Читать книгу Гордієві жінки - Жанна Куява - Страница 6

Сестри зайшли в червону кімнату. Навіть найрозкутіша поміж усіх Мія почувалася в ній невпевнено. Сіла одразу біля дверей на високий табурет, уперлася на килим, що висів на стіні й вражав пащеками лапатих маків.

– Софіє, замовляй, бо ти в нас – довгождана гостя, – почала Лія.

Найстарша із сестер, що мала округлений животик, новоутворене ластовиння на щоках, котре ще більше увиразнювало яскравість природної рудизни її волосся, старанно приховуючи невеселий вираз обличчя, мовила:

– Перша поличка, друга книжка, третя сторінка.

– Кому читати? – порівняно веселіше пролепетала Лія.

– Читай ти, Ліє, читай, люба, – відповіла сестра, спираючись об стіс подушок на другому, «своєму», а не «материному» ліжку.

– «Дівчата-українки любили прикрашати свої голови вінками, – задекламувала старша з близнючок. – Бувало, і для того, щоб освідчитися нерішучому парубку, вони в’язали вінок із волошок та польових маків. Волошка – символ простоти і ніжності, мак уселяє надію. Вважали, що любов прийде сама, коли такий вінок дівчина власноручно одягне на голову своєму обранцеві… Ще цвіт маку долучають у вінок тоді, коли в родині хтось загинув у боротьбі з ворогами. До того ж мак є символом печалі й туги», – завершила.

– Ліє, а чого ти досі того не зробила? – знічев’я заясніла усмішкою Мія.

– Що саме? – перепитала сестра-близнючка.

– Не сплела вінок із волошок та польових маків і власноручно не одягла його на голову своєму Івану Петровичу, – широко заскалилася.

Лія спершу не знайшлася з відповіддю. Але за трохи мовила:

– Мені й так нормально.

– Іти заміж, не кохаючи, можеш тільки ти, руда моя бестіє, – ніжно мовила Мія.

– Ти вже визначилася? – перепитала Лію Софія.

– Так, – відповіла та.

Дівчата примовкли.

За хвилин кілька:

– А в тебе, Міє, що нового? – звернулася до наймолодшої сестри Софія.

– Я закохана! – простягнула вгору руки й удоволено заплескала в долоні «бистріша» з близнючок.

Лія мовчки усміхнулася.

– І в кого тепер? – спитала Софія, хоч і знала, що нічого серйозного від «нетипової» сестри не почує.

– У свого викладача з вокалу, – відповіла, регочучи.

– Вокалу? – здивувалася Лія. Вона добре знала, що сестра досі вправлялася у фотографуванні, а не в співі.

– Вчора мала перший урок, – Мія метушливо закрутила вказівними пальцями руді завитки, що спадали з обох боків на її витончені плечі. – Ні, фоткати я не покину, далі робитиму те на замовлення, – додала, – але повчуся ще й співати, може, більше зароблятиму, якщо співатиму у якому-небудь ресторані.

– Баба Устя не була б у захваті від такого рішення, – відреагувала Софія серйозною. – Мати Марія – теж. Не кажу вже про діда.

– Учитель сказав, що з моїм талантом можна вже виходити на сцену! – злегка образилася Мія, проте не показала того.

– Він неодружений? – вирішила уточнити Софія.

– Якби він був неодружений, то навряд чи мене зацікавив би, – загоготала Мія. Вона знову пожартувала. Це було її улюбленим заняттям і водночас завсідною палкою-виручалкою. Дівчина мала переконання: сказане зі сміхом рідко сприймається людьми як щось серйозне, хоч і вказує на певну правду.

– Ясно все з тобою, – спокійно видихнула вагітна сестра.

– Ліє, а ти свого мужа й після весілля називатимеш Іваном Петровичем? – розширила блискучі й звеселені очі Мія. – Чи не завелика честь як для вчителя музики, руда моя бестіє? – сміючись, додала.

– Так мені зручніше, – спокійно відреагувала на сестрині кпини Лія. І хутко перевела тему:

– Софіє, а ви як із Семеном? Що у вас? – поцікавилася в заміжньої сестри.

Але Софія не насмілилася виказати правду. Мовивши: «Добре все», – запропонувала іще почитати. Бо її правда була гіркою. Аж давкою…

Як разючо три сестри були схожі зовні, так дуже вони відрізнялися характерами. Три доньки – мов три дороги. За легендою їхньої матері Марії, одна була до порад мудрих і вчинків зразкових, друга – до материнства завидного та сімейства омріяного, третя – до інтриг нескінченних і тайни манливої.

Визначишся, любчику, чого душа по правді бажає, ту дорогу вполюєш, нею життям і помандруєш. При цьому легко йтимеш, гармонію почуватимеш, щастя здобуватимеш. А коли не втрапиш на «свою» дорогу, заблукаєш у нетрях, то себе загубиш. Бо нерідне навряд коли люблячим стане, хіба під себе переіначить. Тому слухайся себе з усіх сил, придивляйся до шляхів розмаїтих. Знай, що часто вони обнадіюють та захоплюють, а коли розкриваються та інакшими виявляються, коли ти їх, мов найкрутіші течії під час сплаву підкорюєш, то розбиваються твої уявлення, ніби човен об непомічену підводну скалу, настає тоді пустка в душі й безнадія. Не легковаж, життям ідучи, любчику. Свій шлях знайди і легко йди. Бо штука[28] щастя – не в доланні складностей, а в легкості життєвої ходи.

Найстарша Софія Маковій добре знала, якою дорогою хоче йти і куди хоче нею прийти. Кохання своє хоч не хутко, та знайшла. Там, де найбільший спокій душі відчувала. У храмі. Упевнена була: не прогадає.

Лія тим часом про взаємне кохання мало дбала, вона батька своїм майбутнім дітям повсякчас шукала.

А Мія жила невгамовним фантазерством. Закохувалася в тих, хто ніколи не був би з нею. Та й не були вони такими, якими вона їх сама придумувала. Мія з реальністю мало мирилася, як і матір її колись.

Коли Софія виходила заміж, за дружок були сестри-близнючки. Гості попервах чудувалися, як же розрізнити їх, адже справді однаковісінькі, мовби в дзеркало, а не одна на одну дивляться. А врешті таки запримітили відмінність. Чи, правильніше, Софія підказку новим родичам підкинула, мовляв, ви придивіться до їхніх очей і знатимете тоді, хто є хто.

Очі в неромантичної, як зауважила була Софія, а приземленої Лії хоч зеленкуватими, як у сестри-близнючки були, проте ховалися, мов шибки за тюлем, у легкім смутку й невиразності. Так, ніби вечірню пору віддзеркалювали, захід сонця в них убачався, а не багатонадійний світанок. Лія, було, навіть написала про себе:

Іноді хочеться стати вечірньою порою. Щоб отримати надію на добре завтра. І щоб зібрати найрідніших удома за круглим столом – то найвірогідніше. Вечір бажаний, на нього чекають закохані й літні, той, хто денно працює, і діти, бо додому вернуться батьки. Вечір – затишний, теплий, пухкий, як махровий халат… Він красивий із вікна в час заходу сонця, пахне свіжою їжею з кухні… Вечір здружує, скріплює, зміцнює, садовить навпроти і зчитує погляди… розставляє крапки над «і».

Якби жінка була вечірньою порою…

Була би тоді неквапливою…

І уважнішою, й більш довірливою.

Мабуть.

Іноді я сама собі нагадую вечірню пору.

А, може, і є нею. Та тільки – зсередини.

Чи вродилася такою, чи стала…

Невідомо.

Поки.

Тим часом очі меншої Мії яскріли помітним вогником, заряджали бадьорістю. Дивлячись у них, і собі ого-го яка охота до життя невідь-звідки бралася! Щоправда, не цікавило те саму Мію, байдуже їй було зазвичай до інших. На жаль. А, може, й на щастя.

Три сестри на прізвище Маковій були яскравими та вродливими. Тільки в Софії волосся не так кучерявилося, як у молодших сестер. А от природною їхньою рудизною і вона приворожувала не менше за близнючок. Марія, їхня мати, саме шаленством вогневих кучер приборкувала за життя співочу сцену та чоловіків. Відтак і донькам ту хорошість передала, вони її до краплі успадкували.

Ще Софія злегка відрізнялася від сестер пишнішими вустами й ширшими вилицями. Інші риси обличчя – кругле личко, розльоті брови, тонкий ніс, маленькі вушка – мала такі ж, як і в близнючок.

Загалом усі три доньки Марії Маковій були дуже схожими на неї. Недаремно так залежали від її поглядів, слів та думок, хоч і переказаних кимось. Але самі дівчата про вроду та красу говорили мало. Не заведено було в родині.

Найвеселішою поміж усіх весільників була Мія. Вбрана, як і сестра, у грайливу червону сукню, причепурена, як і близнючка, приколками з яскравими голівками польового маку, що вабливо визирали з рудих прегарних завитків, вона вирізнялася легкістю в поведінці, невимушеністю, помірною розкутістю.

Лія, що мала не менш чарівний вигляд, трималася скуто. Тому хлопці, які були запрошені на весілля, здебільшого крутилися біля Мії.

Але за трохи…

Уже на котрий повільний танець Лію запрошував один і той же кавалер середнього віку й високого зросту.

– Іван Петрович, – назвався. – Бурда.

– Лія, – подала руку. – Маковій.

– Так, знаю, – відказав танцівник. – Я немало прожив і побачив, але таких шалених красунь, як ви й ваші сестри, не бачив, – мовив, не приховуючи захвату.

Лія зиркнула на партнера. Добре вгодований, крепкий, йому було десь далеко за сорок, мав густе кучеряве темнаве волосся, лише злегка присипане сивиною на скронях й укладене в акуратну зачіску. Високий лоб, вузькі карі очі, що скидалися на щурячі, коли, хитруючи, примружувалися, темні широкі брови, «бульбинкою» ніс, великі губи, гладкі щоки. Дівчина й не виснувала одразу – симпатичний її партнер чи абиякий, бо не на те зважала. Вона намірилася до нього придивитися та прислухатися, аби зрозуміти, чи влаштує він її як добрий сім’янин.

– Думаю, ви нам лестите, – відповіла на комплімент. – До того ж Софія, на мій погляд, найкрасивіша в нашій трійці, – упевнено додала, дивлячись на чарівну наречену.

Софія направду вражала красивістю, попри зовсім не юний вік. На думку сестер, вона належала до того типу жінок, котрі віку не мали. Ба навіть із віком молодшали. Ніхто не міг дати їй тридцять вісім. У Софії не було ні помітних зморшок, ні сивини, виглядала радісною й осяйною, з ніжним обличчям і гарними манерами. Істинно, як мати Марія Маковій, котра не сходила зі сцени, справді, як артистка. Чи не тому про Софію Лія була написала:

Іноді хочеться бути артисткою. Щоб отримувати якнайбільше уваги. І дарувати людям свято – то найвірогідніше. Артистками захоплюються, на них рівняються, вони є кумирами й музами…

Знайомі Софію вважають красунею.

Ми із сестрою – зразковою.

Семен, напевне, – ідеальною.

Софія себе називає звичайною.

Хоча, мабуть, часто вона почувається саме артисткою…

Та тільки – зсередини.

– Але ж Софія вже зайнята, – засміявся Бурда, і собі кинувши ласим оком на молодуху в білій приталеній сукні. Але хутко викрутився: – Ваша, Ліє, скромність і непоспішність підкорили мене особисто, – зізнався.

– Думаєте, що такий же спокійний у мене характер? – усміхнулася йому. Та щоб не видатися нескромною, чи, радше, аби не злякати нового кавалера, і собі навзаєм зізналася: – Насправді так і є.

Уже за другим танцем кавалер звернувся до Лії:

– Ми могли би зустрітися завтра чи післязавтра?

– Якщо доля, то так, – серйозно відповіла дівчина.

– А самі ви як би хотіли? – поцікавився чоловік.

– Моє бажання є чимось малим і незначним проти того, що приготувало мені саме життя, – відказала Лія. І заслухалася мелодією, під яку виводила доладні й обережні танцювальні па. Звучала пісня «Маки червоні»,[29] котру не раз чула від Мії: сестра вивчила її слова з материних записників і поклала на власну музику.

Цей не вельми зграбний, на думку Лії, погано доглянутий пан у чорному дешевому костюмі й білій невипрасуваній сорочці ніяк їй не сподобався. Чи то пак – серце Лії зосталося незворушним після їхнього знайомства. Втім, дівчина відчула: він може стати непоганим для неї чоловіком. Звідки взявся цей здогад: не бралася дошукуватися, однак немолодий вік партнера з танцю, а отже, життєвий досвід і поважність, міркувала, зможуть прислужитися їй, «приземленій», у творенні міцної родини.

Лія справді шукала насамперед батька своїм майбутнім дітям. А Іван Петрович, видавалося, доволі підходящим був для цього кандидатом.

На весіллі дівчата-близнючки познайомилися і з новими родичами – батьками нареченого Семена, набожними Вірою Василівною та Віталієм Володимировичем, сизими голубками, як про них відкликалася сестра Софія, пенсіонерами. А ще з їхнього донькою, Семеновою молодшою сестрою Олею. Ця дівчина, років двадцяти восьми, від природи була непримітною, тому надмірна косметика, яку вона використала для весільного макіяжу, впадала в очі передусім. Ні, близнючки та Софія подібних переборів собі не дозволяли. Та й не зрівнятися було з ними повновидій і безформній Ользі.

Із весілля Софія поїхала до свекрів. Вони жили в невеликому приватному будинку.

– Ну, все, будьте розумницями, – побажала новоспечена дружина сестрам-близнючкам.

– Бережи себе, Софіє, – майже одноголосно прощебетали вони навзаєм.