Читать книгу Феноменологія духу - Георг Гегель - Страница 7

Самоусвідомлення існує в собі і для себе в тому й через те, що існує в собі й для себе для іншого, тобто є самоусвідомленням тільки як щось визнане. Уявлення про цю його єдність у подвоєнні, безкінечність, що реалізується в самоусвідомленні, має багатоаспектну структуру, що складається з різних за значенням моментів: з одного боку, її моменти слід неухильно утримувати порізно, а з другого – саме в цій диференціації їх не слід розрізняти, або ж слід завжди брати та розуміти їх у протилежному значенні. Це подвійне значення диференційованого полягає в сутності самоусвідомлення, що є безкінечним, або прямо протилежним визначеності, в якій воно утверджене. Докладне пояснення уявлення про цю духовну єдність у її подвоєнні репрезентує нам процес визнання.

Для самоусвідомлення існує інше самоусвідомлення, тож воно вийшло за свої межі. Цей вихід має подвійне значення: по-перше, самоусвідомлення само себе втратило, бо бачить себе мов якусь іншу сутність; по-друге, воно таким чином скасовує це інше, бо бачить не інше як сутність, а само себе в іншому.

Самоусвідомлення повинно скасувати цю свою іншість, і це буде скасуванням першого подвійного значення, а отже, й другого подвійного значення; по-перше, воно повинно йти на скасування іншої самостійної сутності, щоб таким чином упевнитись у собі як у сутності; по-друге, воно зважується на це, щоб скасувати й себе, бо те інше – це воно само.

Таке скасування в подвійному значенні своєї іншості в подвійному значенні – це водночас і повернення в подвійному значенні в себе: адже, по-перше, через скасування самоусвідомлення знов отримує себе, бо знову стає самототожним через скасування своєї іншості; по-друге, воно знову дає цій іншості інше самоусвідомлення, бо воно було в іншому, скасовує це своє буття в іншому, а отже, знову дає іншому свободу.

Отже, цей рух самоусвідомлення у відносинах з іншим самоусвідомленям репрезентований тут так, немов діяльність одного самоусвідомлення, проте й сама ця діяльність одного самоусвідомлення має подвійне значення, будучи водночас своєю діяльністю і діяльністю іншого: адже інше самоусвідомлення так само незалежне й замкнене в собі, і в ньому немає нічого, що не було б через нього самого. Перше самоусвідомлення не має перед собою об’єкта в тій формі, в якій він є передусім для бажання, а має незалежний об’єкт, який існує для себе і з яким через те воно нічого не може зробити для себе, якщо той об’єкт сам не чинить у собі того, що воно чинить з ним. Отже, цей рух є суто подвійним рухом обох самоусвідомлень. Кожне самоусвідомлення бачить, що інше робить те саме, що й воно; кожне саме робить те, чого вимагає від нього інше, й робить тому, що робить те інше, і то тільки тією мірою, якою інше робить те саме; одностороння діяльність була б марна, бо те, що має статися, може статися тільки з допомогою обох самоусвідомлень.

Отже, діяльність має подвійне значення не тільки тією мірою, якою спрямована і на себе, і на іншого, а й тією, якою є неподільною діяльністю і одного, і іншого.

У цьому русі ми бачимо, як повторюється процес, що репрезентувавсь як взаємодія сил, проте у свідомості. Те, що в попередньому випадку було для нас, тут існує тільки для самих крайностей. Проміжна ланка – це самоусвідомлення, яке розпадається на крайності, а кожна крайність – це та зміна своєї визначеності та абсолютний перехід у свою протилежність. Хоча як свідомість крайність, звичайно, виходить за свої межі, проте у своєму зовнішньому бутті вона водночас утримується в собі, існує для себе, а її буття зовні – для свідомості. Свідомість з’ясовує, що вона безпосередньо є і не є іншою свідомістю, а також, що ця інша свідомість існує для себе тільки тоді, коли скасовує себе як таку, що існує для себе, і існує для себе тільки в бутті-для-себе іншого. Кожна свідомість є проміжною ланкою для іншої, через яку кожна сама себе опосередковує й поєднується з собою, і кожна безпосередньо в своїх очах і в очах іншої є сутністю, що існує для себе, проте водночас існує для себе тільки через це опосередкування. Крайності визнають себе як такі, що взаємно визнають одна одну.

Тепер нам слід розглянути це чисте поняття визнання, подвоєння самоусвідомлення в його єдності, щоб побачити, як його процес постає перед самоусвідомленням. Цей процес, по-перше, репрезентуватиме аспект нерівності обох членів, перехід середньої ланки у крайності, що, як крайності, протиставлені одна одній, і тоді одна з них – лише визнана, а друга – лише визнає.

Самоусвідомлення – це передусім просте буття-для-себе, самототожність, досягнена завдяки вилученню всього іншого з себе; його сутність і абсолютний об’єкт – це Я, і в цій безпосередності, в цьому бутті свого буття-для-себе воно є одиничним. А те, що для нього інше, – це якийсь несуттєвий об’єкт, позначений негативністю. Але інший – теж самоусвідомлення; один індивід постає перед іншим індивідом. Постаючи отак безпосередньо, один для одного вони певним чином є спільними об’єктами; це незалежні постаті, свідомості, занурені в буття життя (під життям тут треба розуміти об’єкт, що існує), які ще не здійснили одна для одної процес абсолютної абстракції, знищення всякого безпосереднього буття, щоб бути тільки суто негативним буттям самототожної свідомості, і ще не розкрились одна одній як чисті буття-для-себе, тобто як самоусвідомлення. Кожне, звичайно, визнає свою вірогідність, але не вірогідність іншого, і тому в його вірогідності немає істини: адже істина полягала б лиш у тому, що його власне буття-для-себе було б для нього незалежним об’єктом, або, що означає те саме, що об’єкт був би репрезентований йому як чиста вірогідність. А згідно з поняттям визнання це неможливо, окрім хіба ситуації, коли інший існує для нього так само, як воно для іншого, і коли кожне в собі і своїми діями, і діями іншого досягає чистої абстракції буття-для-себе.

Але репрезентація себе як чистої абстракції самоусвідомлення полягає в тому, щоб виявитись як чисте заперечення своєї об’єктивної форми або показати свою непов’язаність із жодним визначеним існуванням, з жодною загальною одиничністю існування взагалі, свою непов’язаність із життям. Така репрезентація – це подвійна діяльність: діяльність, спричинена іншим, і власна діяльність. Отже, тією мірою, якою це діяльність іншого, кожне прагне і смерті іншого. Але тут наявна ще й друга діяльність, діяльність, спричинена самим собою, бо перша діяльність містить у собі й ризик для власного життя. Отже, відносини обох самоусвідомлень визначені так, що вони випробовують себе і одне одного боротьбою на смерть і життя. Вони повинні встрявати в цю боротьбу, аби свою вірогідність, що вони існують для себе, піднести до рівня істини, і то й тоді, коли йдеться про іншого, і тоді, коли йдеться про себе. Тільки ризикуючи життям, можна здобути свободу й випробувати її і довести, що сутність самоусвідомлення – це не буття, не безпосередня форма, в якій воно вперше постає, не його зануреність в обшир життя, а те, що в ньому немає нічого, що не було б зникущим моментом, те, що воно є чистим буттям-для-себе. Індивіда, що не ризикував своїм життям, можна, звичайно, визнати за особу, але він ще не досяг істини цього визнання як незалежного самоусвідомлення. Так само й кожен, ризикуючи власним життям, повинен прагнути смерті іншого, бо цей інший має для нього не більшу вартість, ніж він сам; сутність іншого постає перед ним як інший, як щось зовнішнє, і він мусить подолати цю свою зовнішність; інший – це свідомість, що існує й має розмаїті зв’язки; він повинен вважати свою іншість за чисте буття-для-себе або за абсолютне заперечення.

Але це випробування смертю скасовує як істину, що мала бути результатом цього випробування, так, отже, й самовірогідність узагалі, бо якщо життя – це природна позиція свідомості, незалежність без абсолютної негативності, то смерть – це природне заперечення свідомості, заперечення без незалежності, що, таким чином, лишається позбавлена потрібного значення визнання. Через смерть, щоправда, постає вірогідність, що обидва важили своїм життям і обидва зневажали його – і чуже, і своє, – проте аж ніяк не для тих, хто провадив таку боротьбу. Вони касують свою свідомість, яка міститься в тій чужій сутності, що є природним існуванням; іншими словами, касують самі себе і стають скасовані як крайності, що прагнуть буття-для-себе. Але таким чином з гри обміну зникає суттєвий момент – розпаду на крайності з протилежними визначеностями, – а проміжна ланка перетворюється в мертву єдність, яка розпадається на мертві, просто сутні, але не протилежні крайності. І обидва не взаємно віддають та отримують одне одного назад через свідомість, а байдуже відпускають одне одного, наче речі. Їхня дія – це абстрактне заперечення, а не заперечення, характерне для свідомості, яка скасовує так, що зберігає та підтримує скасоване, а отже, переживає свою скасованість.

У процесі цього досвіду самоусвідомлення дізнається, що життя не менш суттєве для нього, ніж чисте самоусвідомлення. В безпосередньому самоусвідомленні просте Я – це абсолютний об’єкт, який, проте, для нас або в собі є абсолютним опосередкуванням і має як свій суттєвий момент незалежність, що існує. Результатом першого досвіду є розпад цієї простої єдності, завдяки йому утверджено чисте самоусвідомлення та свідомість, що існує вже не суто для себе, а й для іншого, тобто як сутня свідомість, або свідомість у формі речовості. Обидва моменти суттєві, оскільки передусім вони не тотожні й протиставлені, їхнє відображення в єдності ще не відбулося, тож вони є немов двома протилежними формами свідомості; одна з них незалежна, і її сутність – буття-для-себе, друга – несамостійна, і її сутність – життя, або буття для іншого; перша – це пан, а друга – раб.

Пан – це свідомість, що існує для себе, проте це не тільки саме поняття такого існування, а свідомість, яка існує для себе і яка опосередкована з собою якоюсь іншою свідомістю, а саме: свідомістю, сама сутність якої полягає в тому, щоб бути пов’язаною з якимсь незалежним буттям або речовістю взагалі. Пан має відносини з обома цими моментами: з річчю як такою, об’єктом бажання, і свідомістю, в очах якої речовість є суттєвою; оскільки пан: а) як поняття самоусвідомлення є безпосередніми відносинами буття-для-себе, проте б) водночас є відтепер немов опосередкуванням, або буттям-для-себе, що існує для себе тільки через щось інше, він має відносини: а) безпосередньо з обома моментами; б) опосередковано з кожним моментом через другий момент. Пан пов’язаний із рабом опосередковано через незалежне буття, бо саме цим утримують раба; це його ланцюг, від якого він у боротьбі не може абстрагуватись і через те виявляє свою залежність, засвідчує, що його незалежність полягає у формі речовості. Але пан – це влада над цим буттям, бо він засвідчив у боротьбі, що вважає його за щось негативне; оскільки пан – це влада над буттям, а те буття – це влада над іншим, то в цьому силогізмі цей інший підпорядкований йому. Так само пан має й опосередковані через раба відносини з річчю; раб як самоусвідомлення взагалі теж має негативні відносини з річчю і касує її, але ця річ водночас для нього незалежна, тож він не може, попри все своє заперечення, дійти аж до знищення цієї речі й покінчити з нею, а тільки працює над нею. Натомість панові через це опосередкування належать безпосередні відносини як чисте заперечення цієї речі, тобто втіха; те, чого не досягає бажання, він спромагається досягнути, тобто покінчує з річчю й задовольняється, маючи втіху. Бажання не досягає цього з огляду на незалежність речі, проте пан, поставивши між річчю і собою раба, пов’язується таким чином тільки з залежністю речі і втішається нею в чистому вигляді, проте аспект незалежності залишає рабові, що працює над нею.

В обох цих моментах пан здобуває визнання через іншу свідомість, бо в них ця свідомість утверджується як несуттєва, чи то працюючи над річчю, чи то виявляючи свою залежність від якогось визначеного існування; в обох моментах ця свідомість не може стати паном над буттям і досягнути абсолютного заперечення. Таким чином, ми маємо тут момент визнання, тобто ця інша свідомість касує себе як буття-для-себе, а отже, сама чинить те, що чинить із нею перша свідомість. Так само й другий момент: діяльність цієї другої свідомості – це власна діяльність першої, бо те, що робить раб, – це, власне, діяльність пана. Пан існує тільки для себе, така його сутність; пан – це чиста негативна влада, для якої річ – ніщо; крім того, в цих відносинах пан – це чиста суттєва діяльність, натомість раб – нечиста, несуттєва діяльність. Проте для властивого визнання бракує моменту, який полягає ось у чому: те, що пан заподіює іншому, він повинен заподіювати й собі, а те, що раб заподіює собі, він повинен заподіювати й іншому. Отак постає однобока й нерівна форма визнання.

У цій ситуації несуттєва свідомість править панові за об’єкт, що становить істину його самовірогідності. Але стає очевидним, що цей об’єкт не відповідає своєму уявленню, бо саме там, де пан досягнув панування, він з’ясовує, що виникло щось зовсім інше, ніж незалежна свідомість. Такої йому не дано, він досягає радше залежної свідомості, він уже не впевнений у своєму бутті-для-себе як істині, бо його істина – це несуттєва свідомість і несуттєва діяльність тієї свідомості.

Отже, істина незалежної свідомості – це рабська свідомість раба. Звичайно, ця свідомість виявляється передусім зовні від себе, а не як істина самоусвідомлення. Але панування показало, що його сутність – зворотна від тієї, якою воно прагнуло бути, тож так само і служіння у своїй реалізації стає радше протилежністю того, чим воно є безпосередньо; будучи притлумленою свідомістю, воно ввійде в себе і перетвориться у справжню незалежність.

Тепер ми бачимо, чим є служіння у відносинах із пануванням. Але служіння – це самоусвідомлення, і нам тепер слід розглянути, чим воно є в собі і для себе. Передусім для служіння пан – це сутність; отже, самостійна, для себе сутня свідомість – це істина для нього, яка, проте, для нього ще не є в ньому. А проте воно фактично містить у собі цю істину чистої негативності й буття-для-себе: адже про цю сутність воно дізналося в собі. Ця свідомість боїться не за ту чи ту річ, не за ту чи ту мить, а за всю свою сутність, бо відчуває страх перед смертю, тим абсолютним паном. У цьому досвіді вона розпалася до найдальших глибин, здригнулася геть уся, і все, що було зафіксоване в ній, затремтіло. Але цей загальний рух, що цілковито перетрусив її, таке абсолютне перетворення всякої стабільності в плинну рідину – це абсолютна негативність, чисте буття-для-себе, що, таким чином, пов’язане з цією свідомістю. Цей момент чистого буття для себе існує і для неї, бо в особі пана вона вбачає свій об’єкт. Крім того, рабська свідомість – це не тільки такий цілковитий розпад узагалі, бо під час служіння вона справді здійснює це служіння; служачи, раб скасовує в кожному окремому моменті свою прив’язаність до природного існування і відкидає його своєю працею.

Проте чуття абсолютної влади – і взагалі, і в конкретній формі служіння – це тільки розпад у собі, і, хоча страх перед паном – початок мудрості, свідомість при цьому сама для себе не є буттям-для-себе. Проте через працю ця рабська свідомість приходить до себе. Звісно, в моменті, що відповідає бажанню у свідомості пана, здається, ніби аспект несуттєвих відносин із річчю припадає на долю рабської свідомості, бо річ при цьому зберігає свою незалежність. Бажання зберегло для себе тільки чисте заперечення об’єкта, а отже, нічим не применшене чуття власної гідності. Але таке задоволення саме тому й минуще, що йому бракує аспекту об’єктивності, або ж тривкого існування [Bestehen]. Натомість праця – це затамоване бажання, затримана минущість; іншими словами, праця формує річ. Негативні відносини з об’єктом стають формою цього об’єкта, тим, що лишається, бо об’єкт має незалежність саме для того, хто працює. Ця негативна середня ланка, ця формотворча діяльність – це водночас одиничність, чисте буття-для-себе свідомості, що тепер, у виконуваній роботі, екстеріоризується й набуває сталості; отже, свідомість, що працює і служить, доходить завдяки цьому до споглядання незалежного буття як самої себе.

Але формування має не тільки те позитивне значення, що рабська свідомість починає при цьому існувати як чисте буття-для-себе, а й негативне, спрямоване проти її першого моменту – страху. Адже у формуванні речі її власна негативність, її буття-для-себе тільки через те стає об’єктом для неї, що вона касує ту форму, яка протилежна їй. Але ж це об’єктивне негативне – це саме та чужа сутність, перед якою вона тремтіла. А тепер вона руйнує це чуже негативне і утверджується як така в стихії сталості, стаючи таким чином для себе самої свідомістю, що існує для себе. В особі пана буття-для-себе є для неї іншим, або ж тільки для неї, у страху буття-для-себе є в ній самій; у формуванні буття-для-себе стає для неї її власним буттям, і вона починає усвідомлювати, що існує в собі і для себе. Форма внаслідок свого виходу назовні, об’єктивації, не стає для свідомості чимсь іншим, ніж вона сама, бо саме форма є її чистим буттям-для-себе, що стає їй при цьому за істину. Таким чином, саме в праці, де свідомість, здавалося, була лише чужим сенсом, вона завдяки цьому своєму самовідкриттю набуває свого сенсу. Для такого відображення необхідні обидва моменти: страху та служіння взагалі й формування, причому обидва – певним загальним способом. Без дисципліни служіння й покори страх лишиться формальним і не пошириться на всю відому реальність існування. Без формування страх лишиться внутрішнім і німим, а свідомість не стане існувати для самої себе. Якщо свідомість формувала річ без початкового абсолютного страху, вона має лише пустий і марний сенс, бо її форма, або негативність – не негативність у собі