Читать книгу Дерево, що росте в мені - Жанна Куява - Страница 8

Десь за півгодини вони почувалися наче добрі знайомі. Сава тішився, що йому не треба нікого рятувати від смерті, а його співрозмовниця, чи то пак розповідачка, знайшла кому вилити своє горе.

Вперше Чеслава відкривалася не досвідченій матері, яка добре знала життя, бо була ним і бита, й обласкана, а тепер хворіла та стерегла дім, навіть не старшому і не менш знаючому чоловікові, яким був дядько Мішка, нині покійний… Цього разу небайдужим слухачем виявився хлопець її віку. Бо Чеславі теж двадцять другий минав.

«Толковий ніби хлоп», – поміж тужних її зойків гайнула і добріша думка.

– Здається, що Андрійкова смерть – то найбільше горе, яке мені судилося пережити. – Цими думками золотоволоска поділилася, вже сидячи на дивані у просторій кімнаті без дверей, що її лікарняні пацієнти називали телевізійною, бо там стояв телевізор.

Час до часу хтось із недужих приходив, умикав його, клацав на три кнопки, бо саме стільки тут було каналів, і йшов геть – уже давно не можна було в тій телевізії побачити чогось розумного. Інший відвідувач засинав, сидячи на дивані, але хутко пробуджувався і прошкував до палати, де мав лігво хоч незручне, втім на певний час своє і призвичаєне.

Тепер у телевізійній сиділи тільки Сава та його нова знайома, яка, не втихаючи, плакала-зітхала.

– Таткову смерть я вельми тяжко переживала, – почала розкриватися перед парубком, наче пролісок під сонцем. – Довго мучилася, коли й дядька Мішку міліція пов’язала: мо’, з півроку. Він же там у тюрмі і вмер… Ох-ох! Але без Андрія не відаю, як далі жити, не бачу, крім того, що ми разом, нічого перед собою. Та й не хочу бачити чогось іншого, не хочу, – тяжко зітхнула.

– Потроху, але мусиш, хоч і не хочеш, – мовив на те Сава.

– Не хочу, не хочу, не хочу! – вмилася рясними слізьми.

Сава допіру добре-добре роздивився, що в білявки на правій щоці, біля вушка – темна, кольору шоколаду, завбільшки з двадцятип’ятикопійчану монету родимка. Формою вона цілковито скидалася на мальоване серце, що часто зображають на всіляких листівках, зокрема й на валентинках. Юнак неабияк здивувався, бо якби спробував вивести щось подібне, приміром на шкільній дошці перед учнями, то так рівно й доладно не зміг би ті краї окреслити. От що то природа! Та ще й дівоча!

«Гарно, ніж навпаки», – виснував, відвівши погляд від диво-плямки.

Шоколадне серце побіч золотої сережки, що миготіла на витонченому вусі дівчини, направду її прикрашало. Бо вельми гармонувало з очима кольору добірної кави – такого ж насиченого й розкішного. А що обличчя цієї плаксухи досі нівечили сльози та розпач, то роздивитися його риси так само уважно поки було ніяк.

– Якраз сьогодні вранці я почув історію від дядька Миколи, сусіда по обідньому столу, може, бачила, сивий такий, – мовив Сава. – Колись смерть доньки скосила його, як серп лободу, та він мусив устати, інакше хтозна, чи дожив би донині… Він казав, що якби легше сприйняв той гіркий пережиток, то тепер був би здоровіший. А так… Тиняється лікарнями від літа до літа. І кому від того добре? Треба себе берегти, – додав уже власні повчання-висновки. – Буває в житті, коли нема на кого надіятися, лише самому треба зуміти про себе подбати, – виправився. – Бо кому ти хворий тре’? А без когось… Хто ти сам, без когось? Навіть сніг потребує морозу, щоб бути…

Хлопець раптом згадав, що кохана Лілечка за тиждень так і не навідала його в лікарні. Авжеж, вона шукає роботу в місті. Але якби, борони Боже, трапилося яке лихо з нею, то Сава кинув би і будь-які справи, і родину та помчав би стрімголов рятувати-втішати свою любу кралечку.

«Певно, вона вельми зайнята», – пояснив сам собі.

Поки це думав, золотоволоска мовчала. Зирила долу, повік не здіймаючи. Видавалося, нині вона творить витинанки з тьмяного орнаменту, що прикрашає колись темно-коричневий, а тепер вичовганий до мутного і бляклого тону лінолеум.

– Минуло два тижні, а я ні на що й ні на кого дивитися не можу, – заговорила врешті. – Все в землю втуплююся, лише вона переді мною: так, ніби ліг під ноги весь мій світ, ніби цілісіньке моє життя в землі закопане. Разом з Андрійком… І татком… І дядьком Мішкою… Куди б не йшла, то все ницьма. Не людей – тільки підошви від їхнього взуття бачу. Буває, наче в тумані роздивляюся їх. Усі такі різні: великі, малі, вичовгані і стоптані, з дірками навіть, а є новесенькі й лискучі… Рідко ті підошви малорухливі, хіба ті, що від дешевих і старих тапочок чи босоніжок викривлених, але зручних, бо, мабуть, одних-єдиних на майонтку [13]. Але немає між усіма тими підошвами просвітку, одна, знай, тьма… Ще – суєта. І курява… Всі кудись спішать. А їхні власники навіть не задумуються, що насправді в один бік прямують, до одного місця зустрічі крокують, – озвучила свої міркування юнка. – Тож чи треба старатися себе зберегти, як кажеш, коли знаєш, що ти – одна серед мільярдів пар підошов, які рано чи пізно зносяться? – мовила запитально. – Як тебе звати, до речі? – зиркнула крадькома на слухача.

– Сава, – відповів хлопець.

– Таке цікаве ім’я, – прокоментувала байдуже. – А мене – Чеслава, – додала.

– Нічого собі, – промовив із усміхом. – Он де – цікаве ім’я! Нетутешнє…

– То так мамка мене назвала. Бо з дитинства найбільш важливим був для неї вислів «чесне слово». Вона рідко його проказувала, але ніколи – здуру. Тільки коли в чомусь клялася або щось важливе комусь обіцяла. От і сказала таткові, що коли народиться в них дитина, то назве її Чеславом або Чеславою. Хоча я знаю, що ці імена від зовсім інших слів утворені – «честь» і «слава».

– Класна історія, – відказав Сава. – А я й не питав своїх ніколи, чого мене так назвали. Сава та й Сава. Знаю, що нікого в селі більше так не звуть, я один такий, – усміхнувся.

– А звідки ти? – спитала Чеся.

– З Мовчанівки.

– О, та це ж село, куди багато наших хлопців женихатися їздить, – здивувалася дівчина. – Давно кажуть: «У Мовчанівці – невістки, в Полотнищі [14] – женихи», – навіть це сумно проказала.

– О, то ти з Полотнища? – Сава й собі здивувався, бо деяких людей із цього села знав.

Полотнище з сусіднього району направду славилося вродливими та завидними кавалерами-женихами. Та ще більше – мальовничими краєвидами. Їхали подорожні звідусіль, аби тамтешніми річковими й озерними красотами помилуватися, лісами та березовими гаями прогулятись… Як по гриби, то тільки в Полотнище! Як на рибу, то теж у Полотнище! Біля озера відпочити, в чистій воді попірнати, на катамаранах покататися, у човнах поплавати, навіть палатки розбити поміж плакучих верб і крислатих вільх на кілька днів – усі, знай, до Полотнища безугавно поспішали… І картопля там родила найліпше, і цибуля така, що дай Боже! І морква, й помідори, і перці з огірками… Заготівельні машини цілорічно в цих краях перебували, на добрих господарів з полів чекали… Багатим був край, де виросла золотоволоска.

А в Мовчанівці що? Ні добрих доріг, ні річок зі ставками, ні близьких лісів. Хіба рови й канави, та й ті штучні, бо завдяки меліорації з’явилися: вельми вже болотистою одвіку була тут місцевість. Замість чорнозему – один тільки торф. Часом і в ньому родилася така-сяка картопелька й городина, але смаку в ній катма: для доброго врожаю не така земля потрібна.

Потерпали мовчанівці, що й казати. Нажите старалися збувати, а для власної споживи смачніші продукти на базарах скуповували. Молодь здебільшого в міста виїжджала, дідівські хати продавала або й напризволяще покидала. А дівчата, знай, лише полотнищенськими замужами марили, лише на тамтешні добрі землі хотіли переїхати, аби славно хазяйнувати, не задарма на полях спини гнути – будинки великі зводити, дітей поміж вабливих краєвидів ростити, лакомими наїдками ублажати…

Сава спом’янув навіть, що ненька його коханої Лілечки, секретар голови Мовчанівської сільської ради Світлана Микитівна теж частенько до Полотнища навідується, бо там живе її рідна сестра Наталія. Крім цього, його майбутня теща дотепер вирізняється, як і її доня Ліліана, яскравою вродою: не був завадою сій жінці ні вік, ні сільська робота, ні відповідальна посада…

«Гени такі! Така порода! А то все: село… робота… перевтома… ні на що більше нема часу», – думав, бува, Сава, дивлячись на понурих, аж стемнілих із виду, рідних мамку та найстаршу з сестер і слухаючи їхні безупинні нарікання-жалоби.

Зненацька золотоволоска прикипіла поглядом до дивини, що сміливо, хоч і криво, ступала коридором їхнього алергологічного відділення.

– Мамо! – не зволікаючи, дівчина підхопилася з дивана й метнулася з телевізійної.

Сава ледь не ковтнув язика, коли побачив чудо-людину, яка впевнено прошкувала вкритою лінолеумом коридорною долівкою. Завдяки чималій білій паці волосся та довгій, до п’ят, спідниці зрозумів, що то жінка. Але вона була завбільшки… Хлопцеві найперше вплило в голову, що ця людина-карлик навіть не вибралася б на дерев’яний табурет, який він улітку збив для матері, аби вона могла зривати вишні з середніх, як казав, гілляк. Бо була та жінка, як отой змайстрований ним табурет! Бігме! Так думав Сава.

«Ну, – припустив Нагорний, метикуючи й розглядаючи дитино-людину, – може, ледь-ледь вища за кухонний стіл, який тричі на день збирає нас, хворих, довкруж себе… Бо десь із метр тої людинки, не більше…»

А коли до жінки підскочила русалка й упала на коліна, щоб обійняти й обцілувати, Сава зрозумів, що дивачка зростом, наче семирічне дитя. Бо мав він сестричку Ганю, якій саме стільки стукнуло.

«Точно! Мати золотоволоски, як моя наймолодша сестра, – постановив. – Метр із мацюпусіньким гаком!»

Хлопець звернув увагу на руки диво-жінки. Дрібненькі й коротенькі пальчики були загнуті купочкою всередину й, наче продовгуваті пелюстки, хилилися до центру пуп’янка-долоні. Навіть коли вони випрямлялися, то однаково залишалися напівзігнутими. Певно, такою була їхня манюня природа…

Вкотре глянув на зачіску. Густі й широкі пасма волосся вкривали чималу, як для цієї дитино-людини, голову і були зв’язані на маківці у високий хвіст. Хвиляста гривка спадала невисоким чолом і підкреслювала злегка підведені чорними стрілами дрібні очиці. Ніс у жінки був витончений, губи пухкі, хоч і не нафарбовані. Загалом обличчя маленької матері годі було назвати потворним. Радше миловидим. Однак де й поділася та зугарність, коли Сава роздивився її стан, що скидався, прости Боже, на качиний.

Юнак виснував таке після того, як жінка на мить повернулася боком і він запримітив, як вигулькнули її вельми відстовбурчені чи то стегна, чи то сідниці, чи все разом узяте. Довга чорна одежина ховала той секрет у собі. Втім, коротенькі до неможливого, бо це таки очевидячки, ноженята були встромлені в чималий, дупатий, як сказав би Савин батько, зад, який при ходьбі так випинався й перекочувався з боку на бік, що здаля ввижалося, ніби чеберяє качечка. Щоправда, величенька. Одначе кривенька. Як у тій казці. Бо, йдучи, ця жінка помітно вихилялася в обидва боки: певно, одна нога була коротша, а друга довша…

Хтозна, де ховався живіт цієї маленької матері, адже виглядало, що з невеликих груденят виростають ноги, ніби пришиті якимись невидимими нитками до такої ж незграбної, як усе решта, спини. Шиї видко теж не було: вона ховалася за високим комірчиком білосніжної блузки. Ця одежина була куцою та вузенькою, звісно ж, дитячого розміру, проте диво-жінці – саме в міру. Поверх сорочки була накинута вовняна безрукава тілогрійка.

«Але й то ще терпимо, – подумалося Саві. – Бо як змиритися цій бідній людині з такою нерівною спиною?!»

Під сіруватим жилетом, що вкривав дугоподібну спину жінки, одна з лопаток, вдвічі більша за другу, стриміла так, ніби великий і шпичастий горб.

«Це щось неймовірне! – тихо мовив до себе Сава. – Як ця дитино-людина могла виносити отаку білокосу хорошуху?!» – Піймав себе на тому, що таки добачив у золотоволосці гарну дівчину. Допіру вона крокувала до своєї палати, поклавши руку на плече (ой, людоньки!) своєї манюньої матері-дитини.