Читать книгу Машина часу - Герберт Джордж Веллс - Страница 7

У моїх маленьких господарях найбільше вражала одна дивна риса: цілковита відсутність зацікавлення в будь-чому. Вони нагадували безтурботних дітей: підбіжать до мене, зупиняться, глипнуть, поахають і тікають у пошуках нової іграшки. Обід, а разом із ним і мої перші спроби зав’язати з ними розмову скінчилися. Раптом, уявіть собі, я помітив, що в залі нікого не зосталося з тих, хто оточував мене спочатку. Але, як не дивно, я теж доволі швидко втратив будь-яку цікавість до цих чоловічків.

Угамувавши голод, я через портал вибрався надвір. На кожному кроці мене зустрічали люди майбутнього; якийсь час вони йшли слідом за мною, балакали та сміялися – безсумнівно, на мою адресу, – посилали привітальні жести і знову залишали мене наодинці з моєю власною долею.

Був тихий вечір, коли я вийшов із зали; навколишня місцевість була залита теплими променями призахідного сонця. Але все здавалося дивним і не було схожим на той світ, у якому я жив дотепер, навіть квіти. Великий будинок, із якого я вийшов, розташовувався на схилі широкої річкової долини, але Темза відхилилася, імовірно, на милю від свого нинішнього русла.

Я вирішив зійти на вершину пагорба (милі на півтори від того місця, де я був), щоб глянути з височини на нашу планету у вісімсот дві тисячі сімсот першому році, бо саме цю дату показували стрілки циферблата моєї Машини часу.

Дорогою я дуже пильно розглядав усе, що мене оточувало, намагаючись знайти розгадку того стану руйнації, у якому перебував цей колись чудовий світ. Зізнатися, у мене вже не залишилося жодних сумнівів стосовно того, що ця пишнота переживала занепад.

Трохи далі, на пагорбі, я побачив величезну купу з уламків граніту, скутих масивними алюмінієвими смугами, а за нею – цілий лабіринт стрімких мурів і купи розколеного каміння. Між камінням густо росла напрочуд гарна рослина (можливо, кропива) із чудернацьки забарвленими брунатними листками, які, однак, не могли завдавати опіків. Це були, мабуть, залишки якоїсь великої споруди, але навіщо вона тут, я поки не второпав. Згодом я зробив одне дуже дивне відкриття. Але про це розповім трохи пізніше.

Спостерігаючи за краєвидом із тераси, на якій я зупинився відпочити, звернув увагу на те, що маленьких будівель ніде не було видно. Цілком імовірно, що й окремі помешкання, й окремі господарства вже зникли. То тут, то там здіймалися величезні будинки, схожі на палаци, але будиночків і котеджів, настільки характерних для нашого англійського ландшафту, більше не існувало.

«Комунізм», – подумав я.

Слідом за цією думкою негайно ж з’явилася інша.

Я глянув на маленьких людей в однакових м’яких убраннях, які йшли за мною, і мені раптом впало в око, що в них були ніжні безбороді обличчя і якась дівоцька округлість форм. Мабуть, навіть дивно, що я раніше не помітив цього. Але навколо мене все здавалося дивним. Хай там як, але тільки тепер я помітив, що між чоловіками й жінками майбутнього немає жодної розбіжності – ні в одязі, ні в статурі, ні в поведінці. Ці маленькі чоловічки були однаковими. І діти були точнісінько як батьки, тільки дещо менші. Я також дійшов висновку, що діти майбутнього відрізнялися дуже раннім розвитком, принаймні фізичним, і згодом мав багато нагод переконатися в справедливості своєї здогадки.

Достаток і безпека, у яких жили ці маленькі люди, навіювали мені думку, що яскраво виражена схожість між статями являє собою природний наслідок саме таких умов життя. Сила чоловіка, ніжність жінки, сім’я, розмежування праці – це все є доконечно потрібним у добу фізичної сили. У густо населеній країні багатодітні родини являють собою радше зло для держави; натомість там, де насильство становить рідкісне явище, де життя потомства забезпечено, немає потреби в існуванні сім’ї – і в результаті неминуче зникають розбіжності між функціями чоловіка й жінки у вихованні дітей, а також пов’язаний із цим поділ на статі. Навіть у наш час ми бачимо деякі ознаки цього процесу, але в далекому майбутті цього досягнуть остаточно. Такими були тоді мої висновки. Пізніше я переконався, що дійсність далеко перевершила їх.

Міркуючи про це все й поглядаючи навкруги, я звернув увагу на гарненьку маленьку будівлю, щось подібне до колодязя під куполом. Мимохідь я подумав: хіба не дивно, що криниці й далі існують навіть у такому віддаленому майбутті, – але довго не переймався цією думкою.

Далі, у напрямку вершини пагорба, уже ніяких споруд не було, й оскільки я крокував занадто швидко для маленьких людей, то незабаром залишився сам-один. Відчуваючи дивне почуття свободи і якийсь особливий ентузіазм, я сміливо йшов уперед.

Діставшись вершини, я побачив лаву, зроблену з якогось невідомого мені жовтого металу. У деяких місцях лава була поїдена червонуватою іржею й покрита м’яким мохом; поруччя лави, що зображували голови грифонів, були обламані.

Я сів на лаву і став милуватися неосяжним світом, що розпростерся перед моїм поглядом у промінні призахідного сонця.

Картина, варто сказати, була разюче прекрасною. Сонце повільно ховалося за обрій, і весь захід був охоплений золотим вогнем. Подекуди виднілися горизонтальні смуги, пурпурні й малинові. Унизу лежала долина Темзи; річка струменіла, наче цівка розтопленої сталі.

Я вже оповідав про велетенські палаци, порозкидані усюди серед пишної зелені. Деякі з цих палаців уже перетворилися в руїни, інші ж, як і раніше, були заселені. То тут, то там немов із землі виростали білі й сріблисті статуї, різкі вертикальні лінії якогось обеліска. Жодних огорож і ознак власності, жодних слідів землеробства я не помітив. Уся земля перетворилася на один великий сад.

Розглядаючи таку надзвичайну картину, яка постала перед моїми очима, я намагався знайти пояснення всьому, що бачив. (За якийсь час я переконався, що моє осмислення побаченого було занадто однобічним і що в ньому крилася лише половина правди.) Після тривалих роздумів я дійшов ось якого висновку.

Швидше за все, я бачив людство в еру його деградації. Червонуваті смуги заходу сонця навели мене на думку про занепад людської цивілізації. Зненацька для себе я став свідком вислідів нашого теперішнього соціального ладу та суспільної діяльності. Я вирішив, що це все були цілком логічні наслідки. Силу породжують тільки нестатки; забезпеченість натомість призводить до слабкості. Постійна робота над поліпшенням умов життя – саме в цьому й полягає справжній поступ цивілізації, котрий робить життя дедалі більш забезпеченим, – мусила досягти свого кульмінаційного пункту. Одна перемога об’єднаного людства над природою спричиняла іншу. Те, про що ми тільки мріяли, перетворилося на реальність, проекти зрештою були завершені.

І ось переді мною – наслідки…

Звичайно, поки ще наші землеробство й санітарна наука перебувають у зародковому стані. Сучасна наука атакувала лише дуже незначну ділянку великого фронту людських хвороб, але вона завзято й наполегливо бореться. Сучасне землеробство й садівництво знищують то тут, то там бур’яни та культивують лише порівняно незначну кількість корисних рослин, а іншим залишається боротися за своє існування. Ми поліпшуємо наші улюблені рослини й улюблені породи тварин шляхом особливого відбору. Але як мало таких покращених видів! Ми розводимо то кращий сорт персика, то виноград без зерен, то особливо гарні й великі квіти, то кориснішу породу худоби. Ми робимо це поступово й діємо навмання, бо не маємо чіткого уявлення про досконалість, а наші знання вкрай обмежені. До того ж природа в наших незграбних руках є обмаль піддатливою й боязкою. Але поступово процес налагодиться та відбуватиметься дедалі краще. Адже припливи й відливи не заважають течії неухильно просуватися вперед. Світ ставатиме щоразу більш розумним, досвідченим, організованим; справи підуть усе швидше на шляху до цілковитого підпорядкування природи людині. Зрештою шляхом ретельної й розважливої роботи ми вповні пристосуємо тваринне і рослинне життя до наших людських потреб.

І ось, як я побачив, такого остаточного пристосування, імовірно, досягнуто. Воно відбулося в той проміжок часу, крізь який промчала моя Машина. Повітря звільнилося від мух і комарів, земля – від бур’янів і цвілі. Усюди – дивовижні плоди й чудові запашні квіти, в повітрі пурхає незліченна кількість прекрасних метеликів. Ідеалу профілактичної медицини теж досягнуто: хвороби знищені; принаймні, за увесь час мого перебування я не помітив і сліду якихось заразних недуг. Пізніше я довідався, що й самі процеси гниття та розкладання під впливом загальних змін набули зовсім іншого характеру.

Що стосується соціального життя, то й там була здобута величезна перемога. Я бачив, що людство майбутнього живе в чудових помешканнях, носить прекрасний одяг і водночас зовсім не працює. У кожному разі, я не помітив жодних ознак соціальної й економічної боротьби. Крамниці, оголошення, рух вантажів вулицями і загалом уся промисловість, яка становить підґрунтя нашого сучасного світу, зникли зі світу майбутнього!

Не дивно, що цього прекрасного вечора, залитого променями золотавого заходу, у мене мимоволі з’явилася думка: навколишній світ і є соціальним раєм.

Я дійшов висновку, що людство нарешті-таки розв’язало проблему зростання народонаселення й перестало збільшувати свою чисельність.

Однак нові умови неминуче вимагають від людини пристосуватися до змін, що відбуваються в її житті. Якщо тільки наша біологія не являє собою один нескінченний ланцюг оман, то в чому ж причина прогресу людського розуму й сили? Праця і свобода, тобто такі умови, коли діяльний, сильний і спритний випереджає, а найслабший відходить убік; коли перемагають згуртований союз здібних людей, самовладання, терпіння, рішучість – ось що змушує інтелект і фізичну природу людини вдосконалюватися.

Інститут сім’ї й усі похідні звідси почуття: люті ревнощі, ніжність до свого потомства, самовідданість батьків, – усе це знаходить виправдання й підстави в тих неминучих небезпеках, які оточують молоде покоління. Ну а тепер про те, де ж ці небезпеки.

Уже в сучасному суспільстві помітний дедалі вагоміший протест проти подружніх ревнощів, проти сліпої материнської любові, проти взагалі будь-яких бурхливих емоцій. Ці почуття видаються нам зайвими, тому що тільки збільшують незручності нашого життя. Вони є пережитками диких первісних часів і зовсім недоречні у витонченому й приємному житті.

Я думав про фізичну слабкість цих маленьких людей, про їхні жалюгідні розумові здібності, про величезні незліченні руїни, які оточували мене, і ще більше затверджувався на думці, що людство здобуло цілковиту перемогу над природою. Адже після битви завжди настає спокій. Людство, бувши енергійним і розумним, використало всю міць своїх життєвих сил на те, щоб змінити умови, у яких воно існувало. І, як наслідок, настала реакція, викликана зміною умов.

У цьому новому житті, за наявності повного достатку й безпеки, неспокійна енергія, що в нашому суспільстві становить силу, мусила перетворитися на слабкість. Адже й у нас деякі бажання та нахили, колись необхідні для того, щоб не загинути, тепер просто заважають жити. Фізична сила, мужність і войовничість не тільки не допомагають, а й навіть становлять перешкоду в житті цивілізованого людства. У державі ж, заснованій на фізичному достатку й забезпеченості, усяка надмірна сила – як розумова, так і фізична, – була б зовсім ні до чого. Отже, я дійшов висновку, що вже дуже давно на землі не існувало жодної небезпеки ні від війн, ані від окремих випадків насильства, ні від диких звірів, ані від спустошливих епідемій, після яких у людства мала б виникати потреба у відновленні сил і зміцненні організму; не було також і жодної доконечної потреби в праці.

У таких умовах життя ті, кого ми називаємо слабкими, почувалися не гірше, ніж сильні. Та й, по суті, їх уже не слід було вважати слабкими. Вони, до речі, були значно краще пристосовані до такого життя, ніж сильні, оскільки сильних підточувала енергія, котра не діставала виходу.

Я не сумнівався, що дивовижна краса будинків, які оточували мене, була останнім проявом енергії людства, котра згодом ставала недоцільною й непотрібною після того, коли нарешті-таки було досягнуто повної гармонії в житті; цей останній спалах енергії увінчав перемогу – і потім настала епоха мирного життя.

Такою є неминуча доля енергії за відсутності життєвої боротьби: якийсь час ця енергія ще проявляється в мистецтві, у коханні, а потім настають безпорадність і занепад…

Але навіть ці художні імпульси незабаром повинні зникнути – і вже, напевно, зникли в той час, який був перед моїми очима. Прикрашати себе квітами, танцювати та співати – оце й усе, що залишилося від сильних колись імпульсів. Зрештою й це мусило поступово виродитися в цілковиту бездіяльність.

Праця й доконечна потреба служать для нас точилом, на якому вигострюються наші сили та здібності, і мені здається, що тут це ненависне точило було зламане.

Стоячи на пагорбі й удивляючись у темряву, яка згущалася, я думав, що в доволі простому поясненні мені вдалося знайти розв’язання проблеми світу, що я розгадав таємницю цього чарівного маленького народу. Можливо, винайдені ними засоби проти приросту населення виявилися занадто дієвими, і тому чисельність люду швидше зменшувалася, ніж залишалася постійною. Цим і можна було пояснити запустіння, котре панувало скрізь.

Моє тлумачення було дуже простим і навіть досить правдоподібним, як і більшість помилкових теорій!