Читать книгу Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857 - Группа авторов - Страница 25

Не сердився та, здається, і не сердитимусь на такого щирого козака, як пан Шевченко. І за що ж, і про що ж? А що я й досі мовчав на Ваше письмо, котре достав ще аж в половині мая, то, бачите, на те були деякії причини, між которими найбільша і найгірша – збори на Україну. От, думав собі, не сьогодні-завтра можна буде полинути на свою землю. Уже і свитка у мішку, і чобіт лишня пара на вірьовочці, і кобеняк витрушений, бриль вивітрений, а кийок з новим набалдашником. Тільки й діла стало, щоб то сісти та дмухнути: ан ба! Не можна да не можна, хоч собі трісни, як кажуть то, а все завізні. Ну, коли не можна, то ми й не турбуємся. Зістанемся до другого літочка, а між тим, пока воно надійде (бо, бачите, ще сьогорічне не сховалось), напишемо дещо тому завзятому Петембурцю, як якого дразнять, Кобзарю, чи поводарю усіх нас. От вже й година відложена після обіда у неділю щонайближчу. Аж ось вам, як з неба впало, Ваше друге письмо. От тобі й на, думаю собі, і хлоста з Петембурга! Читаю – ні, нема, а тільки збираються ще дати. Швидчіше ж за каламар та одписуйсь, поки сонце не закотилось, а березова каша не зварилась… Дякую дуже Вам, добрий мій земляче, козаче, за Вашу ласку, і гостинець «Гамалію» і «Тризну». Жаль, що первий вийшов таким чумарзою: бодай вже тому москалю легенько тикнулось, як він його нам нарядив у свій армячок. Ну, та не вічно ж бути йому під москалем; прийде час, що він вивернеться і сизим соколоньком зів’ється да стане їх козакам-орлам братом їх рідним, запорожцем щирим. Друга («Тризна») – нестеметна тризна: так і тягне тебе на могилки та на гробки. Москалям тутейшим дуже по нутру; але нелегкий їх знає, що ні один з їх досі нічого не скаже об їй. Може, ніколи за косовицею та за жницею; підождемо ж до осені, що вона нам скаже. Книжки я всі, що Ви їх мені ни послали, дістав справно і зараз одніс першого цілу дюжину, а другої дві у контору москаля, і казав продавати їх хрещеному миру по тій ціні, що Ви написали мені. Коли випродаються, зараз дам і вдруге стільки ж, а там, коли знову дасть Біг теж, і втретє, аж до остатньої. Тепер же оддати разом усі не радять бувальці; може, кажуть, усе статься, а там шукай вітра в полі. Чи, може, лучче буде, щоб я переслав Вам оттеє все, що у мене мається Вам? Тільки напишіте, і не стямитесь, як його зуздрите у себе під боком.

Теперечки об Ваших кунштах. Ні, Ви мені нічого об їх не розказували ніколи. Лучче придумати і, як бачу з першого куншту, що його Ви послали мені, кращого не можна й придумати, як оце теє, що Ви робите. Помагай Вам, Боже, на щастя і на славу нашому козацтву! Та й хто ж найздольніший зробить сеє нам, як не Ви, що й пером і палітрою однако[во] вертите? Щасти ж Вам, Господи, на все добрее! Робітників, здається, матимете досить; я теж не цураюсь зусім, тільки і не зусім віддаюсь. Бо Ви самі здорові знаєте, кільки праці у мене, неборака, на в’язях. Воно б то і не багацько, три листочки на рік, але їх треба вичитати, може, з тридцяти книжок або літописей, для чого тільки подавай часу. А його-то у мене найменше всього! Дак, як бачите, не відхиляюсь, і не піддаюся зусім; але буде так, як Біг святий дасть, а час укаже. Найлучче буде воно, як почну печатати Українські літописи по налозі нашого Товариства Історії, або свій запас наських пісень. Тоді, коли що вичитаю гарного, прикметного з батьківщини, зараз напишу і після того перешлю Вам. Щоб же нарочне риться де, далебі, як кажуть, часу не маю! А тоді воно само йтиме у голову і з голови. Отак то, пане козаче, буде теє робиться, коли Біг дасть!..

Дякую Вам за «Судню Раду». Нестеметна вона, от як буває на святій Україні! Дивлюсь разів по п’яти, по десяти в одну годину і не надивлюся: таке ласе і солодке, бо наше, не чужеє. Що за лиця у підсудимих! Тай от Вам кривда, що совість тягне крючком у землю глядіти, але вмісті з тим і святая покора приговору старого з ціпком: а от і правда, з прямою, одкритою, ясною головою, що не жде, а сама лізе на слова судді. Гарно, козаче-земляче, дуже гарно! Одного тільки не второпаю, де оце все робиться: чи в хаті якій, чи в хліву, чи під стріхою, чи в шинку. Біг його святий знає, а я, далебі, ж не второпаю, да й тільки! Бачся що… але ятка не така, хоч там двоє і частуються собі горілочкою тихенько, але он там пара окон… далебі ж не второпаю…

Затим, бувайте живенькі-здоровенькі та не поминайте лихом щирого до Вас серцем земляка Вашого

Іська Бодянського.

9 іюля

1844 року,

Москва.