Читать книгу Машина часу - Герберт Джордж Веллс - Страница 8

Поки я міркував про занадто повсюдне торжество людини, на північному сході, пронизаному сріблястим сяйвом, виплила жовта повня. Світлі маленькі фігурки внизу перестали рухатися. Здригнувшись від нічного холоду, я вирішив спуститися вниз і знайти собі нічліг.

Я став шукати знайому мені будівлю, пробіг очима по Білому Сфінксі на бронзовому п’єдесталі: що яскравішим ставало місячне сяйво, то дедалі чіткіше вирізнялася в ночі його фігура. Я дуже добре бачив і сріблясту тополю біля статуї, і густі зарості рододендронів, і маленьку галявину.

Коли я знову окинув поглядом галявину, мене раптом охопив дивний сумнів, котрий збурив мій спокій.

– Ні, – рішуче сказав я самому собі, – це не та галявина!

Але це була саме та галявина!

Біле, немов перерите проказою обличчя Сфінкса вп’ялося в галявину. Ви можете собі уявити, що я відчув, коли остаточно переконався… Ні, не можете!..

Машина часу зникла!

Тієї ж таки миті з’явилося відчуття, начебто мене хльоснули по обличчі батогом: адже я можу назавжди втратити своє колишнє століття й зостатися безпомічним серед цього страшного нового світу. Сама лише думка завдавала мені суто фізичних страждань. Я відчував, як стискалося моє горло, уривався подих…

Наступної секунди я вже весь був під владою панічного жаху й кинувся бігти величезними стрибками вниз по схилі пагорба. Спіткнувшись, я впав і порізав собі лице. Я не став гаяти часу на те, щоб зупинити кровотечу, і, схопившись на ноги, знову побіг, відчуваючи, як тепла цівка крові стікає по моїй щоці й підборіддю.