Читать книгу Історія лікаря Дуліттла, його незвичайного життя на батьківщині і надзвичайних пригод в чужих країнах - Хью Джон Лофтинг - Страница 4

Це сталося одного дня, коли Лікар сидів у себе на кухні й вів бесіду з Котячим М’ясом, який прийшов на прийом із болями в шлунку.

– А чому б вам не покинути лікувати людей і не стати звірячим лікарем? – запитав Котяче М’ясо.

Папуга Полінезія, яка сиділа на підвіконні, дивлячись на дощ і наспівуючи сама собі якусь матроську пісеньку, тут же припинила співати й стала слухати.

– Бачте, Лікарю, – вів далі Котяче М’ясо, – ви знаєте все про тварин, набагато більше, ніж усі оці ветеринари. Ота книжка, що ви написали про котів, ну то вона ж просто чудова! Я сам не вмію читати й писати – а то, мабуть, теж написав би кілька книжок. Але моя жінка, Теодосія, вона вчена, так-так! І вона читала мені вашу книжку. Справді чудово, це все, що я можу сказати, – чудово. Ви б і самі могли бути котом. Ви знаєте, у який спосіб вони мислять. І послухайте: ви можете заробити купу грошей на лікуванні тварин. Вам це ясно? Ось дивіться, я відсилатиму до вас усіх бабусь, у яких захворіють коти чи собаки. А якщо вони не захворіють достатньо швидко, я додам дещо в корм, який я для них продаю, щоб їм стало зле, розумієте?

– О ні, – відразу відказав Лікар. – Не треба такого робити! Так же не можна!

– Та я ж не мав на увазі справжню хворобу, – відповів Котяче М’ясо. – Просто я можу підсипати трошки дечого, щоб вони виглядали кволими, ось про що я говорив. Звісно, як ви кажете, це, мабуть, не зовсім чесно щодо звірів. Однак вони ж усе одно захворіють, бо бабці завжди дають їм забагато їсти. І дивіться, усі фермери в окрузі, у кого є кульгаві коні чи заслаблі ягнята, вони теж усі будуть приходити до вас. Ставайте лікарем для тварин.

Коли Котяче М’ясо пішов, папуга перелетіла з вікна на стіл до Лікаря й сказала:

– Цей чоловік має рацію. Це саме те, що вам слід робити. Стати лікарем для тварин. Залиште дурних людей у спокої – якщо вже їм бракує мізків, аби побачити, що ви найкращий лікар у світі. Натомість подбайте про тварин – і вони це швидко зрозуміють. Станьте лікарем для тварин.

– О, лікарів для тварин і так вистачає, – заперечив Джон Дуліттл, виставляючи горщики з квітами на зовнішнє підвіконня, щоб їх поливав дощ.

– Так, їх багато, – відказала Полінезія. – Але жоден з них нікуди не годиться. А тепер послухайте, Лікарю, а я вам дещо розповім. Чи ви знаєте, що тварини можуть розмовляти?

– Я знаю, що папуги можуть розмовляти, – відповів Лікар.

– О, ми, папуги, можемо говорити двома мовами – людською і пташиною, – промовила Полінезія гордо. – Якщо я скажу: «Поллі хоче печивко», ви мене зрозумієте. А от послухайте оце: – Ка-ка ої-іі, фі-фі?

– Господи-Боже! – вигукнув Лікар. – Що це значить?

– Це означає «Чи каша все ще гаряча?» – пташиною мовою.

– Та що ти кажеш! Не може бути! – здивувався Лікар. – Ти раніше так зі мною ніколи не говорила.

– А що б це дало? – відповіла Полінезія, струшуючи кілька крихт від печива зі свого лівого крила. – Якби й була б говорила, ви б мене однаково не зрозуміли.

– Розкажи мені більше про це, – попросив Лікар, увесь збуджений; і він метнувся до шухляди комода й повернувся із записною книжкою й олівцем.

– А тепер давай не поспішаючи, а я буду записувати. Це цікаво, дуже цікаво, це щось абсолютно нове. Ану розкажи мені про пташину абетку для початку – тільки повільно.

Ось у такий спосіб Лікар і довідався, що тварини мають свою власну мову й можуть розмовляти одне з одним. І весь той день, поки йшов дощ, Полінезія сиділа на кухонному столі й диктувала йому пташині слова, а він записував їх до свого нотатника.

Як вже наспів час вечірнього чаю, до кімнати зайшов собака Джип, і папуга підказала Лікареві:

– Дивіться, він щось вам говорить.

– А мені здається, що він просто чухає собі вухо, – зауважив Лікар.

– Але ж звірі не завжди розмовляють ротом, – відповіла папуга, підвищивши голос і піднявши брови. – Вони говорять своїми вухами, своїми лапами, своїми хвостами – усім. Часом вони не хочуть здіймати шуму. Ви от бачите, як він зараз посмикує носом із одного боку?

– І що ж це значить? – поцікавився Лікар.

– Це значить: «Ти що, не бачиш, що дощ уже припинився?» – пояснила Полінезія. – Він ставить вам запитання. Собаки майже завжди використовують носа для запитань.

Через певний час за допомогою папуги Лікар вивчив мову тварин так добре, що уже й сам міг із ними розмовляти і розумів усе, що вони говорять. І тоді він остаточно облишив роботу людського лікаря.

Як тільки Котяче М’ясо повідомив усіх, що Джон Дуліттл починає лікувати звірят, літні дами стали приносити до нього своїх любимчиків мопсів і пуделів, які об’їлися тістечками; а фермери долали багато миль для того, щоб він подивився хворих корів і овець.

Одного дня до нього привели коня-плугатаря, й бідолаха страшенно зрадів, коли натрапив на людину, яка могла розмовляти кінською мовою.

– Знаєте, Лікарю, – пожалівся кінь, – цей пристаркуватий ветеринар, отам за горою, він узагалі нічого не тямить. Він лікує мене оце вже шостий тиждень – від болю в колінах. А мені потрібні окуляри. Я сліпну на одне око. З якої це причини коням не можна носити окуляри так само, як людям? Але цей йолоп жодного разу не подивився мені очі. Він весь час давав мені величезні таблетки. Я намагався пояснити йому, але він не міг второпати жодного слова по-конячому. Мені страшенно потрібні окуляри.

– Звісно, звісно, – пообіцяв Лікар. – Я негайно підберу тобі щось.

– Я хотів би такі, як у вас, – попросив кінь, – тільки зелені. Вони захищатимуть мої очі від сонця, коли я оратиму п’ятдесятиакрове поле.

– Не сумнівайся, – запевнив Дуліттл. – Будуть тобі зелені окуляри.

– Знаєте, проблема в тому, сер, – сказав кінь-плугатар, коли Лікар відчинив вхідні двері, щоб випустити його, – проблема в тому, що будь-хто вважає, що він може лікувати тварин – тільки тому, що тварини не жаліються. А насправді необхідно бути набагато розумнішим чоловіком, щоб стати гарним тваринячим лікарем, ніж для того, щоб бути гарним людським лікарем. Синок мого фермера гадає, що він знає все про коней. Хотів би я, щоб ви на нього поглянули – його обличчя таке зажиріле, що, здається, наче в нього немає очей, а мізків у нього стільки ж, як у мокриці. Він хотів поставити мені гірчичники на минулому тижні.

– І куди він їх тобі поставив? – запитав Лікар.

– Та нікуди не поставив, принаймні не на мене, – форкнув кінь. – Він тільки намагався. Але я хвицьнув його так, що він полетів у ставок до качок.

– Ого! – здивувався Лікар.

– Я досить спокійна істота, як правило, – зауважив кінь. – Я дуже терплячий із людьми – не здіймаю багато шуму. Але це було справді прикро, коли цей коновал давав мені неправильні ліки. А коли цей червонопикий телепень почав робити з мене дурня, я просто не зміг більше терпіти.

– А ти сильно вдарив хлопця? – поцікавився Лікар.

– Та ні, – заспокоїв його кінь. – Я хвицьнув його в безпечне місце. Тепер за ним доглядає ветеринар. Так коли будуть готові мої окуляри?

– Я тобі їх передам на наступному тижні, – сказав Лікар. – Зазирни сюди у вівторок. Бувай здоров!

А потім Джон Дуліттл замовив пару гарних великих зелених окулярів, і кінь-плугатар більше не ходив підсліпуватим на одне око й міг бачити так само добре, як і раніше.

Він міг бачити так само добре, як і раніше.

І скоро це вже стало звичною картиною – бачити фермерських тварин, які носять окуляри, по всій окрузі навколо Паддлбі, а що таке сліпий кінь, усі взагалі забули.

І так було з усіма іншими тваринами, яких приводили до Джона Дуліттла. Щойно вони з’ясовували, що він уміє говорити їхньою мовою, то розповідали йому, де в них болить і як вони себе почувають, і, звичайно ж, Лікареві було легко їх виліковувати.

А потім усі ці тварини поверталися додому й розказували своїм братам і друзям, що живе такий лікар у маленькому будиночку з великим садом, який справді є лікарем. І нехай хоч коли якесь створіння занедужало – не тільки коні, і корови, і собаки, – але й маленькі мешканці полів, такі, як миші-крихітки й водяні щури, борсуки й кажани, усі вони відразу ж приходили до його дому на краю міста, так що його великий сад майже завжди був повний тварин, які намагалися потрапити до нього на огляд.

Їх приходило так багато, що довелося робити спеціальні двері для різних тварин. Він написав «КОНІ» на фасадних дверях, «КОРОВИ» на бічних і «ВІВЦІ» на дверях чорного ходу. Кожен різновид мав окремий вхід – навіть для мишей був зроблений маленький тунель, який вів у підвал, де вони терпляче чекали цілими рядами, доки Лікар спуститься, щоб їх оглянути.

І так через кілька років кожне живе створіння на милі й милі навкруги вже знало про Джона Дуліттла, Доктора Медицини. А птахи, які відлітали у вирій на зиму, розповідали тваринам у чужих країнах про чудового лікаря з Паддлбі-на-Болоті, який розуміє їхню мову і допомагає їм у біді. Таким чином він став знаменитим серед тварин по всьому світу – звірі навіть краще знали його, ніж раніше люди в Західному Краї. І він був щасливий і дуже й дуже задоволений своїм життям.

Одного разу пополудні, коли Лікар був зайнятий тим, що робив записи у своїй книзі, Полінезія сиділа на підвіконні – а вона практично завжди там сиділа – і дивилася, як листя в саду шелестить на вітрі. Раптом вона голосно засміялася.

– Що таке, Полінезіє? – спитав Лікар, відриваючи погляд від книжки.

– Я просто думала, – відповіла папуга й знову стала дивитися на листя.

– Що ти думала?

– Я думала про людей, – сказала Полінезія. – Мені від них стає зле. Вони гадають, що вони такі розчудесні. Світ існує вже тисячі років, правда ж? І єдина річ у мові тварин, яку люди навчилися розуміти, це що коли собака махає хвостом, то це значить «Я задоволений!» Це ж просто смішно, чи не так? Ви взагалі перша людина, яка розмовляє, як ми. О, інколи люди жахливо мене дратують, який вигляд вони напускають, говорячи про «німих тварин». Німих! Нічого собі! Колись я знала папугу-ару, яка могла сказати «Доброго ранку!» сімома різними способами, жодного разу не відкривши рота. Вона могла розмовляти усіма мовами, включно й грецькою. Її купив старий професор із сивою бородою. Але вона у нього не залишилася. Вона сказала, що стариган погано говорить по-грецьки, і просто не могла терпіти, як професор неправильно викладає мову. Я часто собі думаю, як далі склалася її доля. Цей птах так добре знав географію, як люди не знатимуть її ніколи. Люди… Чорт забирай! Я гадаю, якби люди навчилися літати – як будь-який звичайний горобець, то розмовам про це не було б кінця!

– Ти мудра стара птиця, – промовив Лікар. – А скільки, власне, тобі років? Я знаю, що папуги й слони часом живуть вельми, вельми довго.

– Я не можу із впевненістю сказати про свій вік, – відповіла Полінезія. – Це або сто вісімдесят три або сто вісімдесят два. Проте я пам’ятаю, що коли я вперше прибула сюди з Африки, то король Чарльз усе ще ховався на дубі – бо я сама його бачила. Він виглядав переляканим на смерть[1].