Читать книгу Матадор. Нотатки авантюриста - Игор Зарудко - Страница 7

– Батьки запрошують тебе, тобто не тебе, а нас, на дачу, – сказала мені якось Марія. – Хочуть з тобою ближче познайомитись.

– Непогана ідея, хоч і стрьомна, – мовив я.

– Та не переживай, вони в мене класні.

Її батьків я вже бачив, бо час від часу забігав до своєї Вишні (так я називав Марію), щоб посидіти в неї або забрати її й кудись поїхати погуляти. Частіше було друге. У неї вдома ми залишалися дуже рідко. Її батьки й справді були класні. Добрі, веселі й неординарні настільки, наскільки можуть бути неординарні батьки. Словом, я погодився.

Якою була в той день погода, я не дуже пам’ятаю, навіть пору року не пам’ятаю. Але яке це має значення! Вони запросили на шашлики. По дорозі я купив коньяк із трьома зірочками й червоне напівсолодке вино для жінок. Мені найбільше подобаються грузинські вина, тож, коли я йду до когось у гості, купую саме їх. Так би мовити, популяризую Грузію.

До дачі ми добирались електричкою. Я майже всю дорогу спав, а Марія читала. Їхали близько години, може, більше. Вийшовши на платформу, я розпростер руки й обійняв повітря – чисте, як погляд малюка, прозоре, як вода в ранкових лиманах. Потім ми почимчикували в напрямку дачі, про «географічне положення» якої ми знали тільки приблизно. Точніше, знали не «ми», а Марія. Я взагалі не знав, де я, не кажучи вже про ту дачу. Довкола було багато дерев, стежечок, а ще дорога, платформа й люди, люди, скрізь люди з великими торбами. Люди йшли з електрички й на електричку.

– Нас не зустрінуть? – спитав я.

– Та я сказала, що ми й самі доберемось.

– Ти впевнена?

– А тут усе просто. Я приблизно пам’ятаю, куди йти, – сказала Вишня, і ми пішли до краю платформи. Спустившись із платформи, звернули в лісосмугу, через яку звивалась вузенька стежечка, оминаючи старі, подекуди повністю сухі дерева. Час від часу нам траплялися собаки.

– Тут є такі, яким краще не показуватись, – учепившись за мою руку, шепотіла Марія.

– Це ти про що? – спитав я.

– Про собак.

– Ну ти даєш. Вони всі добрі. Усі до одного. Усі, чуєш? – наголосив я.

Ми блукали стежками десь хвилин двадцять п’ять. І, звернувши знов не туди, куди треба, натрапили на цілу зграю собак, найзліших собак у цьому дачному містечку, як мені потім сказали. Троє з них були надто активні й голосно гавкали, немов натякаючи на те, хто тут, на цих п’яти квадратних метрах, хазяїн. Решта просто стояли мовчки, а я з них сміявся. Марія сховалася в мене за спиною.

– Не бійся. Усе буде добре, крихітко. Вони нас не чіпатимуть. Повір. Вони не чіпатимуть. Заспокойся.

Ми пройшли повз них, точніше – вони пропустили нас повз себе, а потім неначе почали гнати нас кудись. Ми їм явно заважали. Тоді я зупинивсь.

– Ну, чого ти, чуваче? – сказав я одному з них. – Ти ж хороший. У тебе шкіряний ніс. Я люблю вас усіх, собак, а ти гавкаєш на мене. Думаєш, я тебе ображу? Думаєш, я завдам шкоди твоєму дому? Ні! Твій дім – мій дім. У нас із тобою одна Батьківщина!

Та попри всі мої вмовляння, собака гарчав іще сильніше. З його рота бризкала слина, долітаючи аж до мене, хоч я й стояв десь метрів за два від нього.

– Слухай, чуваче, заспокойся, – продовжував умовляти я пса.

– Тікаймо! – закричала Марія.

Я, взагалі кажучи, був не проти, але варто було мені повернутися спиною до пса, як він починав наближатись. І по очах було видно, що я йому не подобаюсь. Я присів і щось довго говорив йому. Але йому, здається, було байдуже. Він продовжував своє. Коротко кажучи, наш «діалог» привернув увагу дачників. Вони повиходили й почали проганяти не так собаку, як мене. Я й пішов. Очевидно, я набрид тому собаці, бо він не став за мною йти, а ще трохи погавкав і заспокоївся. Мабуть, він подумав, що переміг. А я й досі думаю, що переміг таки я.

Хвилин за п’ятнадцять ми нарешті знайшли дачу Марійчиних батьків. Привітались. Поговорили. Отримали на горіхи за те, що довго йшли, що через нас собаки гавкали. Словом, усе, що мали сказати батьки, вони сказали. Потім ми знову почали про щось говорити – така жвава розмова вийшла. От тільки не пам’ятаю про що. Узагалі, я навіть не пам’ятаю, чим вона закінчилась. Після цього ми пішли обідати. Виявляється, доки ми всі говорили, мама Марії встигла приготувати обід. І як це жінкам вдається?! Я дістав з рюкзака пляшку коньяку й пляшку червоного напівсолодкого вина. Марійчин батько пив тільки горілку. Не зраджував свої переконання. Мені це сподобалось. Потім було пиво з рибою. Потім шашлик із салатами, гарнірами… До вечері приєднався їхній старий добрий друг по дачному селищу. Він так часто згадував свою дружину, що мені здалося, наче вона померла, а він не переніс такої втрати, збожеволів, а тепер і говорить про неї, мов: «От жінка моя, ото робила…» А потім з’ясувалось, що мої припущення були помилкові. І не тому, що я побачив його дружину. Просто зрозумів, що вона жива й здорова. Десь після другої пляшки я почав його поважати. А він почав поважати мене після правильної відповіді на його, як він сказав, одне з найважливіших питань у житті. Питання я точно не пам’ятаю, а відповідь моя була така: «Нас урятує громадянська війна».

– Я б за тебе навіть пішов, – сказав він мені на це.

– Тобто? – не зрозумів я.

– Пішов би за тебе в атаку.

– А я навряд чи… Ну, не будемо про це.

Ось так закінчився наш діалог, але повага залишилась. До речі, здається, я чи не вперше більше з’їв, ніж випив, точніше досяг тієї гармонії, при якій у шлунку знаходять спільну мову їжа й питво. Золота середина: з’їдено й випито ні більше, ні менше. Баланс. На ранок хотілося пити, але я був у нормі. Чашка кави взагалі повернула радість життя. Хоч зранку, кажуть, я виглядаю злим і незадоволеним. Тоді я був самим собою – злим і незадоволеним упереміш із радістю. Це, звісно, недобре, але я радів, що Марійчиному батькові було гірше, ніж мені, а отже, я його перепив, а отже, у його очах я виглядав чоловіком, на якого можна покластися, чоловіком, з яким його любій донечці завжди буде добре. Та я й сам любив її більше за життя.

Дорогою до Харкова я знову спав, а Марія читала книгу. Мені снилася вишня.