Читать книгу Дерево, що росте в мені - Жанна Куява - Страница 6

Лікарняна гречка з двома кілечками розм’яклого масла не обнадіювала ні одужанням, ні добрим вранішнім апетитом. Сава ліниво поколотив наїдок ложкою і зрозумів, що ліпше дочекатися булочки й узвару, що їх тут часто подавали на десерт. Його віднедавна почало нудити від запаху вареної гречки. І чого б то? До лікарні хлопець залюбки смакував цією кашею: мама, як ніхто, вміла заправити й присмачити її підсмаженими домашніми шкварками та цибулею. Але тут нею годували ледь не щодня, тому й почала поволі набридати. Як і все, чого отримуєш забагато…

Юнак узяв із тарілки обидва кільця масла й намастив дві тонкі скибки білого батона.

– Як твоя шкіра, далі лущиться? – прямо спитав сусід по столу, дядько Микола.

Доволі крепкий у плечах, із дотла посрібленим волоссям, але ще не старий, десь середнього віку бородань не добирав слів і не зважав на те, що, може, за столом не годиться обговорювати хворості. Та не була б то лікарня: тут у всіх на вустах – та сама балачка.

Щоправда, цей бородатий дядечко вельми полюбляв погуторити будь-де і з будь-ким, тому за першої ж нагоди ліпився докучливим шершнем до парубка, крутився поруч, аби натуркати йому у вуха свої безкінечні життєві історії. Цікаво, що слухати чоловік якраз не любив. А от повчати й наставляти – то була його стихія! Вважав: така його життєва місія – повідати, аби попередити.

– Еге, лущиться, – дружелюбно відповів Сава. – І все більше свербить, аж спати не дає, – додав, почухавши лівий лікоть, захований у рукав синього спортивного, «пумівського», як його називав, костюма.

– Так, то є кепська штука, – кивнув чолов’яга, ліниво жвакаючи гречану крупу. – Але не найгірше, що може статися.

У цей час до столу підійшла повновида жінка. Сава знав, що її звуть Марія Кіндратівна і що лежить вона у цій лікарні, тільки в дитячому алергологічному відділенні, поверхом нижче, зі своєю дворічною внучкою, яка страждає на діатез. Ця моложава бабуся десь почула була гутірку дядька Миколи й так нею захопилася, що приходила попослухати її ледь не після кожного сніданку й обіду.

Жінка сіла навпроти дядька Миколи.

– Як ваша Настя? – сивобородий хворий притьмом спитав про головне й у неї.

– Ой, щось не ліпшає, ніяк не ліпшає, немає добра, – чутно зітхнула рожевощока бабуся. – Що то таке, скажіть, із тими теперішніми дітьми?! Чи то ми колись отак-во боліли? – залепетала. – Чи наші діти такою-во всячиною хворіли?! І до чого сей нинішній світ прямує, в яку таку яму котиться, ох-ох?! – захитала фарбованою каштановою головою.

– Нічо’-нічо’, наладиться, – байдуже заспокоїв жінку Микола. – Головне – годувати дитину харчами з власного городу, а не магазинними, і все як рукою зніме, – порадив так, ніби величезний секрет розкрив. – От у мене мука – то мука, – потер правицею носа, голосно й відразливо шморгнувши. – Я все життя мучуся! – видав тужливо. – Тільки літом живу, як людина, хоч і купаюся не в озері, як усі нормальні люди, а в балії. Але все одно… літом я живу, – підкрутив вуса шершавими пальцями. – А тільки-но перші холоди, не кажу вже про заморозки, як гайда лікарнями лошаком гарцювати. Вона ж, ота проклять-алергія, волочить за собою цілий віз іще й інших болячок! Я вже не раз думав: от хай би вже та екзема на мені розплоджувалася й гризла-догризала, так-сяк, але її можна залікувати… хоч і до найменшого стресу… І хай би вже нудило, конфузило, чханням і кашлем замучувало – я би те витерпів. А воно, бач, ще й їсти ніц’ не дає. Нічого той клятий шлунок не хоче приймати – болить, пече, існувати не дає, таку твою перетаку! Ой не життя, а так… перебування якесь, од літа до літа, – злісно махнув правицею.

Марія Кіндратівна співчутливо похилитала головою, мов надламаним квітковим пуп’янком, а Сава змовчав, пережовуючи м’якуш білого хліба.

– То так, Саво, хоб ти знав, нервові зриви закінчуються, – зирнув на юнака чоловік. – Хоб ти знав, що вміти втримати себе в руках – то велике діло! Але не завше те виходить. Яким крепким, здоровим не був би чоловічисько, є така сила, що підкошує його, як ото серп натину [5], враз, огулом [6], ач, і нема ніг! Ач, і лежиш, як каліка. Але біда не в ногах, Саво, біда в тому, що підводитися не хочеш, розумієш? – сумно глянув на хлопця.

– Щось ви загадками говорите, дядьку Миколо, – відповів юнак.

– Які там загадки, поживеш – побачиш, тоді згадаєш дядька бородатого, – продовжив слабий неясну балаканину.

– Так-так, у нас колись сусід так само ходив-ходив, а потім раз – і інсульт, два – і спаралізувало, – підтримала розмову Марія Кіндратівна.

Але чоловіки сказане нею пропустили повз вуха. Авжеж, дядько Микола глибше копнув своїми думами-казаннями, та жінці того не зрозуміти – прочиталося в їхніх поглядах.

– Видно, вельми дорогим для вас було те, що отак-во скосило, ще й одібрало бажання підводитися, – Сава вирішив не переривати цікавої балачки. Бо раніше цей сивий дядько розповідав хіба байки про сільські трапунки та пертурбації. А цього разу те, що сказав, нема сумніву, стосувалося його особисто і було вельми важливим.

– Я, Саво, втратив найдорожче, я свою єдину дитинку не вберіг, – на диво хутко став відкриватися сивочубий чолов’яга. – Малесенька вона була, така, як ото ваша Настя, – звернувся до повнолицьої пані Марії. – Три роки мала. Пташечка моя, Галочка. Пізньої осені те було. Я листя вигрібав у садку, а вона, доця моя, квіточка найхоріщенька [7], коло мене крутилася. Бігала, гралася, човгала оранжевими чобітками, сухолист носаками підкидала… Як тепер бачу, – скривився, поквапними слізьми без грама сорому вмився. – Я й не помітив, коли вона з-перед очей згубилася. А як спохватився… Ой-ой… – Недужий розповідач укотре відразливо шморгнув носом і по-дитячому голосно захлипав.

Над столом зависла хмара ніякового мовчання.

– Гуси, – врешті видушив із себе дядько Микола. – Вони так галайкотіли [8], що на краю села, певно, чути було, – роз’яснив не вельми зрозуміло. – Вона ж за ними побігла, – додав крізь давкі сльози. – Пташечка моя, Галочка… Вони – до води, і вона – за ними, – вкотре вибухнув плачем. – Вони – на середину ставка, і…

Махнув рукою, натякаючи, що не має сил до кінця те все доказати.

А Сава й сам допетрав [9], до чого дядько Микола веде. Вловив, що його трирічна донечка втопилася і що через надсильний пережиток відтоді страждає він алергією на холод і на велику воду. Тому й купається в балії… Горе невимовне стерпів цей укритий задавненою сивиною поліщук, ой нестерпне горе!

Юнакові стало дещо зле. Йому подумалося, що за свій двадцять один із гаком рік він не наслухався стільки прикрих і печальних історій із життя, як отут, у лікарні, за тиждень. Вдома Сава намагався новин по телевізору не дивитися, кримінальних хронік у газетах не читати. Радше про хороше думав, як от про Лілечку. Часто, коли згадував кохану, то замилуванням її вродою, а не сумнівами та журливістю свої помисли повивав. Планував спільне життя-буття, уявляв пристрасні любощі-голублення… О, знав, що вони мають бути особливими! Бо пошлюбленими, а отже, розкутими. Не такими, як були дотепер, – боязкими й недолугими. Скоро прийде кінець отим примітивним ласкам і недовершеним пестощам. Сава мріяв про інакшу любов, справжню, таку, про яку в книжках читав і в кіно бачив. І вона невдовзі прийде. Ох!

Пристрасні думки й кохання жагуче покваплюють – вірив.

А тут – то золотоволоска зі своїми нещастями, то дядько Микола…

І так захотілося Саві втекти з цієї білостінної, просмерділої їдкими медикаментами пропасни [10], аби не чути подібних історій! Так закортіло зачинитися наодинці в улюбленому домашньому гаражі й забутися! Втім, саме цієї миті він відчув неймовірну потребу почухати чи то пак роздерти до крові свої руки в ліктьових згинах, плечі, шию, скроні й груди, що були вкриті сухими кровоточивими ранками, – болячка враз дала про себе знати, ще й указала, де ниньки Савине місце і що не варто на нього аж так нарікати, бо лишень тутечки бодай чимось стараються зарадити його прикрій хворості.

Ти тут, бо не од тебе залежить, де тобі опинитися…

Хто ти сам проти невдачі?

Хто ти сам проти недуги?

Як і цьому дядькові знедоленому не покерувати своїм кволим здоров’ям…

Як і цій жінці не осилити онуччину слаботу…

Як і золотоволосці… Годі їй упоратися з давким розпачем, мусить кричати, що їй потрібна поміч, – не просити, бо хіба тоді почують?…

Усі ми залежні від інших…

Усі ми залежні від чогось…

А від здоров’я – найбільше.

Хто ти, коли сам-самісінький? Де ти тоді?…

Лише обставини годні зробити тебе кимось. Лише вони формують твоє життя, що, мов мозаїка, складене з фрагментів багатьох схожих за кольорами картин…

Сава іноді уявляв справжнісінькі павутини, що утворювалися з його мінливих міркувань і густо снували попід лікарняною стелею, аж видко було ті недбалі просвітчасті завитки…

Кожне конкретне приміщення, населений пункт, країна збирають докупи тих людей, чиє місце саме там, а не деінде. А чому так? Мусить кожен сам у себе розпитати, в чому підмога обставин, що в них утрапив, сам має спізнати…

Кого з людини ліпиш, недуго?…

– Чого ж ви її не врятували хутчіш?! – мовила Марія Кіндратівна, чим іще більше розбуркала розтривоженого бородая.

Він так заридав, що аж почав захлинатися власними слізьми.

Сава хутко знайшовся: обійняв чолов’ягу й по-синівськи так поплескав по плечу.

– Тримайтеся, дядьку, бо, як бачите, ніхто замість вас те не зробить, – проговорив стиха, бо досі по-інакшому думи думав. – Ніхто замість вас, надламаного бадилля, не підведеться, – додав. – Самі мусите… Інакше зів’янете, зсохнетеся чи й зогниєте, – сказав, не добираючи слів.

– Ох! – скрикнула немолода Марія, затряслася її правиця, притулена до вуст, засіпалися повіки, попадали долу сльози, як гречана крупа з ложки незграбного їдця.

Дядько Микола тим часом, погоджуючись із Савою, похитав збілілою, мов притрушеною при молотінні свіжим борошенцем, головою.

– Ніхто, Саво, не підведе, як сам того не зробиш, – підтакнув юнакові. – Жінка моя все життя винуватить мене у смерті Галочки. А я й не одбріхуюся. Не виправдовуюся. Змирився з тягарем, що каменюкою мене тисне. Тому й живу так, як живу. Мучуся, – конкретизував. – Бо є за що. Я й не жаліюся вельми, чесно, – звів урешті погляд на сусідів по столу. – Мо’, одмучуся тут, то на небі легше буде, – додав. – Але якби тридцять літ тому я аж так не побивався, то трохи легше жив би весь цей час, – недоладно витер серветкою з лиця мокроту. – Слухай, хлопче, дядька, поки живий, бо як умру, ніхто тобі того не скаже, – зачав звичну гутірку. – Легше стався до того, що тобі випадає пережити. Бо як не зважиш, то сам бачиш, що може бути, – намірився завершити відверту розмову. – Ніщо не повинно накривати людину чорним страхом, затуманювати мозок, призводити до нервових зривів, непоправних стресів, одбирати бажання жити. Бо в темноті нічо’ не видно, навіть себе… А на себе тре’ дивитися, себе забувати не можна. Я того не знав колись, тепер шкодую…

– Йой, та не може такого бути, щоб отак-во нерви нас каліками, прости Боже, робили, – мовила на те Марія Кіндратівна.

– Думайте, як знаєте, а я вас попередив, – коротко відповів сивобородий чоловік і прислухався.

– Підходьте по десерт! – почулася здаля довгождана новина, й він почимчикував за малопомічною, проте необхідною наразі склянкою узвару та свіжою і пахнющою, як казав, булочкою.

Сава й собі підхопився з-за столу, але хряпнув навспак – цієї миті до їдальні ввійшла золотоволоска.

Вона була вбрана в домашній світло-зелений махровий халат. Обута в салатові капці. Волосся мала заплетене в довгу косу, й, викладене довкіл голови аж трьома кружалами, те плетиво створювало доладну зачіску.

Сава чомусь звів уста в півусміху. Ще поспостерігав, як дівчина сіла за стіл, тричі пригубила гречану кашу, яку їй люб’язно підніс немолодий сусід по столу, й відсунула тарілку. Дістала з кишені фломастер, згорток паперу і щось на нім вивела.

Коли Сава нарешті підвівся з-за столу й рушив за узваром, дівчина мовчки до нього підійшла й, ховаючи погляд, простягнула записку. Сама ж загубилася за дверима їдальні.

«Він помер за два тижні до нашого весілля», – прочитав Сава, забачивши точнісінько такий почерк, як у вчорашній «передсмертній» записці.

І знову відчув давкий жаль.

«Нічо’ собі, – почухав одразу за обома вухами. – От, май’, комуняка!» – гримнув подумки.