Читать книгу Гордієві жінки - Жанна Куява - Страница 7

За вікном похмурилося й показалася постать Семена. Вона повільно зарухалася в бік будинку.

Софія так і не насмілилася розповісти сестрам про своє новоспечене, а вже нестерпне заміжжя.

Лія і цього разу не зізналася вголос, що виходить заміж лише ради самого заміжжя й аж ніяк не з любові.

Мія вкотре не одержала відповідей на безліч запитань щодо рідних. Ті запитання роками висіли під стелею їхнього старого дому, ніби задавнене павутиння, яке господарі вдавали, що не помічали.

А воно було.

І далі снувалося…

– А давайте ще із зошита почитаємо? – запропонувала насамкінець Мія. – Того, чорного, з білим написом «Для Марії»…

– Давайте, – відповіла Софія і відімкнула обидві шухляди в столі. – Я сама прочитаю, – постановила. Розгорнувши зошит, процитувала:

Вінок кохання

Павлусь знав, шо я найбільше люблю маки, то все їх мені приносив. Або ми разом по них ходили до річки на вигін.

Моя однолітка Варка Гапониха маків не любила. Все кривилася, коли бачила мене з букетами. Але я їй не вірила. Бо як можна не любити сі квіти? Вони для мене – хоч і кольору крові, але – крові любові.

Дід теж-ка так пояснював. Казав:

– Чув, шо найперше мак виріс із крові розп’ятого Христа. З того чєсу й росте там, де пролилось мніго[30] крові невинно вбитих…

А вже як виповнилося мені тринадцять, зробили ми з Павлусем одну вельми цінну для нас двох штуку. І сталося те геть не сплановано.

Ми гуляли, й Павлусь сказав:

– Учора мати сплела вінок уже для нашої Гальки.

То він про найменшу сестру згадав.

І далі таке повідав:

– Мати сказала, шо то так здавна повелося, шо дівчата починають носити вінки з трьох літ, а нашій якраз стільки зараз-ки, ти ж знаєш. То мати сказала, шо іменно вона мусить то зробити, бо так тре’, щоб іменно мати зробила найпершого вінка для доньки. Ще навіть тре’ змочити того вінка в росі, як сонце зійде. Ше сказала, шо потом-ка ще сім днів так буде робити – купатиме вінка в росі, а тоді до скрині покладе.

– О, то се гарно, – відповіла я. І подумала, що мені, певно, теж-ка мама вінок сплела би, якби коло нас жила. Але так сталося, що нас розлучили.

Я рідко чіпала сю історію, бо мало про шо у свему житті шкодувала, хіба про те, шо не бачу ні мами, ні сестри… Які вони – не знала, тільки уявляла… А так… Дід мене дуже сильно любив. Мені з ним вельми добре було. Вільно дихалося. Та й Павлусь думати про пусте не давав.

Далі він таке тогді розказав:

– Вінок для Гальки вийшов із чорнобривців, незабудок, барвінку й ромашок. І кожна ся квітка нібито повинна лікувати малу:[31] чорнобривці помагають од голови, щоб не боліла, незабудки й барвінок на очі добре дають, зір розвивають, а ромашки серце заспокоюють. Ше мати сказала, що вже як шість літ малій стукне, то вплете в той вінок мак, щоб давав сон і беріг думку… Надько, – звернувся раптово до мене Павлусь, – а давай сплетемо для тебе вінок?

– Для мене? – здивувалася я. – А який?

– Ну, отой, – відказав він. – Шо то… той…

Павлусь хоч старший за мене на два роки був, та не набагато сміливіший у гутірці.

– Який? – я справді не могла докумекати.

– Я чув, як сьогодні мати дещо сказала нашій Наталці…

То вже про середню сестру Павлусь заговорив, їй чотирнадцять.

– Мати сказала, шо їй такий вінок уже можна сплести, бо його можна робити дівчатам од тринадцяти літ і до замужу, – відказав він.

Я нашорошила вуха й далі слухала його, не знала, шо сказати.

– Мати сказала, шо тобі теж-ка вже можна…

– Мені теж-ка вже можна? – я трохи насторожилася. – Про шо ти кажеш, Павлусю? – шарпонула його за рукав.

– Та ж про вінок! – скрикнув він і помчав стрімголов до річки.

Я спурхнула за ним. Як отой шуліка, зірвалася з місця.

– Ти куди?! – зарепетувала. Але й зареготала нараз. – Втекти хоч’ од мене?! Не вийде!

Ми часто так у доганячки грали…

Павлусь оглянувся пару раз, побачив, шо я за ним лечу, і собі став сміятися на всьой луг. Голосно, аж луна за селом пушла.

– Біжи, Надько, хутчіш біжи за мною, Надько, доганяй! – заголосив.

А потом-ка навмисно спотикнувся, упав у траву, покрутився, як поліняко, і вспокоївся. Засопів, мовби дід.

Я підбігла й бебехнула грудкою поруч.

– Швидкий, – сказала йому, сміючись.

– То – коби ти знала, шо ніколи й нікуди од мене не зможеш втекти, – відповів він серйозно.

– Та я й не збираюся, – відказала я й вирвала коло себе високу травину. – То шо, який мені вже можна вінок плести, га? – спитала й полоскотала соломиною лице Павлуся.

Він підвівся, сів, тоді шпарко нахилився, чмокнув мене в щоку й скочив на ноги.

– Вінок кохання, Надько, так він називається, – відповів і очі відвів.

Я й собі із землі встала. Геть не знала, шо сказати. Засоромилася, а чого?

– То давай сплетемо, – нарешті відповіла.

Павлусь подивився на мене так пильно, по голові погладив, сказав:

– Вельми гарні мені твої коси. Коби не вогняні такі, коби не рижі, не знаю, чи так сильно горів би тобою… А так тільки гляну – й усе всередині займається вогнем. Дивись, не спали мене всього, збережи. Най тільки серце горить-не згорає, як ото грива твоя червоняста, – засміявся.

Я й собі заляскотіла сміхом.

– Чого ти? – спитав він.

– Ти так се розказав, шо я маком тебе уявила. Він теж-ка весь червоний од любові.

– Ну, от, не перетвори мене на мак, а то лиш тут на вигоні мене й бачитимеш, у букет рватимеш, удома на стіл у слоїк ставитимеш, потім карандашами малюватимеш, – усміхнено проказав він.

А мені в ту мить стало вельми страшно. Так страшно, що аж закололо в серці. Бо абищо я ляпнула язиком.

– Дурна я, не слухай, – підбігла до нього, міцно за шию обняла. Вперше так крепко.

Потом-ка[32] ми сплели той вінок кохання. Але він у нас незакінченим вийшов. Для нього треба було найбільше ромашок. Павлусь сказав: то символ юності, доброти і ніжності. То ми їх назбирали. А ще треба був цвіт яблуні, вишні, гроно калини, а між квітами – вусики хмелю, як символ розуму. То для деяких сих рослин тре’ було весни дожидатися… Але так як всього в одному такому вінку могло бути до дванадцяти різних квіток, то ми ше зібрали барвінок, безсмертник, деревій, любисток, волошки і мак… Павлусь переповів, шо йому мати сказала, мол, вінок із живих квіток захищає дівчину від злого ока, а ще – коли дівчина має його на голові, то володіє чарами.

Мені тих чарів не треба було. Бо й так, що треба для щастя, я мала.

Тільки за мамою і сестрою скучала. Але вони живі-здорові – знала. І це мене заспокоювало.

Як ішли ми додому, вийшла з хати Варця Гапониха. Помахала нам, покривилася, бо на голові моїй вінок забачила, поклекотала щось до нас по-індичому (ніхто її не розумів через оту її вроджену «вовчу пащу»), та й сховалася за дверними шторами…

Жаліла я її завсіди. Ще й мати не пускала її по маки до річки… Бідна та Варка. Невільна.

А може, я неправду кажу. Не знаю.

Поживу-побачу.

Пишу се в літі 1966 року.

Хай би колись прочитала Марія.

А я – Надія.

На сім крапка.

Поки.