Читать книгу Матадор. Нотатки авантюриста - Игор Зарудко - Страница 6

Тоді я працював на одну телекомунікаційну компанію, яка мені просто осточортіла. Мені було так «приємно» там працювати, що я, здавалося, не міг дихати на повні груди, а якщо точніше – не міг дихати взагалі.

Я вступив до вишу за розрахунком, але прорахувався. Це я зрозумів на четвертому курсі, коли спіймав себе на думці, що хочу звідти звалити. Однак повага до батьків не дозволила мені це зробити. Університет я таки закінчив. Але ще на четвертому курсі почалася моя «кар’єра» інженера зв’язку в цій-таки телекомунікаційній компанії. І починалась вона з посади стажера. Спочатку мені платили щось із п’ятсот гривень, потім приблизно шістсот, а потім я пішов на підвищення – отримав посаду інженера… систем. І тут почалось.

У мої обов’язки входило слідкувати за трьома регіонами України – Харківським, Полтавським і Сумським. Те, чим я займався, було не дуже цікаве й аж ніяк не романтичне. Словом, щодня рівно о дев’ятій починався робочий день. Рівно о дев’ятій треба бути на робочому місці, як штик. Запізнення – смерть. Рівно о шостій – робота закінчувалась. Але якщо йдеш з роботи на початку сьомої, то на тебе дивляться так, наче ти тікаєш звідти потайки. До того ж, тебе ще й записують у «чорний список». Моє прізвище було там ледь не на кожному рядку кожної сторінки. У відрядження я їздив часто, здебільшого в Полтавську область, найчастіше в Кременчук. За півтора року я був там разів сімнадцять. Сімнадцять… Сімнадцять… Місто непогане, але ж сімнадцять разів – це вже надто.

Кілька слів про тих, із ким мені доводилося працювати. Це щось на зразок команди супергероїв, у кожного свої можливості, але в моєму випадку – у кожного свої задрочки. Одного звали Армен. Він був родом із Вірменії. Там у них, мабуть, кожного другого чоловіка звати Армен, а решту – Арсен. Армен постійно ходив у чорному, а літом одягав синю футболку з написом «Вірменія». Чудовий пацан. Ми з ним потоваришували. Разом устрявали у всілякі халепи, разом вибиралися з них, а одна з наших поїздок на машині, коли ми були напідпитку, ледь не закінчилася доволі сумно.

Моїм гарним другом був також Валерій Петрович. Цей чоловік був дуже прямий. Він постійно мені казав, що я погано виглядаю, що довге волосся мені не личить, що я схожий із ним невідомо на кого, тільки не на людину, що мої кеди такі самі, як він носив, коли був малий і жив у дитячому будинку… Але я на нього ніколи не ображавсь. Ми з ним і досі дружимо. Хоч я його вже давненько не бачив.

А ще я пам’ятаю Романа. Йому було років тридцять п’ять. Його називали Карлсоном. І він постійно пересипав свою мову одними й тими штучками: «не было печали, просто уходило лето», «кстати, о птичках» і «тыш-ты-тырыш-тыш-тыш». Якось ми з ним поїхали на два дні до Києва «підвищувати кваліфікацію». Нам дали номер на двох. Ми затоварилися пивом і ввечері почали готуватися до «підвищення». Хильнули десь по літру. І я ненароком видав його «не было печали, просто уходило лето».

– А знаешь, почему не было печали? – спитав він у мене.

– Ні, – кажу, – не знаю.

– Потому что просто лето уходило! Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.

Його слова збили мене з пантелику, і я заснув, так нічого не промовивши на це. Уранці я не згадував про нашу вечірню розмову. Їдучи в Харків, ми знову пили пиво. І я вже нічого в нього не питав. Якби він мені ще щось таке сказав, то я б не знав, що йому відповісти.

А одного разу я поїхав у відрядження в селище Буринь із водієм, який на початку моєї кар’єри інженера не пускав мене до себе в машину. Але зараз ми мчали автотрасою Харків – Суми, де ями були розміром з машину, яка в них потрапляла. Словом, якщо перед тобою їде машина, а потім раптом зникає, то не варто хвилюватися й думати про різні паранормальні явища, треба бути лише максимально уважним – попереду яма. Затягуй пасок безпеки, бо ти наступний.

Кінцевим пунктом нашої подорожі був занедбаний радянський елеватор, який викупив «дядя» та запустив механізми, людей і, як пізніше з’ясувалося, голубів. Правда, коли я побачив тих людей, то довго не міг зрозуміти, хто з них старіший: обладнання чи вони. Усю дорогу водій (до речі, теж непоганий чувак, віком десь так під шістдесят, невисокий на зріст, сивий, а звати його Нік Нік) лаяв усіх, окрім себе й мене. Мене він не лаяв тому, що я був поряд, але думав він про мене, напевно, так само, як і про інших. Йому постійно все здавалося дивним, потім він сам собі суперечив, знову ж таки сам із собою сперечався, доводив щось нам (мені й собі). Коротше, у мене зривало дах. Проїхавши так близько трьох сотень кілометрів, ми дісталися нарешті на місце призначення.

Елеватор ззовні виглядав моторошно. Здоровезна шістнадцятиповерхівка з невеликими таємничими, обплетеними павутинням віконцями. Останнє бентежило мене найбільше, можна сказати, лякало. Смішною була тільки охорона, яка відразу ж підскочила до мене.

– Ти хто такой?

– Доброго дня. Я Ігор Зарудко, компанія «…», – відрекомендувався я, показав посвідчення й зрозумів, що потрапив на найсерйознішу землю України – на суржик-ленд. Таких на теренах нашої держави багато.

– Зараз я перепровєрю, хто ти й откуда приєхал.

– Так-так, перевіряйте.

Він пішов до своєї будки з написом «Охорона елеватора №…». «Йо, – подумав я, – вони що, ще й під номером!» Повернувсь охоронець хвилин за двадцять.

– Проході.

– Дякую, але я не знаю, куди.

– Ну, ето ж несерйозно, ти панімаєш.

– Я розумію, але мені ніхто не пояснив. Може, це зробите ви? Тут десь на даху має стояти контейнер… (я видав назву фірми – власника контейнера). От мені туди й треба.

– Нє, нє, так не пойдьот. Узнавай, куди тєбє, і тогда іди, а так «нєт», я не пропускаю тебе. Понял?

– Дядю, – кажу, – ви заважаєте мені виконувати мою роботу. Можна сказати, ви перешкоджаєте моїм безпосереднім обов’язкам, тим часом як маєте охороняти. Ви ж охоронець? А я, між іншим, іду лагодити вам зв’язок. І якщо я туди не потраплю, то хвилин за тридцять зв’язок на елеваторі зникне. Не працюватиме навіть ваша рація… А винним будете ви, а не я, – закрутив я, сам не дуже розуміючи, що мав на увазі.

– Да, маю охраняти й охраняю.

– От і добре, – сказав я і пішов до елеватора, до чорних вікон і сірих стін.

Охоронця я, по ходу, задовбав, і він мене більш не чіпав. Я його теж. Куди йти, я й справді не знав, однак почимчикував до входу в елеватор. Їх, тобто входів, там виявилось аж три. Усі троє дверей були поряд. «От сука», – сказав я якраз у той момент, коли поруч проходила жінка з пишними формами, несучи повне відро зерна. Вона зиркнула на мене й пішла так швидко, що зерно з відра почало висипатись. «Якісь тут усі чокнуті, блін», – подумав я й набрав Романа.

– Привіт, Ром!

– О-о-о-о, Игореша, привет! Ну как ты там, добрался?

– Та вже на місці, навіть охорону минув. Куди далі йти? Ти ж був тут колись.

– Дальше тебе в средние двери, ну, во вторые слева, если стоять лицом к элеватору.

«Цікава логіка, – подумав я. – По ходу, середні двері з тих трьох, що тут є, можуть бути тільки одні».

– Ну, й куди далі? Наприклад, я зайшов. Далі куди? Бачу… бл…дь, бачу якісь бочки, верстати й ще різну фігню… Куди мені йти?

– Иди на самый-самый верх.

– По сходах чи тут ліфт є? Хоч яка різниця, однаково в нього не сяду. На який поверх?

– На последний. Кажется, на шестнадцатый. Ну, поднимешься повыше, набери, я тебя скорректирую, ок? Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш.

– Добре, – сказав я і почав здійматись угору.

Так, значить…

Другий…

Третій…

Четвертий…

Й…б твою мать…

П’ятий…

Йо…

Шостий…

Сходами були три сектори між поверхами. Здійматися ними незручно й лячно. Білі стіни були помережені якимись чорно-червоними плямами впереміш із написами: «Цой жив» чи «Мір, труд, май». На одній стіні хтось подарував вічності напис: «Тут був Гоша».

Чотирнадцятий…

Бл…дь!

П’ятнадцятий…

Піднімаючись сходами забутого Богом і людьми елеватора, я зустрів лише двох, а точніше – трьох, як це вже з’ясувалося на шістнадцятому поверсі, людей. Було чомусь моторошно. У голову лізли різні жахіття. За кожними дверима щось гуркотіло, хряскало, бахкало, дзвеніло й навіть кричало. Останнє било по мізках найбільше.

Шістнадцятий…

Нарешті… Нарешті я піднявся на шістнадцятий поверх. Серце ледь не вискочило з грудей. Я почувався так, наче пробіг без зупинки кільканадцять кілометрів. Трохи відсапавшись, я згадав, чого тут стовбичу. Переді мною були якісь двері. Мабуть, саме там і мав бути той контейнер. Простягнувши руку до ручки дверей, я ледь не простягнув ноги, бо двері раптом відчинились. Звідти швидко вийшла жінка в бруднючому халаті, що більше нагадував дрантя. Її ходу супроводжували якісь дивні звуки, шурхотіння чи що. Вона зиркнула на мене величезними очима, десь так, як Фредді Крюґер дивився востаннє на свої жертви, і хутко кудись побігла.

Я стояв білий, як стіна елеватора, і якби поряд був отой Гоша, що подарував свій напис вічності, він, мабуть, щось написав би на моїй пиці. Руки й ноги в мене злегка тремтіли. «Викурити цигарку, щоб трохи заспокоїтись?» – подумав я. Але ж довкола зерно. Курити на елеваторі не можна. Спускатися було влом, і я вирішив узяти себе в руки. Набрав повні груди повітря, видихнув, струснув головою. Здається, трохи попустило. І тоді відчинив двері й зайшов.

Бл…дь!

Я побачив… голубів. Вони мене теж. І мене поперло. Вони були такі здоровезні. Мабуть, десь мені по коліно. І срали вони точно більше за мене. Ці пташенції були всюди. І якби хтось із них сернув на мене, а зробити це було нескладно, я б навіть не зміг нормально помститись. Але що б там не було – я мав знайти в цьому «голуб’ятнику» контейнер. Зусібіч гуркотіли старі механізми, з величезних цистерн щось вилітало – чи то пара, чи то голуби-роботи, стугоніли поршні, усе рипіло, навіть мої нерви. Словом, кошмар. Оглянувши сяк-так усе довкола, я поплентався в наступне приміщення. І тут… я ледь не здурів.

Те, що я побачив, поза всяким сумнівом, належало до класу птахів. Але я не міг зрозуміти, що то за птиця. «Невже це сорока?» – промайнуло в голові. Так, це справді була сорока. Але яка! Таких я раніше не бачив. Вона була розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, до того ж, відкритий. І це при тому, що її крила були згорнуті. А «дзьобик» цієї «пташечки» був такий, як моя рука. Я швидко причинив двері й чкурнув на сходи, захряснувши й ті двері, що вели в «голуб’ятник».

«Шістнадцятий поверх – поверх смерті, – подумав я. – А що на інших?»

Довелось знову дзвонити Роману.

– Алло! Чуєш?

– Да! Да! Говори! Где ты?

– Я на шістнадцятому.

– Хорошо. А теперь видишь там такие как бы маленькие ступеньки, как бы маленькая лестница такая.

– Ну ти, Ромо, звісно, мастак пояснювати. Нічого такого тут нема.

– Тыш-ты-тырыш-тыш-тыш. Посмотри внимательно. Возможно, она еще выше. Возможно, ты не на шестнадцатом этаже.

– Може, я збився на шостому, а потім подумав, що все нормально, – сказав я. – Коротше, я просік: мені треба знайти маленькі зелені сходи. Давай, до зв’язку. Дякую.

– Давай.

Я знову рушив угору сходами. «Ну й місцина. Просто жах». Піднявшись ще на три поверхи, я нарешті побачив оті Ромчині сходи. Вони й справді були зелені й круто здіймались іще вище. Це мене не дуже радувало, але я все-таки поліз далі. То були сходи-серпантин, до того ж, дуже незручні. Здавалося, їх робили для якихось карликів або для отих ото голубів-здоровил.

«Ці сходи точно для отих голубів, – бурчав я собі під ніс, – щоб вони спокійно затягували свої жертви на дах і там їх шматували. Тьху! Ну навіщо я про це думаю! Лізу невідомо куди й думаю про таке». На мить я зупинився. Важко й глибоко вдихнув, видихнув і подерся далі. Мені здавалося, що цим зеленим сходам не буде кінця. Але він був. Коли сходи скінчилися, я потрапив у якесь сіре приміщення з жахливим запахом. Світла не було. Я дістав ліхтарик, увімнув його й почав уважно оглядати місцину. Усе було майже таке, як і поверхом нижче, де гуркотіли старі механізми й стугоніли поршні… Але тут не було ні голубів, ні сорок, словом, жодних птахів, а тим паче тих, що шматували свої жертви. «Мені починає тут подобатись», – прошепотів я. Походивши туди-сюди, я нарешті знайшов той довбаний контейнер. Зробив свої справи й дав ногам волю, тобто дав такого дьору, що й не помітив, як опинився на першому поверсі. Роззирнувшись, я побіг до дверей і кулею вилетів надвір.

Постояв кілька секунд. «Як так сталося, – подумки спитав я сам себе, – що я вибіг не із середніх дверей, – тих, що другі зліва, якщо стояти лицем до елеватора, через які я, власне, й заходив, – а з перших дверей зліва, якщо стояти лицем до елеватора?» Цього я не розумів, натомість точно розумів, що треба якнайшвидше звідти вшиватись. Але оті «середні двері» ще й досі не дають мені спокою.

– Я вже йду. Бувайте здорові! – кинув я охоронцеві.

– Так, підожди! Тебя нада виписать.

– «Виписать»? Ну-то давайте, «виписуйте».

– Так, ти у нас Зааааруууудко.

– Це я.

– Усьо, можеш іти. Я тебя виписал.

– Бувайте.

Я розвернувся й пішов до машини, де мирно похропував водій. Сів, і ми поїхали. Я озирнувся й востаннє глянув на елеватор, на цього залізобетонного радянського монстра. І мені здалось, що він хитнувся, ніби натякаючи мені, щоб я сюди більше ніколи не повертавсь. У мене аж мурашки по спині побігли.

З тих пір мені часом сняться сни, у яких я бачу шістнадцятий поверх, сороку розміром з дев’ятнадцятидюймовий ноутбук, голубів-здоровил, жінку з величезними очима в дранті… і навіть Гошу. А ще я тепер точно знаю, що голуби не такі вже й прості птахи – вони дуже-дуже хитрі. І я впевнений, що в них точно є десь матка, якій вони поклоняються. Така собі голубина матка-монстр.