Читать книгу Історія лікаря Дуліттла, його незвичайного життя на батьківщині і надзвичайних пригод в чужих країнах - Хью Джон Лофтинг - Страница 7

Ось уже цілих шість тижнів йшли вони під вітрилами вперед і вперед по морських хвилях услід за ластівкою, яка летіла попереду корабля й вказувала їм дорогу. Уночі вона несла малесенький ліхтарик, щоб вони не загубили її у темряві; а люди на інших кораблях, що пропливали мимо, казали, що оте світло то, мабуть, падаюча зірка.

А оскільки пливли вони усе далі й далі на південь, то ставало дедалі тепліше й тепліше. Полінезії, Чі-Чі та крокодилові жарке сонце безмежно подобалося. Вони носилися по палубі зі сміхом і раз у раз дивилися за борт корабля, чи ще не видно Африки.

А от свинка, і пес, і пугач Пу-Гу нічого не могли робити при такій погоді, вони тільки сиділи з висолопленими язиками на кормі судна в тіні великої бочки й пили лимонад.

Чап-Чап, качка, освіжалася тим, що стрибала в море й пливла услід за кораблем. І щокілька секунд, коли маківку її голови добряче припікало, вона пірнала попід корабель і випірнувала вже з іншого боку. У такий же спосіб вона ловила оселедців по вівторках і п’ятницях, коли усі на судні їли рибу, для того щоб м’яса вистачило надовше.

Коли вже наближалися до екватора, то побачили, що до них несуться кілька летючих рибок. Рибки запитали в папуги, чи це корабель Лікаря Дуліттла. А як та підтвердила, що це так, вони відповіли, що дуже раді, бо мавпи в Африці вже починають боятися, що він ніколи не приїде. Полінезія поцікавилася, скільки ще їм миль плисти, і летючі рибки повідомили, що до узбережжя Африки залишилося лише п’ятдесят п’ять миль.

Іншого разу ціла зграйка дельфінів підпливла, витанцьовуючи на хвилях; і вони теж хотіли знати, чи це не корабель славнозвісного Лікаря. А коли Полінезія сказала, що так, то запитали, чи Лікареві, можливо, щось потрібно для подорожі.

Папуга відповіла: – Так. У нас закінчилася цибуля.

– Тут неподалік є острів, – сказали дельфіни, – де дика цибуля виростає високою й міцною. Продовжуйте йти прямо, а ми дістанемо трохи цибулі й наздоженемо вас.

Тож дельфіни понеслися геть по морю. І вже дуже скоро папуга побачила їх знову, як вони наближаються ззаду, тягнучи цибулю по хвилях у великих сітках, сплетених із морських водоростей.

Наступного вечора, коли сонце вже сідало, Лікар промовив:

– Принеси мені підзорну трубу, Чі-Чі. Нашу подорож майже завершено. Дуже скоро ми зможемо побачити берег Африки.

А десь через пів годинки, не більше, їм здалося, що попереду видніється щось таке, що могло б бути землею. Проте вже почало сутеніти, тож вони не могли бути певними.

А потім налетів сильний шторм, з громом і блискавками. Вітер завивав, дощ періщив як із відра, а хвилі піднімалися так високо, що перекочувалися через палубу корабля.

І раптом почулося гучне БА-БАХ! Корабель зупинився і завалився на бік.

– Що сталося? – спитав Лікар, піднімаючись по трапу на палубу.

– Я не певна, – відповіла папуга, – але гадаю, що в нас трапилася кораблетроща. Скажіть качці, нехай вийде подивиться.

І тоді Чап-Чап пірнула вглиб під хвилі. А коли виринула назад, то повідомила, що корабель напоровся на скелю і що на днищі велика пробоїна, а вода заливається всередину, і корабель швидко тоне.

– Ми, очевидно, врізалися в Африку, – сказав Лікар. – Боже мій, Боже мій! Гаразд, тепер нам усім треба пливти на берег.

Проте Чі-Чі й Чав-Чав не вміли плавати.

– Давайте сюди канат! – сказала Полінезія. – Я ж казала, що він знадобиться. Де ця качка? Іди-но сюди, Чап-Чап. Візьми цей кінець каната, лети на берег і прив’яжи його до пальми, а ми триматимемо другий кінець тут на кораблі. А потім ті, хто не вміє плавати, повинні будуть повзти вздовж по канату, аж поки не виберуться на берег. Це те, що називається «лінія життя».

– Ми, очевидно, врізалися в Африку.

Так вони всі живими й здоровими вибралися на суходіл – хто вплав, хто перелетів, а ті, що повзли, тримаючись за канат, притягли із собою Лікареву дорожню скриню і саквояж.

Однак корабель із величезною діркою у дні більш ні на що не годився, тож розбурхане море швидко розбило його на друзки об скелі, а хвилі віднесли уламки геть.

Зрештою усі вони знайшли прихисток у симпатичній сухій печері, на яку натрапили високо в прибережних скелях, і там перечекали, доки шторм ущухне.

Коли сонце зійшло наступного ранку, вони спустилися на піщаний берег, щоб обсохнути.

– Стара, мила Африко! – зітхнула Полінезія. – Як гарно повернутися назад. Тільки подумати – завтра виповниться шістдесят дев’ять років, як я була тут востаннє! І нічого тут ні крапельки не змінилося! Ті самі старі пальми, та сама стара червона земля, ті самі старі чорні мурашки! Нема нічого кращого за рідний дім!

Й усі помітили, що в неї сльози на очах – вона була така рада знову побачити батьківщину.

А потім виявилося, що Лікар втратив свого циліндра – його здуло в море під час шторму. Тому Чап-Чап полетіла його шукати. І дуже скоро побачила капелюха, який гойдався на воді, немов іграшковий кораблик.

Коли вона підлетіла, щоб забрати його, то побачила, що всередині, страшенно налякана, сидить одна з білих мишок, а точніше – білий мишак.

– А ти що тут робиш? – запитала качка. – Вам же сказали залишатися в Паддлбі.

– А я не хотів там залишатися, – відказав мишак. – Я хотів подивитися, як виглядає Африка, – у мене тут є родичі. Тож я заховався в багажі, і мене занесли на корабель разом із галетами. А як корабель почав тонути, я жахливо перелякався, бо ж я не можу плавати далеко. Я плив стільки, скільки ставало сил, але вони швидко вичерпалися і я вже подумав, що піду на дно. І саме в цей момент повз мене пропливав циліндр нашого Лікаря, і я забрався всередину, бо в мене не було жодного бажання втопитися.