Читать книгу Дерево, що росте в мені - Жанна Куява - Страница 10

Сава нинішнього дня навіть снідати не спромігся встати, так кепсько почувався. Лікар на обході зауважив, що від учора відлущування та сухість шкіри посилилися, зона ураження збільшилася. Юнак і сам відчував, що свербіж став інтенсивнішим, надокучливішим, а свіжі висипи дражнили нерви. Він аж задумався на мить, чи не причина тому нездоров’ю – його абияка телефонна розмова з Лілечкою? На жаль, учора ввечері їм чи не вперше довелося розсваритися.

– Так, Ліліано, мені вже ліпшає, – нещирою правдою відповідав на запитання коханої про самопочуття – спокій її беріг.

«То ти до неділі не видужаєш? – чув у слухавці. – Але ж ми збиралися разом іти на весілля до Олі Циганової, моєї однокласниці!» – підвищувала голос його любаска.

– То ж я не винен, Ліліано, що невчасно захворів, – відповідав на те Сава.

«Якось вельми часто з тобою щось невчасне стається, – дослухався вже до стишеного говору такої милої серцю дівчини. – То в тебе раптово батько пиятикою захворіє, то малі покалічаться і в лікарню мусиш із ними їхати, то ще якась бідося… Саво, чого я мушу сама на сільські беседи [16] ходити? Так, ніби в мене хлопця немає», – хникала.

– То ж не завжди сама, Лілечко, – і собі тихо відказував юнак.

«Гм-м-м, – чув у слухавці сердитість. То так гнівалася його Ліліана, бо не любила, коли її кличуть Лілечкою. – Не знаю, Саво, як піду й цього разу сама на весілля, то вже Колька Циганів точно проходу мені не дасть», – говорила кохана дошкульне. Знала, що Сава ні до кого її не ревнує, лише до цього задаваки, старшого на кілька літ рідного брата нареченої Олі, що то в неї весілля мало бути.

Колька Циганів не раз клинки підбивав до Ліліани, чий рід у селі прозивали Мальованим, бо такими вродливими зростали всі, хто в нім народжувався. Ще Ліліаниного діда Микиту так прозвали, бо красенем був на всю округу. Відтоді й причепилося те прізвисько до його дітей, мовби оводи до зіпрілого у спеку коня…

Сава, зітхаючи, відказував на те Ліліані:

– Як уже буде, так буде.

«О, то й добре! – сердилася дівка. – Як ти мені таке кажеш, то хай так і буде! – кричала. – Хай забирають у тебе твою Ліліану, як вона тобі вже більше не дорогоцінна! А я й не опиратимуся цього разу, щоб ти знав!» – сипала погрозами і врешті кинула слухавку.

Зле почувався Сава. Ой зле. Не хотів він із коханою сваритися. Бо любив її сильно. Однак рідко в коханні своїм зізнавався: не вважав, що має частіше те робити. Почув був якось од діда свого Данила: «Що більше чує, то менше шанує», та й притих із одкровеннями перед коханою.

А насправді Сава соромився. Коли тільки збирався щось полюбовне проказати, то ставала йому впоперек горла величезна грудка, розпухала в тім місці, де адамове яблучко, й годі було повз оту перепону якісь слова зсередини проштовхнути. Застрягали вони, гейби [17] авта з мотоциклами на вулицях його села після дощу: такими непроїжджими ставали ті дороги-рівчаки, скидаючись на суцільне болотяне місиво…

Зліг Сава. Хіба про золотоволоску згадував. Чи то ні, не про неї, а про її карликового зросту матір.

* * *

Після неньчиних відвідин Чеслава й собі занедужала. Крім того, що почервоніння та висипи вкривали її ноги, тепер вони почали з’являтися на грудях, плечах і шиї. Дівчина дедалі частіше чухала шкіру, через що роздерті ранки пекли, кровоточили, а краї уражених ділянок розросталися.

Але теперечки, хоч і лежачи, дівчина скидалася на обпеченого кип’ятком дітвака, який не може дочекатися одужання, аби плигнути з ліжка й поскакати до друзів грати у м’яча чи інші забави. Бо, як не дивно, покінчувати з життям Чеславі перехотілося. Навпаки, де й узялося бажання якнайшвидше одужати. І причина тому – не лише материна неосяжна до неї любов, а й новоспечений таточко Матвій Доброжанський. Чи, найпевніше, його манюня і ще не хрещена донечка. Адже напередодні сталося ось що.

…Ярина, так звали Чеславину матір, дріботіла приступками до виходу з лікарні, тримаючи доню за руку. Істинно – в цій парі за дорослу жінку більше правила довгокоса дівчина, а не її ненька.

– А чо’ ти сорочку не вбрала, дитинко? – спитала та, що маленька. – Ти ж знаєш, що вона помічна: тіло дихає в натуральній лляній матерії, хутчіше виліковується-зцілюється…

– Я на ніч її вбираю, мамко, – відказала та, що височенька. – В ній не прію, хоч у палаті душно.

– Не годиться спати без сорочки, ти ж те знаєш [18], – невідь-чого нагадала ненька.

– Знаю, мамко. Я роздягнена ніколи не сплю, кожний раз сорочку вдягаю…

– Ти й ту другу взяла, що квітками червонішими краї вишиті?

– Взяла, мамко.

– Вбиратимеш її, то згадуй бабу Секлетку, вона тобі той убір подарувала, сама ту сорочку вишивала, сліпала, пальці до крові сколювала… Багато добра зробила для нас моя хрещонка.

– Згадуватиму, мамко. Я і вас постійно згадую, коли вбираю ту сорочку, що з фіалками по краях. Бо ви ж її вишивали, для мене старалися, своїми маленькими хворенькими руками хрестики в один бік викладали, – нагнулася, чмокнула материну правицю.

– Як я любила й люблю тебе, моя квітю! – і собі торкнулася щокою Чесиної руки квола жінка.

– Знаю, мамко… І я вас люблю!

– Ти – єдине, що в мене зосталося, птасю любесенька, – скривилася, сплакнула качечка.

– А ви в мене – одна-єдина, мамочко, – сумовито відказала донька.

Мати обхопила дівчину за пояс куцими руками, притиснулася міцно, грудей не сягаючи, – така низька була проти доньки, – захлипала.

Чеслава мимовіль розчула неприємний запах, що йшов од матері. Так, наче перегаром тхнуло. Але не могла вона пусто про неню подумати. Та й не впивалася мамка ніколи. Так, зрідка, на свята… А чого допіру такий їдкий душок із її середини відригнувся? Не стала цим морочитися Чеслава. Бо то щось випадкове й скороминуче відбулося – заспокоїла себе.

– Могла б побути тут з тобою, походити коло тебе, пошкодувати, ти тоді ліпше почувалася б, доню, хутчіше видужала б, – плакала Ярина. – Але ж удома господарка, хто коло неї ходитиме, як не я? – додала хутко.

– Хай, мамко, я сама справлюся, я сама якось те все переживу-перебуду.

– Ти не смій так вельми журитися за Андрієм! – втерла сльози кривенька качечка, трясонула білою чуприною. – Будуть у тебе ще хлопці! Подивися, яка ти гарна! Не смій побиватися, доню, бо я помру вслід за тобою, а може, й раніше. Я твоїх сліз не витримаю, я їх не пересилю! Вони мене в могилу зведуть, хоб ти знала! – вкотре закашлялася давкою мокротою.

– Все добре, мамочко, все буде добре, – заспокоїла Чеслава матір, присіла, обняла.

– Ти в мене така розумниця, така красунька, така моя гордість! – зирнула в доччині очі, ніжно гладячи її золотаве волосся. – Якщо я змогла змиритися зі своїм каліцтвом, зі смертю твого татка, то й ти мусиш змиритися з Андрієвою, – так, ніби нехотя, наказала.

– Я постараюся, мамко, я все зроблю… Ради вас…

Ярина пошкандибала вузькою, вкритою розбитими бетонними плитами стежкою до низенької хвіртки, що абияк чатувала територію обласної лікарні. Чеся зауважила, як перехожі спиняються, обертаються, роздивляються її маленьку матір, кидають у неї зчудовані, рідше приязні, частіше зненависні погляди. А колись було, що сміялися і жахалися, ба навіть плювалися та сякалися… Себто реакція на дитинного зросту сорокап’ятилітню жіночку завше була миттєвою і неодмінною. Мовби привид ті люди бачили. Чи страхіття в жіночій подобі.

«От якби до всіх такими уважними були, то, мо’, менше довкіл п’яниць валялося та неприкаяних безробітних вешталося б», – часом думалося Чесі.

Однак людям, знай, видовища подавай.

Черева понаповнювати й очі задовольнити…

Тіла насолодити…

Не серця…

Але Ярині до того не звикати. Як і Чеславі, яка здавна не зважала на ті огудні позирки, спрямовані на матір, змирилася з тим, як зі звичністю, дивною свою мамку навіть у думках не вважала. Любила її всім серцем, та й годі.

«А людина до всього звикає, ще й не до такого – набагато гіршого», – згадала слова баби Секлетки, про яку недавно велося, неньчину хрещену…

Чеслава сіла на лавку, що ховалася попід дебелою парасолею з кленової гущави. Задумалася…

Рідко від’їжджала вона так далеко від дому. Коли вчилася у профтехучилищі в райцентрі, що за двадцять кілометрів від села, то, знай, раз на тиждень додому верталася. Дві-три нічки з семи просто-таки мусила в рідній хаті переночувати, в любім ліжечку поніжитися, бо тоді їй легкості додавалося, дивної якоїсь моці прибувало, а мамці й поготів ліпшало. Вони ж із нею стільки літ нерозлучними були! Так, наче з одного кореня з-під землі деревцями проросли і ніяк своє галуззя в різні боки розпустити не могли. Все в одному напрямку воно хилилося, все до одного сонця тягнулося…

Аж тут помітила Чеслава таточка згорьованого, який сидів на сусідній лавці з дитиною, як і вчора, як і позавчора. Зблизька нарешті роздивитися його змогла. Бо що зверху бачила, коли на підвіконня залазила й одною лишень погибеллю марила? Спину худу та голову біляву, що гойдалися, мовби перецвілий кущик жасмину на вітрі. А допіру й розгледіла, яка та його туга завбільшки.

«Мов чотириповерхова лікарня!» – виснувала Чеся.

Легко тій його переповненій міццю печалі замість рідної матері дитину приколисувати, і на день, і на ніч журливими вітряними переспівами присипляти…

Та нелегко носити такий тягар на худій спині сумовитому вдівцеві.

Добре примітила те Чеся.

Видавалося, нічого й нікого не помічав довкруж себе цей знедолений сердега. Все гойдав малечу на руках, час від часу під пелюшковий каптурок зазираючи, тулився до пухкої ковдрочки, в яку було завите дитя, і все хитався, і все колихався.

З боку в бік…

Туди-сюди…

У неугавнім танці вітровію…

Чеся мимоволі похнюпилася. Спало на думку, що її татко не люляв так любляче, коли вона була голопуцьком-немовлям. Він її вже на гойдалці виколисував: на кремезну гілляку старої груші намотав кінці товстючого мотузка, до якого приладнав обшальовану дощечку для сидіння. Соковитими плодами цього дерева, що бачило на своєму віку буйні грози сільського лиха й одрадні поблиски земного блага, він і частував малечу, тільки-но здалеку прибув. Чесьці тоді було штири, як вона казала, роки. А таткові – тридцять сім. Сама про це в нього розпитала.

…Він ішов поволі, як не ходив жоден чоловік в їхньому селі. У правиці держав тонкий, ніби посріблений блискучою фарбою кийочок (називав ту підпору металевою палицею, однак для Чесі вона таки залишалася «срібним кийочком»), постукував ним по землі перед собою, відтак підсовував уперед спершу одну ногу, долаючи зовсім коротку відстань, затим другу. Довкіл здіймалася кіпка кучерявої, як грива казкового Горбоконика, кіптяви, й у тій давкій і неприємній гущаві татко пересувався. Ні, таки плентався. Або й ледь-ледь волікся.

Холоші його штанів були брудними, з них аж сипалися дорожній пісок і дрібне каменяччя. Сорочка, що випраною, певно, мала ясно-голубий колір, тепер укривалася недоладним рисунком із мутних рівчаків, посірілих плям та їхніх синюватих розливів…

«Ой то, видно, з далекої далечіні добирався!» – виснувала баба Секлетка, побачивши ті запилюжені вбори. І вгадала. Татко ажня з Чехії прибув.

Мав густе і пряме, наче випростане та вкладене у доладну зачіску вправною перукаркою, темно-русе волосся, довгі, акуратні, ще й завиті на кінцях, козацькі вуса та густу попівську бороду. Очі мав великі й світлі-світлі, ледь голубуваті, наче небо за двома легкими хмаринками. Власників ясних, небесної барви очиць сільські жінки приписували до безпутників, мовляв, якщо чоловік має отакенну голубінь під повіками, то тре’ оминати його десятими дорогами, а не хтіти чи, борони Боже, йти за нього заміж. А того дня, запримітивши татка, вони змовчали, щоправда, ненадовго. Здогадалися-бо, що Яринин коханець і татко Чеславин – сліпий як кріт. Тому-то голубінь його очей, мов у тумані, втоплена…

Але він таки був красивий. Бо чого би стара і зчорніла з виду, як найбільша у світі туга-печаль, Мар’я Шолотиха, сільська відьма, яку боялися навіть обметані страхіттями війни старожилі хазяї, ба власна внучка, помітивши його на шляху ще в день приїзду, мовила: «Ох і закидають тебе недобрими поглядами, козаче, ох і зурочать! Пороблю, мабуть, і я тобі на лихе… Та не з власної волі, а через натуру зависну жіночу».

Ті слова, мов поштовим голубом, якнайскоріше донесли Ярині Королівській, саме так прозивали в селі маленьку жіночку. Прізвище вона мала звичайне – Будник. А от назвисько вчепили до неї насмішкувате. Спершу, по біді, що розвиднювалася в ній, чотирилітній, наче білий день після досвітку, стали обзивати її Карликівною. А дочувши від когось, що колись у королів прислуговували, розважаючи їх, такі ж маленькі, як Ярина, блазні, то приклеїли насмішку Королівська. Мовби коло королів такій жити й бути, а не в поліському селі, корчомахами та лісами зусібіч, як скатертина китицями, обшитому…

Ярина сказане почула, до баби Секлетки у двір розбурканою індичкою залетіла:

– Чули, хрещонко, що вже стара Шолотиха сказала? – мовила збентежено.

– Еге, – незворушно відказала стара.

– Як мені те пережити? – Лице Ярина до плачу скривила.

Та сліз випустити з себе не вспіла, почувши від сусідки:

– Я ниньки на добро тобі пошепчу, мо’, подіє…

Чеся тоді з-за груші визирала, як тато вже їхніми стежкою та двором помаленьку ступав. Мамка хоч і знала, що він із вранішнього автобуса зійшов, у людей про маленьку жіночку розпитав, де живе, куди йти попросив спрямувати, але чекала на нього вдома. На дорогу не вибігала. Мо’, боялася, а мо’, й не повірила, що то правда.

Хутко в хаті мости [19] повимивала, пити-їсти нарихтувала, подушки на ліжках попідбивала, двома ріжками доверху, гейби білочубих вартових, порозставляла… Будні вбори з себе скинула, новіше плаття зодягла, в косинку білосніжну світлі кучері, наче пір’я в насипку, спакувала.

Вийшла надвір, наблизилася до татка, що саме ступив на обійстя.

Чеся вмент зчудувалася, адже татко, тоді ще зовсім чужий для неї дядько, гой, який високий був! А мамка проти нього, як та пташка, дрібна… Торкнулася його руки здоровезної, він присів ураз. Подзьобав пучками довгих пальців її личко, поцілував скупо в чоло. А врешті пірнув носом у штурмак [20] мамчин, волосся попід ним став чутно винюхувати, очі ще ширше вирячувати.

– У-ум, – вдихнув глибоко і з насолодою, – моя улюблена пом’ятуха з часничком, – дивне мовив.

– Товкачі, – виправила його мамка. – В нас твою пом’ятуху товкачами називають, – усміхнулася.

Чогось одразу про картопляне пюре вони заговорили.

Чеська хихикнула.

Він відсахнувся.

– Дівчинка? То вона? – спитав тихо.

Чеся, втім, добре розчула його низький, як у місцевого диякона, голос.

Мамка ствердно захитала головою, собі мовивши ледь чутно:

– Вона.

І якось так осонцено, бо зі щастям на обличчі, заплакала.

– Чеславо! – за мить крикнула, кривого змокрілого виразу не змінюючи.

– Шо? – прошипіла мала, за стовбур груші ще більше ховаючись.

– Ходи сюди, квітю люба, – ніжно покликала мамка.

Чеся не рухалася і зі сліпого гостя очей не зводила.

– Чеслава? Ти справді її так назвала? – запитав він. Видно було – не на жарт здивувався.

Мамка знову затрясла штурмаком. Та він же того не бачив. Вона тоді муркнула:

– Угу.

– Ярко, чудо ти, ну чесне слово! – притиснув мамку до себе й широко заскалився.

Мамка й собі обвила руками таткову шию, дрібними долоньками поплескала його по дебелій спині й урешті дзвінко захихотіла.

– Я ж тобі казала, що так зроблю! Казала, що ніколи чесного слова здуру не даю, – відповіла.

– Доцю, а підійди-но до татка, – врешті мовив чоловік.

І Чеся звалилася долу. Впала так зненацька, як те роблять доспілі яблука в садку. Чогось ноги підкосилися, й гепнулося дівча побіч груші, не знаючи, як і підвестися.

Ярина миттю підскочила до неї, допомогла хутчіш встати.

– Доню, квітю моя люба, наш татко приїхав, гой! – схвильовано прошепотіла малій на вухо, обійняла міцно, крепко так стиснула, а тоді повела до гостя довгожданого.

Мамка доти рідко про татка споминала. Хіба розказувала, що гарний дуже і добрий, як баба Секлетка. І що приїде він до них неодмінно. І любитиме свою доню. Мамка те відчувала. І мовчки собі чекала.

І дочекалася.

Татко найперше торкнувся Чеславиної щоки. Правої. Там, де біля вушка пресолодкою шоколадною цукеркою, як казала мамка, красувалася її родимка. Лише так вона називала Чесину вроджену плямку. А донька й собі вірила, що її родимка солодка. Щоправда, відчути той предобрий смак зможе лише той, хто покохає Чесю всім серцем, – так мамка колись сказала. Доня, звісно, прийняла те на віру.

Гой, а в татка – точнісінько така на щоці! Побачила це Чеся, вже коли стояла навпроти ненька й дослухалася до його лагідних, м’яких, ніби з вати, ще й напрочуд лоскотливих торкань пальцевих пучок. А коли помітила на татковім обличчі ще й неймовірно щасливу посмішку, бо він якраз надибав на її личку оксамитову на дотик шоколадну «цукерку», то й ураз залюбилася. Так-так, саме тоді, коли татко посміхався не лише вустами, а й своїми невидющими захмареними очима, Чеслава відчула, як калатнуло біля лівого передпліччя, затим штрикнуло, ніби кошеня вп’ялося кігтиками, й дався їй знак: ось вона – любов до татка. Спала собі, як ведмедик у теплім барлогу, а нині прокинулася.

Обійняв її татко міцно, вона ж його, як уважала, ще дужче, і стала почуватися так добре, так добре, що й тепер того описати не могла! Тоді ще вдихнула на повну й так глибоко, аж низом живота щось кольнуло, зачула татків запах: від нього віяло свіжонарубаними сосновими полінцями, які так любила нюхати, коли з мамкою в шопі у рівні кострики [21] їх складала, – і зробилося їй затишно, спокійно й дуже-дуже радісно. Так, ніби отримала в дарунок, може, й п’ятьох великих пухнавих зайців. Але дві такі м’які іграшки Чеся вже мала. А татка, думала, не буде в неї ніколи.