Читать книгу Машина часу - Герберт Джордж Веллс - Страница 6

За хвилину ми вже стояли віч-на-віч – я та цей тендітний витвір майбутнього. Він сміливо підійшов до мене й засміявся просто мені в обличчя. Ця абсолютна відсутність страху вразила мене. Потім чоловічок обернувся до ще двох таких самих істот, які йшли слідом за ним, і заговорив із ними якоюсь дивною, але дуже ніжною і співучою мовою.

Тим часом підійшли й інші, й мене оточив маленький гурт із восьми або десяти витончених створінь. Одна з істот звернулася до мене.

Не знаю чому, але мені спало на думку, що мій голос занадто різкий і грубий для них. Тому я тільки похитав головою й указав на свої вуха. Чоловічок зробив крок уперед, зупинився нерішуче й, нарешті, доторкнувся до моєї руки. Тієї самої миті я відчув, як іще кілька маленьких щупалець злегка торкнулося моєї спини та плечей.

Очевидно, ці люди хотіли переконатися, що я дійсно існую. Судячи з їхньої поведінки, поки що боятися було нічого. Більше того, у цих гарненьких маленьких чоловічках відчувалося щось таке, що вселяло довіру, – якась граціозна м’якість, дитяча невимушеність. До того ж усі вони здавалися дуже тендітними, тому я, звичайно, міг би негайно порозкидати їх у різні боки, як маленькі кеглі.

Проте я все ж таки мимоволі пригрозив їм, тільки-но побачив, що їхні маленькі рожеві рученята обмацують мою Машину. На щастя, я вчасно згадав про ймовірну небезпеку, а тому, перегнувшись через стрижні, відгвинтив важелі, що надають Машині рух, і поклав їх до кишені. Відтак я повернувся до чоловічків, аби спробувати знайти з ними спільну мову.

Вдивившись в обличчя незнайомців пильніше, я помітив деякі особливості їхньої ніжної краси – краси дрезденської порцеляни. Їхнє волосся, однаково кучеряве у всіх, різко закінчувалося на рівні шиї та щік. Не було ні найменшого натяку на будь-яку рослинність на обличчі; вуха здавалися надзвичайно мініатюрними; рот був маленький, із яскраво-червоними, швидше тонкими губами, а підборіддя гостре. Очі – великі та лагідні, але – нехай навіть ви вважатимете це зарозумілістю – я зовсім не помітив у них ознак тієї цікавості до себе, на яку мав право розраховувати.

Оскільки вони не робили жодної спроби поспілкуватися зі мною, а тільки стояли навколо мене й, осміхаючись, перемовлялися між собою ніжними воркітливими голосами, я сам заговорив до них.

Спочатку я вказав на Машину часу й на себе. Потім, не знаючи, як краще виразити уявлення про час, я простяг руку до сонця.

Тієї ж таки миті одна витончена гарненька істота, одягнена в пурпурову й білу тканину, повторила мій жест і спробувала зобразити щось схоже на гуркіт грози.

Я на хвилину остовпів, хоча значення жесту було цілком зрозумілим. Раптом мені на думку спало питання: а може, ці створіння просто дурні? Напевно, вам важко збагнути, наскільки ця думка вразила мене. Я завжди гадав, що люди епохи вісімсот другої тисячі років повинні опинитися далеко попереду нас у науці, мистецтві – у всьому. І раптом один із них поставив мені запитання, котре свідчить про те, що його розумовий рівень анітрішки не вищий, аніж розумовий рівень нашої п’ятирічної дитини! Адже чоловічок запитав мене, чи не звалився я з неба під час грози!..

Утім, це цілком відповідало їхньому зовнішньому вигляду, тендітній статурі й ніжним рисам обличчя. Мене охопив напад розчарування. На мить я подумав, що дарма створив Машину часу!

Кивнувши, я вказав на сонце й так переконливо зобразив грім, що чоловічки здригнулися, відскочили від мене на крок, схилили голови. Потім один із них засміявся й підійшов до мене з гірляндою із дуже гарних, але не відомих мені квітів; цю гірлянду він надяг мені на шию. Тут усі радісно зааплодували, стали бігати, зривати квіти і, сміючись, засипали мене цими квітами з голови до ніг. Ви, котрі ніколи не бачили нічого такого, навіть уявити собі не можете, які ніжні й дивні квіти створила культура далекого-далекого майбуття!

Хтось із чоловічків висловив думку, що мене – їхню іграшку – варто б виставити в найближчому будинку. Недовго думавши, вони повели мене до величезної сірої будови з потрісканого каміння, повз біломармурового Сфінкса, що, здавалося, увесь час позирав на мене й тішився з мого здивування.

Коли я йшов із ними, мені раптом згадалася моя колишня тверда впевненість, що наші нащадки відрізнятимуться глибокою серйозністю та високим розвитком інтелекту, – і я мимоволі розсміявся.

Будинок, куди мене привели, вражав своїми колосальними розмірами й величезним входом. Саме собою зрозуміло, що я з найбільшою цікавістю розглядав дедалі більшу юрбу цих чоловічків і широкий отвір відчинених дверей: він зяяв переді мною, темний і таємничий.

Загальне враження від навколишнього світу, що його я міг спостерігати з-за їхніх голів, було таке: він увесь немов густо заріс кущами й квітами, як давно занедбаний, але все ще прекрасний сад. Я бачив високі стебла дивних білих квітів із восковими пелюстками, завширшки у фут; вони були порозкидані скрізь і, очевидно, росли в дикому стані серед чагарників. Але мені було не до того, щоб уважно розглядати квіти, адже моя Машина часу залишилася на галявині, серед рододендронів, без жодного нагляду.

Арку головного входу прикрашало пишне різьблення, але я, звичайно, не зміг роздивитися його дуже детально. Проте мені вдалося відзначити надзвичайну схожість із давньофінікійськими прикрасами, і я був уражений тільки тим, що різьблення доволі сильно постраждало від часу.

У дверях мене зустріли інші маленькі чоловічки, вбрані в іще світліший одяг, і ми пішли далі всі разом. У своєму темному костюмі дев’ятнадцятого сторіччя й весь заквітчаний, я, безсумнівно, виглядав досить кумедно серед цих світлих, ніжно забарвлених шат і блискучої білизни тіл. Навколо мене раз у раз лунали вибухи мелодійного сміху й веселі вигуки.

Величезні двері вели до так само величезної зали, оббитої чимось коричневим. Дах був у тіні, а у вікна, частково з кольоровими шибами, почасти зовсім без шиб, линуло м’яке приємне світло. Підлога була зроблена з величезних брил якогось дуже твердого білого металу, саме брил – не плит і не шматків. І ці брили були такі стерті, ймовірно, ногами незліченних минулих поколінь, котрі мешкали тут, що місцями там, де частіше ходили, утворилися навіть глибокі колії.

Упоперек зали стояло безліч столів, зроблених з уламків полірованого каменю, заввишки не більше фута; на столах височіли купи плодів. Деякі з цих плодів здавалися чимось схожим на гігантську малину й апельсини, але більшість із них була мені зовсім не відома.

Між столами були порозкидані м’які подушки. Мої провідники сіли на них і зробили мені знак, щоб я брав із них приклад. Із милою безцеремонністю вони взялися їсти плоди просто руками, кидаючи шкірку й залишки в круглі отвори з боків столів. Я, звичайно, не гаючи часу, скористався їхнім запрошенням, оскільки мені дуже хотілося їсти й пити.

Потім я став оглядати залу. Що мене особливо вразило, то це відчуття якогось руйнування й занепаду в усьому. Кольорові шиби у вікнах, які зображували геометричні фігури, у багатьох місцях були розбиті, а фіранки покриті грубим шаром пилу. Я помітив також, що кут мармурового столу біля мене надщерблено. Проте зала вражала багатством оздоблення й мальовничістю.

У цій залі обідали чоловік двісті. Більшість із них постаралася сісти якнайближче до мене. Вони з цікавістю спостерігали за мною й, не припиняючи їсти фрукти, увесь час позирали на мене своїми маленькими блискучими очками. Чоловічки були вбрані в однакові ніжні, але дуже міцні шовкові тканини.

Між іншим, плоди були їхньою єдиною їжею. Люди далекого майбуття були суворими вегетаріанцями, і, поки я жив серед них, мені довелося зробитися таким самим, попри всю мою любов до м’яса.

Трохи згодом я переконався, що коні, рогата худоба, вівці, собаки пішли слідом за іхтіозаврами й усі вже вимерли. Але плоди були чудові. Особливо один ґатунок (сезон якого, очевидно, припав саме на час мого перебування там) – борошнистий, у тригранній шкаралупі; цим я й харчувався увесь час.

Спочатку я був ошелешений цими дивними фруктами й незвичайними квітами, але потім почав розуміти, звідки вони з’являлися.

Такий був мій перший вегетаріанський обід у віддаленому майбутті.

Тільки-но я вгамував голод, мені спало на думку навчитися мови нових для мене людей. Я розумів, що це так само необхідно, як і їжа. Оскільки плоди здавалися мені найбільш придатними для моєї ідеї, я взяв один із них і постарався порозумітися за допомогою питальних звуків і жестів. Зізнатися, мені коштувало чималих зусиль, аби змусити себе зрозуміти.

Спочатку мої спроби викликали лише подив і невгамовний сміх, але згодом одна маленька білява істота, вочевидь, збагнула мій намір і кілька разів повторила якусь назву. Чоловічки почали балакати про щось своє, але моя перша спроба відтворити витончені короткі звуки їхньої мови викликала вибух непідробних, хоча й нечемних, веселощів. Одначе, незважаючи на таку реакцію, я почувався серед них, ніби шкільний учитель, і тому, не соромлячись, ішов до своєї мети. Нарешті в моєму розпорядженні був уже з десяток іменників, а потім я дійшов до вказівних займенників і навіть дієслова «їсти».

Але справа просувалася вкрай повільно; дуже швидко чоловічкам набридло займатися зі мною, і вони почали уникати моїх розпитувань. Робити було нічого, і я вирішив: нехай вони дають мені ці уроки маленькими дозами, коли матимуть слушний настрій. Утім, я хутенько переконався, що можу розраховувати лише на дуже малі дози: ніколи раніше мені не доводилося зустрічати більших ледарів, причому здатних стомлюватися миттєво, ніж ці чоловічки.