Читать книгу Машина часу - Герберт Джордж Веллс - Страница 2

Мандрівник у Часі – мабуть, ця назва буде для нього найбільш відповідною – розповідав нам просто якісь незбагненні речі.

Його сірі очі блищали та мружилися, а зазвичай бліде обличчя почервоніло й пожвавішало. Вогонь яскраво палав у каміні, електричні лампочки в срібних ліліях сяяли м’яким білим світлом, бульбашки у склянках із вином іскрилися й переливалися. Наші крісла – винахід хазяїна – швидше тримали нас в обіймах і пестили, ніж служили сидінням. У кімнаті панувала саме та приємна пообідня атмосфера, яка звільняє думку від рамок визначеності й дає поштовх фантазії.

Він викладав нам свою ідею, відзначав головні пункти, піднімаючи тонкий вказівний палець, а ми сиділи й ліниво захоплювалися його серйозним ставленням до нового парадокса (як подумки ми це називали) і разючою винахідливістю.

– Ви повинні уважно стежити за моєю думкою. Я заперечуватиму ті ідеї, які в цей час вважаються майже загальновизнаними. Ну ось, наприклад, геометрія, якої ви навчалися в школі, – вона ґрунтується на помилковому уявленні…

– Чи не занадто це складний предмет, щоб із нього починати? – запитав рудоволосий Фільбі, запеклий сперечальник.

– Я не вимагаю, щоб ви погоджувалися зі мною, не маючи на те розумних підстав. Але своїми доказами я змушу вас прийняти всі положення, які мені потрібні. Ви знаєте, звичайно, що математична лінія, товщина якої дорівнює нулю, не має реального існування. Навчали вас цього? У дійсності не існує й математичної площини. Це все чисто абстрактні поняття.

– Справедливо, – підтвердив Психолог.

– Так само не може реально існувати й куб, який має тільки довжину, ширину й висоту.

– Я протестую, – заявив Фільбі. – Тверде тіло явно може існувати. Всі реальні речі…

– Так думає більшість людей. Але почекайте хвилину. Може існувати миттєвий куб?

– Не розумію вас, – сказав Фільбі.

– Чи може реально існувати куб так, щоб існування його не тривало в часі?

Фільбі замислився.

– Ясно, – вів далі Мандрівник у Часі, – що всіляке реальне тіло мусить мати довжину за чотирма вимірами, тобто мати довжину, ширину, висоту й тривалість існування. Але внаслідок природної обмеженості фізичної сторони нашої істоти – я зараз поясню вам – ми схильні не помічати цього факту. Насправді існують чотири виміри: три з них ми називаємо вимірами простору, а четвертий – це вимір часу. Щоправда, існує намагання провести неіснуючу в дійсності розбіжність між першими трьома вимірами й останнім, але це можна пояснити тією обставиною, що наша свідомість, від початку й до кінця нашого життя, рухається в тому самому напрямку – у напрямку останнього, четвертого, виміру.

– Це, – сказав Дуже Молодий Парубок, докладаючи відчайдушних зусиль, аби запалити сигару над лампою, – справді цілком очевидно!

– Тож-бо й воно, тоді цікаво, чому цей факт зовсім не береться до уваги, – розповідав Мандрівник уже впевненіше. – У дійсності це і є четвертий вимір, хоча деякі люди, котрі міркують про четвертий вимір, не знають, що вони говорять саме про це. За суттю, це лишень інший спосіб дивитися на час. Між часом і кожним із трьох вимірів простору немає жодної різниці, крім тієї, що наша свідомість рухається уздовж часу, уздовж четвертого виміру. Але багато недалекоглядних людей зовсім неправильно розуміють це. Ви, звичайно, чули, що вони говорять про четвертий вимір?

– Я не чув, – сказав Провінційний Мер.

– Усе дуже просто. Простір, як його розуміють наші математики, має три виміри – ми можемо називати їх довжиною, шириною й висотою, – і він завжди визначається відносно трьох площин, кожна з яких утворює прямий кут із двома іншими. Учені-філософи, однак, не раз ставили собі запитання, чому визнається існування тільки трьох вимірів, чому не може існувати четвертого, під прямим кутом до трьох інших? Вони навіть намагалися створити геометрію чотирьох вимірів. Професор Саймон Ньюком говорив про це в нью-йоркському математичному товаристві місяць тому. Ви знаєте, як на пласкій поверхні, що має тільки два виміри, ми можемо зобразити тіло з трьома вимірами. І точнісінько так само, за допомогою тривимірних моделей, можна передати зображення тіла з чотирма вимірами, якщо тільки опанувати перспективу предмета. Розумієте?

– Здається, так, – пробурмотів Провінційний Мер і, насупивши брови, поринув у стан внутрішнього споглядання, причому губи його й далі ворушилися, немов він повторював містичні слова. – Так, мені здається, тепер я розумію, – сказав він після досить тривалої паузи, і обличчя його раптом прояснішало.

– Добре. Мушу вам повідомити, що я сам протягом деякого часу займався геометрією чотирьох вимірів. Певні результати, отримані мною, є досить цікавими. Наприклад: ось портрет хлопчика, коли йому було вісім років; ось інший портрет того самого підлітка, коли йому виповнилося п’ятнадцять; третій – коли йому було сімнадцять років; на четвертому зображений той самий юнак у двадцятитрирічному віці. Все це, так би мовити, перетини, тобто тривимірні зображення його чотиривимірної істоти, котра і постає річчю цілком конкретною й не змінюється.

– Учені, – сказав Мандрівник у Часі після мовчання, необхідного для правильного засвоєння сказаного, – вчені чудово знають, що час є тільки одним із видів простору. Перед вами найпростіша наукова діаграма: крива погоди. Лінія, котру я проводжу пальцем, показує рух барометра. Учора він стояв ось на якій висоті, а в ніч на сьогодні впав. Уранці він знову піднявся й повільно рухався нагору до цієї висоти. Саме собою зрозуміло, що ртуть не проводила цієї лінії на жодному із загальновідомих просторових вимірів. Але все-таки, безсумнівно, така лінія десь була проведена, і звідси мусимо виснувати, що вона перебуває в четвертому вимірі.

– Одначе, – зауважив Лікар, пильно дивлячись на вугілля в каміні, – якщо час – це дійсно четвертий вимір простору, тоді чому ж він завжди розглядався й розглядається як щось абсолютно відмінне від простору? І чому ми не можемо рухатися в часі так само, як ми рухаємось у всіх інших вимірах простору?

Мандрівник у Часі посміхнувся.

– Ви таки впевнені, що ми можемо вільно пересуватися в просторі? Ну що ж, люди справді досить легко переміщаються, ходять праворуч і ліворуч, назад і вперед – вони завжди це робили. Я припускаю, що ми можемо вільно рухатися за двома напрямками. Але нагору й униз? Отут сила тяжіння обмежує нас.

– Не зовсім, – заперечив Лікар. – Адже ж існують повітряні кулі!

– Утім, до винаходу повітряних куль людина не мала інших способів рухатись у вертикальному напрямку, крім відчайдушних стрибків і спроб видертися на узвишшя.

– І все-таки, хоч і небагато, але люди можуть переміщатися нагору й униз, – наполягав Лікар.

– Легше, набагато легше вниз, аніж нагору!

– А в часі ви зовсім не зможете рухатися! Люди не в змозі піти від теперішнього моменту.

– Мій любий сер, саме в цьому ви й помиляєтеся. Втім, як і геть усі. Ми постійно йдемо від теперішнього моменту. Наше духовне життя – не матеріальне й позбавляє вимірів – проходить у четвертому вимірі, часі, з однаковою швидкістю від колиски до могили. Це достоту так само, як коли б ми, почавши своє існування на відстані п’ятдесяти миль над земною поверхнею, ввесь час рівномірно падали додолу.

– Проте головна складність полягає в іншому, – перервав його Психолог. – Ви здатні рухатись у всіх напрямках простору, але не можете рухатися в часі.

– А ось саме тут і з’являється привід поговорити про моє велике відкриття. І я не згоден із вашим твердженням, що ми не можемо переміщатися в часі. Наприклад, якщо я дуже жваво відтворюю в своїй пам’яті яку-небудь подію, то немовби повертаюся до того моменту, коли вона відбулася. Я, як ви кажете, подумки відсутній, роблю на мить стрибок назад, у минуле. Щоправда, ми не маємо жодного способу після такого стрибка в минуле затриматися там хоч на коротку мить – майже так само, як дикун або якась тварина після стрибка не можуть залишатися в повітрі на відстані навіть шести футів від землі. Але цивілізована людина щодо цього стоїть вище, ніж дикун. Вона навчилася, всупереч силі тяжіння, підійматися на повітряній кулі. Але невже вона не в змозі знайти спосіб зупинити або прискорити свій рух у часі, а може, навіть більше: повернутися й рухатися назад?

– О! – закричав Фільбі. – Це неможливо…

– Чому? – запитав Мандрівник у Часі.

– Тому що це суперечить здоровому глузду, – відповів Фільбі.

– А саме? – поцікавився Мандрівник у Часі.

– На словах ви мені, мабуть, доведете, що чорне – біле, але вам ніколи не вдасться переконати мене в цьому! – заявив Фільбі.

– Може й так, – погодився Мандрівник у Часі. – Але ж тепер, сподіваюся, ви починаєте розуміти, у чому полягав предмет моїх досліджень із геометрії чотирьох вимірів. У мене вже давно була невиразна ідея побудувати машину…

– Для подорожі в часі? – вигукнув Дуже Молодий Парубок.

– Для подорожі в якому завгодно напрямку простору й часу, залежно від бажання…

Фільбі тільки розсміявся у відповідь.

– І я перевірив це на практиці, – додав Мандрівник у Часі.

– Це, до речі, доволі заманливо для історика, – зауважив Психолог. – Мабуть, можна було б проїхатися в минуле й перевірити загальноприйнятий опис якої-небудь події, наприклад, битви під Гастінґсом!

– А вам не здається, що там ви привернули б до себе зайву увагу? – запитав Лікар. – Адже наші пращури не дуже вже й любили анахронізми!

– У нас з’явилася б можливість вивчити справжню грецьку мову з вуст Гомера або Платона! – висловив свою думку Дуже Молодий Парубок.

– І вони напевно дали б вам на горіхи за сумнівні успіхи! Адже німецькі вчені так удосконалили давньогрецьку мову!

– Тоді вже краще вирушити в майбутнє! – вигукнув Дуже Молодий Парубок. – Ви тільки подумайте! Можна було б покласти в банк усі свої гроші, залишити їх там, щоб росли відсотки, а самим гайнути в майбутнє…

– Щоб знайти там суспільство, – вставив я, – організоване на суто комуністичних підвалинах.

– Із-поміж усіх диких, екстравагантних теорій… – почав Психолог.

– Так, саме так мені здавалося. Тому я й не говорив про це, поки…

– Поки ви не перевірили цього на практиці? – вигукнув я. – Ви можете це зробити?

– Подайте-но сюди вашу практику! – закричав Фільбі, якому набридло слухати.

– Принаймні, покажіть нам цей експеримент, – сказав Психолог і додав: – Хоча це все, звісно, нісенітниця…

Мандрівник у Часі з посмішкою дивився на нас. Потім, усе ще посміхаючись, він сховав руки в кишені штанів і повільно вийшов із кімнати. Ми чули, як він, човгаючи, простував коридором, який веде до лабораторії.

Психолог, глянувши на присутніх, запитав:

– Дивно, чому він залишив нас?

– Очевидно, він хоче показати нам якийсь фокус або щось подібне, – спокійно промовив Лікар.

Фільбі взявся розповідати нам про фокусника, якого бачив у Берсломі, але перш аніж він устиг закінчити вступ, наш Мандрівник у Часі повернувся й перервав його на півслові.