Читать книгу Матадор. Нотатки авантюриста - Игор Зарудко - Страница 3

– Привіт! Що робиш? – спитала вона мене явно флегматичним тоном.

– З друзями сиджу. Трохи зайнятий. Привіт!

– Значить, друзі важливіші за мене? – Її флегматичність, здається, почала переростати в кревну образу.

– Що за дурня? Я просто зай-ня-тий.

– Добре. Вважай, я тобі повірила.

За мить вона зателефонувала знову.

– Тобі, я так розумію, однаково, образилась я чи ні. Отак ти до мене ставишся!

– А чому це ти образилась?

– Тому що я тут сиджу одна-однісінька вдома, у чотирьох стінах, а ти там собі з друзями розважаєшся.

– Ну, ось так завжди. Ти знов за своє. Я не розважаюсь – я зайнятий, я працюю.

– Про все забудь! Просто забудь! – вигукнула вона й вимкнула мобілку, але не надовго.

Уже за кілька секунд у слухавці чути її голос:

– Чудово! Ти мені навіть нічого не відповів!

– Так ти ж сказала «забудь»! От я й забув.

– Ага, і те, що я зараз сиджу тут сама, ридаю, уся в сльозах, і, до речі, через тебе, тобі зовсім байдуже? Тобі все одно. Так?

– Ну, послухай. Я тобі ще раз кажу – я зайнятий. Ти ж зустрічаєшся зі своїми подругами? Ось і я зараз сиджу зі своїми друзями. Не бачу нічого надзвичайного. Це так само нормально, як і щоденний схід сонця.

– Я не хочу більше з тобою розмовляти! Чуєш, не хочу! Усе! – Роздратовано пролунало в слухавці.

Та «не хотіла» вона недовго. За хвильку я почув її знову.

– Який же ти козел! А вибачитись не хочеш? Тобі що, реально все до лампочки?

– Ну, це вже знущання. Ти ж щойно казала, що не хочеш зі мною розмовляти. От я й мовчу!

– Ага, значить, я ще й винна. Чудово! Просто супер! Може, нам розбігтися, чуєш? Може, ти мене кинеш? Давай! Чого вже там!

– Слухай, заспокойся, я зараз приїду до тебе! Чекай!

– Ні-ні! Не треба! Не їдь. Сиди там зі своїми друзями. Я тобі не відчиню. Кінець!

Звісно ж, це був не кінець.

– Ну й чому ти досі в онлайні? – Знову почув я її голос.

– Як це чому? Ти ж сама сказала, щоб я не їхав, що ти мені не відчиниш двері.

– Ну, я ж казала, що ти козел. Справж-ні-сінь-кий ко-зел! Ти все одно мав приїхати! Я тут ридма ридаю, а він собі сидить і сидить!

– Заспокойся. Усе! Я їду.

– Можеш не напружуватись, однаково не відчиню!

Усе це, правду кажучи, мене дістало. Тож я зірвався з місця й, думаючи, що його робити – чи й справді забити на все це, чи, може, одружитись, чого напевно не могло статися, поїхав до неї. На вулиці накрапав перший весняний дощ, і його прохолода й свіжість трохи заспокоїли мене.

За якийсь час я вже стояв перед її дверима. Постукав. Ніхто не відчинив. Я постукав іще раз. По той бік дверей почулись кроки.

– Відчини! Я вже тут, – голосно сказав я.

– Не відчиню.

– Відчини, чуєш. Не дурій. Що за цирк?

– Повторюю – не відчиню. Я не хочу тебе бачити. Ти що, не зрозумів?

– Та пішла ти! – спересердя кинув я й спустився вниз сходами з її довбаного сьомого поверху.

– Стій! Утко! Зажди! Вернись. Вибач мені! Де ти? Ти ще тут?

Але я не став чекати й повертатися, а щосили хряснув дверима під’їзду, та, мабуть, то мені тільки так здалось, що щосили, бо того хряскоту не злякався навіть горобець, який сидів неподалік.

* * *

На жаль, дуже часто буває так, що двоє людей, провівши довший час разом, спілкуються між собою різними мовами, дивляться на речі різними очима, по-різному сприймають світ і навіть не помічають цього. Добре, коли вони зрозуміють, що він і вона – зовсім різні, і краще – коли це станеться якомога раніше, бо потім буде важко.

* * *

За тиждень після нашої сварки я та кілька молодих харківських поетів вирішили поїхати до Полтави. Ми мали виступати в актовій залі педагогічного університету. Разом із нами в дорогу зібрались два музичні гурти. Крім того, ми запросили поїхати кількох найближчих друзів та подружок, які, своєю чергою, загітували своїх добрих знайомих, тож у підсумку до Полтави повинно було вирушити двадцять вісім осіб, із яких я знав дев’ятеро, точніше десятеро, десятим був я сам.

Ми купили квитки на дизель Харків – Кременчук, що мав довезти нас прямісінько до Полтави, а повертатися додому вирішили потягом Ужгород – Харків, щоб не спізнитися на останню електричку метро. Свою дівчину я не брав – не хотів мати зайвого клопоту: хвилюватись, тягати валізи, – словом, не хотів нічого зайвого брати із собою.

Інколи буває так, що просто хочеться спокійно їхати потягом, говорити й веселитися разом із друзями, не напружуватись, не намагатися весь час себе контролювати, тобто – побути самим собою… Хоч загалом вона була доброю й чемною. Мені подобалось її біле довге волосся, і я любив її лагідні очі.

У своєму Харківському педагогічному університеті вона грала на барабанах, на таких, як ото колись вистукували піонери за радянських часів. Усіх своїх подруг та колег-барабанщиць вона називала «мої діти», що, чесно кажучи, мене дратувало, але я стримував себе, пропускав, так би мовити, повз вуха.

Я взагалі намагаюсь не звертати увагу на речі, які мене дратують, бо це шкодить моїй нервовій системі, а отже, і здоровому сну, що дуже багато важить у моєму житті, звісно – після посмішок і сексу. Про важливість кохання я розкажу пізніше.

Якраз напередодні цієї поїздки з Росії повернувся мій друг. Його мандрівка була настільки ж несподіваною для всіх нас, як і для нього самого. Подібні вчинки властиві людям із роздвоєнням, а то й розтроєнням особистості. Він відправився в країну балалайок і ведмедів на електричках, щоб «почерпнути філософію життя», якої там більше, ніж може здатися на перший погляд. Тож ми мали добру нагоду відсвяткувати його повернення, смакуючи плоди рідної землі, над якими почаклували знатні майстри української кухні.

На вулицях Харкова ще подекуди лежав брудний і жовтий сніг. Сонце визирало рідко й іще рідше гріло. Вечір цього дня був п’янким і прохолодним. Після посиденьок у ресторанах, барах та пабах ми, попри те, що добряче вже підвищили градус у своєму організмі, пішли гуляти містом.

Із повними наплічниками невідомо звідки взятих речей ми дістались до набережної Лопані, знаменитої харківської річки, і почимчикували на невеликий місточок для автомобілів та людей, що виводить прямо на Полтавський Шлях.

Усім приїжджим поетам, – і не тільки тим, які в усе вірять, – я кажу, що коли стати навшпиньки на початку цієї вулиці, то неодмінно побачиш Полтаву. Звідси до неї рукою подати. Кажу, що вона, Полтава, ближча за горизонт, ще ближче, ніж бажання її побачити.

Праворуч від того місточка красувалася пристань, від якої близько п’ятнадцяти років тому відчалювали пароплави з кав’ярнею на борту. На них каталися самітники, закохані й аристократи, які теревенили про історію міста та політичну ситуацію в країні, про мистецтво й літературу, про красу й неохайність, про все на світі й, зокрема, про брудну воду в річці.

Отож, ми, а нас було десь так із десяток, стояли на цьому місточку. Я знову був без своєї дівчини. Хтось із нашої компанії, помітивши це, пожартував, що, мовляв, у виборі між коханою та друзями безкомпромісно переміг другий лот. Ми всі сміялись, хоч, як на мене, смішно не було. Поки ми дарували місту й одне одному посмішки, Дімон, мій «російський» друг, раптом кудись зник. Я зиркнув на кіоск, де ми кілька хвилин тому купували їжу, але його, тобто Дімона, там не було. Потім я перехилився через парапет і побачив його там, унизу.

«Нічого собі!» – вигукнув я. Усі глянули вниз, і за мить довколишню тишу, яка поволі огортала вечірнє місто, розітнув наш голосний регіт. Ми спустились на пристань. Води в річці не було.

У Харкові вже стало традицією спускати воду з річок. Води немає, натомість є бруд на дні. Якщо ви подумали, що це роблять для того, щоб почистити річку, то ви глибоко помилилися. Цього ніхто не робить, а просто демонструють поклади баговиння. І от мій Дімон якогось дідька там ходив, тягаючи ноги в смердючій багнюці.

– Що ти там робиш? – гукнув я.

Мій «російський» друг мовчав.

– Вилізай звідти, чуєш? – сміючись, сказав я. – Ти вже так просмердівся, що аж сюди тягне.

Мій «російський» друг знову промовчав.

– Дімоне, вилазь! Не гони! – загорлала вся наша компанія, стовбичачи на містку.

Та мій «російський» друг так і не озвався. Тоді я почав спускатись до нього.

– Утко, не гони! Ти куди? – кричав тепер навздогін мені не зовсім тверезий десяток.

– Рятувати друга, – пробурчав я ледь чутно.

– Не лізь туди, він сам вибереться. Дімон! Дімоне! Вилізай!

– Усе буде джаз, – сказав я. – Ситуація під контролем.

Хоч про який контроль тоді йшлося, я й досі не можу збагнути, бо в той момент я б не відреагував навіть на задерту спідницю володарки титулу «Міс Світу-2008». Я був майже у відключці, але йшов на допомогу другові, яка йому, власне, не була потрібна.

Сяк-так я все ж спустився, і тепер уже й мої ноги погрузли в смердючій муляці. Дімон повзав туди-сюди і, здавалось, був цілком задоволений. Він насолоджувався, більше того – він був просто в нірвані. З його лиця не сходила посмішка. Чому саме він так радів, я точно не знаю, хоч підозрюю, тоді в ньому вирувала любов до Харкова. Я підійшов до нього. Із пристані долинало гучне «вилазьте».

– Ти чого тут? – спитав мене Дімон так, наче він срав, а я примостивсь поряд.

– Тебе рятувати прийшов, – з гідністю сказав я.

– Від чого?

І тут я підвис: а й справді – від чого?

– Від риби, – буркнув я.

– Якої нахрін риби, чуваче? Тут багно всюди, води як кіт наплакав, і в ній точно нема риби, максимум – великі мікроби, мінімум – малі мікроби. Якщо вони взагалі такі бувають, – додав він, почухавши потилицю.

– Тоді від смороду.

– Ти тепер смердиш не менше за мене, – знову логічно підсумував він.

– Ну, тоді пішли в якийсь дорогий паб, візьмемо собі чогось, а вони всі хай нас нюхають.

– Гарна ідея, – погодився Дімон і вперше в нашому діалозі промахнувся.

– Ні, це хрінова ідея. Давай просто ковтнемо трохи, обіймемося й заберемося звідси, інакше ми ніколи не відмиємося від цього жахливого смороду.

Тим часом одні «глядачі» з пристані забили на нас і піднялись сходами на набережну, а інші продовжували кричати: «Чуваки, не гоніть, вилазьте!»

– У тебе хоч є курити? – майже проскиглив Дімон.

Я глянув на пристань – моя сумка з усіма речами й відкритою пачкою цигарок стояла на місці.

– Ні. Усе там, – кивнув я в бік наплічника.

Він глянув на мій наплічник, потім на свій.

– Мої теж там.

Ми вирішили вилізти, узяти по цигарці, повернутися на місце річки й віднайти ніжність чоловічих дружніх обіймів. Так і зробили, однак назад нас не пустили, тож ми обійнялися «на поверхні». Захопившись повзанням у муляці, ми навіть не помітили, як вечір перетік у ніч. За якийсь час у місті мали вимкнути ліхтарі й зачинити останні кіоски. Треба було вирушати. Сходами на набережну ми здіймалися так, наче креслили зиґзаґ. Зійшовши, я побачив таку картину: якийсь пацан грав на баяні, а двоє моїх друзів танцювали.

– Що він грає? – спитав я.

– Французький шансон, – відповів приємний жіночий голос.

– Тут забагато світла, там було менше, – зауважив я.

– Утко, давай щось вип’ємо. Ми з тобою сьогодні ще нічого не пили, – сказав мені хтось.

– Хіба?.. Та все одно давай.

Насамкінець баяніст залишив мені свій домашній і попросив подзвонити. Більше я нічого не пам’ятаю. Баяністу я так і не подзвонив.