Читать книгу Секретна інформація - Карен Кливленд - Страница 3

– ПОГАНІ НОВИНИ, ВІВ.

Я чую голос Метта. Такі слова можуть налякати будь-кого. Проте інтонація заспокоює мене. Безтурботна, вибачлива. Поза сумнівом, ідеться про якусь прикрість, але нічого катастрофічного. Якби трапилося справжнє лихо, його голос був би серйознішим. Він завершив би фразу, вжив би повну форму мого імені: «Я маю для тебе погані новини, Вівіан».

Затиснувши слухавку між вухом і плечем, я розвертаю стілець до іншого боку вигнутого столу, ближче до комп’ютера, над яким височіють полиці з документами. Я спрямовую курсор на совоподібну іконку на екрані й двічі клікаю. Якщо це виявиться тим, про що я думаю, – а я знаю, що не помиляюсь, – доведеться набратися терпіння й трохи зачекати.

– Елла? – питаю я, переводячи погляд на один з її малюнків, прикріплений кнопками до високої стіни мого кабінету. Яскравий спалах посеред сірого моря.

– Сто градусів1.

Я заплющую очі й глибоко вдихаю повітря. Ми чекали цього. Дитячий садок підкосив вірус, унаслідок чого половина одногрупників Елли занедужала. Її хвороба була питанням часу. Чотирирічні діти не можуть похвалитися міцним імунітетом. Але чому це сталося саме сьогодні?

– Ще щось?

– Ні, єдина проблема – висока температура. – Він витримує паузу. – Вибач, Вів. Вона здавалася здоровою, коли я привіз її туди.

Я з натугою ковтаю, ігноруючи клубок у горлі. Киваю головою попри те, що Метт не бачить мене. У будь-який інший день він заїхав би за нею. Він може працювати вдома, принаймні теоретично. Я не можу, тим паче, що я використала всі відпустки й відгули, коли народила близнюків. Однак сьогодні він має відвезти Калеба до міста – наш син проходить останні медичні обстеження. Протягом багатьох тижнів я почувалася винною через те, що вони поїдуть до лікарні без мене. А сьогодні я не зможу супроводжувати їх, але все одно використаю відгул, якого в мене немає.

– Я буду там за годину, – кажу я.

Згідно з правилами закладу, ми повинні забрати дитину не пізніше, ніж за годину після їхнього дзвінка. Враховуючи відстань до дитячого садка й дорогу до моєї машини, – вона припаркована на одній із віддалених стоянок Ленглі, – я маю близько п’ятнадцяти хвилин, аби завершити роботу на сьогодні. П’ятнадцять хвилин, що не увійдуть до мого негативного балансу.

Я позираю на годинник у нижньому кутку екрана – сім хвилин на одинадцяту. Потім мій погляд перестрибує на філіжанку кави зі «Старбакса», що стоїть біля мого правого ліктя. З отвору у пластиковій кришці піднімається цівка пари. Я зробила собі подарунок на честь довгоочікуваного дня, запаслася «пальним», що зарядить мене енергією й дозволить перетерпіти години нудної роботи. Я витратила дорогоцінні хвилини на стояння в черзі замість того, щоб витратити їх на перегляд файлів. Треба було вдовольнитися традиційною кавою з шиплячої кавоварки – несмачним пійлом із погано розмеленими зернами, що спливають нагору.

– Саме так я і сказав їм. Що ти приїдеш до школи за годину, – мовить Метт. Насправді йдеться не про школу, а про дитячий садок, де троє наших молодших дітей проводять свої дні. Але ми називаємо його «школою» відтоді, як Люку виповнилося три місяці. Я десь вичитала, що це допоможе змиритися з розлукою, послабити почуття провини, викликане необхідністю залишати дитину на вісім-десять годин. Хоча хитрість не спрацювала, ми й досі вживаємо слово «школа». Непросто позбутися давніх звичок.

Знову зависає пауза, і я чую белькотіння Калеба на задньому плані. Я прислухаюсь, усвідомлюючи, що Метт робить те саме. Ми ніби змовляємось нашорошити вуха. На жаль, я розрізняю лише голосні звуки. Він досі не вимовляє приголосні.

– Я знаю, що сьогодні – особливий день…– зрештою мовить Метт і затинається.

Я звикла до цих незавершених фраз і багатозначних натяків. Я завжди підозрюю, що хтось підслуховує нашу розмову. Росіяни. Китайці. Ось чому, коли виникає якась проблема, Метт телефонує першим і висловлюється обережно. Я не хочу, щоб вороги знали особисті подробиці, пов’язані з нашими дітьми.

Називайте мене параноїчкою або звичайним працівником ЦРУ.

«Особливий день» – усе, що відомо Метту. Він нічого не знає про мої марні спроби виявити російську шпигунську мережу. Він не знає, що я розробила план, спрямований на встановлення осіб, задіяних у програмі з високим рівнем секретності. Знає тільки, що я чекала на цей день упродовж багатьох місяців. Сьогодні я з’ясую, чи отримаю якусь винагороду за два роки важкої праці. Я дізнаюсь, чи маю шанс на просування по службі, якого ми відчайдушно потребуємо.

– Так, – відказую я, рухаючи мишкою туди-сюди й спостерігаючи за тим, як завантажується «Афіна»; курсор набуває форми таймера. – Обстеження Калеба – ось що найважливіше.

Я переводжу очі на яскраві дитячі малюнки, пришпилені до стіни. Сімейний портрет, зроблений Еллою, – шість круглих щасливих облич, руки та ноги нагадують тоненькі палички. Малюнок Люка вийшов складнішим. Він зобразив одну людину, виділивши товстими нерівними штрихами волосся, одяг і взуття. Внизу написано великими жирними літерами «МАТУСЯ». Люк намалював це в період захоплення фільмами про Супермена. Я – його героїня. Одягнена в плащ і футболку з літерою «S». Гордовито стою, вперши руки в боки. Суперматуся.

Я відчуваю звичне стиснення в грудях, непереборне бажання заплакати. Дихай глибше, Вів. Дихай глибше.

– Мальдіви? – пропонує Метт, і на моїх губах мимоволі з’являється усмішка. Йому завжди вдається розважити мене саме тоді, коли це найбільше потрібно. Я дивлюсь на нашу світлину, що стоїть на краю мого робочого столу. Моя улюблена весільна світлина, зроблена майже десятиліття тому. Ми обоє виглядаємо такими щасливими, такими молодими. Ми давно планували поїхати до якоїсь екзотичної країни на десяту річницю весілля. Звісно, наразі про подорожі навіть не йдеться. Але ми веселимось, уявляючи гіпотетичні маршрути. Так, це весело й водночас сумно.

– Бора-Бора, – кажу я.

– Непоганий варіант. – Він замовкає, і до мене знову долинає белькотіння Калеба. Суцільні голосні звуки. А-а-а-а-а. Подумки я підраховую, скільки місяців минуло відтоді, як Чейз почав вимовляти приголосні. Я знаю, що не треба порівнювати їх. Усі лікарі радили мені не робити цього, але я не можу втриматися.

– Бора-Бора? – з удаваною недовірою вигукує хтось за моєю спиною. Закривши слухавку долонею, я розвертаюсь. Це Омар, мій колега з ФБР. Його обличчя виражає жартівливий подив. – Тобі буде важко пояснити такий вибір Управлінню. – Він розпливається в усмішці. Його настрій, як завжди, передається мені, і я усміхаюсь у відповідь.

– Що ти тут робиш? – питаю я, все ще прикриваючи слухавку. Калеб белькоче мені у вухо. Цього разу він переключився на звук «о». О-о-о-о-о.

– Зустрічався з Пітером. – Він підходить на крок ближче й обпирається об мій стіл. Крізь його футболку я бачу обриси кобури пістолета, прикріпленого до стегна. – Може, це просто збіг, а, може, ні. – Він позирає на екран мого комп’ютера, і його усмішка потроху згасає. – Ми ж домовлялись на сьогодні? На десяту ранку?

Я дивлюсь на темний екран, на курсор, що завмер у вигляді таймера.

– Так, ми домовлялись на сьогодні. – Белькіт Калеба припиняється. Я відкочую стілець трохи вбік і прибираю долоню зі слухавки. – Любий, я маю бігти. Прийшов Омар.

– Передай йому привіт від мене, – каже Метт.

– Обов’язково.

– Я люблю тебе.

– І я тебе, – поклавши слухавку, я розвертаюсь до Омара, який усе ще сидить на моєму столі; обтягнуті джинсами ноги схрещені на рівні щиколоток. – Метт передає тобі привіт, – кажу я.

– Он воно як! Це з ним ти зібралася на Бора-Бора? Плануєте відпустку? – Він знову розпливається в широкій усмішці.

– Теоретично, – відказую я, видавши слабкий смішок. Ця відповідь лунає достатньо жалюгідно, аби мої щоки залив рум’янець.

На якусь мить він затримує на мені погляд, але, на щастя, швидко відводить очі й коситься на свій зап’ясток.

– Ну добре, вже десять хвилин на одинадцяту. – Тепер він схрещує щиколотки іншим чином й нахиляється вперед. На його обличчі читається неприховане збудження. – Що ти знайшла для мене?

Омар займається цим довше, ніж я. Щонайменше десятиліття. Він шукає «кротів» у США, а я намагаюсь викрити тих, хто керує шпигунською мережею. Жоден із нас не досяг успіху. Його незгасний ентузіазм завжди дивує мене.

– Поки що нічого. Я навіть не встигла продивитися файли. – Я киваю на екран, де завантажується програма. Наступної миті переводжу очі на чорно-білу світлину, прикріплену до стіни, неподалік від малюнків моїх дітей. Юрій Яков. Товсте обличчя, на якому застиг суворий вираз. Ще кілька натискань на мишку, і я увійду до його комп’ютера. Я зможу бачити те, що бачить він, читати те, що читає він, ознайомитись з усіма файлами. Маю надію, що мені вдасться довести, що він – російський шпигун.

– Хто ти, дівчино? І що ти зробила з моєю подругою Вівіан? – усміхаючись, питає Омар.

Він справедливо докоряє мені. Якби я не стояла в черзі до «Старбакса», я б відкрила програму о десятій і мала б кілька хвилин, аби проглянути її. Я знизую плечима й указую на екран:

– Я працюю. – Я киваю в бік телефону. – У будь-якому разі нам доведеться зачекати. Елла захворіла. Мені треба відвезти її додому.

Він драматично зітхає.

– Біда з цими дітьми! Постійно крадуть наш час.

Якийсь рух на екрані привертає мою увагу, і я підсуваю стілець ближче. «Афіна» нарешті завантажилась. Звідусіль спалахують червоні банери. З’являються низки слів – кожне вказує на ступінь контролю й секретності інформації. Що довший текстовий фрагмент, то вищий ступінь секретності. Цей фрагмент є надзвичайно довгим.

Я клікаю на одне попередження, потім – на інше. Кожен клік – вираження моєї згоди. Так, я знаю, що отримую доступ до секретної інформації. Так, я знаю, що не можу оприлюднювати її – інакше надовго сяду у в’язницю. Так, так, так. Мерщій покажіть мені інформацію!

– Там щось є, – каже Омар. Я згадую, що він тут, і краєчком ока позираю на нього. Він навмисно відвертається, уникає дивитися на екран, поважаючи мій особистий простір. – Я це відчуваю.

– Сподіваюсь, – бурмочу я. І це правда. Хоча я знервована.

Моя стратегія ґрунтується на припущеннях. Суцільна лотерея. Я створила приблизний портрет куратора, спираючись на наступні дані: місце навчання, спеціальність, академічні ступені, улюблені банківські центри, подорожі до Росії та інших країн. Орієнтуючись на цей портрет, я визначила п’ять осіб, які найбільше підходили на роль куратора. Ймовірні кандидати.

З першими чотирма підозрюваними я помилилась, а відтак подальше використання програми опинилося під загрозою. Все залежить від Юрія – п’ятого номера. Проникнути до його комп’ютера виявилося найважче. Я була певна, що саме з нього треба було починати.

– Навіть якщо нічого немає, – зауважує Омар, – ти зробила те, що не вдалося нікому. Найближче підійшла до мети.

Пошук кураторів – наше останнє нововведення. Впродовж багатьох років Управління намагалося знайти «кротів», але вони успішно приховують свою ідентичність, і це майже неможливо. Шпигунська мережа побудована таким чином, що «кроти» спілкуються лише зі своїм куратором, і навіть їхні контакти вкрай обмежені. Довгий час Управління зосереджувалося на керівниках, що дають указівки кураторам із Москви й безпосередньо пов’язані із СЗР – Службою зовнішньої розвідки Росії.

– «Наближення» не рахується, – спокійно кажу я. – Ти, як ніхто інший, мав би це знати.

Коли я отримала цю посаду, Омар був амбітним агентом-початківцем. Він запропонував проект, мета якого полягала в співпраці з «кротами» – ми мали заохочувати їх «вийти з тіні» й розкрити таємну інформацію в обмін на звільнення. Як він обґрунтовував цю ідею? На його думку, деякі «кроти» були незадоволені своїм становищем і готові домовлятися з нами. Завдяки їм ми могли б зрозуміти загальний принцип функціонування шпигунської мережі.

Ми почали втілювати цей план у життя, і за тиждень до нас прийшов чоловік, який назвався Дмитром. Він сказав, що працює куратором середнього рівня, і докладніше розповів про програму, підтвердивши відомі нам факти: кожен куратор контролює діяльність п’яти «кротів» і звітує перед керівником, а той у свою чергу віддає накази п’яти кураторам. Дуже замкнена група. Звичайно, ми зацікавилися такою інформацією. Але згодом цей чоловік ошелешив нас дивними заявами, що суперечили всьому, що ми знали напевно. Зрештою він безслідно зник, а ми в подальшому згадували його як «Дмитра Брехуна».

Відтак проект припинив існування. Керівництво не підтримувало ідею публічного визнання того, що у Штатах переховуються «кроти». Це було б рівнозначно визнанню нашої неспроможності знайти їх. До того ж насторожувала ймовірність маніпуляцій з боку росіян – появи подвійних агентів, здатних збити нас зі сліду. Вони вщент розкритикували план Омара й рішуче відхилили його. «Нас переслідуватимуть сотні фейкових агентів, подібних до вашого Дмитра», – таким був остаточний вердикт. Ця історія поставила крапку на багатообіцяючому старті кар’єри мого друга. Відтоді йому доводилося грати другорядні ролі й щодня виконувати нудну, виснажливу, невдячну роботу.

Екран змінює колір, і з’являється маленька іконка з іменем «Юрій». Я завжди переживаю радісне збудження, коли бачу імена потрібних нам людей, усвідомлюючи, що ми відчинили вікно до їхнього віртуального життя, до інформації, яку вони вважають приватною. Омар підводиться, наче почувши моє невисловлене прохання. Йому відомо про наші спроби викрити Юрія. Він – один із небагатьох агентів Управління, ознайомлених із цією програмою. І найпалкіший прихильник моєї ідеї, який вірить у мене більше за будь-кого. Однак він не має безпосереднього доступу до «Афіни».

– Зателефонуєш мені завтра? – питає він.

– Домовились, – відказую я.

Щойно Омар відходить від мого столу, я зосереджусь на зображеннях на екрані. Я двічі клікаю на іконку – з’являється вставка в червоній рамці. Всередині я бачу дзеркальне відображення комп’ютера Юрія, що дає мені можливість продивитися документи. У моєму розпорядженні лише кілька хвилин. Потім я мушу швидко вийти з системи. Але цього часу цілком достатньо для поверхового огляду.

Синє тло вкрите бульбашками різних розмірів і відтінків блакитного. Збоку видніються іконки, охайно розташовані у чотири ряди. Половина з них – теки. Всі назви файлів написані кирилицею. Хоча я розпізнаю літери, переважна більшість слів мені незрозуміла. Кілька років тому я почала вивчати російську, але саме тоді народився Люк, і я вже не мала можливості повернутися до занять. Я знаю найпростіші слова та фрази. От і все. Коли йдеться про складніші речі, я покладаюсь на наших лінгвістів або на програми машинного перекладу.

Я відкриваю деякі папки й проглядаю документи, що містяться в них. Купа сторінок з російськими текстами, надрукованими стислим шрифтом. Усупереч здоровому глузду, мене охоплює розчарування. Наївно розраховувати, що росіянин, який сидить за своїм комп’ютером у Москві, називатиме файли англійською й писатиме англомовні тексти на кшталт: «Список таємних агентів у США». Я розумію, що шукаю зашифровану інформацію. Я лише сподіваюсь знайти якусь підказку, захищений файл, щось відверто приховане.

Як засвідчує наш попередній досвід проведення спецоперацій високого рівня, куратори – єдині, хто знає особисті дані «кротів». Списки імен зберігаються в електронному вигляді. Причому не в Москві, оскільки СЗР – потужна Служба зовнішньої розвідки Російської Федерації – боїться «кротів» у власній структурі. Цей страх є настільки сильним, що вони радше ризикнуть втратити «кротів», ніж триматимуть списки на території Росії. Нам відоме ще одне правило: якщо щось трапиться з куратором, керівник отримає доступ до файлів і зв’яжеться з Москвою, щоб попросити код для дешифрування – один з елементів багаторівневого зашифрованого протоколу. Ми знаємо цей код. Проблема у відсутності матеріалів, що підлягають розшифруванню.

Програма залишається засекреченою. Нам не вдалося дізнатися нічого суттєвого. Ми навіть не знаємо, яка в неї мета (якщо ця мета існує). Хтозна, чи йдеться про пасивне накопичення матеріалів чи про щось набагато шкідливіше. Відтоді, як ми виявили, що керівник програми звітує перед Путіним, я схиляюсь до другого варіанту, і думки про її справжнє призначення позбавляють мене сну.

Я продовжую пошуки. Мій погляд перескакує з одного файлу на інший попри те, що я не зовсім упевнена, що саме шукаю. Аж раптом я бачу знайоме російське слово – «ДРУЗЬЯ». Остання іконка в останньому ряду. Я двічі клікаю на неї і відкриваю папку. Там нічого немає, крім п’яти зображень у форматі JPEG. Мій пульс прискорюється. П’ять. Кожен куратор спілкується з п’ятьма «кротами». Це підтверджують різні джерела. І назва здається красномовною. Друзі.

Я відкриваю першу світлину. Портрет непримітного чоловіка середнього віку в круглих окулярах. Я здригаюсь від приємного хвилювання. «Кроти» майстерно прикидаються пересічними людьми. Невидимі члени суспільства. Цей чоловік, безперечно, може бути одним із них.

Якщо міркувати логічно, я не маю підстав радіти. Згідно з усіма розвідувальними даними, файли, що містять відомості про «кротів», зазвичай є зашифрованими. Але інтуїція підказує мені, що я знайшла цінну інформацію.

Я відкриваю другу світлину. Рудоволоса жінка з яскраво-блакитними очима й широкою усмішкою. Інший портрет, інший потенційний «кріт». Я витріщаюсь на неї. Якась думка не дає мені спокою, я не можу відкинути її. Це ж просто зображення. Жодних особистих даних, жодної контактної інформації, якою міг би скористатися керівник.

Хай там що, а це виглядає підозріло. Портрети друзів. Можливо, Юрій не є тим невловимим куратором, якого я сподівалася викрити, тим чоловіком, на пошуки якого Управління витратило чимало зусиль. Може, він – вербувальник? Ці п’ятеро людей, вочевидь, є важливими для нього. Гарні кандидатури?

Я двічі клікаю на третє зображення, і на екрані з’являється обличчя. Крупний план. Таке знайоме, рідне обличчя… от тільки я не розумію, як це обличчя потрапило сюди. Цілковита несподіванка. Я розгублено кліпаю очима – один раз, двічі. Мій мозок намагається встановити зв’язок між тим, що я бачу, і тим, що це може означати. Час немовби зупиняється. У мене виникає відчуття, ніби чиїсь крижані пальці стискають моє серце, і все, що я чую, – шум у вухах.

Переді мною обличчя мого чоловіка.