Читать книгу Історія лікаря Дуліттла, його незвичайного життя на батьківщині і надзвичайних пригод в чужих країнах - Хью Джон Лофтинг - Страница 6

Та зима була страшенно холодна. І одного вечора в грудні, коли усі вони сиділи в теплі навколо багаття на кухні і Лікар читав їм уголос із книжки, яку сам написав тваринною мовою, пугач Пу-Гу раптом промовив:

– Цить! Що це за шум надворі?

Усі прислухалися і справді почули, як хтось біжить. Потім двері розчахнулися і мавпун Чі-Чі влетів усередину, весь задиханий.

– Лікарю! – закричав він. – Я щойно отримав звістку від двоюрідного брата з Африки. Там серед мавп жахлива епідемія. Вони всі заражаються – і помирають сотнями. Вони чули про вас і просять приїхати до Африки й зупинити хворобу.

– А хто приніс звістку? – запитав Лікар, знімаючи окуляри й відкладаючи книжку.

– Ластівка, – відповів Чі-Чі. – Вона надворі, сидить на бочці для дощової води.

– Давай її сюди, до вогню, – сказав Лікар. – Вона, мабуть, помирає з холоду. Усі ластівки полетіли на південь ще шість тижнів тому!

Отож ластівку запустили всередину, вона й справді вся зіщулилася й тремтіла. І хоча їй спочатку було трошки страшно, вона швидко відігрілася, всілася на краєчок камінної полички і почала розповідати.

А коли закінчила, Лікар промовив:

– Я б із задоволенням поїхав до Африки – особливо, коли тут така жахлива погода. Проте боюся, що в нас замало грошей, аби купити квитки. Принеси-но мені скарбничку, Чі-Чі.

Тож мавпун видерся нагору й дістав її з верхньої полиці шафи.

Та в ній не було нічого – жоднісінького пені!

– Я був переконаний, що тут ще залишався двопенсовик, – пробурмотів Лікар.

– Він і був, – сказав пугач. – Але ви витратили його на торохтілку для барсучиного немовляти, коли в нього різалися зуби.

– Справді? – здивувався Лікар, – Оце так-так! Скільки мороки з цими грішми, хто б вам сказав! Ну, нічого. Можливо, якщо я спущуся на морський берег, то зможу позичити якийсь човен, який відвезе нас до Африки. Я колись знавав одного моряка, який приніс до мене свою дитину із кором. Може, він дасть нам своє судно – дитина ж одужала.

– Я був переконаний, що тут ще залишався двопенсовик.

Тож наступного дня рано-вранці Лікар пішов на узбережжя. А коли повернувся, повідомив тваринам, що все гаразд – моряк погодився позичити їм свій кораблик.

Тоді крокодил, і мавпа, і папуга дуже зраділи й почали співати, адже тепер вони повернуться до Африки, свого справжнього дому. А Лікар сказав:

– Я зможу взяти з собою тільки вас трьох, а також собаку Джипа, качку Чап-Чап, підсвинка Чав-Чава і пугача Пу-Гу. Решта звірят, такі, як мишки-соні, кажани чи водяні щури, повинні будуть піти назад і жити в полях, де вони народилися, аж доки ми не повернемося. Та оскільки більшість із них узимку сплять, то вони, мабуть, не образяться, а крім того, вони почуватимуть себе зле, якщо поїдуть в Африку.

Отже, папуга, яка раніше бувала в тривалих морських подорожах, почала розповідати Лікареві, яку безліч речей йому потрібно узяти з собою на корабель.

– Треба мати вдосталь твердих хлібців для моряків, – сказала вона, – їх ще називають галетами. Треба також мати яловичину в консервних банках, і якір.

– Я сподіваюся, у корабля буде свій власний якір, – зауважив Лікар.

– Ну, так, але треба перевірити, – відказала Полінезія. – Бо це вкрай важливо. Адже ви не зможете зупинитися, якщо не буде якоря. І ще необхідний дзвін.

– А це ж для чого? – поцікавився Лікар.

– Це щоб дзвоном вказувати час, – пояснила папуга. – Ти б’єш у нього кожні пів години й тоді ти знаєш, котра година. І ще треба взяти якомога більше канатів і мотузок – під час подорожей вони завжди знадобляться.

А потім вони стали міркувати, де б їм роздобути грошей, аби придбати всі речі, які їм були потрібні.

– Ох, чорт забирай! Знову гроші, – вигукував Лікар. – Господи! Як я радітиму, діставшись Африки, де нам узагалі не потрібні будуть гроші! Я піду попрошу бакалійника, щоб він зачекав з оплатою, аж доки ми не повернемося. Ні, я пошлю туди моряка, нехай він попросить.

Тож моряк пішов до бакалійника. А повернувся з усіма речами, які вони хотіли.

А тоді решта тварин спакували свої пожитки й пішли з дому, а вони перекрили воду, щоб вона не замерзла в трубах, зачинили віконниці й замкнули будинок, а ключі віддали старому коневі, який мешкав на стайні. І коли пересвідчилися, що на горищі є достатньо сіна, аби кінь перебув зиму, то перенесли весь свій багаж униз на узбережжя і піднялися на корабель.

Проводжав їх Котяче М’ясо, який приніс великий пудинг на салі як подарунок для Лікаря, адже ж, казав він, «у чужих країнах такого жирного пудингу не дістати».

Як тільки вони опинилися на кораблі, підсвинок Чав-Чав запитав, де тут є ліжка, бо ж уже четверта година пополудні і йому б хотілося передрімати. Тож Полінезія повела його вниз по трапу в нутрощі корабля й показала ліжка, влаштовані одне над одним, як книжкові полиці на стіні.

– Слухай, це ж не ліжко! – вигукнув Чав-Чав. – Це ж полиця!

– Ліжка на кораблях завжди такі, – відказала папуга, – і це не полиця. Забирайся на неї і спи. Це якраз те, що називають «койкою».

І подорож розпочалася.

– Я, мабуть, ще не буду спати, – сказав Чав-Чав. – Я занадто збуджений, хочу повернутися на палубу й подивитися, як ми відпливаємо.

– Нічого, це ж твоя перша подорож, – сказала Полінезія. – Пройде певний час, і ти звикнеш до життя на кораблі.

І вона пішла вгору по сходах трапа, наспівуючи сама собі таку пісеньку:

Вони вже зовсім хотіли відчалити, як Лікар схаменувся, що йому треба назад на берег, щоб розпитати в моряка шлях до Африки.

Але ластівка запевнила, що вона вже бувала в тих краях багато разів і покаже їм, як туди дістатися.

Тож Лікар наказав Чі-Чі підняти якір, і подорож розпочалася.