Читать книгу Гордієві жінки - Жанна Куява - Страница 5

Кімнат у житлі було три. У дитячій – так дівчата називали найменшу – оселялася вертлява Мія. Їй на просторі не залежало: аби лише диван, стіл, комп’ютер, навушники й музика. Це все якраз поміщалося в куценькій конурці з вузькою шибою і тусклими голубуватими стінами, що були цілковито заклеєні застарілими й пожовклими малюнками – портретами всіх тутешніх «хатніх жінок», які за життя намалював простим олівцем дід Гордій.

«Та-а-а-ак, – лише раз, було, роздратувалася Мія через малі розміри своєї кімнатчини, коли намірилася розкласти на долівці зроблені на замовлення великі світлини з весілля колишньої однокурсниці, а місця забракло. – А за життя діда-баби нам вистачало тут місця всім трьом», – зчудувалася.

Лія жила тепер у дідівській спальні, як її називали здавна, – просторішій, але й прохолоднішій кімнаті. Холоду, зокрема, додавали незвичні, як для стін відпочивальні, темно-зелені шпалери з різноманітними закарлюками коричневого тону. Все це в бурхливій Ліїній уяві скидалося на дрімучий ліс. Утім, він аж ніяк її не лякав, а навпаки відгороджував та захаращував від частих лих і несподіванок навколишнього світу. Лія була великою самітницею. Як і Мія. Як і Софія. Бо такою була їхня мати Марія, – зі слів баби Усті.

У Ліїній кімнаті стояло древнє широчезне двоспальне ліжко з бордовими, покритими тривким лаком, дерев’яними бильцями. Дві тумбочки із такого ж довговічного матеріалу із золотавими відмичками тулилися з обох його боків. Далі два м’які крісла з твердими підлокітниками й вишневими картатими накидками. Все це було ще предківське, але добре збережене. Як і широка тридверна лакована шафа, трельяж із трьома високими, по боках рухливими дзеркалами й чотирма відсувними шухлядами. А ще книжкова тонкостінна п’ятиярусна етажерка з найбільшою кількістю «педагогічних» видань та книжок 1970-1980-х років випуску, дебела швейна машинка, над якою висіла невеличка квадратова шафка з різними «дорогоцінними» документами і паперами, та письмовий стіл. Сідаючи за нього, Лія часто уявляла бабу Устю, яка теж перевіряла зошити та атласи, й теж – «первачків-третячків»: була вчителькою початкових класів.

А от до зали, у якій донедавна жила найстарша Софія, близнючки заходили рідко. По-перше, тому, що саме в ній померла їхня мати Марія. А по-друге, була ця кімната дещо незвичайною. Дівчата називали її червоною. Через те, що скидалася вона на міні-музей польових червоних маків. Ці квіти майоріли тут зі стін, красувалися на шторах, скатертинах і покривалах, стояли у вазах, визирали з картин, малюнків, вишиваних рушників та обкладинок безлічі брошур і книжок, що були акуратно складені на полицях заскленого серванта. Їхня мати Марія, з розповідей баби Усті, обожнювала суцвіття маку і з самої юності вирішила з ними не розлучатися, обладнавши кімнату під справжній луг. Щоправда, штучний. Вона скуповувала в книгарнях усілякі книжки, де згадувалися ці квіти, й власноруч списала до трьох десятків товстих зошитів почутими чи то з радіо, чи з телебачення, чи від когось із людей оповідками, легендами, прислів’ями та віршами про мак. Навіть постіль юна Марія мала з маками. І паласи на долівці. Все повторювала, що вірить: рай на небі схожий на заквітчану макову долину. Тільки живу, а не «підробну», як у її кімнаті. Таку, яку вона бачила геть малою «в діда на Волині»…

То все, знову-таки, слова Устини Маковій, яка розповіла внучкам і те, що спершу вона з дідом Гордієм насторожилися через дивне захоплення доньки Марії, а врешті списали все на її творчу артистичну натуру. Марія «хутко після науки» подалася концертувати «по всьому Союзу», і відтоді в цій кімнаті ніхто не порядкував.

Сестри не насмілювалися розпочинати перестановки чи генеральні прибирання, цінували неньчин світ, не порушували його, берегли, як уміли й могли. До того ж Софія теж надзвичайно любила квіти маку, зокрема й малювати.

Марія Маковій, їхня мати, була жінкою, зітканою з тайни. Тайною була помережана й навхрест переплетена. Мовби гобелен якийсь, а не людина! Доньки її практично не бачили, а як бачили, то й підійти боялися, – такою далекою і неземною-красивою вона їм здавалася.

Жінка й собі ніжністю доньок не радувала, обіймами не балувала. Заходила в хату, як на сцену, й зникала за дверима, ніби за кулісами. На роки… Діти й підвестися не встигали з твердих табуретів. Була матір – і нема більш.

Так і жили рудоволосі дівчата: від приїзду неньки до її від’їзду. Хоча нічого їм те не давало, окрім розпачу й болю, щоправда, прихованого…

Про матір, крім діда, ніхто вдома вголос не говорив. А позаяк баба Устя, добра й терпляча душа, тільки любляче про доньку Марію відкликалася, то й дітям прищепила схожі до неї почуття. Дівчата щиро вірили в усе, що про неї дізнавалися, – бо вибору не мали. Зрештою, й самі від неньки не вельми відставали: кожна свою чудність мала, та не всім її виказувала. То так дід Гордій про онучок казав. Як і про Марію, «невдячну» й «абияку» доньку.

Одно слово, матері діти не знали, але любили її. Хтозна й чого? Як ото й діда. Не мали іншого, то любили, якого мали. Бо, як часто тепер повторювала Лія, свій, рідний, а отже, любимий. Як до нього по-іншому ставитися? Треба ж когось у житті та й любити.

І ще одна причина такої прихильності до матері-зозулі була в дівчат. Це – розповіді про неї. І баба Устя, і найстарша Софія вміли так переповісти все, що знали про таємничу Марію, з таким захватом те зробити, що в близнючок і сумнівів не виникало – захоплюватися жінкою, яка чомусь не живе з ними й бачить раз у п’ятилітку, чи, може, ненавидіти. Все, що треба було знати малим про неньку, вони знали. На цім і крапка. Головне, що мама є. І вона їх, певна річ, любить.

Так мати Марія і жила з дітьми – у їхніх думках та серцях. Не треба й поруч бути.

Ну, а оцього баба Устя внучкам не розказувала, вони самі дійшли й збагнули, що простакуватістю Марія не вирізнялася, маючи гарну вроду й успішну співочу кар’єру, заміж, як більшість із її колежанок і як належало, не поспішала, хоч пребагато разів кликали її туди завидні женихи.

Хто є батьком дівчаток – одній Марії було відомо. Про нього мовчала вона, про нього не знав ніхто.

«Дивачка», – так називали Марію знайомі. Але то її не обходило. Просто не подобалося Марії жити як усі. Змиритися з життям, яке спостерігала навколо, не мала бажання, тож творила власний світ, у якому почувалася комфортно. Оголосила, так би мовити, реальності війну. Крутила життям, як їй серце веліло, і докрутилася…

Тільки…

То так збоку думається.

Насправді зазвичай інакше.

Довідавшись про невиліковну хворобу, Марія нарешті приїхала в батьківську хату. Була мовчазною, як підступна біда, відчуженою, малопояснимою. Захованою в себе, ніби в мушлю. «Як уродилася гобеленом, так ним і вмерти зібралася», – сказав би хтось менш совісний, та не було таких довкола.

Проте одного дня запросила Марія до себе в кімнату доньок. Дівчата якраз із весняного Криму вернулися, себто близнючки мали по п’ятнадцять, Софія – двадцять сім.

– Софіє, – ворушила вустами знеможена жінка, – проситиму, щоб ти не просто була мудрою і терпимою. Не оцінять того всі. Прошу, щоб про себе не забувала думати, для власної вигоди своїм розумом користалася, – мовила незрозуміле. – Чуєш?

– Чую, – тихо відповіла Софія.

– Ліє, – перевела погляд на другу доньку. – Ти, коли заміж вийдеш і чоловік не шануватиме, за діток, яких йому народиш, не цінуватиме, не терпи, чуєш?

– Чую, – послухалася більша[12] з близнючок.

– Міє, – дивилася тепер на найменшу дитину, – загадковості своєї не втрачай, тільки в деяких, вельми особливих випадках старайся відкриватися. Ти сама той момент уловиш, коли треба буде привідкрити душу. Але не показуйся наскрізь нікому, чуєш?

– Чую, – відказала й найменша.

– Справжність – приваблива, але не завжди виправдана, – додала недужа Марія.

Доньки заслухалися нею уважно. Хоча більше зчудувалися. Нарешті вони біля матері так близько. Але навіщо прикипати до неї всім серцем, якщо вона однаково втече від них, як то було завжди. І нічого, що тепер зробить те назавжди. Їм не звикати.

– Правда є завжди і всюди, тільки мало кому вона щастя приносить, тому рідко кому потрібна, – розговорилася Марія, тереблячи сухими пальцями дрібні ґудзики на своїй байковій льолі, так, ніби спішила встигнути найважливіше донькам перед смертю сказати. – Правда часто ранить, навіть убиває, а ще людей навіки розлучає… Правду знати хочеться над усе на світі, а, дізнавшись, забути її всім серцем стараєшся. Бо правда добра тільки для когось одного. Вона егоїстична і жорстока, навіть коли йдеться про любов.

Дівчата переглянулися. До чого їхня матір хилить?

Марія продовжила:

– А любов потребує зважування: ти мене більше любиш, чи я тебе? Ви на мене тут удома сильніше чекали, чи я до вас дужче з чужини спішила? А якщо не спішила й не приїздила, то чого? Може, правду якусь боялася виказати? Чи від правди якоїсь ховалася в закордонах? При всякій відповіді ми лишимося засмучені, незадоволені або навіть роздавлені, як жаби дідовими чобітьми. Так теж буває, щоб ви знали, – примовкла на мить. Її схудлі хворі руки затрусилися. Як і губи. Але вона не зронила сліз, хоча скидалося, ніби до того йде. Тільки попросила Софію подати попити. Ковтнувши води, заговорила знову:

– Правда не жалує і не щадить. Вона, буває, життя з ніг на голову перевертає, тож рідко для кого корисна. Шукати її – то як себе з’їдати. Знайти її – то про себе забути. Тривога вже не дасть себе почути. Жити з правдою мовчки – нестерпно, повірте, – повела далі. – Не сказати її – страшна мука одного. Розказати – вже багатьох. Тож мусиш вибирати… А вибір невеликий…

У брехні – затишніше, з нею легше й простіше. Хто в незнанні живе, у того серце здоровіше. Менше знаєш, ліпше спиш – так спрадавна говорять. Тому здогадуватися – то для жінки природно, а старатися докопатися до правди – загрозливо. Треба добре подумати, перш ніж когось про щось розпитувати. Навіть коли ви готові почути правду, знайте, що вона – несподівана. Чи справитеся з отим новим знанням? Чи не пожалкуєте, отримавши бажане? Але й іншого не забувайте, – Марія заговорила настирно. – Не знати правди не означає, що її немає. Вона є, завжди й у всьому. Чуєте?

– Чуємо, – відповіли всі три сестри разом.

– Можна жити в неправді, про себе лиш дбаючи, а можна – з правдою, інших від неї оберігаючи, – ще додала. – Я, – чутко слину ковтнула, – вибрала друге, – сухо проказала. – Знайте, що не ради себе те зробила. І, знайте, що ви… дуже-дуже дорогими для мене все життя були, – примовкла. – Втомилась я, – прохрипіла. – Ідіть, завтра ще поговоримо.

І справді на завтра дівчата знову сиділи біля материного ліжка.

– Почитайте мені, мої хороші, – мовила Марія без усяких передмов і роз’яснень. Вона лежала в «маковій» постелі, багряні кольори відтінювали на її сухому й висохлому обличчі широкі рівчаки ніби справжньої крові. Здавалося, ще мить – і Марія вкриється з головою пурпуровою рідиною, розіллється, мов річка, й захлинеться, як берег, улюбленою червоністю. Але так не сталося. Жінка далі нерухомо лежала, накинута напірником із лапатими квітами, й ніжно погладжувала кожну макову голівку кістлявими долонями. Де й поділася виразна врода з її худого обличчя. Одне, що й при смерті не змінилося, – волосся. Воно було яскраво-рудим, густим і кучерявим.

– Друга шафка, четверта поличка, шоста книжка, восьма сторінка, – видала кволо Марія.

Софія встала, підійшла до горіхового шифоньєра, хутко відрахувала й натрапила на вказану брошуру. Вернулася, сіла поруч, прочитала:

– «Молодий поет Степан Будний, що відійшов на зорі життя, за кілька місяців до смерті, передчуваючи трагічну неминучість, записав у щоденнику: “Часто мені сниться долина червоних маків. Я йду по ній, а маки доторкуються аж до колін і обпікають. Такі гарячі. Над головою дзвенить небесний дзвін. Він став білим од розпеченого сонця. І ллється згори музика білого світла. Воно затоплює мене. А стежка під ногами тепла-тепла. Коли це було? У дитинстві чи минулого літа? Але й досі сняться мені червоні маки. Гарячі, як справжня поезія, народжена великим серцем. І я забуваю про свою недугу, про свої фізичні і душевні болі…”».[13]

– Гарно, – злегка усміхнулася Марія.

– Ліє, тепер ти, – звернулася до другої доньки. – Перша шафка, перша книжка, перша сторінка.

Лія взяла потрібну книжку. Поки верталася, ненька зауважила:

– Це одна з моїх найперших «макових» покупок. У Києві по дорозі, що веде на книжковий ринок, її продавав один старий, сказав, що хоче на хліб уторгувати грошей, – притихла.

А за мить:

– Одному хліб за насолоду, іншому – книжка, – додала. – Одному гроші для заспокоєння, іншому – вірші чи квіти, – зворушила вустами півусміх. – Так завжди. Різні в кожного потреби, бо всі ми різні. Хай навіть рідні сестри. І кожному добре за різних обставин… Читай, Ліє, – попросила.

– Добре, – відповіла близнючка й стала провадити чітко й виразно:

– Міє, ти теж почитай, – попросила недужа, лишивши прочитане Лією без коментаря. – Візьми на полиці із зошитами той, що в червоній обгортці. Перша сторінка, – сухо скомандувала.

Мія мовчки виконала прохання, у нотах якого вчувався наказ.

– «Легенда «Долина червоних маків», – порівняно тихо й нечітко почала читання. – Її записав 1980 року Петро Медведик[15] у селі Шили Лановецького району Тернопільської області від семидесятилітнього С. Васильчука».

– Міє, трохи голосніше, – втрутилася мати.

– Добре, – відказала донька й далі читала гучніше, хоча й ковтала по ходу деякі слова. – «За селом Шили колись буяв розлогий степ. Щоранку вівчар звеселяв його піснею. А ще цією піснею він кликав на побачення кохану дівчину. Вона крадькома від злого батька-багатія приносила вівчареві їжу. І почувалася щасливою в розмовах із хлопцем, а відтак у його пестощах…

Одного дня не прийшла до вівчаря його любка. Не з’явилася вона й назавтра, і на позавтра. Засумував хлопець, грав-вигравав, виводив свої співанки, кликав кохану, та її не було.

Запитав вівчар у степу, чому не приходить кохана, але той лише тяжко зітхнув і похилив трави. Запитав у сонця, та воно пустило знічев’я світлий промінець і сховалося за хмару. Вівці теж збилися докупи. Сумно стало в степу, туга важка й на душу хлопця скотилася…

Довго ходив іще колами вівчар, усе співав-докликався любої дівчини – степ лише трави додолу схиляв…

Лихий батько-багач покарав доньку: звелів не ходити в степ. Затужила вона. Просили їсти – не йшла. Хіба плакала, коли чула пісню коханого… Наостанку попросила, щоб поховали її в степу серед запашних трав. Очі її кapі висохли з горя й сліз уже не мали. Так і померла в журбі зі словами кохання на вустах.

А в степу припав вівчар до коханої, поцілував від душі, на руки схопив і поніс тими місцями, де вони кохалися. Зранене його серце взялося стікати кров’ю, кожен кривавий слід палав за ним вогняними барвами. Зачервоніло довкола по долині… І виросли по тих слідах червоні маки.

Там, де колись буяв розлогий степ, тепер долина червоних маків».[16]

У кімнаті запала тиша.

Марія прикрила очі, тереблячи кволими пальцями цвітне простирадло.

Дівчата й собі не сміли мовити ні слова – очікували, що далі звелить ненька. Хоча навіщо всі ці читання, вони не розуміли.

– Софіє, знову ти почитай, – урешті заговорила хвора. – Тільки дещо інше, – додала трохи бадьоріше.

– А ви не втомилися слухати? – перепитала найстарша з доньок.

– Ні, це мені навпаки помагає, – відповіла на те Марія, зауваживши, що досі ніхто з дівчат так і не назвав її матір’ю.

– То що читати?

– П’ята шафка, п’ята полиця, п’ята книжка, п’ята сторінка.

– «Ми найчастіше уявляємо мак із червоною чи білою квіткою, – читала Софія. – Та серед Гімалайських гір протягом трьох тижнів цвіте голубий мак… На півночі нашої планети цвітуть жовті полярні маки. За коротке літо вони не встигають відцвісти, тому часто їхні квітки можна побачити в льодяному панцирі. Треба мати велике бажання жити, щоб цвісти навіть під кригою»,[17] – завершила.

– Міє, – Марія зненацька занервувала, з її горла виривалися хрипи, а через напруження вени на руках посинішали. – У шкатулці, тій, що стоїть на серванті, є два ключі, візьми їх, більшим одчини шухляду в столі, другим – верхній столик[18]… Там лежить зошит у чорній обгортці. На ньому білими буквами наклеєний напис: «Для Марії», – попри хворобу ця жінка вражала доброю пам’яттю. – Візьми його, – попросила, – і хай Лія прочитає мені звідтам, – закашлялася, – хай прочитає найперше оповідання. Здається, «Дідо Вітер» воно називається… Вони там усі від руки написані, може, не дуже розбірливо, – уточнила, – але хочу, щоб ви мені його прочитали.

– Добре, – скорилася наймолодша з доньок. Мія знала, що її незугарне читання багато кого не влаштовувало ще з дитинства.

Тим часом сестра-близнючка Лія вкотре взялася читати виразно, мов була диктором на телебаченні. Саме телеведучою вона потайки мріяла стати, та не судилося. До того ж, почувши материні «передбачення» та напучування щодо її сімейства й материнства, вирішила одне: тільки-но трапиться їй заміж, то присвятить себе сім’ї та дітям.

Зошит, який узяла в руки, був старим і пошарпаним. Почерк, котрий старалася розбирати, був схожий на дитячий – нерівний, закарлючений. «Як материні руді завитки», – аж пурхнула нізвідкіль думка.

Лія виразно прочитала:

Дідо Вітер

Десь було, мусить,[19] дванадцять часов. Дідо приніс до хати воду з колодязя, сказав:

– Сіно одсиріло в покосах – до дощу.

Я малювала коло вікна букет маків. Тих, шо мені Павлусь учора надвечур приніс. Вони зараз-ки[20] стояли на столі, то я їх карандашами змальовувала.

Я дідові одказала:

– Так, буде сьогодні дощ, бо ворони вельми каркають – тож-ка до негоди.

– Сіна шкода, – відказав дід. – Третий день мочиться, а вже ж пущі[21] сухе було…

– Висохне, тільки б із чортом танцювати не пушло,[22] – я засміялася.

Дідо теж-ка зареготав.

Ми не раз так дне-другого веселили шутками всякими.

Чортовим танцем бурю називали. Тоді вона справді крутила-вертіла. Ох, шуму наробила! Сіно розколошкала, гєт[23] покрутила…

Дідо сказав:

– Хтося в окрузі знов-ка вмер, сам собі віку вкоротив.

Я таке знала: коли вихор крутить, то хтося або в нашому селі, або в сусідському повісився чи втопився. Таке в нас тут-ка часто буває…

А ще буря не на шутку розходилася тогді, коли недобра людина на той світ одходила, або та, що з чортом зналася, або знахур чи знахурка…

То ми й сього разу подумали з дідом: покрутить ся буча і стихне, як покійника похоронять.

Але тогді крутило до самого вечора. Ще й уночі. Тільки на ранок успокоїлося.

Ми з дідом у хатині повсякчас були. Аж незвично було, що дідо вдень лежить. А він лежав. З Євангєллю і в окулярах.

А тогді, як ото тільки почало дощити, ще вдень, коло дванадцяти, дідо засміявся:

– Шо, знов по мак із Павлусем на вигун ходила?

– Ну, – не збрехала я. Хоч застидалася.

– Ше років із три, та й поженитеся, – сказав дід.

– Вже мона буде? – я розчервонілася. Думала, у п’ятнадцять літ замуж мене ше не пустить.

– Як по науку в город їхати не схоч, то підеш замуж. Бо тиї, шо по науку в місто їдуть, тиї замуж в пітнадціть не йдуть. А тиї, шо городами їдними живуть, ще з-пуд стола полоти буряки з морквою йдуть, і гинчого життє не знають-не бачили й знати-бачити не хочуть, то тиї йдуть.

– А ви-те як хочете, діду? – спитала я.

– А ти сама як хоч? – подививсь на мене.

– Ше не знаю, – сказала я.

– Ну, то за два роки взнаєш, – рішив дід.

І ще таке сказав:

– Але замуж тре’ йти по любови, коли найдужче кличуть і найбільш хочеться. Бо юна любов – то як свіжий буханець. Вийняв із печі і з’їсти хочеться… З’їв – і ситий цілий день. На завтра сей хліб – уже другий. Їси, бо свіжого нема… Так і любов: кожна друга менш жадана і менш нею ситишся, ніж першою. Тому за першу любов найлучче замуж йти.

Дідо бачив: я Павлуся любила…

…як і свіжий хліб.

І замуж тільки за Павлуся вийти хтіла…

Тогді дідові я таке відказала:

– Я би хтіла і розумом багатіти, і душею не бідніти. Бо в наших людей чось[24] так рідко виходить.

– Хай у тебе вийде, – побажав мені дід.

– Діду, генде Варці Гапонисі, майже меї[25] однолітці, мати Євка не дає маки на вигоні збирати…

– Їхнє діло, – відказав дід.

– Ви мені того не забороняєте…

– Шо в цім пустого?

– Я даже з Павлусем на вигун ходжу, і ви не бороните, – я дальше свеми[26] думками ділилася.

– Не в любові зло, а в неволі, – видав дід.

– Ви, діду, як вітер із моїх думок, – зізналася я.

– То – який? – спитав він.

– Ви колись мені казали, шо люди вітер пояснюють так: на чотирьох сторонах світу стоять чотири великих чоловіки з довгими вусами й міцними губами і постійно дують один на одного. Якщо котрийсь із цих велетнів дме сильніше за гинчих,[27] то з того боку й буває вітер…

– Ше кажуть, шо вітер – то чоловік із великими вусами, прикований за руки й ноги до скелі великими ланцюгами. То коли поривчасто надворі дме, то так той чоловічисько крепко дихає, бо пут позбутися хоче…

– Бо нікому не добре в путах, – мовила я на те.

– Тому й біда велика від неволі, як буває од сердитого сильного вітру, – відказав дід.

А перегодя спитав, кумедно так, хитро з окулярів зирячи:

– Ти ж не віриш в сі казки?

– Нє, – правду сказала я і розсміялася.

Ми багато всього з дідом чули і знали, на природу частіше зважали, але тільки одним собі довіряли… Погодили: лиш той у чужому відповіді шукає, хто в собі сил і знань не має, собі не довіряє.

Але ми любили з дідом усякі казки складати, всякі прикмети з правдою звіряти…

Я тоді сказала дідові:

– У моїх думках вітер лагідний, як і ви, і моргає він одним вусом, як і ви.

– Лиш одним?

– Так, одним. Бо як двома, то вже бути бурі, – відказала я й зайшлася сміхом.

Дід і собі зареготав. Вусом моргнув. Ніби вітер.

Звідтоді так і звала його – Вітром.

Вільним був мій дід. І я – коло нього.

Пощастило нам.

А вихор і справді неспроста теї ночі крутив: Варки Гапонихи баба в сусідньому селі вмерла – довго відійти не могла, мучилася. Про неї казали всяке, а що з того правда, що брехня, не знав ніхто.

Нам із дідом теж то було неінтересно. Всякі люди є, і всяких треба. Так кажуть.

Пишу се в літі 1965 року.

Щоб колись прочитала Марія.

А я – Надія.

На сім крапка.

Поки.

– Вільний Вітер і мені скоро буде за діда, – дивне мовила Марія. І попросила дівчат лишити її на самоті.

За кілька днів Марія померла. Було їй тоді сорок п’ять. Її доньки Софія, Лія та Мія, котрі й так жили без опіки своєї неньки, зосталися з пристаркуватими дідом і бабою. Але й вони пожили недовго: через п’ять років, на сімдесят шостому році життя, не стало діда Гордія. Іще через два з половиною, у сімдесят три, за ним пішла баба Устина, у дівоцтві Лозова.