Читать книгу Метаморфози. Нотатки лікаря про медицину та зміни людського тіла - Гевiн Френсiс - Страница 7

Особливо важкими, кривавими й безжальними ночами, коли у відділенні швидкої допомоги багато фізично чи психічно травмованих пацієнтів, колеги часто повторюють: «Мабуть, сьогодні повня». Відпрацьовуючи надскладну зміну, я інколи навіть виходив перевірити, чи не знайду на небі пояснення напруженості свого земного графіка. У те, що Місяць впливає не лише на припливи й цикли жіночої плодючості, а й на психіку, люди вірили здавна. «Цьому виною, справді, тільки Місяць, бо більше, ніж звичайно, до Землі наблизився, либонь, і всіх людей доводить він до сказу»[5], – каже Емілії Отелло. Джеймс Джойс у своєму «Уліссі» розповідає про «здатність [Місяця] закохувати, приборкувати, наділяти вродою, зводити з ума-розуму»[6]. Психічні зміни під впливом Місяця не піддають сумніву – їх підтвердили дослідження в Індії, Ірані, Європі та США. Автори одного такого північноамериканського експерименту виявили, що, на думку 40 % населення, Місяць таки впливає на душевний стан, а в давнішій студії цю тезу підтримали аж 74 % фахівців у царині психічного здоров’я. Утім, доказову базу під неї так і не підвели. Кількість пацієнтів із травмами, маніями чи психозами («сомнамбулізмом») не залежить від фази Місяця, а частота спроб самогубств, аварій на дорогах і дзвінків на телефони довіри ніяк не пов’язана з повнею. Мої колеги зі служби швидкої допомоги та 74 % американських фахівців у галузі психічного здоров’я помиляються.

Неправдивість такого популярного переконання підштовхнула трьох каліфорнійських психіатрів дослідити тему глибше. У своїй праці «Нові факти про Місяць і божевілля» вони припускають, що поки в ХІХ столітті не з’явилося стабільне штучне освітлення, повний Місяць справді впливав на людей зі слабким психічним здоров’ям, бо погіршував якість і зменшував тривалість їхнього сну. Цитовані джерела показують, нібито 14 годин регулярного відпочинку в темряві можуть зупинити чи навіть попередити маніакальні епізоди психозу, тоді як навіть незначне зменшення тривалості сну часом погіршує психічне здоров’я та викликає епілептичні судоми (це підтверджують, зокрема, мої пацієнти з біполярним розладом та епілепсією). Схоже, ми поки навіть не зовсім розуміємо, як пов’язана мозкова активність під час здорового сну й мозкова активність здорових пацієнтів.

Коли ще не було штучного освітлення, люди користувалися природним світлом повного Місяця, що дозволяло гуляти вночі. Місячне товариство промисловців та інтелектуалів Англії XVIII століття назвали не на честь об’єкта наукової зацікавленості – його членам просто було зручніше зустрічатися вечорами під час повні. Але де Місяць – там і зловісні тіні. «Божевільних тривожать і повня, і світанок, – писав французький психіатр Жан-Етьєн Ескіроль у ХІХ столітті. – Чи не дають вони світло в домах, що лякає одних, тішить інших і збуджує всіх?»

Джоан Фредерік привезла швидка. «Ажитований делірій» – було написано на її картці медичного сортування. Анамнез записали зі слів сусідки: застудилася кілька днів тому, почувалася недобре, пішла в аптеку по ліки. Ліки не допомогли: сил меншало, почав боліти живіт, пекла шкіра. Сеча була ніби гаряча, важка й болісно виходила. Раніше в неї траплялися інфекції сечовивідних шляхів, але зараз усе було інакше: тривога ніби захопила її цілком, ширилася всім тілом і заходила в кінцівки. Ноги тремтіли, руки стали безсилі й слабка лихоманка не припинялася. Дівчина записалася до терапевта, але так і не дійшла: сусідка викликала швидку, коли Джоан почала бачити на стінах велетенських ящірок. Дорогою до лікарні в кареті швидкої її судомило, а в палаті інтенсивної терапії я побачив дівчину вже на заспокійливих.

У «ажитованого делірію» є сотні причин: передозування наркотиків, синдром відміни, інфекції, інсульти, внутрішньочерепна кровотеча, травми голови, психіатричні розлади й навіть нестача певних вітамінів. Але всі аналізи крові були в нормі. КТ мозку також нічого не показала. Поки дівчина спала в палаті, сусідка розказала про неї трохи більше. Джоан вела спокійне життя, мало з ким товаришувала й була замкненою. Її вже колись забирали з «нервовим зривом»: у медичній справі записали, що в дівчини трапився нетривалий епізод усеохопної паніки й тривожності, усе нормалізувалося після кількаденного відпочинку. Працювала вона секретаркою, сиділа в підвалі міськради й любила свою роботу, бо могла не виходити на сонце. «Вона зразу печеться, – сказала сусідка, – бачили б ви її влітку, завжди в пухирях ходить». Джоан була вся в рудих плямках. Найбільше їх мала на обличчі та руках – ніби розсипала на мокру шкіру кавові гранули.

Я тоді був молодим фахівцем, і для мене, як і для решти персоналу, діагноз Джоан залишався таємницею. На обході старший лікар уважно вислухав, як вона сюди потрапила, і почав гортати записи з її попередньої госпіталізації. Роздивився шкіру, глянув нормальні результати аналізів і, переможно звівши очі, сказав: «Треба перевірити порфірини».

Порфірини – важливі складники гемоглобіну й хлорофілу – виробляються в нашому організмі групою особливих ензимів, які співпрацюють, ніби бригада монтажників. Якщо хтось із них робить не те, що потрібно, виникає порфірія. Напівсформовані порфіринові кільця накопичуються в крові й тканинах та викликають «кризи», спричинені ліками, харчуванням чи навіть кількома недоспаними ночами. Деякі порфірини надзвичайно чутливі до світла (саме ця особливість допомагає їм поглинати сонячну енергію у складі хлорофілу), тому хворі на певні типи порфірій дістають від сонця пухирчасті опіки, які потім рубцюються. Накопичення порфіринів у нервах і мозку спричиняє параліч, психоз і судоми. Ще один поки незрозумілий ефект їхнього накопичення в шкірі – поява волосся на лобі й щоках. Гостра порфірія може супроводжуватися закрепами й сильним болем у животі: хворих, які заходяться криком, часто везуть до операційної й кілька разів піддають непотрібному хірургічному втручанню, аж доки лікарі поставлять правильний діагноз[7].

Лабораторне дослідження підтвердило високий рівень порфіринів. Схоже, у Джоан була рідкісна форма порфірії – варієгатна, або строката. Лікування вже розпочали: відпочинок, виключення ліків, що посилюють симптоми (імовірно, теперішнє загострення спричинили протизастудні), внутрішньовенні препарати. Плюс вливання глюкози. Через три дні пацієнтка одужала й поїхала додому зі списком протипоказаних препаратів і, нарешті, поясненням своєї вічної чутливості до світла.

1964 року в журналі «Справи Королівського медичного товариства» вийшла цікава стаття лондонського невролога Лі Айліса. На чотирьох сторінках він красномовно й переконливо доводив, що підґрунтям чи навіть причиною поширення міфу про вовкулак була порфірія. Шкірні симптоми типу гіпертрихозу можуть спричинити появу волосся на обличчі й руках, але не впливають на психіку. У хворої на сказ людини буде нервове збудження, вона маритиме й кусатиметься, але не матиме шкірних симптомів. Айліс зазначив, що хворі на порфірію уникають прямого сонячного світла, тому гуляють уночі. Передвісники їхніх кризових станів – безсоння чи зміна раціону. Якщо важкохворих не лікувати, їхня шкіра часом робиться блідо-жовтою через жовтяницю, на ній з’являються шрами, а обличчя інколи заростає волоссям. Хворі на певні типи порфірії можуть страждати від психічних розладів та ізолюються від суспільства, яке їх не приймає.

Кількасот років тому за такий набір симптомів могли звинуватити в чаклунстві. Французький екзорцист Анрі Боґе у своїй праці Discours exécrable des Sorciers (1602) хвалиться, що катував, а потім умертвив 600 вовкулаків та відьом (разом із дітьми). «Усі ці чародії мали пошматовані обличчя, руки й ноги, – писав він, – а один був такий спотворений, що в ньому важко було пізнати людину, і мало хто, подивившись на нього, не здригався». Дуже ймовірно, що таке періодичне потьмарення, яке супроводжувалося світлобоязню, породжувало серед легковірного неписьменного суспільства страшну віру в можливість перетворитися на вовкулаку. Зрештою, навіть 74 % фахівців у царині психічного здоров’я переконані, що Місяць може провокувати божевілля.

За старовинним хетським законом, людині, яку робили вигнанцем, казали «віднині ти вовк». Ми й досі часом називаємо самітників «самотніми вовками». Перше людське перевтілення в Овідієвих «Метаморфозах» – перетворення на вовка: так боги карають за жорстокість і канібалізм. Хоч від загрози вовків у Європі вже майже не лишилося сліду, ми досі згадуємо про них, образно описуючи жадібність чи ненаситність: на думку спадають і «вовчий вищир», і «вовчий апетит», і злякані діти, яким прочитали «Червону Шапочку» чи «Трьох поросят». Малюнки вовків, отримані на згадку про наших палеолітичних предків, – одні з найдавніших зразків печерного живопису.

Словом «вервольф», або ж «вовкулака», називають людину, яка фізично перетворилася на вовка. Для форми психозу, що передбачає уявлення себе вовком, в англійській мові є термін «лікантропія». Психіатри поширили його значення на всі різновиди марень про перетворення на тварин, але взагалі їх правильно називати теріантропіями (від грецького therion – «звір»). Пліній вважав ідею ймовірності перевтілення на вовка абсурдною. На його думку, трансформуватися здатна тільки душа: «Про можливість людей ставати вовками, а потім знову повертатися у своє тіло можна певно сказати: брехня».

Англійського короля Якова І (Якова VI Шотландського) дуже цікавило все надприродне. У своїй книжці «Демонологія» (1597) він пише й про вовкулаків: мовляв, «греки їх називають лікантропами, тобто вовчими людьми, але, щиро кажучи,… коли щось таке навіть бувало, здається мені, що причиною був природний надлишок меланхолії». Як бачимо, король вважав лікантропію тимчасовим потьмаренням, психіатричною проблемою, а не фізичною трансформацією. Грецький фізик Марцел Сідійський із ним погоджувався: він писав, що вовкулаки, яких начебто багато було вночі на афінських цвинтарях, – не «перевертні» (так римляни казали на тих, хто вміє перекидатися вовком), а просто божевільні. Візантійський лікар Павло Егінський радив лікувати таких перевертнів щедрим кровопусканням, сном і заспокійливими – майже тим самим, чим зараз лікують порфірію.

В античній літературі є чимало історій про перевтілення. Одна з Вергілієвих еклог розповідає про божевілля трьох проклятих сестер, яким здавалося, ніби вони корови: «Полями лунало їхнє уявне мукання… усім трьом уже марилося ярмо на шиї, і кожна шукала ріг на гладкому лобі своєму». Старозавітний король Навуходоносор перевтілюється у тварину після нападу депресії: «І він був відлучений від людей, і їв траву, як воли, і його тіло зрошувалося з небесної роси, аж його волос став великим, як пір’я орлине, а його пазурі як у птахів»[8].

У середньовічній Європі звірства, описані Боґе, були відносно поширеними: гаданих вовкулаків палили на вогнищах сотнями. Але минув час, ХVІІІ і ХІХ століття відходили в історію, і публікацій про «лікантропію» меншало (а з ними й забобонів, і європейських вовків). Але марновірство не зникло – воно просто стало іншим. 1954 року Карл Юнґ описав випадок трьох сестер, яким постійно снилася мати у звірячій подобі. Він не здивувався, коли згодом у матері розвинулася психотична лікантропія, – доньки просто несвідомо відчували її давно пригнічену «примітивну ідентичність».

Найвідоміший у нашій культурі літературний твір, що описує жах і метафоричний потенціал людської трансформації, – «Перевтілення» Кафки. Одного дня Ґреґор Замза прокидається «страхітливою комахою» з метушливими лапками, хітиновими щелепами й панцирем жука[9]. Його перевтілення незворотне: комівояжера з усіх боків обплутали родинні обов’язки, а жука ув’язнили стіни кімнати. Поки родина болісно вирішує, як жити далі, він звикає до нового тіла, повзає по стелі й смакує підгнилі тріски мостин замість їжі з тарілок, принесених родичами. Зрештою його життя закінчується також по-комашому – Ґреґора знаходять померлим на підлозі та змітають, як сміття.

«Перевтілення» складно розуміти буквально, але воно промовляє до всіх відчужених, переслідуваних і безсилих. Метаморфоза Замзи ізолює його фізично й ментально, як ізолюють душевно чи тілесно хворих їхні недуги. Міфічні та фольклорні сюжети про такі перевтілення мають власну, бодай внутрішню логіку. Замзі такої радості не перепадає: він «безпорадно дивився на свої лапки, які метлялися ще швидше й безладніше»[10].

Один із в’язів біля клініки особливий – але не через висоту чи переплетення крони, а тому, що колись за десяток метрів від нього впав один із моїх пацієнтів. Ґері Гоббс не був верхолазом – він був просто молодиком із шизофренією, який, споживши наркотичний коктейль із МДМА, узяв собі в голову, що перетворився на кота. Свідки згадують, що того дня він шастав вулицями й зазирав у смітники, перш ніж видряпатися на дерево й сичати на перехожих. Ті викликали поліцію – він заліз вище. Коли підійшов допитливий собачник, Ґері вереснув і позадкував, виявивши досі небачений жах перед псами. Поки поліцейські радилися, як його звідти зняти, молодик послизнувся, упав, зламав зап’ясток, ударився головою й вив на траві оглушений. Його швидко доправили до лікарні швидкої допомоги.

На ранок, прокинувшись у палаті із загіпсованою рукою, Ґері відмовився говорити про вчорашнє з місцевим психіатром. Його відпустили додому – в одну з маленьких квартирок житлового комплексу з вахтером напохваті. Зайшовши перевірити, як він, я помітив початі бляшанки котячого корму на кухні й поцікавився, чи він це їсть. Кілька разів запитав про ту ніч, але він змінював тему. Останнє, що я чув, – Ґері взяв собі кількох вуличних котів і вирізав у дверях для них прохід.

У європейських і близькосхідних міфах перевтілень немало, і дехто з дослідників вважає їх свідченням давніх тваринних культів. Зазирнувши в інтернет, можна побачити, що обожнювання котиків і песиків залишається потужною мотивацією людських учинків. Фольклор також сповнений трансформацій – від історій про кельтських селкі, де люди перетворюються на морських котиків, до духовних тваринних перевтілень шаманізму. У всіх цих розповідях є спільна сюжетна риса: відриватися від людського світу небезпечно, селкі, що надто довго пробуде в подобі котика, кине людське життя, недосвідчений чи духовно безсилий шаман міг назавжди залишитися у своїй звірячій подобі.

«Усі вони певною мірою – в’ючні тварини, – писав Торо, – покликані переносити якусь частину наших думок». Зайдіть у будь-яку іграшкову крамницю чи подивіться кілька дитячих передач – і ви побачите, які важливі для західної культури олюднені тварини. Стюарт Літтл, Кролик Петрик, тигрячі костюми, маскаради – усе це ілюстрації того, що тваринна подоба й звірячі звички звільняють дітей від людського, допомагають стати швидшими, спритнішими, лютішими. Декому з дорослих теріантропічний психоз може дарувати схожу радість утечі за межі обтяжливого людського життя.

Наприкінці 80-х колектив массачусетських психіатрів опублікував статтю, де було описано 12 медичних випадків, із якими вони працювали впродовж 14 років клінічної практики в передмісті Бостона. Двоє пацієнтів були хворі на справжню лікантропію та стали вовками, ще двоє перетворилися на котів і двоє – на собак. Двох ідентифікувати було важко (один «дряпався, вив, ухав, шкрябався, тупотів і випорожнювався», другий – «дряпався, вив і гавкав»). З решти чотирьох один став тигром, один кролем, один птахом, а один, який завжди тримав мишей-піщанок, на піщанку й перетворився.

Шизофренічної більшості серед пацієнтів не було: у восьми був біполярний розлад, у двох – шизофренія, одному діагностували депресію, ще одному – межовий розлад особистості. «Лікантропія на прогноз не вплинула, – зауважують автори. – Марення про перевтілення на тварину зашкодили їм не більше, ніж усі інші марення». Найповнішу трансформацію спостерігали у 24-річного юнака, який після тривалого зловживання алкоголем узяв собі в голову, що він кіт у людському тілі. На час публікації матеріалу котяча сутність не покидала його вже 13 років.

«За словами пацієнта, він дізнався, що кіт, від родинного кота, який поступово навчив його “котячої мови”, – писали психіатри. – Юнак ходив на роботу, однак жив із котами, вступав із ними в статеві стосунки, полював і вчащав на котячі нічні посиденьки, віддаючи їм перевагу перед людськими». Надій на одужання було мало: його переконання витримало кілька курсів антидепресантів, антиконвульсантів, антипсихотиків і шість років психотерапії. «Найбільшим, але невзаємним його коханням була тигриця з міського зоопарку, – писалось у висновку. – Він сподівався колись її звільнити».