Читать книгу Феноменологія духу - Георг Гегель - Страница 5

У діалектиці чуттєвої вірогідності свідомість втратила слух, бачення й т. ін. і на стадії сприйняття дійшла до думок, що їх, проте, вона зводить докупи лиш у незумовленому загальному. Ця незумовленість, якби її вважали за інертну просту сутність, сама по собі була б не чим іншим, як однобокою крайністю буття-для-себе, бо навпроти перед ним постала б несутність. Але, пов’язане отак із несутністю, незумовлене теж стало б несуттєвим, і свідомість не вийшла б за межі оманливості сприйняття; загальним виявилося б тільки те, що з зумовленого буття-для-себе повернулося в себе. Це незумовлене загальне, що відтепер є справжнім об’єктом свідомості, й досі становить об’єкт свідомості; свідомість ще не збагнула своє поняття як поняття. Ці два об’єкти важливо розрізняти: з одного боку, об’єкт для свідомості перейшов зі своїх відносин з іншим і повернувся в себе, ставши таким чином поняттям у собі, проте, з другого боку, свідомість ще не є поняттям для себе і тому не впізнає себе в тому відображеному об’єкті. А для нас цей об’єкт завдяки рухові свідомості став таким, що тепер і свідомість втягнена в його становлення, тож відображення з обох боків те саме, тобто є тільки одне відображення. Оскільки змістом свідомості в цьому русі є тільки об’єктивна сутність, а не свідомість як така, результат для свідомості має бути утверджений в об’єктивному значенні, проте свідомість і далі відступає від того, що постало, і тому в очах свідомості воно, як об’єктивне, є сутністю.

Тяма, таким чином, і справді скасовує свою неправду та неправду об’єкта, і завдяки цьому перед нею постає поняття істини, – істини, яка існує в собі і ще не є поняттям, тобто якій ще бракує усвідомленого буття-для-себе, і якій тяма дає свободу дій, хоч і не знає себе в ній. Ця істина оперує сама, і то тільки для себе, тож свідомість не бере жодної участі в її вільній реалізації, а лише придивляється до неї і просто осягає її. Таким чином, передусім саме ми повинні стати на її місце й бути поняттям, яке формує те, що міститься в цьому результаті; тільки тоді, коли об’єкт цілком сформований, постаючи перед свідомістю як щось сутнє, вона вперше стає усвідомленим розумінням.

Результатом було незумовлене загальне, передусім у негативному й абстрактному значенні, що свідомість заперечує свої однобокі поняття та абстрагує їх, тобто зрікається їх. Цей результат має, проте, й позитивне значення, бо утверджує єдність буття-для-себе і буття-для-іншого, тобто абсолютні протилежності стають безпосередньо утверджені як одна сутність. Спершу видається, ніби це впливає тільки на формальні взаємовідносини моментів, але буття-для-себе і буття-для-іншого – це ще й зміст, бо протилежність у своїй істині не може мати якоїсь іншої природи, крім тієї, що з’являється в результаті: зміст, який вважають у сприйнятті за істину, насправді належить тільки формі й розпадається у своїй єдності. Цей зміст водночас загальний; не може бути жодного іншого змісту, що з огляду на свою особливу будову відмовлявся б повертатися до цієї незумовленої загальності. Такий зміст був би якимсь визначеним способом бути для себе і мати відносини з іншим. Але бути для себе і мати відносини з іншим становить природу і сутність того, чия істина полягає в тому, щоб бути незумовленим загальним, тож і результат є цілковито загальним.

Та оскільки це незумовлене загальне – об’єкт для свідомості, в ньому проступає різниця між формою і змістом, і у формі змісту моменти мають той вигляд, у якому спершу постають: з одного боку, вони є загальним середовищем багатьох матерій, що існують, а з другого – відображеним у собі одним, де їхня самостійність зникає. Те середовище – це розпад незалежності речі, або пасивність, що є буттям для іншого; одне – це буття-для-себе. Треба придивитись, як постають ці моменти в незумовленому загальному, що є їхньою сутністю. Одразу з’ясовується, що внаслідок існування лиш у цьому загальному, вони взагалі вже не містяться окремо один від одного, а радше в самих собі, є, по суті, самоскасувальними аспектами, тож утверджено тільки їхній перехід один в одного.

Отже, один момент постає як сутність, що відступила вбік, як загальне середовище, або як існування незалежних матерій. Але незалежність цих матерій – не що інше, як це середовище, тобто це загальне – це лише множина таких різних загальних. Але те, що загальне саме по собі перебуває в нерозривній єдності з цією множиною, означає: кожна з цих матерій є там, де є інші; вони взаємно пронизують одна одну, не торкаючись одна одної, бо й навпаки, розмаїття теж незалежне. Отже, внаслідок цього водночас виявляється, що вони абсолютно пронизані порами, або скасовані. Але така скасованість, або зведення цього розмаїття до чистого буття-для-себе, – це знову-таки не що інше, як саме середовище, а це середовище – незалежність різних елементів. Іншими словами, елементи, утверджені як незалежні, безпосередньо переходять у свою єдність, а їхня єдність – безпосередньо в розгортання розмаїття, а розмаїття – знов у зведення до єдності. Саме цей процес і названо силою; один її момент, коли сила набирає форми розпорошення незалежних матерій, що мають своє буття, – це вияв сили, а коли вона набирає форми зникання цих матерій або відступу від свого вияву, це вже притлумлена сила, власне сила. Але, по-перше, притлумлена сила теж повинна мати свій вияв; по-друге, у вияві вона однаково є силою, що існує всередині себе, так само як у бутті-всередині-себе вона є ще й виявом. Оскільки ми підтримуємо ці обидва елементи в їхній безпосередній єдності, то, власне, саме тямі належить поняття сили, — поняття, яке містить різні елементи як різні: адже самі по собі вони не повинні бути різними, тобто різниця існує лиш у мисленні. Іншими словами, в поданому вище утверджено тільки поняття сили, а не її реальність. Фактично сила – це незумовлено загальне, що є в собі точнісінько таким, яким воно є для когось іншого, тобто те, що містить у собі відмінність, бо відмінність – це не що інше, як буття-для-когось-іншого. Отже, щоб сила була у своїй істині, вона повинна цілковито вивільнитися від мислення і утвердитись як субстанція цих відмінностей, тобто, по-перше, як уся ця сила, що, по суті, лишається в собі і для себе; по-друге, як її відмінності, що стають субстанційні, або як моменти, що існують для себе. Отже, сила як така, або притлумлена сила, стає таким чином для себе одним, що відкидає, в очах якого розгортання матерій – це ще одна сутність, що існує, тож у такому разі утверджено два різні незалежні аспекти. Але сила – це ще й ціле, або лишається тим, чим вона є згідно зі своїм поняттям, а саме: ці відмінності лишаються чистими формами, поверховими зникущими моментами. Водночас відмінність між власне силою, тобто притлумленою силою, і силою як розгортанням неналежних матерій не існувала б узагалі, якби вони не мали свого буття; тобто сили б не було, якби вона не існувала в такому протиставленні. Проте існування способом, для якого характерне таке протиставлення, означає не що інше, як те, що обидва моменти водночас і самі незалежні. Тож тепер нам і слід розглянути процес, у якому ці обидва елементи постійно набувають незалежності, а потім знову скасовують її. Як дивитися загалом, стає очевидним, що цей процес – не що інше, як процес сприйняття, в якому обидві сторони – і перцепієнт, і сприйняте водночас, – передусім єдині та неподільні як осягання істини, але при цьому кожна сторона ще й відображена в собі, існує для себе. В даному випадку ці обидві сторони – моменти сили; вони теж існують у єдності, коли та єдність, постаючи як середня ланка двох крайнощів, що існують для себе, завжди розпадається на ці самі крайнощі, що тільки завдяки цьому й існують. Таким чином, процес, який раніше видавався самознищенням суперечливих понять, має тут ще й об’єктивну форму і є рухом сили, результатом якого є незумовлене загальне, що набирає подоби необ’єктивного, або внутрішнього речей.

Сила, як визначена тут, оскільки її репрезентують як таку або як відображену в собі, – це тільки один аспект її поняття, але тільки як субстантивована крайність, ба навіть крайність, що має визначеність одного. Внаслідок цього існування розгорнутих матерій виходить за її межі і є чимсь іншим, ніж вона. Оскільки необхідно, щоб сила сама була цим існуванням, тобто виявляла себе, її вияв набирає такої форми, що це інше підступає до неї і звертається з проханням. Але насправді, оскільки сила необхідно виявляє себе, вона в собі самій має те, що було утверджене як якась інша сутність. Ми повинні відступити від погляду, що утверджує силу як одне, а її сутність – самовияв – як інше, що підступає до неї зовні; сила радше сама є тим загальним середовищем, де моменти існують як різні матерії; іншими словами, сила вже виявилась, а те, що має бути іншим, яке звертається до неї, – це радше сама сила. Отже, сила існує тепер як середовище розгорнутих різних матерій. Але сила – це, по суті, одне, тож їй притаманна і форма буття, в якій ці наявні матерії скасовані; таким чином, тепер ця единість, оскільки силу утверджено як середовище матерій, є чимсь іншим, ніж сила, тож сила має свою сутність поза своїми межами. Та оскільки вона необхідно має бути цією своєю сутністю, яка тим часом ще не утверджена, це інше підступає і спонукає силу відображуватись у собі, тобто касує її зовнішній вияв. Проте фактично сама сила є цим відображенням у собі, скасуванням зовнішнього вияву; видається, ніби єдиність зникає так, як і постала: немов щось інше; сама сила і є тим іншим, тобто притлумленою силою.

Те, що постає як інше і спонукає силу водночас і виявитись, і повернутися в себе, і саме безпосередньо репрезентується як сила, бо інше постає і як загальне середовище, і як одне, і то таким способом, що кожна з цих прибраних форм видається водночас зникущим моментом. Отже, сила – через те, що для неї існує інше і вона існує для іншого – взагалі ще не вийшла за межі свого поняття. Водночас наявні дві сили, щоправда, поняття обох сил одне, але перейшло зі своєї єдності у двоїстість. Замість того, щоб протиставлення й далі, цілковито й по суті, було тільки моментом, видається, ніби воно, поділившись на дві незалежні сили, уникло панування єдності. Нам треба пильніше придивитись, яка виникає ситуація у зв’язку з цією незалежністю. Попервах друга сила постає проти тієї сили, яку спонукають, як спонукальна, проте, з огляду на свій зміст, – як загальне середовище, та оскільки ця друга сила полягає, по суті, в чергуванні цих обох моментів і сама є силою, вона фактично стає цим загальним середовищем лише тоді, коли її спонукають до цього, а також є тільки негативною єдністю, спонукає силу повернутися в себе лише тому, що її спонукають до цього. Отже, відмінність між тими двома силами, коли одну вважали за спонукальну, а другу – за ту, яку спонукають, теж переходить у той самий взаємообмін визначеностями.

Таким чином, взаємодія обох сил полягає в даному випадку в тому, що вони надають одна одній протилежних визначеностей, існують одна для одної внаслідок такої визначеності і здійснюють абсолютний безпосередній обмін цими визначеностями, – полягає в переході, завдяки якому лише й існують ці визначеності, що в них сили, як видається, постають незалежно. Скажімо, спонукальну силу утверджено як загальне середовище, а спонукану силу – як притлумлену силу, але спонукальна сила є загальним середовищем тільки тому, що друга сила притлумлена; або ж притлумлена сила – це радше сила, що спонукає першу силу й перетворює її на загальне середовище. Перша сила набирає своєї визначеності тільки завдяки другій силі і є спонукальною лише тією мірою, якою друга сила спонукає її бути спонукальною; так само безпосередньо вона і втрачає цю їй надану визначеність, бо ця визначеність переходить чи, радше, вже перейшла у визначеність другої сили; спонукальна сила, діючи як зовнішній чинник, постає як загальне середовище, але тільки тому, що її спонукає до цього друга сила, а це означає, що ця друга сила набуває статусу спонукальності й радше сама, по суті, є загальним середовищем; вона утверджує спонукальність саме тому, що ця друга визначеність теж, по суті, її, тобто що вона і є цією визначеністю.

Доповнюючи наш погляд на уявлення про цей процес, можна ще звернути увагу на те, що й самі відмінності виявляються двоїстим способом: по-перше, як відмінності змісту, бо одна крайність – це сила, відображена в собі, а друга – середовище матерій; по-друге, як відмінності форми, бо одна з них спонукальна, а друга – спонукана, одна активна, а друга пасивна. Коли йдеться про відмінності змісту, вони різні загалом або для нас, а коли йдеться про відмінності форми, вони незалежні, стоять у своїх відносинах нарізно й формують протиставлення. У сприйнятті руху сили свідомість починає усвідомлювати, що ці крайнощі, в обох згаданих аспектах, в собі нічого не становлять, бо й самі ці аспекти, в яких мала полягати їхня відмінна сутність, є тільки минущими моментами, безпосереднім переходом кожного елемента в свою протилежність. Але для нас, як уже згадано вище, зникають навіть відмінності в собі як відмінності змісту і форми, а в аспекті форми діяльне, спонукальне і для-себе-сутнє за своєю сутністю є тим самим, що в аспекті змісту було притлумленою силою; пасивне, спонукане, для-іншого-сутнє в аспекті форми було тим самим, що в аспекті змісту поставало як загальне середовище багатьох матерій.

З цього випливає, що уявлення про силу внаслідок поділу на дві сили стає реальним, і ми бачимо, як це відбувається. Ці дві сили існують як сутності, що існують для себе, проте їхнє існування – це такий їхній рух назустріч одна одній, що буття кожної з них – це радше чиста утвердженість із боку іншої сили, тобто їхнє буття радше мало чисте значення зникнення. Вони не схожі на крайності, що зберігають для себе щось зафіксоване, а в спільному проміжному середовищі тільки передають одна одній під час контакту якусь зовнішню властивість, бо тим, чим вони є, вони є лиш у цьому проміжному середовищі й у цьому контакті. Там ми безпосередньо маємо обидві сили: і силу притлумлену, її буття-для-себе, і вияв сили; силу спонукальну і силу спонукану; отже, ці моменти не поділяються на дві незалежні крайності, які пропонують одна одній лише протилежний полюс, бо радше їхня сутність цілковито полягає в тому, що кожна існує тільки завдяки іншій і кожна одразу припиняє бути такою, якою вона є завдяки іншій, будучи тією іншою. Таким чином, вони фактично не мають власної субстанції, яка підтримувала б їх. Поняття сили зберігається як сутність у самій своїй реальності; сила як реальна існує лиш у своєму вияві, що водночас є не чим іншим, як самоскасуванням сили. Ця реальна сила, репрезентована як вільна від свого вияву і така, що існує для себе, – це притлумлена сила, але й сама ця визначеність є фактично, як випливає зі сказаного вище, тільки моментом вияву сили. Отже, істина сили лишається тільки ідеєю сили, а моменти її реальності, її субстанції та її руху невпинно зливаються в одну недиференційовану єдність, що не є притлумленою силою (адже й ця сила – лиш один такий момент), бо ця єдність – поняття сили, взяте як поняття. Отже, реалізація сили – це водночас утрата її реальності; внаслідок цього вона стає чимсь цілковито іншим, а саме: загальністю, яку тяма з самого початку й безпосередньо визнавала за сутність сили і яка й сама виявляється як її сутність у тому, що має бути її реальністю, в реальних субстанціях.

Тією мірою, якою ми розглядаємо перше загальне як поняття тями, де сила ще не існує для себе, то друге становить тепер її сутність, якою вона виявляється в собі і для себе. Або навпаки: коли розглядати перше загальне як безпосереднє, що має правити за реальний об’єкт для свідомості, тоді це друге визначене як негативне чуттєво об’єктивної сили; це сила в тій формі, в якій у своїй справжній сутності вона існує тільки як об’єкт тями; те перше загальне було б притлумленою силою, тобто силою як субстанцією, а друге – це внутрішнє речі як внутрішнє, що є тим самим, що й поняття як поняття.

Ця справжня сутність речі визначена тепер так, що вона не існує безпосередньо для свідомості; радше свідомість має опосередковані відносини з внутрішнім і крізь проміжне середовище взаємодії сил прозирає – як тяма – справжню основу речей. Це проміжне середовище, що пов’язує дві крайності – тяму і внутрішнє, – є розвиненим буттям сили, що для самої тями відтепер є зниканням. Через те ми й називаємо його з’явищем, бо буття, що безпосередньо в собі самому є небуттям, ми називаємо ілюзією. А це не просто ілюзія, а з’явище, ціле ілюзії. Але ціле як ціле, або загальне, – це те, що становить внутрішнє, взаємодію сил як відображення їх у собі. В ньому свідомість об’єктивно бачить перед собою сутності сприйняття такими, якими вони є в собі, а саме: як моменти, що без упину, не маючи власного буття, безпосередньо перетворюються у свою протилежність; одне, що безпосередньо стає загальним, суттєве, що безпосередньо стає несуттєвим, і навпаки. Отже, взаємодія сил – це розвинена негативність, але її істина – позитивна, тобто загальне, об’єкт, що існує в собі. Буття цього об’єкта опосередковане для свідомості рухом з’явища, і в тому русі буття сприйняття і чуттєво-об’єктивний світ узагалі мають лише негативне значення; отже, свідомість відображується в собі, як в істині, але, будучи свідомістю, знову робить цю істину об’єктивним внутрішнім і відрізняє це відображення речі від свого відображення в собі; так само й опосередкувальний процес для неї ще досі є об’єктивним. Тому це внутрішнє є для свідомості крайністю, протиставленою їй, але через те й істиною для неї, бо в ньому, мов у якомусь у-собі, вона водночас має свою вірогідність, або момент свого буття-для-себе. Але цих своїх основ вона ще не усвідомлює, бо буття-для-себе, що мало мати своє внутрішнє в ній, було б не чим іншим, як негативним процесом; але цей процес для неї ще досі є об’єктивним зникущим з’явищем, а не її власним буттям-для-себе; отже, внутрішнє для свідомості – це, звичайно, поняття, але вона ще не знає природи поняття.

У цій внутрішній істині, цьому абсолютно загальному, що позбулося протилежності загального та одиничного і стало об’єктом тями, розкривається тепер надчуттєвий світ як істинний світ, що лежить вище від чуттєвого світу, який є світом з’явищ, над минущою цьогобічністю лежить постійна потойбічність, певне в‐собі, що є першим, а отже, недосконалим з’явищем розуму, тобто тільки чистою стихією, в якій істина має свою сутність.

Отже, наш об’єкт відтепер – силогізм, засновками якого є внутрішнє речей і тяма, а його середнім терміном – з’явище; проте хід цього процесу висновування породжує додаткове визначення того, що тяма з допомогою середнього терміна виявляє у внутрішньому, а також досвіду, якого набуває тяма, розглядаючи ці відносини поєднаних термінів.

Внутрішнє – і досі чиста потойбічність для свідомості, бо вона ще не знайшла себе в ній; воно ще пусте, бо воно – тільки ніщо з’явища і є насправді простим загальним. Із таким способом буття внутрішнього безпосередньо погоджуються ті, хто стверджує, що внутрішнє речей неможливо пізнати, але причину тут слід розуміти якось інакше. Хай там як, про це внутрішнє, яким воно тут є безпосередньо, ще немає жодних знань, але не тому, що розум надто короткозорий, чи обмежений, чи який завгодно інший, як нам заманеться його назвати (про це ми ще нічого не знаємо, бо так глибоко ми ще не сягали), а внаслідок самої простої природи предмета, бо ж у пустоті нічого не відомо, або, коли висловитися з позиції іншої сторони, саме тому, що її визначено як потойбіччя свідомості. Результат, щоправда, той самий, якщо поставити сліпого серед багатства надчуттєвого світу (якщо цей світ має те багатство, байдуже, чи воно є питомим змістом цього світу, чи сама свідомість становить цей зміст), а зрячого – серед цілковитої пітьми або, якщо хочете, серед чистого світла (якщо припустити, що надчуттєвий світ справді такий); зрячий бачить серед чистого світла не більше, ніж серед цілковитої пітьми, і не більше, ніж сліпий серед повноти багатства, яке лежить перед ним. Якби вже нічого більше не можна було б удіяти із внутрішнім та нашою пов’язаністю з ним завдяки світу з’явищ, то не лишилося б нічого іншого, як дотримуватися з’явищ, тобто вважати за істину те, про що ми знаємо, що воно не є істиною, або щоб у тій пустоті, яка, щоправда, спершу постає як пустота, де немає об’єктивних речей, проте як пустота в собі, де, слід вважати, немає і всіх духовних відносин та відмінностей свідомості як свідомості, – отож, щоб у тій цілковитій пустоті, яку навіть називають священною, все-таки щось було, наповнити її мріями, вигадками, проявами, витвореними самою свідомістю; пустота мала б бути задоволена, що до неї поставились так погано, бо вона б не заслуговувала нічого кращого, бо навіть мрії – це все-таки щось краще, ніж її гола порожнеча.

Але внутрішнє, або надчуттєве, потойбіччя таки виникло, воно походить зі з’явища, і з’явище є його опосередкуванням; іншими словами, з’явище є його сутністю і фактично його наповненням. Надчуттєве – це чуттєве і сприйняте, утверджене таким, яким воно є насправді; але істина чуттєвого і сприйнятого полягає в тому, щоб бути з’явищем. Отже, надчуттєве – це з’явище як з’явище. Але, коли при цьому ще й думати, що надчуттєве – це також і чуттєвий світ, або світ, яким він є для безпосередньої чуттєвої вірогідності і сприйняття, це вже буде викривленим розумінням, бо з’явище – це радше не світ чуттєвого знання і сприйняття як сутній, а світ як скасований, або утверджений насправді як внутрішній. Звичайно кажуть, що надчуттєве – це не з’явище, але при цьому під з’явищем розуміють не з’явище, а радше чуттєвий світ як саму реальну дійсність.

Тяма, що є тут нашим об’єктом, опиняється саме на тому місці, де внутрішнє стало для неї лиш загальним, ще не наповненим у-собі; взаємодія сил має тільки це негативне значення – не бути в собі, – а її єдине позитивне значення – опосередкувальне, проте за межами тями. Але відносини тями із внутрішнім через опосередкування – це його власний процес, завдяки якому внутрішнє стає наповненим. Взаємодія сил існує безпосередньо для тями, але істина для неї – це просте внутрішнє, тож і рух сили загалом є істиною теж тільки як щось просте. Спостерігаючи взаємодію сил, ми бачили: її особливість полягає в тому, що сила, спонукана якоюсь іншою силою, водночас є спонукальною для цієї іншої сили, що й сама тільки завдяки цьому стає спонукальною. Отже, тут, таким чином, відбувається тільки безпосередня зміна, або абсолютний обмін визначеностями, які становлять єдиний зміст того, що постає перед нами, – чи то загального середовища, чи то негативної єдності. Воно, постаючи перед нами в цілком визначеній подобі, одразу припиняє бути таким, яким було, постаючи; своєю появою у визначеній подобі воно спонукає іншу сторону, яка завдяки цьому набуває вияву, тобто цей аспект тепер безпосередньо стає таким, яким мав бути перший аспект. Ці обидва аспекти – відносини спонукання і відносини визначеного протилежного змісту – є, кожен для себе, абсолютним процесом перекручення і зміни. Проте й самі ці обидва типи відносин – це те саме, тож відмінність у формі (бути спонуканою чи спонукальною) – та сама, що й відмінність у змісті: між спонуканим як таким, а отже, пасивним середовищем, і спонукальним, тобто діяльним чинником, негативною єдністю, або одним. Унаслідок цього зникає всяка різниця між окремими силами, що мають брати участь у цьому процесі, протиставлені одна одній, бо вона спирається тільки на згадані вище відмінності. Отже, водночас із тими відмінностями не стає різниці й між силами, і все зливається в одне. Немає ні сили, ні спонукання, ні спонуканості, ні визначеності бути і наявним середовищем, і відображеною в собі єдністю, ні одиничного, що є чимсь для себе, ні різних протилежностей, бо в цій абсолютній зміні є тільки відмінність як загальна, тобто така, в якій зникають багато різних протилежностей. Отже, ця відмінність як загальна – це те, що становить простий елемент у самій взаємодії сил та істину цього процесу; це закон сили.

Абсолютно мінливе з’явище через свої відносини з простотою внутрішнього, або тяму, перетворюється в просту відмінність. Внутрішнє – це передусім загальне в собі, але це просте загальне в собі – це, по суті, теж абсолютно загальна відмінність, бо воно є результатом самої зміни, або ж зміна є його сутністю, проте зміна як утверджена у внутрішньому, така, яка вона насправді, і в цій реальності його теж вважають за таку саму абсолютно загальну, заспокоєну й самототожну відмінність. Іншими словами, заперечення – суттєвий елемент загального, тож заперечення чи то опосередкування в загальному – це загальна відмінність. Ця відмінність виражена в законі, що є постійним образом мінливого з’явища. Таким чином, надчуттєвий світ – це спокійне царство законів, щоправда, по той бік сприйманого світу, бо цей світ репрезентує закон тільки через невпинну зміну, але однаково присутній у ньому і є його безпосередньою нерухливою копією.

Згадане царство законів – це і справді істина тями, і зміст цієї істини – відмінність, що полягає в законі. Водночас це царство – лише її перша істина, що не вичерпує всієї повноти з’явища. Закон у ньому присутній, проте не становить усієї наявної в ньому присутності; за щоразу інших обставин закон має щоразу іншу реальність. Отже, з’явище для себе завжди має один аспект, що не є у внутрішньому, тобто з’явище насправді ще не утверджене як з’явище, як скасоване буття-для-себе. Цей ґандж закону має виявлятись і в самому законі. Те, що видається в ньому ґанджем, – це те, що він, звичайно, містить у собі відмінність, проте як загальну, невизначену. Тією мірою, якою це не закон узагалі, а просто якийсь закон, він має в собі визначеність, тож, таким чином, є невизначена множина законів. Але ця множина – радше теж ґандж, бо суперечить принципові тями, для якої як для усвідомлення простого внутрішнього істина є загальною єдністю в собі. Через те множину законів тяма має звести до одного закону, скажімо, до закону, згідно з яким падає камінь, чи то закону, згідно з яким обертаються небесні сфери, щоб його можна було розуміти як один закон. Але під час такого збігу закони втрачають свою визначеність, закон ставатиме дедалі поверховішим і фактично стане внаслідок цього не єдністю цих визначених законів, а законом, що позбувся своєї визначеності; немов той один закон, що поєднує в собі закони падіння фізичних тіл на землю і закони руху небесних тіл, він фактично не виражатиме жодного закону. Поєднання всіх законів у загальне тяжіння не виражає жодного дальшого змісту, крім голого поняття самого закону, що утверджений у цьому понятті як сутній. Загальне тяжіння передає лише те, що все має якусь постійну відмінність від іншого. Тяма при цьому гадає, ніби винайшла якийсь загальний закон, що виражає загальну реальність як таку, але насправді винайшла тільки поняття самого закону, одначе так, немов водночас заявляє, ніби вся реальність у самій собі сумірна законові. Тож вираз загальне тяжіння набуває через те великого значення, І то тією мірою, якою спрямований проти бездумних уявлень, яким усе репрезентується у формі випадковості і для яких визначеність набирає форми чуттєвої незалежності.

Отже, визначеним законам протиставлене загальне тяжіння, або чисте поняття закону. Тією мірою, якою це чисте поняття вважають за сутність або за справжнє внутрішнє, сама визначеність визначених законів належить ще світові з’явищ, чи, радше, чуттєвому буттю. Проте чисте поняття закону трансцендує не просто закон, що, й сам визначений, протиставлений іншим визначеним законам, а закон як такий. Визначеність, про яку ми говоримо, – це, класне, тільки зникущий момент, який тут уже не може постати як сутність, бо як істина тут є тільки закон; проте поняття закону спрямоване проти самого закону. Адже в законі саму відмінність безпосередньо осягають і беруть до загального, і внаслідок цього моменти, відносини яких виражає закон, існують як взаємно байдужі сутності, наділені буттям-у-собі. Ці частини відмінності в законі водночас і самі є визначеними аспектами. Чисте поняття закону як загального тяжіння треба розуміти в його справжньому значенні так, щоб у ньому, як абсолютно простому, відмінності, властиві закону як такому, самі повернулись у внутрішнє як просту єдність; ця єдність – внутрішня необхідність закону.

Закон, таким чином, постає у двоїстій формі: одного разу як закон, відмінності якого виражені як незалежні моменти, а другого – у формі простого самозаглиблення, яке знову можна було б назвати силою, яка, проте, не притлумлена, а є силою взагалі, або поняттям сили, абстракцією, що поглинає відмінності того, що притягує і того, що притягується. Отже, наприклад, проста електрика – це сила; проте вираження відмінності припадає на закон; ця відмінність – це позитивна й негативна електрика. У випадку падіння тіл сила – проста стихія: тяжіння, що має закон, який пов’язує у відносини кореня і квадрата величини різних моментів руху, збіглого часу й подоланої відстані. Сама електрика – це не відмінність у собі, і не двоїста за своїм характером сутність, що складається з позитивної та негативної електрики, і тому звичайно кажуть, що вона має закон бути саме такою, або що вона має властивість виявлятися таким способом. Ця властивість, щоправда, – суттєва та єдина властивість цієї сили, тобто необхідна їй. Але необхідність тут – пусте слово: адже сила мусить, і то саме тому, що мусить, отак подвоюватися. Звісно, якщо справді дано позитивну електрику, то необхідна й негативна в собі, бо позитивний елемент існує тільки як відносини з негативним елементом; іншими словами, позитивний елемент у самому собі містить відмінність від себе, і так само й негативний елемент. Але те, що електрика як така поділяється отак, само по собі не є необхідним; електрика як проста сила байдужа до свого закону – бути позитивною чи негативною, і якщо перше ми називаємо її поняттям, а друге – її буттям, то поняття електрики байдуже до її буття; електрика лише має таку властивість, а це означає, що сама в собі вона не є необхідною для електрики. Ця байдужість набирає іншої форми, коли кажуть, що бути позитивним і негативним належить до визначення електрики, або що це просто – її поняття та її сутність. У такому разі буття електрики означатиме її існування взагалі, проте в цьому визначенні немає необхідності її існування; вона існує або тому, що ми бачимо її такою, тобто вона аж ніяк не необхідна; або ж існує завдяки іншій силі, тобто її необхідність зовнішня. Та оскільки необхідність полягає у визначенні буття через інше, ми знову відступаємо до множини визначених законів, яку щойно покинули, щоб розглядати закон як закон; саме з ним слід порівняти його поняття як поняття, або його необхідність, що, проте, в усіх цих формах виявилася пустим словом.

Байдужість закону і сили, або поняття і буття виявляється ще й іншим способом, ніж щойно зазначеним. Скажімо, в законі руху необхідно, щоб рух поділявся в часі та просторі, або ж на відстань і швидкість. Оскільки рух є тільки відносинами цих елементів, він, як загальне, звичайно ж, поділяється і в собі самому, проте нині ці частини – час і простір, або відстань і швидкість – не виражають у собі цього походження з однієї єдності; вони байдужі одна до одної; простір, як гадають, може обійтися без часу, час – без простору, а відстань – принаймні без швидкості, – так само як байдужі одна до одної їхні величини, оскільки вони не пов’язані як позитивне і негативне, а отже, не пов’язані одна з одною самою своєю сутністю. Отже, тут є необхідність поділу, та аж ніяк не частин як таких одна для одної. Через те й сама та перша необхідність – теж тільки вдавана і несправжня: адже рух тут уявлений не як щось просте, або як чиста сутність, а вже як поділений; час і простір – це його незалежні частини, або сутності в ньому; іншими словами, відстань і швидкість – це способи буття, або способи виображення, кожен з яких цілком може бути іншим, і тому рух – тільки їхні поверхневі відносини, а не їхня сутність. Репрезентований як проста сутність, або як сила, рух – це, безперечно, тяжіння, яке, проте, взагалі не містить у собі цих відмінностей.

Отже, відмінність в обох випадках – це аж ніяк не відмінність у самому собі: адже або загальне, тобто сила, байдуже до поділу, що є в законі, або відмінності, ці частини закону, байдужі одна до одної. Але тяма містить поняття цих відмінностей у собі, і то саме тому, що закон – це почасти внутрішнє, буття-в-собі, але в ньому водночас є відмінне; ця відмінність є, таким чином, внутрішньою відмінністю, і це видно з того, що закон – це проста сила, або поняття цієї відмінності, а отже, відмінність поняття. Але ця внутрішня відмінність припадає тільки на тяму, а не утверджена в самому предметі [Sache]. Отже, тяма виражає лише свою власну необхідність – відмінність, яку вона робить такою, щоб водночас виразити, що ця відмінність – аж ніяк не відмінність, характерна для самого предмета. Ця необхідність, що полягає тільки в слові, є, таким чином, тільки повторенням моментів, які становлять коло необхідності; моменти, щоправда, відрізняються, але водночас стверджено, що відмінність між ними – це не відмінність самого предмета, і звідси випливає, що ця відмінність одразу знову стає скасована. Цей процес називають поясненням. Отже, сформульовано закон; від нього відрізняється як сила його загальне в собі, або причина, але про цю відмінність сказано, що вона аж ніяк не відмінність, а радше причина має таку саму будову, як і закон. Скажімо, конкретний випадок спалаху блискавки осягають як загальне, а це загальне виражають як закон електрики, і тоді пояснення поєднує закон із силою як сутністю закону. Тоді ця сила збудована так, що, коли вона виявляється, виникають протилежні електричні заряди, які знову зникають один в одному, тобто ця сила збудована так само, як закон; стверджено, що вони обоє не різняться між собою. Відмінності – це чистий загальний вияв, або закон, і чиста сила; і закон, і сила мають той самий зміст, ту саму властивість; таким чином, відмінність між ними як відмінність змісту, тобто предмета, знов усунена.

У цьому тавтологічному процесі тяма, як видається, твердо дотримується незмінної єдності свого об’єкта, і процес відбувається лиш у ній, а не в об’єкті. Це пояснення, яке не тільки нічого не пояснює, а таке ясне, що, вдаючи, ніби висловлює щось відмінне від уже сказаного, радше нічого не висловлює, а тільки повторює те саме. В самому предметі внаслідок цього процесу не виникає нічого нового; цей процес беруть до уваги лише як процес тями. Проте завдяки йому ми тепер з’ясували те, чого бракувало законові, а саме: дізналися про абсолютну зміну, бо цей процес, коли придивитися до нього ближче, є безпосередньою протилежністю самому собі. Тобто він утверджує певну відмінність, яка не тільки для нас не є відмінністю, а й сама себе касує як відмінність. Це та сама зміна, що виявлялась як взаємодія сил; там ми бачили відмінність між спонукальною і спонуканою силами, або між силою, що виявляється, і притлумленою силою, але то були відмінності, що насправді не були відмінностями, а отже, миттю знову касували себе. Ми маємо тут не просто голу єдність, де годі було б утвердити будь-яку відмінність, а саме цей процес, що, хай там як, становив відмінність, але, оскільки він не є відмінністю, вона знову скасована. Отже, разом із поясненням ми бачимо: зміни та зрушення, що раніше перебували за межами внутрішнього, лише у світі з’явищ, проникли в надчуттєве. Але наша свідомість перейшла від внутрішнього як об’єкта на інший бік, до тями, і виявила там зміну.

Ця зміна – ще не зміна самого предмета, бо постає перед нами радше як чиста зміна, тож зміст моментів зміни лишається той самий. Але оскільки поняття як поняття тями – це те саме, що і внутрішнє речей, ця зміна стає для тями законом внутрішнього. Отже, тяма дізнається, що в самому світі з’явищ є закон про появу відмінностей, які не є відмінностями; іншими словами, дізнається, що однойменні речі взаємно відштовхуються, а також, що є тільки такі відмінності, яких насправді немає і які касують самі себе; або неоднойменні речі притягуються. Тут ми маємо другий закон, зміст якого протиставлений тому, що раніше було назване законом, а саме: протиставлений постійній самототожній відмінності, бо цей новий закон виражає те, що тотожне стає нетотожним, а нетотожне – тотожним. Поняття вимагає від бездумності звести обидва закони докупи та усвідомити їхню протилежність. Звичайно, другий закон – теж закон, або ж внутрішнє самототожне буття, але це радше самототожність нетотожності, постійність непостійності. У взаємодії сил цей закон якраз і виявляється абсолютним переходом і чистою зміною; однойменне, як-от сила, розпадається на протилежність, що спершу видається незалежною відмінністю, але потім з’ясовується, що вона фактично аж ніяк не відмінність, бо саме однойменне відштовхується від себе, і потім це відштовхнуте, по суті, само себе притягує, бо є тим самим; утворена відмінність, насправді не будучи відмінністю, знову сама себе скасовує. Таким чином відмінність репрезентується тут як відмінність самого предмета, або абсолютна відмінність, і ця відмінність, властива предметові, – не що інше, як однойменне, що відштовхнулося від себе, а отже, утвердило тільки ту протилежність, якої немає.

Завдяки цьому принципові перше надчуттєве – незмінне царство законів, безпосередня копія сприйнятого світу, перетворюється у свою протилежність; закон був загалом самототожний, як і його відмінності, але тепер утверджено, що кожна з обох сторін – це радше своя власна протилежність; само-тотожне відштовхується від себе, а несамототожне утверджується як самототожне. Фактично тільки з таким визначенням відмінність стає внутрішньою відмінністю, або відмінністю в самій собі, тоді як тотожне – нетотожним із собою, а нетотожне – самототожним. Цей другий надчуттєвий світ є, таким чином, перевернутим світом; щоправда, оскільки один аспект був наявний ще в першому надчуттєвому світі, перевернутою формою того першого світу. Внаслідок цього внутрішнє стає завершене як з’явище. Адже перший надчуттєвий світ був тільки безпосереднім піднесенням сприйнятого світу в стихію загальності; він мав свою необхідну протилежність у сприйнятому світі, що й далі лишався для себе принципом зміни і мінливості; перше царство законів позбувається цього принципу, але отримує його у формі перевернутого світу.

Згідно з законом цього перевернутого світу, однойменне першого світу не тотожне з собою, а нетотожне першого світу теж нетотожне з собою, або стає самототожним. Отож певної миті виявляється: те, що згідно з законами першого світу солодке, в цьому перевернутому в‐собі стає кислим, те, що в тому світі чорне, в цьому – біле. Те, що за законом першого світу є північним полюсом магніту, в цьому іншому надчуттєвому в‐собі (тобто на землі) є південним полюсом, а те, що там південний полюс, тут північний полюс. Те, що за першим законом є в електриці кисневим полюсом [анодом], стає в цій іншій, надчуттєвій сутності водневим полюсом [катодом], і навпаки: те, що там є водневим полюсом, стає тут кисневим полюсом. У якійсь іншій сфері згідно з безпосереднім законом помста ворогові – це найвище задоволення ображеного індивіда. Але цей закон, який вимагає, аби тому, хто не трактує мене як незалежну сутність, я довів, що я таки є цією сутністю, і навіть скасував його як сутність, перетворюється під впливом принципу іншого світу в свою протилежність: відновлення мене як сутності через скасування чужої сутності стає самознищенням. Якщо тепер це перетворення, що сталося в процесі покарання злочину, зробити законом, він знову-таки буде лише законом світу, якому протиставлений перевернутий надчуттєвий світ, у якому шанують те, що зневажають у цьому, зневажають те, що шанують у цьому. Покарання, які за законом першого світу ганьблять і знищують людину, перетворюються у своєму перевернутому світі на ласку, що зберігає її сутність і шанує її.

Коли придивлятися тільки до поверхні, цей перевернутий світ – протилежність першому, бо: має той перший світ за своїми межами і відштовхує його від себе як перевернуту реальність; один з цих світів – світ з’явищ, а другий – світ-у-собі; один є таким, яким він є для якогось іншого, натомість другий – таким, яким він є для себе; коли вдатися до попереднього прикладу, те, що солодке на смак, власне або внутрішньо в речі є кислим, а те, що у справжньому магніті у світі з’явищ є північним полюсом, у внутрішньому, або суттєвому бутті було б південним; те, що в електриці як у з’явищі постає як кисневий полюс, в електриці, яка не належить до світу з’явищ, було б водневим полюсом. Або ж дія, що у світі з’явищ є злочином, у своєму внутрішньому повинна бути доброю (лихий учинок може мати добрий намір); покарання є покаранням лиш у світі з’явищ, а в собі або в якомусь іншому світі воно цілком може бути добром для злочинця. Але таких протиставлень внутрішнього і зовнішнього, з’явища і надчуттєвого як двох видів реальності тут уже більше немає. Відкинуті відмінності вже не поділяються знову на дві субстанції, які б підтримували їх і надавали б їм відокремленого існування, внаслідок чого тяма знову вийшла б із внутрішнього на своє попереднє місце. Один аспект, або субстанція, був би знову світом сприйняття, де один з тих двох законів проводить своє існування, а навпроти нього стояв би внутрішній світ, саме такий чуттєвий світ, як і перший, але у сфері уявлень; його, на відміну від чуттєвого світу, не можна було б ні показати, ні побачити, ні почути, ні скуштувати, а проте б його уявляли собі як саме такий чуттєвий світ. Але фактично, коли один утверджений елемент є реально сприйнятим, а його в‐собі – перевернутою формою цього елемента, а отже, чуттєво уявленим елементом, тоді кисле, що було б у-собі солодкої речі, є такою самою реальною річчю, як і вона, а саме: кислою річчю; чорне, що було б у-собі білого, є реальним чорним; північний полюс, що є в‐собі південного полюсу, є північним полюсом на тому самому магніті; кисневий полюс, що є в‐собі водневого полюсу, є наявним кисневим полюсом того самого вольтового стовпа. Проте реальний злочин має свою перевернутість і своє в‐собі як можливість у намірі як такому, а не в доброму намірі, бо істиною наміру є тільки сам учинок. А злочин, відповідно до свого змісту, має своє відображення-в-собі, або свою перевернутість, у реальному покаранні; покарання – це примирення закону з реальністю, протиставленою йому в злочині. І, нарешті, реальне покарання має свою перевернуту реальність у собі, бо воно є такою реалізацією закону, внаслідок якої діяльність, що її здійснює закон у формі покарання, сама себе касує, закон із діяльного знову стає чинним законом у стані спокою, і конфлікт індивіда з ним і закону з індивідом припиняється.

Отже, з ідеї перевернутості, що становить сутність одного аспекту надчуттєвого світу, ми повинні вилучити чуттєве уявлення про зафіксованість відмінностей у якійсь відмінній стихії, що забезпечує їхнє існування, і це абсолютне поняття відмінності слід репрезентувати й осягати суто як внутрішню відмінність, самовідштовхування однойменного як однойменного і тотожність нетотожного як нетотожного. Слід думати про чисту зміну, або протилежність у самій собі, суперечність. Бо у відмінності, що є внутрішньою, протилежне – це не щось одне з двох (адже в такому разі воно було б чимсь сутнім, а не протилежним), а протилежне протилежному, або інше, наявне безпосередньо в ньому. Я, звичайно, ставлю протилежне тут, а інше, протилежністю якому воно є, — там; отже, я ставлю протилежне на один бік, беручи його як у собі і для себе без іншого. Але саме тому, що я маю тут протилежність у собі й для себе, це протилежність самій собі, тобто вона і справді має своє інше безпосередньо в собі. Отже, надчуттєвий світ, що є перевернутим, водночас сягає за межі іншого світу й має його в собі самому; цей світ є для себе перевернутим, тобто перевернутою формою себе самого; цей світ є сам собою і протилежним йому світом у межах однієї єдності. Лиш у такому разі відмінність є внутрішньою відмінністю, або відмінністю в собі, тобто у формі безкінечності.

З допомогою безкінечності ми бачимо, як закон досягає завершеності у формі необхідності, а всі моменти світу з’явищ узято, таким чином, до внутрішнього. Згідно з попереднім викладом, те, що проста природа закону – це його безкінечність, означає: α) закон самототожний, проте є відмінністю в собі; іншими словами, закон – це однойменне, що самовідштовхується, або розпадається на два елементи. Те, що було назване простою силою, розпадається на два елементи і завдяки своїй безмежності є законом; β) те, що розпалося і становить частини, що, як гадають, властиві законові, репрезентується як сутнє і стале, а якщо ці частини розглядати без поняття внутрішньої відмінності, тоді час і простір, або відстань і швидкість, що постають як моменти тяжіння, не менш байдужі одне до одного (й не мають відносин необхідності одне з одним), як і до самого тяжіння, так само як це просте тяжіння байдуже до них, а проста електрика байдужа до позитивного і негативного; γ) проте завдяки поняттю внутрішньої відмінності це нетотожне й байдуже, час і простір і т. ін. становить відмінність, що не є відмінністю, або є тільки відмінністю однойменного, тож її сутність – єдність; і те, і те спонукає одне одного, мов позитивне і негативне, і їхнє буття полягає радше в тому, що вони утверджуються як небуття і скасовуються в єдності. Існують два відмінні елементи, і вони існують у собі, існують у собі як протилежні, тобто як протилежності самим собі, мають своє інше в собі і є тільки однією єдністю. Цю просту безкінечність, або абсолютне поняття, можна було б назвати простою сутністю життя, душею світу, загальною кров’ю, що циркулює скрізь, і ніде ніяка відмінність не стає на заваді її плинові й не уриває його, бо радше вона сама становить усяку відмінність, але водночас і її скасування; отже, вона пульсує не ворушачись, і здригається вся, не будучи неспокійною. Вона самототожна, бо відмінності тавтологічні, бо це відмінності, що не є відмінностями. Ця самототожна сутність має відносини тільки з собою; з собою: це означає, що є інше, на яке спрямовані відносини, а відносини з собою – це радше роздвоєння; іншими словами, та сама самототожність є внутрішньою відмінністю. Отже, кожна з цих частин роздвоєного існує в собі й для себе, кожна є протилежністю якогось іншого; таким чином, із кожною водночас дано й інше. Або ж кожна частина – це не протилежність якогось іншого, а тільки чиста протилежність, тож кожна в собі є своєю протилежністю. Або вона – взагалі не протилежність, а існує просто для себе, є чистою самототожною сутністю, що не має в собі жодної відмінності, і в такому разі нам немає потреби запитувати (а ще менше – вважати, ніби таке запитання завдасть філософії клопоту або вона взагалі не зможе відповісти на нього), як із цієї чистої сутності може виринути відмінність або іншість: адже роздвоєння вже сталося, з самототожного викинуто відмінність і поставлено її збоку; таким чином, те, що мало бути самототожним, – це вже радше один з елементів роздвоєного, а не абсолютна сутність. Тому, коли самототожне роздвоюється, це означає ще й те, що воно скасовує себе як уже роздвоєне, скасовує себе як іншість. Єдність, яку звичайно мають на увазі люди, кажучи, що з неї не може походити відмінність, і сама фактично – лише момент роздвоєння; вона є абстракцією простоти, що протиставлена відмінності. Та оскільки ця єдність – абстракція, лиш один із двох протиставлених елементів, ми кажемо, що вона вже є роздвоєнням, бо якщо єдність – це щось негативне, щось протилежне, то вона вже утверджена як те, що містить у собі протилежність. Із цієї причини відмінності між роздвоєнням і самоототожненням – це тільки процес самоскасування: адже оскільки самототожне, що спершу має роздвоїтись або стати своєю протилежністю, є абстракцією, тобто й саме вже роздвоєне, роздвоєння внаслідок цього є скасуванням того, чим воно є, а отже, скасуванням своєї роздвоєності. Самоототожнення – теж роздвоєння, і, таким чином, те, що стає самототожним, стає супроти роздвоєння, тобто й саме стає на один бік, чи, радше, стає чимсь роздвоєним.

Безкінечність, цей абсолютний неспокій чистого саморуху – такого, коли щось визначене певним способом, скажімо, як буття, радше є протилежністю цьому визначенню, – є, безперечно, душею всього, з чим ми стикалися досі, але саме у внутрішньому вона вперше постає вільно. З’явище, або взаємодія сил, уже виявляє себе, але передусім лише як пояснення безкінечність вільно виходить наперед; оскільки вона нарешті стала об’єктом для свідомості, як те, чим вона є, свідомість стає самоусвідомленням. Пояснення, яке пропонує тяма, попервах лиш описує, що таке самоусвідомлення. Тяма скасовує наявні в законі відмінності, які вже стали чистими, але ще байдужі, і ставить їх у лоно єдиної єдності, – єдності сили. Але це самоототожнення – безпосередньо ще й роздвоєння, бо тяма касує відмінності й утверджує єдність сили, тільки створивши нову відмінність – між законом і силою, – що, проте, водночас не є відмінністю; крім того, щоб і ця відмінність теж не була відмінністю, вона йде далі і скасовує й цю відмінність, чинячи так, аби сила мала ту саму будову, що й закон. Але цей процес, чи ця необхідність, – це ще й необхідність і процес тями, тобто процес як такий ще не став об’єктом тями, бо тяма в цьому процесі має за свої об’єкти позитивну та негативну електрику, відстань, швидкість, притягальну силу й тисячі інших речей, що становлять зміст моментів цього процесу. В поясненні саме тому так багато самозадоволення, що свідомість при цьому, якщо можна так висловитися, безпосередньо спілкується з собою, тішиться тільки собою, хоча здається, ніби вона робить щось інше, але насправді вона переймається тільки собою.

У протилежному законі – як інверсії першого закону, – або у внутрішній відмінності, безкінечність, щоправда, й сама стає об’єктом тями, але вона як така знову не спромагається віддати їй належне, ще раз поділяючи на два світи, на дві субстанційні стихії, відмінність у собі, самовідштовхування однойменного і притягання нетотожного; процес, яким він є в досвіді, є тут для тями подією, а однойменне й нетотожне є тут для неї предикатами, сутність яких – субстрат, що існує. Те саме, що є для тями об’єктом у чуттєвій оболонці, є для нас у своїй суттєвій формі чистим поняттям. Таке осягання відмінності такою, якою вона є насправді, або осягання безкінечності як такої, існує для нас або в собі. Пояснення поняття належить науці, але свідомість, безпосередньо маючи це поняття, знову постає як власна форма або нова постать свідомості, що в попередньому не визнає своєї сутності, а дивиться на нього як на щось цілковито інше. Оскільки поняття безкінечності – об’єкт свідомості, вона є усвідомленням відмінності як відмінності, що водночас миттю скасована; свідомість існує для себе самої, вона є диференціюванням недиференційованого, або самоусвідомленням. Я відрізняю себе від себе, і при цьому мені безпосередньо стає ясно, що це диференційоване не є диференційованим. Я, однойменне, відштовхуюсь від самого себе, але оте диференційоване, утверджене як нетотожне зі мною, безпосередньо, будучи диференційованим, не є відмінністю для мене. Щоправда, усвідомлення чогось іншого або якогось об’єкта взагалі й саме неминуче є самоусвідомленням, відображеністю в собі, усвідомленням себе в своїй іншості. Необхідний перехід від попередніх форм свідомості, які мали за свою істину річ, щось інше, ніж вони самі, якраз і виражає не тільки те, що усвідомлення речі можливе лише для самоусвідомлення, а й те, що тільки це самоусвідомлення є істиною тих форм. Але ця істина присутня тільки для нас, а не для свідомості. Самоусвідомлення тут стало тільки для себе, воно ще не стало єдністю зі свідомістю взагалі.

Ми бачимо, що у внутрішньому з’явищі тяма насправді дізнається не про що інше, як про саме з’явище, проте не таке, яким воно є як взаємодія сил, а про цю взаємодію сил у її абсолютно загальних моментах та в русі цих моментів; фактично тяма дізнається тільки про себе. Піднесена над сприйняттям свідомість репрезентується як поєднана з надчуттєвим світом через посередництво з’явища, крізь яке вона розглядає тло, що міститься за з’явищем. Обидві крайності – чисте внутрішнє і внутрішнє, що дивиться в це чисте внутрішнє, – відтепер збігаються і, як крайності, а також і проміжна ланка між ними як щось інше, ніж вони, зникають. Отже, завісу, що висить перед внутрішнім, прибрано, і ми бачимо, як внутрішнє дивиться у внутрішнє, бачимо недиференційоване однойменне, що само себе відштовхує й утверджується як диференційоване внутрішнє, для якого, проте, однаково зберігається недиференційованість обох частин, – бачимо самоусвідомлення. Очевидно, що за так званою завісою, яка має прикривати внутрішнє, нема чого бачити, якщо ми самі не підемо за завісу – і для того, щоб можна було бачити, і для того, щоб там було те, що можна бачити. Але водночас виявляється, що ми не можемо піти просто туди, не маючи перешкод із боку жодних обставин, бо й саме знання, в чому полягає істина уявлення про з’явище, та його внутрішнє, – це лише результат залежного від обставин процесу, внаслідок якого зникають такі модальності свідомості, як гадка, сприйняття і тяма; крім того, з’ясується, що пізнання того, що знає свідомість, оскільки вона знає себе, потребує додаткових обставин, і далі ми докладно проаналізуємо їх.