Читать книгу Матадор. Нотатки авантюриста - Игор Зарудко - Страница 9

Мене поїдом їла моя робота в телекомунікаційній компанії, виїдала ізсередини. Чесно кажучи, я не знав, що робити. Знайти щось нове було майже неможливо, та я й ще той ледащо. Кинути цю роботу – означало перейти на чорні сухарі й пригощати ними Марію. Тож я працював з дев’ятої до шостої, з дев’ятої до шостої, день за днем. Субота й неділя – вихідні, але інколи я мав (звісно, за графіком, там усе було за графіком) чергувати. Що таке чергування? Бути в місті й не вимикати службовий телефон, зв’язок із яким був нормальним тільки в офісі та безпосередньо біля антени. Я (як абонент) досить часто перебував поза зоною досяжності. Приходячи в понеділок на роботу, я чув приблизно таке: «Зарудко, бл…дь… Де був твій телефон? Якого хріна ти його весь час вимикаєш? Чому ти весь час недосяжний?» Відповідь завжди була принципова: «Він був увімкнений. Може, просто не було зв’язку. Зв’язок у нас хріновий, самі ж знаєте». Потім іще з півгодини або годину криків, і всі заспокоювались.

Ми бралися до роботи. Я – спочатку до кави, а вже потім до роботи. Я часто креслив схеми, у мене їх було багато, і всі – недороблені. На комп’ютері це виглядало приблизно так: схема, нова схема, найновіша схема, найнайновіша схема, схема скорочена, схема скорочена нова, остання схема, схема актуальна, схема сьогодні. Файл із останньою назвою був для мене гарантом усієї моєї роботи. Усі зверталися до мене, я – до файла «схема сьогодні». Я вносив туди зміни, аж поки не зробив файл-схемище. Туди я заносив усе, навіть частину того, що було непотрібно. Часто-густо пив каву і говорив з Арменом.

Наближалося літо. До мене воно наближалося через вікно мого офісу. І проходило через вікно офісу або на сидінні машини, коли мене везли на якийсь об’єкт. Щовечора після шостої я зустрічався з Марією, і ми гуляли вулицями Харкова. Одного разу під час такої прогулянки ми вирішили обрати місце відпочинку на літо. Думали недовго, вибрали Крим і залишились задоволені. З друзями їхати не хотілося. Хотілося, щоб були тільки ми й морська вода. Але ми вирішили запросити їх усіх у ліс на два дні, з наметами. Бажано з власними наметами. Не погодилися їхати тільки двоє. Я не наполягав, бо ніколи нікого довго не вмовляю і не сперечаюсь.

Отож, нас було аж п’ятеро: Марія, Альона, Валя, Ромашка і я. Не так уже й густо друзів, але й не мало. Ага, я ж обіцяв розповісти про Ромашку. З ним я познайомився в університеті, де ми так «плідно» навчалися. Він мав міцну статуру й страшенно розхитані нерви. Якщо йому щось не подобалося, він аж підстрибував на місці, розмахував руками й кричав. Чому він став таким нервовим, я не знав. Зараз Ромашка моряк і плаває морями, що омивають Далекий Схід. Чесно кажучи, я не заздрю тим, хто плаває з ним на одному судні. Мені хоч було куди тікати, а їм… Ну, це вже їхні проблеми.

Отож, ми вирішили поїхати туди, де вже відпочивала Стася, ну ота моя найкраща подруга-сестра. Зібрались уранці на вокзалі «Харків-Левада», звідки відправлялась електричка. Купивши квитки, ми зайшли у вагон. До відправлення залишалося хвилин п’ять-шість. І тут Ромашка занервував і чомусь почав цікавитися, де нам виходити.

– Та заспокойся ти, старий, – сказав я йому, – туди їхати трохи більше години. За цей час усе й з’ясуємо.

– Ну дивись, – буркнув він.

Він класний пацан, але коли нервує – капець усім навколо. Я, щоб якось його заспокоїти, запитав у діда, котрий сидів до нас спиною.

– Батю, не скажете, коли Зміїв буде?

– Ні, не скажу.

– Чого? – здивувавсь я. – Раніше виходите?

– Ні! Електричка туди не їде.

Я повернувся до своїх і всіх «заспокоїв»:

– Ми не пропустимо зупинку тому, що ми туди на цій штуці не доїдемо.

Марія засміялась. Альона теж. Валя, яка весь час хіхікала, зовсім ніяк не відреагувала на моє повідомлення. А от Ромашка запанікував: «Тікаємо звідси!» Тієї миті він був правий. Ми похапали речі й вибігли на платформу. Двері тут-таки й зачинились.

– Ніштяк! – сказала Альона.

– Та да.

– А де ж наш електромобіль?

І тут оголосили про відправлення нашої електрички. Бігти ми не стали – моєї ліні вистачило на всіх. Усілися на лавку й стали чекати наступної електрички, яка відходила за сорок хвилин. Квитки були дійсні протягом усього дня. Можна було їздити туди-сюди. Я й не помітив, як минув час. Прибула наша електричка. Ми зайшли, повсідалися, розклались.

Халепа, у яку ми вскочили, ну тобто те, що ми потрапили не в ту електричку й простовбичили сорок хвилин на вокзалі, не зіпсувала нам настрою. Ми гомоніли, грали в карти. Через півгодини Марія дістала книгу. Я, як завжди, заснув. Що там робили інші, не знаю. Скільки віддав життя сну, теж не знаю. І розбудило мене так само те, чого, точніше кого, я не знав. Розбудило щось невідоме.

– Хто не знає мене?! Хто?! Ви?! Ви?! Може, ви?! Тож знайте: я – Андрюшка, – горлало у вагоні.

«…Твою мать, який Андрюшка?»

– Я пропоную вашій увазі склоріз найвищого класу, найкращого виробника. Ріже будь-яке скло.

Андрюшка дістав порожню скляну пляшку, узяв склоріз і провів по ній.

– Ось і все! – роз’єднав пляшку на дві половини Андрюшка.

– Йо! – вигукнув я. – Круто.

Андрюшка зробив такий самий фокус і з пляшкою з-під шампанського. Мене це вразило ще більше. Усі мої друзі сиділи з круглими очима. Потім «фокусник» спокійно вирізав зі скла цікаві геометричні фігури.

– Хочеш спробувати? – спитав він у Марії.

– Хочу.

– Тримай ось так, потім так, затисни тут, ні-ні, ось тут. Тримаєш? А тепер «оп»… Ні-ні, ось так – «оп».

Марія сміялась, і в неї нічого не виходило.

– Коротше, розберемось, Андрюшко. Дякую, – я дістав десятку і віддав йому.

Швидко спорожнивши скляну пляшку мінералки, ми почали експериментувати. Але в нас нічого не вийшло – або Андрюшка нас розвів, або щось у нас із руками не те. Могло бути і перше, і друге. Спати мені вже не хотілось. У голову лізло що попало. Насамкінець я дійшов висновку, що не знаю жодного адекватного пацана на ім’я Андрій. Усі вони якісь дивакуваті.

Ми вийшли на зупинці «Ялинка». Праворуч від нас був ліс, попереду пансіонати.

Здається, ми приїхали туди, куди й треба. Але нам була потрібна вода, тобто річка, а точніше – Сіверський Донець. Я тут уже колись був, тому сказав, що дорогу знаю і що це зовсім недалеко.

Ми купили їжу та випивку в найближчому магазині. Коли за півгодини хтось згадав про мою орієнтацію на місцевості, я запевнив, що все під контролем і що повільно ми йдемо тільки через дівчат. Якби вони йшли швидше, то ми б уже давно були біля річки.

Ми йшли по дорозі, потім через ліс і нарешті побачили річку. Роздягнувшись, усі пострибали у воду. Трохи поплававши, я вийшов на берег. Легку втому після дороги як рукою зняло. Відкоркувавши пляшку вина, я добряче з неї хильнув. За цією справою мене застали дівчата й Ромашка, які теж вилізли з води. Я налив Ромашці.

– Може, спочатку бутербродів, Утко? – сказав той.

– Пий, потім усе інше.

Валя пристойно грала на гітарі. Але її всі провтикали. Ну, не Валю, звісно, а гру. Тож розвагою для нас були тільки ми та наша уява. А уява, як відомо, річ непідвладна. Річка забрала останні калорії, і ми заходились їсти й пити. Після першого обіду всі зрозуміли, що випивки мало, а харчів ще менше. Нас із Ромашкою відрядили до магазина, ще раз нагадавши, що я тут усе знаю. Порожні сумки, тобто пакети, ми забули. Наші руки були вільні і, здавалось, аж свербіли без діла. Ми зійшли крутими сходами й уперлись у паркан із дроту.

– Що за херня? – обурився Ромашка.

– Ща розберемося. Ща, старий, – сказав я. – Головне, не нервуй.

Його це, звісно, зачепило, і він почав нервувати.

– Будемо обходити?

– Та ні, давай так, через паркан.

Утім, через паркан лізти не довелося. Ми були не перші, хто піднімався тими сходами, тож у сітці була невелика, але цілком пристойна дірка для наших тіл. За кілька секунд ми вже стовбичили на території пансіонату. Довкола було тихо, як на цвинтарі. Здавалося, що тут узагалі нікого нема. Ми пройшли метрів п’ятдесят і почули якісь звуки. То були собаки. Не дуже великі, але злі. Мабуть, вони злилися більше на своє життя, ніж на нас, та ми потрапили не в той час і не в те місце. Гавкали вони, курва, довго. І потроху підходили все ближче й ближче, наче готувалися до атаки. Правда, я їх розсекретив, бо їхній план був доволі простий: обійти нас із двох боків, хапонути за ногу й при цьому не отримати по сраці. Один пес був просто смішний. Я, звісно, сміявся, і його це злило. Словом, ми йшли, а вони гавкали. Я їм по ходу всього цього дійства щось пояснював. Аж раптом: