Читать книгу Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 1. 1839–1857 - Группа авторов - Страница 86

12 февраля 1843.

Важко мені було, мій щирий, мій бідний земляче, і, Бог зна, як важко читать твоє писаннє. Що зробиш проти лиха, коли один не хоче, а другий не вміє повернути його. Карл Павлович тільки двинув плечима, кажуть, да певно вже забув і про те, що двинув. Жуковський і досі на Рейні в Дюссельдорфі, – сей може б двинув і не одними плечима, так горенько, що дуже далеко. «Одіссея» його ще не печаталась, да й чутки проміж письменними людьми про неї щось немає. У Дубельта і Даля Чернишев ще не був – що скажуть вони йому, зараз до тебе одпишу. Сам я за каторжним ділом не бачився ні з Далем, ні з Дзюбиним, да і в Єзучевського давно вже був. З Василем приїхав тепер з Украйни і Іван. В Одесі, братику, не був я, дальш Києва не їздив, – балакали про тебе і тамечки, – та я всього й зоставався там півдня тільки і не бачив нікого з твоїх щирих, опріч Глушановського. Тільки що ввійшов він у мою хату, як зараз і крикнув: «У самісінькій сій хаті жив бідний Тарас», – се в трахтирі коло станції. Балакали ще багацько про тебе і в нас у Конотопі. Шлють тобі низенькі поклони і моляться за твоє горе Кандиба Петр[о], Єзучевський Тимофій, Гамалія Петро Петрович дуже нездужа, бідний, мабуть, чи й одужа, Юркевич Михайло, Віктор, Петро Острянський, – а Ніколай, бідний, вмер навесні, і його чудесна молодиця вже за другим; трохи-трохи я не поспів на весілля. Може, ти знаєш і Часника – я бачився з ним у Києві у Глушана. Посилаю тобі Лермонтова – да сержусь я на тебе, що не прописав нічого більш; поки я тут іще (мабуть, до марта), пиши про все, що тобі треба із такого, чого нема в Оренб[урзі], а що є там, то все тобі буде од Федора – ради Христа пиши про все, все, чого забажаєш. Уже чи гнівавсь би, чи ні, а послав би я тобі сигар, та боюсь і то посилать прямо на твоє ім’я, більш од того боюсь, щоб петербургский штемпель не кинувся в очі, щоб у тебе не одобрали всього, да щоб ще не запретили і зовсім писать і тобі, і до тебе. Сіє письмо получиш із Оренб[урга].

Сьогодні мені сказали, що нічого і хлопотать тут, – ніхто нічого не схоче, а що можна буде (що обіщали) визволить тебе із казарм і перевести в Оренб[ург], похлопотавши там, дома… дай то Господи!

Чернишов дав мені строку до вівторка – до завтра, і немає ніякої чутки. Або не був, або нічого доброго нема. Що скаже, зараз буду писать. Кланяються тобі обидва Єзучев[ськ]і. Дай тобі Боже здоров’я, хоч одного здоров’я… Да не забувай і на мене.

Прощай, братику-соколику. Може, ще і в іншій долі прийдеться обігти тебе.