо Сферос Ксенофана круглий[159], то такого бога можна котити перед собою ногами, як бочку.

Чуючи такі слова, Доміцій Афр, паскудний, старий донощик, обурився й через це облив свою туніку фалернським. Уже ж він завжди вірив у богів. От люди кажуть, що Рим загине, а деякі навіть вважають, що вже гине. Мабуть, що так! Але якщо це станеться, так тільки через те, що в молоді немає віри, а без віри не може бути доброчесності. До того ж стародавні суворі звичаї підупали, нікому й на думку не спадає, що епікурейцям не встояти проти варварів. Нічого не поробиш! Що ж до нього, він жалкує, що дожив до таких часів, і змушений шукати в насолодах ліки від туги, котра інакше швидко б його доконала.

І, обнявши сирійську танцівницю, він заходився цілувати беззубим ротом її потилицю та спину, при спогляданні чого консул Меммій Регул[160] засміявся і, підвівши лису голову в надітому набакир вінку, зауважив:

– Хто говорить, що Рим гине?.. Дурниці!.. Я, консул, краще за інших знаю… Videant consules!..[161] Тридцять легіонів… охороняють нашу pax romana!..[162]

Він стиснув кулаками скроні й закричав на всю залу:

– Тридцять легіонів! Тридцять легіонів! Од Британії до країни парфян! – Але раптом зупинився і, приставивши палець до лоба, уточнив: – Можливо, навіть тридцять два…

Після чого звалився під стіл. Невдовзі його вирвало, й він почав блювати язиками фламінго, смаженими рижиками, замороженими грибами, сараною в меду, шматками риби, м'яса – усім, що з'їв і випив.

Але Доміція не заспокоїла кількість легіонів, які охороняють спокій Рима. Ні, ні! Рим мусить загинути, бо щезла віра в богів і суворість звичаїв! Рим мусить загинути, а жаль – життя ж бо гарне, імператор милостивий, вино смачне! Ах, який жаль!

І, уткнувшись головою в лопатки сирійської вакханки, він розридався:

– Яка користь від майбутнього життя! Ахіллес мав рацію: ліпше бути наймитом у земному світі, ніж царювати в кімерійськім краю. Та ще питання, чи існують які-небудь боги, – і в той же час невір'я занапащає молодь.

Лукан тим часом здув золоту пудру з волосся Нігідії, котра сп'яну заснула. Знявши кілька стеблин плюща з вази, що стояла перед ним, він обвив ними сплячу і, здійснивши цей подвиг, обвів присутніх радісним поглядом. Потім прикрасив і себе плющем, повторюючи з глибокою переконаністю:

– Ніяка я не людина, я фавн.

Петроній не був п'яний, зате Нерон, який, оберігаючи свій «небесний» голос, спершу пив мало, розійшовся потім і, осушуючи один кубок за другим, сильно сп'янів. Йому навіть придумалося знову співати свої вірші, тепер уже грецькі, та забув їх і помилково затягнув пісню Анакреонта. Йому вторили Піфагор, Діодор і Терпнос, але у всіх у них нічого не виходило, й невдовзі вони замовкли. Тоді Нерон заходився вихваляти як знавець і естет красу Піфагора й у захваті цілувати йому руки. Такі прекрасні руки він десь бачив одного разу… У кого ж?..

І, приклавши долоню до мокрого лоба, почав згадувати. Раптом на обличчі його відбився страх.

– Ага! У матері, у Агриппіни! – пробурмотів він і, зморений похмурими видіннями, продовжував: – Кажуть, ніби вона ночами при місяці ходить по морю, між Байями та Бавлами… От просто ходить і ходить, мовби чогось шукає. А якщо наблизиться до човна, так подивиться й піде, але рибалка, на якого вона глянула, помирає.

– Непогана тема! – сказав Петроній.

А Вестин, витягнувши, мов журавель, довгу шию, таємниче прошепотів:

– У богів я не вірю, але в духів вірю… О!

Не звертаючи уваги на їхні слова, Нерон продовжував:

– Але ж я справив Лемурії[163]. Я не хочу її бачити! Уже п'ятий рік пішов. Я мусив, мусив її покарати, вона підіслала до мене вбивцю, і, якби я її не випередив, не слухати б вам нині мого співу.

– Дякуємо, імператоре, від імені Рима і світу, – вигукнув Доміцій Афр. – Гей, вина! І нехай ударять тимпани!

Знову здійнявся гамір. Намагаючись його перекричати, увитий плющем Лукан підвівся й заволав:

– Я не людина, а фавн, я живу в лісі. Ее-хоо!

Нарешті напилися до безпам'яті й імператор, і всі чоловіки й жінки навколо. Вініцій захмелів не менше за інших, але в нього разом із хіттю розгорілося бажання бешкетувати, що траплялося з ним завжди, коли він випивав зайве. Смагляве обличчя зробилося зовсім блідим, язик заплітався.

– Дай мені твої губи! – говорив він збудженим і владним тоном. – Чи сьогодні, чи завтра, яка різниця! Годі хитрувати! Імператор забрав тебе у Авла, щоб подарувати мені. Зрозуміла? Імператор мені обіцяв іще до того, як тебе забрав. Ти мусиш бути моєю! Дай губи! Не хочу очікувати до завтра! Ну, скоріше, дай губи!

І він обняв Лігію. Акта почала захищати дівчину, і та намагалась оборонятися з останніх сил, відчуваючи, що гине. Та марно старалася вона обома руками відірвати від себе його руки, марно тремтячим від образи та страху голосом благала не бути таким жорстоким, зглянутися на неї. Хмільне його дихання обдавало її все ближче, обличчя було вже поряд із її обличчям. Але то був не колишній, добрий, любий її серцю Вініцій, а п'яний, злостивий сатир, який викликав страх і огиду.

Лігія все більше підупадала на силі. Хоч як ухилялася вона, хоч як відверталася, щоб уникнути його поцілунків, усе було марно. Вініцій підвівся, схопив її обома руками і, притиснувши її голову до своїх грудей, важко дихаючи, почав розтуляти губами її зблідлі вуста.

Та в цю мить якась неймовірна сила відірвала його руки від шиї дівчини з такою легкістю, ніби руки дитини, а його самого відсторонила від Лігії, як суху гілку чи зів'ялий листок. Що сталося? Вініцій, вражений, протер очі й побачив над собою гігантську постать лігійця на ім'я Урс, якого він зустрічав у домі Авла.

Лігієць стояв спокійно, але дивився на Вініція блакитними очима так дивно, що в молодика захолола кров у жилах. Трохи згодом Урс узяв свою царівну на руки й рівними, м'якими кроками вийшов із триклінію.

Акта рушила за ним.

Вініцій хвилину сидів, ніби закам'янівши, потім підхопився й побіг до виходу з криком:

– Лігіє! Лігіє!

Одначе хіть, здивування, лють і вино ледве не звалили його з ніг. Він похитнувся раз, удруге і, вхопившись за голі плечі однієї з вакханок, спантеличено закліпав очима.

– Що сталося? – запитав він.

А вона подала йому кубок з вином, стуманілі очі її посміхались.

– Пий! – сказала вакханка.

Вініцій випив і звалився без пам'яті.

Більшість гостей уже лежали під столами, інші нетвердими кроками швендяли по триклінію, якісь спали на ложах, гучно хропучи або зригуючи в напівсні зайвину випитого вина, – і на захмелілих консулів і сенаторів, на вершників, які поперепивалися, на поетів, філософів, на танцівниць і патриціанок, які спали п'яним сном, на все це товариство, ще всевладне, але вже позбавлене душі, увінчане квітами й розпусне, але вже майже безсиле, із золотої сіті під стелею сипалися й сипалися троянди.