Читать книгу Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857 - Группа авторов - Страница 79

20 декабря 1847.

К[репость] О[рская].

З новим годом будьте здорові, любий і щирий мій земляче, де вас Бог носить, чи ви вже во Пітері, чи ще й досі во Одесі? Нехай де хоче носить, та тілько шляхи таланом стеле, та не любить вас, бо сказано, кого любить, того і карає. Тяжко, брате мій добрий, каратися і самому не знати за що. Отже, так зо мною трапилося, спершу я сміливо заглянув лихові в очі. І думав, що то була сила волі над собою, аж ні, то була гордость сліпая. Я не розглядів дна тії бездны, в котору впав. А тепер, як розглядів, то душа моя убогая розсипалась, мов пилина перед лицем вітра. Не по-християнській, брате мій, знаю, а що ж діяти? Опріче того, що нема з ким щире слово промовити, опріч нудьги, що в серце впилася, мов люта гадина, опріче всіх лих, що душу катують, – Бог покарав мене ще й тілесним недугом, занедужав я спершу ревматизмом, тяжкий недуг, та я все-таки потроху боровся з ним, і лікар, спасибі йому, трохи помагав, і те, що я прозябав собі хоч у поганій, та все-таки вольній хатині, так бачите, щоб я не зрисував (бо мені рисувать заказано) свого недуга (углем у комені), то і положили за благо перевести мене в казарми. До люльок, смороду і зику став я потрохи привикать, а тут спіткала мене цинга лютая, і я тепер мов Іов на гноїщі, тілько мене ніхто не провідає. Так мені тепер тяжко, так тяжко, що якби не надія хоч коли-небудь побачить свою безталанную країну, то благав би Господа о смерті.

Іноді так мене нудьга за серце здавить, що (без сорома казка) аж заплачу.

Якби все те розказувать, що я терплю тепер по любові і милості милосердого Бога, то і за тиждень не розказав би. Цур же йому. Нехай воно сниться тому, хто людям добра не хоче.

Поклонітесь гарненько од мене Дзюбину, як побачите. Добряга чоловік. Нагадайте йому про Ізлера і ростягаї, про Адольфінку й прочії дива. Скажіть, що я його частенько згадую. N. N. Плетенєв повинен мене знать, тілько нагадайте йому П. Бориспольца та, будьте ласкаві, побачтесь з Чернишовим, він тепер уже в Петербурзі (спитайте в А[кадемії] художеств, де він живе), а як побачитесь, то розпитайте його, чи він пооддавав мої письма, що я посилав через його, і що йому сказано на ті письма, та попросіть його од мене, щоб він докучав моєю просьбою надто Карлу Павловичу, а з Дубельтом щоб притьмом побачився. Як побачитеся з В. І. Далем, то, поклонившися йому од мене, попросіть його, щоб він ублагав В. Перовського, щоб той визволив мене хоч із казарм (сиріч випросив мені позволєніє рисовать). Даль чоловік добрий, розумний і могущий, він добре знає, як тут ми пропадаємо, то тяжкий гріх йому буде, як він не схоче промовить за мене хоч одно слово.

Докучаю я вам, добрий мій земляче! та що ж я маю робить? Якби мені тілько рисувать було можна, то я і не журився б, ходив би собі в сірій шинелі, поки дійшов би до домовини, та все б таки хвалив Бога, а тепер!.. ой лишенько! і вимовить не хочеться!..

Напишіть до мене, коли матимете час, хоч малесенький листочок, нехай хоч трошки я заплачу добрими сльозами.

Будьте ласкаві, розпитайте гарненько, де тепер живе Василий Андреевич Жуковский, він перше жив у Досельдорфі на Рейні, а тепер не знаю, та й пришліть мені його адрес, а коли надрюкована його «Одиссея», то і її пришліть. Прочитавши, я отдам вам або Ф[едору] Матвеевичу, бо, єй-богу, окроме Біблії, нема в мене ні однісінької книжечки.

Та вже чи раз батька по лобу вдарить, чи двічі – однаково, хоч воно трохи і не до речі просить, мов той старець. Та що ж робить, коли нігде взять, пришліть ради поезії святої Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним вашому удячному і безталанному землякові.

Т. Ш.

Здається, ви знакомі з Василем Єзучевським. Коли він вернувся з дому, то, як побачитесь, гарненько вилайте його за мене за його щирость і добрість і Галузу, свояка його, добрі й щирі люде, щоб ти знав, земляче.

Не здивуйте, Бога ради, що на такому клаптикові пишу до вас, бо в цьому Божому краї папір почтовий навдивовижу.