Читать книгу Гордієві жінки - Жанна Куява - Страница 3

Ця тиша вражала. Навіть пекуче жалила, як те робить літнє передобіднє сонце, коли ненароком поцілити в нього небажаним поглядом. Так блискавка сліпить зір, а грім приголомшує слух, якщо стояти просто голого неба серед розгонистого пастівня. Але нині про це і не йшлося – був сонячний безхмарний жовтень, а довкола височіли розкинуті зиґзаґами пишні липи, підхмарні клени, кудлаті вільхи, розбуялі дуби…

Жителі селища Приграддя[1] вважали себе городянами передусім тому, що жили недалеко від самої столиці. Стріхи їхніх невиразних хат і гострі дзьоби брунатних дахів багатоповерхівок стриміли поодалік, ген за річкою по той бік. Лише єдиний пристаркуватий продовгуватий «триквартирник», як жартома називали його мешканці, розкошував на цьому березі в затишних обіймах рудоволосих та червонооких, струнких і опасистих дерев та кущів. «Забуте місце, закинутий хутір», – сказав би хтось гостріший на язик. Та не було тут зараз подібних сміливців.

Лія почувалася саджанцем, що його тільки-но встромили в землю: він спрагло прикипає до землі й уростає в неї, тішачись, що нарешті втрапив у довгожданий ґрунт, боїться ворухнутися, аби нічого в тій розкоші не зруйнувати. Дівчина малася так, ніби стовбичити нерухомо вже котру хвилину було надважливо для самого життя, або ж про це попросив хтось із найрідніших. Ніколи дотепер, як зауважила вона, тиша в цих краях восени не була такою виразною та відчутною. Лія спершу навіть вуха прикрила – таким незвичним видалося їй оте безвітря. Здавалося, барабанні перетинки луснуть від незвичних відчуттів – тихо було так, що попервах аж стискало скроні. Пізно ввечері з цього приводу Лія, котра завше у всьому сумнівалася, чи радше не була впевнена, напише в щоденнику:

Іноді хочеться стати тишею. Щоб нікому не заважати. І щоб стати німою та глухою – то найвірогідніше. Тиша майже всіх і завжди влаштовує, вона імпонує, магнетизує – чи та, що невідчутна, чи та, що вчасна, або за всяких умов бажана. Як ні, то її легко прогнати, зронивши бодай звук.

Якби жінка була тишею…

Тоді ніколи не була би зайвою…

Мабуть.

Якби й мені почуватися тишею…

Хоча б іноді…

Як не вродилася такою, то стати…

Якби.

«Може, то неспроста, може, натяк на щось? – кинула дівчина думкою в недільну ранкову незвичність. – Може, має статися щось гарне?… Або… просто… щось… має… статися?…»

Все, що допіру оточувало Лію, зокрема тиха і тепла погода, було її домівкою, котра рік у рік невтомно дивувала дівчину. Водночас то був реальний, хоч і здичавілий хутір, який про себе дівчина так і називала «Хутір очеретянок». Про малих непримітних однотонних пташок, що звалися великодзьобими очеретянками, Лія дізналася нещодавно. А от «посестер» цих таємничих пернатих, ставкових очеретянок, бачила не раз на власні очі: вони гніздилися в очереті на річці, неподалік від їхнього триквартирного будинку. По книжках писали, що «великодзьобі» можуть похвалитися хіба незвичайним співом, якого Лія, певна річ, не чула, але саме цих пернатих вважали найзагадковішими пташками на світі. Може, тому дівчина вимислила, що і вона, і її сестри є не менш загадковими для оточення, ніж для самих себе. До того ж дім, де жила свої двадцять сім літ, таїв чимало непоясненностей. Звідси й назва «Хутір очеретянок». Пташок Лія дуже любила, до таємниць була байдужою, тому й жила, нічого не змінюючи у своєму житті й ні до якої родинної правди не дошукуючись, допоки не настала сьогоднішня неділя.

Лія стояла завмерши і заплющивши очі. В уяві виникла чудернацька картина: тиша явилася їй велетенською диво-птахою з вродливим дівочим обличчям. Розкішні шати вкривали її пташину спину, а лице мало дитинний вираз. Буцім була ця птиця, мов незріла дівиця, закохана. І не в когось, а в щось. У тутешню місцину. Любов же, як відомо, всяке обличчя на зворушливе й раниме переінакшує. А ще – на світле й вродливе, таке, що дивує, ба навіть вражає.

Прегарна пташка не вперше явилася Лії. Бувало, дівчина бачила, як птаха обіймає міцні дуби, розчісує гриви шипатим[2] вербам, кучерявить гілля крислатого жасмину або утеплює ледь помітні стежки сосновою хвоєю, присипляє річкову воду… І нікуди не квапиться, й ні за чим не журиться. Мириться з усім і ні з ким не свариться. З вітром, що не раз уривається у її володіння, тиша кокетливо заграє, домовляючись про здибанку[3] іншим разом, голосних непроханих гостей – зайшлих мандрівників і пияків – раз у раз зустрічає непроглядним дощем, тож чужинці й не зариваються, нарікаючи, що то – «відьмацьке місце», хоч і красиве. Відпочити із шашликом та горілкою-коньяком попід розгонистою крівлею ясена, що мив-не переставав свої «ноги» в ріці, можна було би на славу. Втім, щоразу, як на те, – негода.

Одно слово, ця дивакувата велет-тиша бувала в Ліїній уяві ким завгодно й творила що хотіла. А нині, примостившись у колисці з міцної крони густолистого в’яза, прикинувшись нахабною крадійкою нечастих тепліших променів, птаха намірилася пильно стежити за мешканцями своїх чудернацьких малолюдних володінь.

– Ліє! – почулося здаля – і дівчина розплющила очі.

Образ «вродливої» пташки розтанув, коли обернулася – назустріч летіла вихором її сестра-близнючка Мія.

– Софія телефонувала, десь за годину вони із Семеном будуть у нас! – жваво підскочила до сестри, повідомляючи добру новину.

Лія цілковито повернулася зі своїх тихомирних уявлень у теперішню коловерть. А саме коловерть завжди розгулювала побіля її молодшої на сорок хвилин сестри. Так було змалку. Де Мія – там вітер і шквали, галас і крик, регіт і грюкіт. Так було, так є і дотепер.

«Стриж, – усміхнулася про себе старшунка.[4] – Така ж галаслива й прудка, як стриж, – згадала Лія одну з найшвидших у світі пташок. – Хоча літає Мія як ластівка, красиво і з блиском», – укотре запримітила й виснувала.

За мить, коли сестра стояла поруч, Лія, дивлячись угору, промовила до неї тихо-претихо:

– Ти це чуєш, ластівко? – саме так зазвичай і зверталася до сестри-близнючки.

– Що? – так само нишком постаралася мовити Мія, але в неї вийшло геть інакше – голосніше й удавано, а не правдиво.

– Тишу, – прошепотіла Лія. – Слухаю її, не наслухаюся, – аж прицмокнула губами, зімкнувши при цьому повіки.

Мія звела брови, вдаючи серйозну.

– Тишу? – перепитала. На хвильку замовкла – і вистрілила сміхом, мов конфетті з феєрверка: – Ліє, руда моя бестіє, ти невиправна! – заляскотала.

Лії здалося: все довкіл нині розгнівалося на її необережну й галасливу сестрицю. Диво-пташка, мабуть, аж підстрибнула у своїй колисці на котрійсь із в’язевих верхівок, зачувши несподіваний вереск. Тому старша із сестер хутко запропонувала метушливій близнючці прогулятися до річки, й вони обоє вийшли за похилені ворота просторого подвір’я.

Вони жили так, ніби справді були ставковими очеретянками. Бо про сестер Лію, Мію і Софію мало хто що знав. По тому, як померли їхні єдині родичі – дід Гордій, баба Устина й мати Марія, дівчата лишилися самі на відлюдькуватому, хоч і живодайному острові невеликого й густо озелененого селища. Тож нині дівчата знали хутір, на якому жили, ліпше, ніж самих себе. І не сказати, що сестри не виходили в люди, чи не купували харчі в магазинах, або не їздили «в центр» столиці, не навідували кінотеатри… Все це було у їхньому житті, але все це не було їхнім життям.

Вони мало спілкувалися між собою і так само рідко контактували з оточенням. Через це хтось прозивав їх монашками, хтось дивачками, але найчастіше про сестер на прізвище Маковій казали: зашугані[5] дідом онучки.

Його ж, дідовим словом – «зашугані» – й обзивали.

Свого часу трійко сестер вивчилося заочно на вчительок. Відтак Софія проводила уроки вокалу – винаймала кабінет у місцевій музичній школі. І малювала. Але то – для себе.

Лія навчала учнів початкових класів у селищній школі, а Мія… А Мія, хоча й отримала диплом учителя, досі шукала справу свого життя, змінюючи одне захоплення на інше.

Дім, чи радше квартира, де вони мешкали, належала предкам, котрі теж колись учителювали. Молоді й перспективні педагоги – Устина, у дівоцтві Лозова, вчителька молодших класів, та Гордій Маковій, дипломований фізик, – приїхали в Приграддя з Волині з трирічною донькою Марією. Немісцевому подружжю виділили державне житло в учительському, як його називали, будинку. У двох квартирах з окремими входами жили інші родини вчителів, а в середній, теж із власним «під’їздом», – пара Маковіїв. Через роки їхня талановита до співу донька Марія вивчилася в столичній консерваторії на вокалістку й зробила шалену, за словами родичів, кар’єру, виступаючи по всіх країнах бувшого СРСР. Ще, наскільки знали жителі Приграддя, вона народила трьох доньок, але виховувати їх довелося дідові-бабі, бо Марія безнастанно гастролювала.

То все було відомо зі слів, зокрема, Устини Костянтинівни, котру саме так усі називали, поки пам’ятали. Навіть внучки іноді забували, що їхня баба Устя вже не строга і взірцева вчителька в школі, а літня домогосподарка на пенсії. Ім’я по батькові причепилося, ніби краватка, котру до смерті не знімав, і до діда Гордія Васильовича. Родичі-вчителі – то вам не просто родичі, тим паче, за радянських часів.

А матір Марію діти бачили лише кілька разів – вона влітала розфуфиреною,[6] як казав дід, павою у їхню «глушину» й так само хутко звідти вилітала. Востаннє приїхала додому… помирати.

Діда з бабою немає, якщо точно, вже років сім. А приватизований дім, чи, правда, квартира, зосталася. Довший час у занедбаному «триквартирнику» ніхто, крім сестер, Маковій не жив. Але днями почали навідуватися незнайомці. Дівчата їх досі не бачили, але чули через стіни, що, як відомо, теж мають вуха.

– Гарна ця осінь, – слабко промовила Лія, примощуючись на грубезний прикорінь старого ясена, що мочив свої «п’яти» в тихій безшумній воді. Дівчина біло позаздрила цьому скривленому розкушняці,[7] бо сама обожнювала ходити босоніж і робила це майже до самісіньких снігів.

«Аж-ня[8] шкода, що сьогодні неділя й приїдуть гості, так би бродила зараз босяком по берегу», – випурхнула й відлетіла геть жвавою птахою Ліїна думка.

Дівчина була вбрана в довгу, до п’ят, малахітову спідницю-плісе з цупкої шерсті в розкидані по всій довжині малопомітні тьмяні ромби, у коротку теракотову тужурку з неміцного шкірозамінника, на ногах мала рижі черевики на товстих підборах із темно-зеленавими – у тон спідниці – шнурівками. На її шиї була цеглова з квітчастим візерунком українська хустка. То – ще бабин подарунок.

День був недільний, сестри виглядали довгождану гостю, тож нарядилися із самого ранку.

Лія, хоч зовні була яскравою і примітною, поводилася, як завше, скромно й нерішуче. Здавалося, ця дівчина без застороги й крок ступити боїться, бо так у всьому, а найбільше в собі, сумнівалася. Навіть тепер, коли захотіла, як ніколи раніше (чи не для цього ця неділя така тиха?), поговорити з Мією, трималася тихо й обачно: слова добирала, думки, мов борошно через сито, просіювала, аби нікого не образити, сестру не роздратувати, себе не скомпрометувати.

– Гарна ця осінь, правда? – перепитала сестру-близнючку – не знала, з чого почати балачку, що вихвачувалася з неї, як із хмиззя вогонь.

Мія тим часом не зважила на запитання сестри, бо знічев’я взялася кружляти по берегу, наспівуючи англійською (сама переклала) народну пісню «При долині мак, при широкій мак».[9]

– Не думала, що так сильно все це любитиму, – знову звернулася Лія до Мії, хоч сама дивилася вдаль, задумано обпершись у стовбур. Вона часто так робила: вглядалася в те, що ледь виднілося. – Чи ні, – виправилася, – що коли згадуватиму дитинство, відчуватиму, як сильно насправді я все це любила й люблю, – чітко додала, хоч і неголосно.

Лія мала на увазі, що рідне, вочевидь, дається людині взнаки саме так: дивишся на щось із минулих років і згадуєш себе в тому часі, згадуєш і дитинієш, дитинієш і малієш. Коли малієш, то по-особливому зворушливо почуваєшся, відтак розумієш: любиш те, про що згадуєш. А те, що любиш, те сприймаєш за рідне. З чим ріднишся, те любиш. Тому рідне – то завжди любиме.

Але сестрі вона цього не сказала, лише запитала, не зводячи погляду з далини.

– А ти?

– Що я? – перепитала Мія, далі мугикаючи пісню під ніс. Попри дзеркальну схожість із сестрою, вона була вдягнена геть інакше – у все чорне й шкіряне. Співаючи восени весняно-літню співанку, та ще й англійською, вистукуючи народні мотиви підошвами стильних ботів чоловічого крою, закидаючи раз по раз продовгуватими полами доладного піджака з гострими широкими комірами й ляскаючи долонями по приталених лискучих штанях, вона скидалася на іноземку, яка приїхала в Україну вивчати звичаї та культуру. Ці поєднання, на перший погляд, здавалися несумісними, дисгармонійними, недоречними, сміховинними. Та вже за кілька хвилин погляд ніби прикипав до цієї дівчини. Мія чарувала не тільки розкутими рухами, яскравою вродою і тонким станом. Вона вабила якраз незрозумілістю своїх дій, якоюсь невидимою внутрішньою свободою та невагомістю, що їх старанно приховувала, бо виказувати справжність її не навчили, а за життя діда-баби й суворо забороняли. Було в Мії щось від пташиного духу. Від неї віяло полем, невловимістю, летом.

Лія напише в щоденнику про сестру:

Іноді мріється стати пташкою. Щоб долетіти туди, куди найбільше хочеться. І щоб приблизитись до неба – то найвірогідніше. Пташка дивиться з вишини вниз, і те, що тут, поміж нас, їй видається таким малим і таким незначущим. Бо хіба є щось вищим за саму високість? За те, що наближує нас до неба?… Тому так хочемо мати крила, щоб піднятися над собою і глянути звідтам долу і впевнитися, якими насправді ми всі є малими. А те, чим зазвичай переймаємося, взагалі стає нічим, коли б раптом злетіти…

Пташці багато не треба, вона з малим почувається щасливо. Тільки б крила й можливість літати. Тільки б вільна. І тільки б висота.

Якби жінка була пташкою…

Була би тоді самодостатньою…

Мабуть.

Іноді Мія скидається на пташку.

А може, і є нею. Та тільки – зсередини.

Чи вродилася такою, чи стала…

Невідомо.

Поки.

До того ж Мія мало залежала від емоцій, могла змінювати їх щохвилинно і не підкорятися їм. Бувало, нагадувала дику кішку, а траплялося – хатню пестунку. Мала характер м’який і невимогливий, але й задирчастий, непостійний. Часом приковувала до себе увагу, мов метал, розпечений вогнем, а іноді холодила сказаним, як зледенілою водою. Мія була непояснимою, як сама любов, невгамовною, ніби вітер.

Утім, було й те, від чого вона залежала, як і сестра-близнючка. І це – дитинство.

Нині, й далі по-незвичному співаючи й чудно тупаючи-пританцьовуючи на сируватій землі, замість відповісти сестрі, зупинилася, перекинулася на серйозну, запитала:

– Що ти зараз згадуєш, Ліє? – Підійшла ближче.

Лія уважно роздивилася простору даль. Зауважила: на тамтому березі якийсь молодик, орудуючи вправно фотоапаратом, знімкував зів’ялі квіти й присохлу траву. Дівчина добре це запримітила, бо які ще світлини можна робити на куцому вигоні, де ні людей, ні дерев, ні плодових кущів, на відміну від «зарослів» поруч із їхнім будинком. По той бік річки стояла одна, знай, стомлена трава й сумні одцвілі стебла.

– Згадала, як ти малою загубила сережки на тому березі, – відповіла Лія. І хутко продовжила: – Бабині срібні гранатові. Як ми тоді боялися, що дід нас через це до хати не пустить… Як ми ті сережки шукали в піску до самої ночі…

– …і не знайшли. Ага, було таке, пригадую, – бадьоріше за сестру мовила вбрана в чорне близнючка, доповнивши: – Ти так сильно тоді злякалася, що дід мене наб’є! А я якось спокійніше до того поставилася… Ну, випали сережки з кишені… То ж не я упала з дерева, хоча сотню разів те могло статися… – Зирнула в темну пащу ясена, широко засміявшись і продемонструвавши рівність своїх красивих зубів. – Ото за це він мене точно відлупив би ломакою, – додала.

– Думаю, не тебе…

– Ну, так, бабу Устю, – виправилася Мія.

– І нащо ти зняла тоді з вух ті сережки? – вела своє Лія.

– Бо думала, що в кишені ліпше збережуться, ніж на моїх вухах, – знову лунко засміялася. – Мені ж їсти не давай, тільки б пониряти. Метеор! Як казав дід…

– «Клятий метеор», так він казав, – виправила Мію старшунка.

Вертлява сестра аж стрепенулася, так здивувалася почутому.

– Не думаю, що то з великої злості він так казав, – захистила предка. Мії не подобалася ця розмова, не любила вона насправді ні спогадів, ані мрій. Любила теперішність, хоча й залежала від минулого, бо всі ми звідти. Тільки дехто з минулим уміє розпрощатися, з теперішнім скомпанувавшись,[10] а дехто з ним, як із другом незамінним, до самої старості попідруки йде, не розчувши, що насправді то – недруг. Бо друг не сковує, а розковує, не обтяжує, а звільняє – чи від дурних думок, чи від руйнівних комплексів. Мія потайки це розуміла, але зізнатися в тому боялася. Як і сестра. Тим-то й тягла за собою спогади про дитинство з усіма його наслідками, як безцінну, хоч і надміру важку ношу.

Навіщо Лія почала цю розмову?

– Для діда обізвати когось було, як «добрий день» сказати, – тим часом засміялася Мія, бо їй, попри все, хотілося нині співати й танцювати.

Лія тим часом повела далі:

– Думаєш, Андрій їх узяв? – врешті глянула в очі сестрі-близнючці.

– Айдер, – виправила Мія сестру, звівшись на ноги й відвівши вбік погляд. – Його насправді звати Айдером, – стала розминатися, ніби на шкільній ранковій зарядці.

– Так, але це, певно, тільки ти одна з «триквартирника» й знала. Усі завжди казали на нього «Андрій»…

– Ні, він тих кульчиків[11] не взяв, я впевнена, – відповіла Мія. – Я зняла їх, бо думала, що з вух повипадають через мою біганину й пірнання. Поклала їх у кишеню дідової сорочки. Він мені віддав її назовсім, голубу таку, маєш пам’ятати…

Лія кивнула на знак згоди. Мія продовжила:

– Той час я не люблю згадувати, – струснула рудою чуприною. – Нічого доброго тоді взагалі не було! Ніде! Ні вдома, ні в школі! Хочу забути, викинути з голови той кінець дев’яностих, коли вчителям по півроку не давали зарплат і ми жили голі-босі! – Мія спалахнула, мов сірник, але хутко стишилася. – Ходили, у чому було… Позориська-посміховиська, – з усміхом видала останні слова. Бо раптове згадування того, що зараз вона виглядає «на всі сто», миттєво втішило й осяяло її серце, як кімнату – увімкнене поночі світло. Будь-які прикрі спомини про колишнє безгрошів’я розтавали в раптовій видноті, як і ненависна їй темінь. Мія любила яскравість у всьому.

– Я ходила в бабиній кримпленовій квітчастій спідниці – найгарніша у її гардеробі була, з неї сарафан мені вийшов, пам’ятаєш? – Лія й собі усміхнулася. – Нічого, проходила в ньому до школи весь шостий клас!

– Бо мала була, – відказала на те Мія, і додала: – Що ми тоді розуміли? Нічого ми не розуміли. Ніхто тоді думати нас не вчив. Усе треба було запам’ятовувати, вчити напам’ять, зазубрювати, закарбовувати, цитувати, знати спросоння, як алфавіт.

– …як табличку множення, – виправила Лія.

– Або як табличку множення, – погодилася сестра. – Що нам казали, те мали знати. Ні більше, ні менше. Знаєш те, що тобі наказано знати, – молодець! Знаєш менше – погано. Знаєш більше – теж погано, бо забиваєш голову не тим, чим треба, воно тобі в житті не пригодиться… Так і жили.

– Може, ми й не розуміли нічого, але знали, що добре жити – то таки не так, як ми жили, що то якось по-іншому. Але згадай нашу Софію, – Лія завела мову про найстаршу сестру. – Їй уже двадцять чотири було, а вона в дідових перешитих штанях у школу до учнів ходила… Згадай, як баба ті штани обрізала й уручну вшивала… Сірі такі, з кантами…

– І материні всенькі грошики, що призначалися для нас, десь у трубу повилітали, – дещо нагнівано проскрипіла Мія.

– Що вже зробиш?! – спокійно відреагувала на те Лія. – Все, що спочатку, «за Союзу», вона передавала нам, дід на книжку клав… І всі ті гроші пропали. А потім… Потім вона, казав дід, нічого й не заробляла насправді. Ті заробітки з гастролями на словах більше були, ніж на ділі. Вона ж із хором уже потім співала, а не сама. Хворіла багато… Лікувалася… На те й гроші, певно, витрачала… А що з того правда? Вже й не дізнаємося…

– До речі, у моїй шафі та дідова голуба сорочка досі лежить. Я її часом вдягаю, – зненацька видала менша з близнючок.

– Вдягаєш? – щиро здивувалася Лія. Бо думала, що то тільки вона вдається до таких сентиментів.

– Коли сумую за ними, то вдягаю, – то так про діда-бабу Мія сказала. – А ще, знаєш, що роблю?

– Що? – Лія вже не знала, що й думати.

– Пирскаю в кімнаті дідовим «Трійним одеколоном», – Мія знову заляскотіла, мов підірвана петарда. – Ну, як пирскаю, – трохи втихомирившись, вона взялася деталізувати й демонструвати сказане. – Нахиляю ту майже спорожнілу пляшечку, що валяється в шухляді, у моєму столі, й роздмухую по хаті краплю-другу жахливого насправді запаху, – на тих словах дівчина не просто скривилася, а й здригнулася від згадки про неприємний аромат.

– Міє, ти мене дивуєш, – зізналася сестра.

– Зате правдою, – відповіла на те менша з близнючок і тихо всміхнулася. – Отак дід Гордій навідується до мене в кімнату…

– Ти справді за ними сумуєш? – ще зчудованіше перепитала Лія, уважно подивившись на сестру. Досі вона була впевнена, що кожна з них, сестер Маковій, хоч і любили своїх діда-бабу, та водночас хотіли забути бідове й тяжке з ними життя. Проте зробити це було важко: все на хуторі про них нагадувало. Зокрема, найяскравіші, найчіткіші спогади миттєво переносили дівчат у час, коли вони були безвольними гвинтиками в руках дорослих – родичів і вчителів, – хоч і старалися зберігати цю пам’ять у найдальших і найтемніших закутках своїх шаф та шухляд.

Те, що Мія «приводила» діда до себе в кімнату, неабияк здивувало Лію. Невже сестра теж продовжувала любити авторитарного й нестерпного при житті предка?

«Але чому тут чудуватися, – подумала допіру. – Ти ж, Ліє, так само не зненавиділа своє минуле… Думала, що Мія зможе? А якщо вона зможе, то й ти переймеш її вміння?… Ні, вона лише твоя сестра-близнючка. Не вчителька тобі й не приклад для наслідування. Така, як ти. Тому із себе почни…»

– Ну, так, іноді сумую, – Мія хтозна-чого засоромилася. – Так-от, – рятуючи себе од шаріння, хутко вернулася до теми найпершого «гранатового» спогаду. – А під дідовою сорочкою на мені був купальник. Я, біжучи стрімголов до річки, де ви з Айдером уже були, забула, що хвилину тому поклала в кишеню сережки, скинула ту вдяганку із себе на ходу й давай махати, як прапором, над головою, – дівчина розреготалася, демонструючи, як усе було в дитинстві. – Дуркувала, щоб ви на мене звернули увагу… Отоді кульчики й випали. Вилетіли, як хрущі, й загубилися чи то в траві, чи у воді десь, чи в пісок покотилися… Айдер тоді до самого вечора помагав нам їх шукати…

– Так, я пам’ятаю.

– Ні, такий, як він, не міг знайти їх і привласнити, – впевнено додала Мія.

За хвилину дещо сумовито мовила:

– Дурний був час, страшний. Люди боялися бути собою, боялися називати свої справжні імена, не могли сказати, хто вони й звідки, як було з Айдером і його мамою Аліме, яку ми і всі називали Аллою… Аллою Рустемівною.

– Тепер усе так само, – дивно відреагувала Лія.

– Тобто «так само»? – здивувалася сестра.

– Тепер так само ніхто не хоче показувати себе справжнього, – відказала близнючка і з неймовірною втіхою заговорила далі, бо нарешті вузол мовчання всередині неї розв’язався й вона поділиться з найближчою людиною своїми відвертими думками.

Іноді Лія питала себе, чому вони із сестрою такі закриті одна від одної? Ніби закорковані пляшки із саморобним вином, котре господарі поставили витримуватися на роки, а відкрити не встигли, бо повмирали. А коли, бувало, й хотіли відкоркувати та пригоститися ним (спробувати бодай із цікавості, що ж там, наскільки подіяла багатолітня витримка?), то господиня вмить передумувала, бо боялася, що чоловік, пристрасний до алкоголю, нап’ється та розбушується. Хай ліпше стоїть те вино, хоч і добротне, у закапелку. Нехай нікому життя не псує, нікого не будоражить, нерви не тріпає й не тривожить… Ніби нема його насправді.

А воно було.

І дедалі кращало…

І Лія так хотіла, щоби хтось нарешті її «відкоркував», хоч «пригубив», відчув той добрий, ароматний винний смак. Бо ж вино не для того, щоб у коморі стояти, воно – для столу, і то святкового…

Що заважає їм, близнючкам, ділитися правдою, відвертістю, таємницями, переживаннями? Нехай із старшою Софією велика різниця у віці… А вони ж… Лія з Мією… такі схожі… Чому такі віддалені?…

Не мала відповіді Лія. Певно, змалку так повелося: дівчата не відкривалися перед однокласницями, вчителями, а отже, і вдома трималися відчужено, тим паче, що вчителями були їхні найрідніші.

– Тепер вигідно кимось прикидатися або когось із себе вдавати, тільки б не бути собою, – продовжила Лія. – Бо як дозволиш собі бути собою, то, знай, що наречуть тебе несучасним, старомодним, дивним, відлюдьком, ще як-небудь, – Лія позагинала на лівиці пальці. – Не приймуть за свого. Бо мода тепер у награності й штучності. Важливо кимось здаватися, а не бути. Головне – важність, а не справжність, подача, а не суть. Тепер вірять словам, а не вчинкам, картинці, а не змістові, – глибоко видихнула.

– Ти перебільшуєш, – на диво, Мія не перевела тему на щось незначуще, а спробувала сестрі заперечити.

– Не думаю, – вела своє близнючка. – Але я, ластівко, так само не знаю ні себе, ні своїх сестер, – Лія допіру й собі засоромилася. – Позорисько-посміховисько, як ти кажеш.

Мія змовчала.

– От скажи, тобі цікаво, про що я кожного вечора думаю, за що переживаю, чого, буває, плачу, про що мрію? – пильно вдивилася в очі сестрі і спрожогу відвела погляд. – Хто я у свої двадцять сім? Ти знаєш? Не знаєш. Бо я сама себе не знаю, – стенула плечима. – Ми загубилися, ластівко, досі живемо в минулому… Вважаємо себе такими, якими вважали нас дід і баба, думаємо про себе так, як думали про нас вони… Ніякий вітер змін не відвідав наш хутір і наш дім…

Сестра не мала що сказати, тож далі слухала дивну сповідь Лії.

– Постійно згадуємо дитинство, навіть коли не хочемо цього, воно волочиться за нами з усіма своїми звичками й правилами, як цеп із припоном колись за дідовим конем… Нам здається, що дід досі за нами дивиться, що крок ліворуч, крок праворуч – розстріл! Поводимося, ніби він тут, поруч, ніби обов’язково про все дізнається, й не оминути нам покарання навіть за якісь найменші провини чи помилки…

– Це ти так живеш, люба моя бестіє, – зауважила Мія.

– А ти – ні? – усміхнулася Лія сестрі.

– Ні, – виказала свою впевненість молодша на сорок хвилин сестра.

– Добре, що саме так ти думаєш, – відповіла загадкою на те Лія. – Ми навіть помилятися розучилися, – додала. – Кожнісінького разу ловимо себе на думці: а що сказав би про це дід? А що би він подумав? Чи не нашкодили б ми цим бабі Усті?

– Просто… дід же був авторитетом для нас…

– …бо іншого не мали, – вразила Лія сестру черговою відвертістю.

– Що ти хочеш цим сказати? – зацікавлено спитала Мія. Вона ще не дозволяла собі думати про предків як сестра.

Але Лія сестрі не відповіла прямо на запитання. Мовила ніби рівно, спокійно, але й упевнено:

– Ми досі боїмося, що баба Устя проконтролює, чи ми ситно поїли, тому постійно готуємо «перше, друге, третє і компот», хоч не з’їдаємо його. І викинути боїмося, бо колись ходили голодними-холодними… Боїмося, що вона прийде й перевірить, як ми поприбирали в кімнатах, попідмітали у дворі, чи все «на п’ять» зробили в кожну «чисту» суботу… Ми боїмося впустити в наш світ щось нове, не маємо сміливості щось змінити, порушити, на щось зважитися самі… Спимо на тих самих старих ліжках, молимося так само, як у дитинстві, боїмося всього, чого боялися малими… Нічого не змінюємо, нічого й не змінюється.

– Ти чомусь і за мене, і за Софію кажеш, Ліє, – зауважила Мія. – Оно ж Софія вийшла заміж?

– Двадцять сім літ я все це бачу й мовчу, бачу й нічого не роблю, бо боюся думати, говорити, змінювати хоч щось, хоч щось незначне і маленьке, – спокійно додала Лія.

– Не розумію тебе, – усміхнулася Мія. – Ти ж теж збираєшся заміж! Хіба то не зміна у твоєму житті? – згадала одну з найближчих і, здавалося б, радісних родинних подій. Лія справді мала намір вийти заміж за набагато старшого за себе чоловіка, тільки весілля все відкладали і відкладали через хворобу матері нареченого.

Вона чомусь не відреагувала на сестрин закид.

Мія присіла й уважно подивилася на сестру-близнючку:

– Руда моя бестіє, то, може, ти того часто плачеш, що насправді заміж не хочеш? – видала себе тим, що іноді таки чує, що відбувається в сестриній кімнаті. – Просто придумала собі, що як вийдеш заміж, то щось зміниться?

Лія перебила сестру:

– Зміни – це ж не зачинити двері старому й піти назустріч новому. Зміни – це стати самому новим, зачинити двері себе старого, – проказала Лія. – А я хіба зможу?

– Здається мені, ти все береш близько до серця, багато копаєшся в собі, – скупо відповіла на те Мія, бо по-іншому не вміла. Ця невгамовна веремія, як часто називала її баба Устя, справді не любила відвертих розмов, заглиблень у щось складне і малопоясниме. Її більше вабила легкість, простота, безпроблемність. – Тоді через ті кульчики сплакалася, хоча я, а не ти, їх згубила, – знову згадала дитинство Мія. – Що тобі той плач дає? Все одно буде так, як має бути. Хотів би дід нас набити, не дивився б на твій плач.

– А я чогось думаю, що дивився б…

– Забула, як він бив бабу Устю, хоч вона плакала й ми плакали, просили його не битися? – кинула і враз переінакшила тему: не гоже було діда поміж сестер засуджувати. – Або як Олещуки жили, наші сусіди з лівого боку? Як сусідка плакала-просила не бити її, а чоловік того не чув, не бачив її сліз… Педагоги, блін, – розсердилася не на жарт. – Добре, хоч виїхали звідси давним-давно, то поменшало вереску…

Лія звела вуста в півусміху: хто б казав про вереск!

– То – інше, – зауважила старшунка.

– Те саме. Сльози чоловіків дратують, а не втихомирюють, запам’ятай.

– Може. Дід справді страшно не любив, коли ми плакали.

– Для мене та згуба, ті сережки, не були якоюсь бідою чи проблемою. Подумаєш, кульчики срібні, не золоті ж!

– Але ж бабині, – дещо голосніше проказала Лія, бо досі вела мову ледь чутно. То так довколишній тиші не хотіла нашкодити.

– Та бабині, але ж у неї й золоті були, – відповіла на те Мія.

– Ластівко, ти щось геть не те зараз кажеш, – Лія попри дещо неприємне здивування сказала це тепло.

– Я й тепер спокійно до всього ставлюся, не те що дехто, – Мія хихикнула-підколола свою чуттєву сестру. – Кажу ж: не бери все близько до серця, а ти… А ти невиправна, руда моя бестіє! – стукнула себе в акуратні боки.

Лія вернулася до свого:

– А дід тоді прийшов і навіть не крикнув на нас… Він теж любив ходити по тамтому березі річки, щось нишпорити в траві, як отой фотограф, – кивнула на незнайомця вдалині.

– Бо йому ті сережки були по цимбалах, – махнула правицею Мія, не зауваживши сестриного об’єкта спостереження. – Хай-но я згубила б те, що він за свої гроші купляв, то дісталося б нам обом, – додала. – Хоча, якщо подумати, нормальний він у нас був, бувають гірші…

– Ото-то, що дивлячись із ким порівнювати, – укотре не приховала своїх сумнівів Лія. І хутко пояснила: – Ми його любили якось по-своєму, бо більше не мали кого любити. Він же насправді, якщо подумати, був нестерпним злюкою і невиправним лихословом, – сама не вірила, що це каже. – Строгим до переляку. Всі його боялися – я, ти, Софія, баба Устя…

– Тільки не мати Марія, – знову виправила сестру уважна веремія.

Лія продовжила:

– Але він був нашим, рідним, тому ми його, незважаючи ні на що, любили…

Ох, і рідко дозволяла собі Лія про таке навіть думати, не те що казати. Далебі – ніколи досі!

Мія тим часом від несподіванки не знайшлася зі словами. Та й загалом ця сентиментально-незатишна й довга розмова загнала її у якийсь геть незручний кут, тож вона, швидко рушивши берегом, узялася муркотіти собі під ніс згадану «квіткову» пісню.

За мить довкола знову повисло беззвучне жовтаве затишшя.

Лія причаїлася. Ні про що не думаючи, заслухалася тишею…

А врешті пригадала поїздку до моря. Не першу, а ту, що вона згадувала вже не по-дитячому і найчастіше. Їй, як і сестрі Мії, було п’ятнадцять, Софії – двадцять сім. Найстарша сестра, що замінювала молодшим маму, попри живих, але дуже немолодих діда-бабу, викроїла зі свого насиченого повсякденного господарського життя тиждень на відпочинок і вони втрьох поїхали до Криму.

У Сімферополі були десь о п’ятій ранку. Перед тим як рушити до далеких родичів у Нижньогірський, вирішили якнайшвидше побачити море. Привітатися з ним, як зауважила Лія. І от вони – на гальковому березі в Гурзуфі.

Була рання весна, не літо. Сонце, чи радше його спина, вкрита легким туманним ситцем, тільки показалася на видноті. Проснувшись і потягнувшись, сонечко стало схожим на вдоволене кошенятко-лежня, що своїми кігтями-променями кинулося загравати з холодною водою, а втім, пустилося в ігрища з іскристим різнобарв’ям. Це мальовниче природне дійство, що граційно здійнялося над морем веселкою-дугою, народивши новий весняний день, заворожило зір, залоскотало уяву…

Лія незчулася, як стала роззуватися. Софія з Мією скрикнули, мовляв, ні, не роби цього, замерзнеш, але Лія вже входила у воду. Дівчині здалося, що вона не просто привіталася з морем, а поцілувалася з ним. Ніби й сама була водою… Про це вона через роки напише:

Іноді хочеться стати водою. Щоб усім приносити радість. І щоб бути корисною – то найвірогідніше. Вода завжди і всім потрібна, без неї ніяк, а з нею – життя, здоров’я, дужість. Чиста вода – необхідна, велика вода – пожадана. У спраглу пору зокрема.

Якби жінка була водою…

Була би бажаною ціле життя…

А отже, щасливою.

Мабуть.

Якби й собі почуватися водою…

Хоча б іноді.

Як не вродилася такою, то стати…

Якби.

За кілька хвилин дівчина брела берегом удаль, забувши про все і всіх, а коли спинилася, прислухалася…

Море говорило, Лія була певна. Розповідало про надокучливе зимування, неспокійний сон, безрадісну дрімоту-самотність. Тепер, не соромлячись, воно ділилося показною втіхою від приходу весни, від щоденного блиску сонця і найперших уранішніх відвідувачів. Нинішнього світанку саме Лія привіталася з морем «за руку» і розділила з ним радісне пробудження.

Дужі хвилі обпікали її ноги холодом, сколювали гостротою незнаних досі відчуттів. Повітря окутувало свіжістю й потужним шалом…

Пірнувши в цю купіль із головою, але не зрушивши з місця, Лія заслухалася дивним шепотом оживленої, незмореної, оновленої ранньовесняної морської води, захопилася незвичним говорінням, силою його енергії, густим, тріскучим, погожим диханням… У цей час дівчина почулася по-справжньому радісно. Так, ніби відкрилося їй щось потаємне, ніким, окрім неї, не відане. А завше, коли Лія це відчувала, себто, коли природа чи навколишня дійсність дозволяла їй бачити й чути щось виразніше за інших, зазирати далі, ніж зазвичай, дізнаватися більше, тоді вона здавалася сама собі найщасливішою. У такі миті дівчина чулася особливою і зауважувала, як це насправді приємно. Адже досі вона жила з переконанням, що вирізнятися – нескромно, що це дурний тон. Треба бути як усі, бо так її вчили предки-вчителі.

Відтоді Лія мріяла про поїздку до моря саме ранньої весни, бо знала: воно чекає і тільки тієї пори вражає надсильно.

Нині дівчину так захопила домашня тиша.

Та вже за кілька хвилин у Мії заверещав телефон.

Лія здригнулася, хоча річкова вода, на яку перевела погляд, зосталася незворушною, мов перекинулася на скло. А на нім, була впевнена старша з близнючок, стояла нерухомо, як ото вона недавно на подвір’ї, дивна пташка з дівочим обличчям. Коли Мія крикнула в телефон: «Ідемо, Софіє, вже йдемо!» – тиша, змахнувши велетенськими крильми, знялася вгору, не змінюючи свого дитинного виразу.