Читать книгу Секретна інформація - Карен Кливленд - Страница 4

ХТОСЬ НАБЛИЖАЄТЬСЯ ДО МОГО КАБІНЕТУ. Я чую відлуння кроків попри шум у вухах. На якусь хвильку туман, що огортав мій розум, розсіюється, змінюючись чітким імперативом: сховай це. Я спрямовую курсор на значок «×» у правому верхньому кутку, натискаю на нього, і обличчя Метта одразу зникає.

Я розвертаюсь до джерела звуку, до розсувної перегородки, що відділяє мій кабінет від інших. Це Пітер. Він прямує до мене. Чи встиг він щось побачити? Я переводжу погляд до екрана. Жодних зображень – лише відкрита папка й п’ять рядків тексту. Чи вдалося мені вчасно закрити файл?

Настирливий голос у моїй голові питає мене, чому я так переймаюсь. Чому відчуваю потребу сховати світлину. Це ж Метт. Мій чоловік. Хіба я не повинна мчати до представників служби безпеки, аби запитати їх про те, яким чином світлина мого чоловіка потрапила до росіян? Мені стає млосно у животі.

– Ти підеш на збори? – мовить Пітер, здіймаючи одну брову над окулярами у товстій оправі.

Він стоїть переді мною. На ньому штани кольору хакі, легкі мокасини й сорочка з застебнутими до самої шиї ґудзиками. Пітер – провідний фахівець у нашому відділі, «пережиток радянських часів», мій наставник упродовж останніх восьми років. Найбільш обізнаний експерт з питань російської контррозвідки. Спокійний і стриманий. Неможливо не поважати його.

У виразі його обличчя я не помічаю нічого дивного. Звичайне питання. Чи піду я на ранкові збори? Здається, він не бачив світлину.

– Ні, не можу, – відповідаю я. Мій голос лунає пронизливо й неприродно, тож я намагаюсь стишити його, приховати тремтіння. – Елла захворіла. Мені треба відвезти її додому.

Він киває. Точніше, трохи нахиляє голову. Його обличчя спокійне й незворушне.

– Сподіваюсь, вона одужає, – каже він і відходить до конференц-залу – приміщення зі скляними стінами, що краще пасує новій науково-технічній фірмі, ніж штаб-квартирі ЦРУ. Я спостерігаю за ним достатньо довго, аби впевнитись, що він не повернеться.

Я розвертаюсь до комп’ютера, до порожнього екрана. Відчуваю слабкість у колінах, моє дихання прискорюється. Обличчя Метта. На комп’ютері Юрія Якова. І моя перша інстинктивна дія: «Сховай це». Чому?

Я чую, як мої колеги прямують до конференц-залу. Мій кабінет розташований найближче, тож усі проходять повз нього. Зазвичай у цьому крилі панує тиша – сотні інших кабінетів доволі віддалені. Мене ніхто не турбує – за винятком тих випадків, коли люди збираються у конференц-залі або хочуть потрапити до кімнати обмеженого доступу, що розташовується відразу за залою. У цій кімнаті співробітники ЦРУ можуть зачинитися й переглянути найбільш засекречені файли, що містять настільки цінну й важкодоступну інформацію, що росіяни неодмінно б вистежили та вбили людину, яка надала її.

Я судомно вдихаю повітря – один раз, двічі. Розвертаюсь до моїх колег, коли їхні кроки лунають зовсім поряд. Марта йде попереду. Трей та Гелен простують пліч-о-пліч, підтримуючи спокійну розмову. За ними я бачу Рафа й Берта – нашого керівника, який робить дещо більше, ніж редагує документи. Справжній начальник – Пітер, і всі це знають.

Нас семеро. Ми займаємось пошуком «кротів». Наша команда здається дивною, адже ми маємо мало спільного з іншими колективами, що працюють у російському відділі Корпусу контррозвідки. Вони володіють таким величезним обсягом інформації, що не знають, як розпорядитися ним. А в нас майже нічого немає.

– Ти підеш із нами? – питає Марта, зупинившись біля мого кабінету. Вона впирається рукою об стіну.

Я відчуваю запах м’яти й ополіскувача для рота. Мішки під очима невдало приховані товстим шаром тонального крему. Здається, вона забагато випила вчора ввечері. Марта – колишній офіцер ЦРУ. Понад усе на світі вона полюбляє дві речі – віскі та спогади про дні минулої слави. Якось вона навчила мене відкривати замок кредитною карткою та шпилькою, що її я знайшла на дні своєї сумки, одну з тих, якою ми підколюємо волосся Еллі під час уроків балету.

Я заперечно хитаю головою.

– Дитина захворіла.

– Кляті віруси.

Марта опускає руку й прямує далі. Я посміхаюсь іншим колегам, які проходять повз мене. Все нормально. Щойно вони опиняються в скляному кубі, і Берт зачиняє двері, я розвертаюсь до комп’ютера. Купа файлів, павутиння російських слів. Мене проймає дрож. Я дивлюсь на годинник у нижньому кутку екрана. Я мала піти звідси три хвилини тому.

Гострий біль пронизує мій живіт. Я не можу піти зараз. Але ж вибору немає. Якщо я запізнюсь, ми отримаємо друге попередження. Після третього попередження наших дітей відрахують. Цей заклад є престижним, тож чимало людей зареєструвалися в списках очікування. Керівництво попрощається з нами без жодних вагань. До того ж, я нічого не змогла би вдіяти, навіть якби залишилася на роботі.

Існує один надійний спосіб дізнатися, яким чином світлина Метта потрапила туди. Про перегляд інших файлів не йдеться. Мені стає зле. Я закриваю «Афіну» й вимикаю комп’ютер. Потім, підхопивши сумку й пальто, прямую до дверей.

ВОНИ НАМАГАЮТЬСЯ ЗАВЕРБУВАТИ ЙОГО.

Коли я дістаюсь машини, мої пальці нагадують бурульки, а з рота вириваються маленькі хмаринки пари.

Метт був би не першим кандидатом. Цього року росіяни поводяться значно агресивніше, ніж будь-коли. Все почалося з Марти. Якась жінка зі східноєвропейським акцентом потоваришувала з нею в тренажерному залі. Вони кілька разів випивали в ресторані «О’Нейлс». Невдовзі жінка почала допитуватися, чи не хоче Марта продовжити їхню «дружбу» докладнішим обговоренням роботи. Марта відмовилась і відтоді не бачила її.

Наступним став Трей. Тоді він ще приховував свою орієнтацію й свої стосунки з «сусідом по кімнаті» Себастьяном, з яким виконував усі професійні завдання. Одного дня я побачила, як він – блідий і вкрай переляканий – мчить до Служби безпеки. Згодом до мене долетіли чутки, що росіяни намагалися шантажувати Трея, надіславши компрометуючі пікантні світлини й пригрозивши передати їх його батькам, якщо він не погодиться на зустріч.

Доречно припустити, що росіяни знають, хто я. Їм зовсім не складно дізнатися все про Метта й визначити наші вразливі місця.

Я вмикаю запалення, і моя «Тойота Королла» видає звичний глухий звук.

– Нужбо, вперед, – шепочу я, вдруге повертаючи ключ у замку.

Двигун оживає. Кілька секунд по тому з вентилятора виривається потік крижаного повітря. Нахилившись, я повертаю коліщатко до максимальної температури. Розтираю руки й ставлю машину на задню передачу. Я мала би краще розігріти двигун, але часу немає. Мені завжди бракує часу.

«Королла» – машина Метта, що на ній їздив ще до нашого знайомства. Сказати, що ця розвалюха ледве рухається, – не сказати нічого. Ми продали мою стару машину, коли я була вагітна близнюками. Придбали мініфургон і поступово звикли до нього. Нині це сімейний автомобіль, яким користується Метт, оскільки він частіше відвозить і забирає дітей.

Я керую машиною механічно. Що далі їду, то сильніші спазми стискають мій живіт. Мене непокоїть не стільки той факт, що вони націлились на Метта, скільки слово «Друзі». Чи означає це певний рівень довіри?

Метт – інженер-програміст. Він і гадки не має, якими підступними є росіяни. Наскільки безжальними вони можуть бути. Вони скористаються будь-якою примарною можливістю, будь-якою ознакою готовності до співпраці, аби підкорити його волю, змусити постійно виконувати їхні накази.

Я дістаюсь дитячого садка за кілька хвилин до призначеного часу. Теплий вітер обдуває мені обличчя, коли я заходжу всередину. Директорка – вічно насуплена жінка з гострими рисами обличчя – виразно позирає на годинник, а потім суворо дивиться на мене. Я не знаю, як тлумачити цей погляд. Він може означати: «Чому ви так затримались?» або «Якщо ви так швидко приїхали за нею, вона, вочевидь, була хвора, коли ви її привезли». Я відповідаю млявою вибачливою усмішкою, хоча в глибині душі ладна закричати. Яку б хворобу не підхопила Елла, вона заразилася тут.

Я проходжу вестибюлем, прикрашеним пальчиковими малюнками дітей – полярні ведмеді, блискучі сніжинки, рукавички. Я майже не звертаю уваги на них, бо мої думки десь далеко. Друзі. Чи дав Метт росіянам якісь підстави вважати, що бажає співпрацювати з ними? Все, що їм потрібно, – ледь помітний знак. Будь-яка дрібниця. Те, за що можна зачепитися.

Я пробираюсь до класної кімнати Елли. Крихітні стільці, шафки, ящики з іграшками. В інтер’єрі переважають основні кольори спектру. Моя дочка вмостилась у віддаленому кутку, на яскраво-червоному дитячому диванчику. Вона гортає альбом у твердій палітурці, що лежить на її колінах. Здається, Елла тримається осторонь від своїх одногрупників. Вона одягнена в незнайомі мені пурпурові легінси. Я непевно пригадую, що Метт казав мені, ніби збирається купити їй новий одяг. Звісно, він це зробив. Вона виросла з усіх своїх речей.

Я прямую до неї, широко розкинувши руки й демонстративно усміхаючись. Вона підводить очі й насторожено дивиться на мене.

– Де татко?

Ці слова завдають мені болю, але я продовжую усміхатися.

– Татко повіз Калеба до лікаря. Сьогодні я прийшла за тобою.

Вона згортає книжку й ставить її на полицю.

– Гаразд.

– Можна тебе обійняти?

Я все ще простягаю до неї руки, хоча потроху починаю опускати їх. Вона з сумнівом дивиться на мене, але зрештою підходить. Я міцно обіймаю її, зариваючись лицем у її м’яке волосся.

– Мені прикро, що ти погано почуваєшся, сонечко.

– Усе добре, мамо.

Мамо? Мені перехоплює подих. Ще сьогодні вранці я була мамусею. Боже, прошу тебе, хай вона не припиняє називати мене мамусею. Особливо сьогодні.

Я дивлюсь їй у вічі й змушую себе посміхатися.

– Ходімо. Час забрати твого брата.

Елла залишається чекати мене на лавці, поки я йду за Чейзом. Сьогодні ця кімната для малюків пригнічує мене не менше, ніж сім років тому, коли я вперше привезла сюди Люка. Сповивальні столи, ряди колисок і високих стільців.

Чейз сидить на підлозі, коли я заходжу всередину. Одна з виховательок, наймолодша дівчина, підхоплює мого сина на руки, перш ніж я наближаюсь до них. Вона пригортає його до себе й цілує в щоку.

– Такий милий хлопчик, – каже вона.

Я відчуваю укол ревнощів, спостерігаючи за цією сценою. Ця жінка бачила його перші кроки. Саме в її розпростерті обійми він біг уперше в житті, поки я була на роботі. Вона поводиться з ним так природно, так невимушено. Нічого дивного. Вони цілими днями разом.

– Так, він милий, – кажу я, і ця фраза лунає якось натужно.

Я одягаю обох дітей у пухнасті светри й капелюхи (надворі панує незвичний для березня холод). Потім допомагаю їм улаштуватися на вузьких і жорстких сидіннях моєї «Королли». Найкращі й найзручніші сидіння містяться у нашому мініфургоні.

– Як пройшов твій ранок, сонечко? – питаю я, дивлячись на Еллу в дзеркало заднього огляду, щойно машина від’їжджає від стоянки.

Якусь мить вона мовчить.

– Я – єдина дівчинка, яка не пішла на йогу.

– Мені дуже прикро, – кажу я. Розумію недоречність цих слів, не встигнувши їх вимовити. Треба було сказати щось інше. Западає гнітюча тиша. Я тягнусь до стереосистеми й ставлю музику для дітей.

Трохи згодом я знову позираю у дзеркало заднього огляду. Елла спокійно дивиться у вікно. Я мала би звернутися до неї з іншим питанням, зав’язати розмову про те, як минув її день, але я нічого не кажу. Не можу викинути з голови те фото. Обличчя Метта. Гадаю, це свіжа світлина, зроблена торік чи кілька місяців тому. Як довго вони стежать за ним, за нашою родиною?

Дитячий садок розташований неподалік від нас, тож поїздка триває недовго. У цьому районі новобудови дивним чином поєднуються зі старими будівлями. Наш будинок є надто малим і затісним для шести осіб, і він достатньо старий, аби тут могли мешкати у дитинстві мої батьки. Нерухомість в околицях Вашингтона коштує доволі дорого. Особливо це стосується Бетесди. Однак тутешні школи є найкращими в країні.

Ми під’їжджаємо до нашої домівки, що нагадує охайну коробочку. Також ми маємо двомісний гараж. Колишні власники збудували невеличку веранду, що погано поєднується з іншою архітектурою будинку. Я гадала, що ми частіше користуватимемось нею, але помилилася. Ми придбали цей будинок, коли я була вагітна Люком, і Метт вирішив, що чудові школи варті захмарної ціни.

Я дивлюсь на американський прапор, установлений біля парадних дверей. Його повісив Метт, побачивши, що попередній прапор вицвів. Ні, мій чоловік не погодився би заподіяти шкоду своїй країні. Я знаю, він не вчинив би так. Питання в тому, чи зробив він щось недоречне. Чи дав росіянам привід сподіватися, що може погодитись?

Я впевнена в одному. Вони обрали його своєю мішенню через мене. Через мою роботу. Ось чому я сховала світлину, чи не так? Якщо він потрапив у халепу, це моя провина. І я докладу всіх зусиль, щоб визволити його з біди.

Я ДОЗВОЛЯЮ ЕЛЛІ ЛЯГТИ НА КАНАПУ Й ДИВИТИСЯ МУЛЬТФІЛЬМИ. Один за одним. Зазвичай ми дозволяємо їй дивитися лише одну серію – такий собі «десерт» після вечері. Але сьогодні вона захворіла, а я не можу ні про що думати, крім світлини Метта. Поки Чейз спить, а вона занурена в телевізор, я наводжу лад на кухні. Протираю блакитні стільниці, які ми б залюбки замінили новими, якби мали більше грошей. Прибираю плями на плиті біля трьох конфорок, що поки працюють нормально. Розставляю пластикові контейнери в буфеті, сортуючи їх за розміром і накриваючи відповідними кришками.

У другій половині дня я забираю дітей, і ми прямуємо до автобусної зупинки зустріти Люка. Він вітається точнісінько так, як Елла:

– А де татко?

– Татко повіз Калеба до лікаря.

Я готую йому бутерброди й допомагаю виконати домашнє завдання з математики. Додавання двозначних чисел. Я навіть не знала, що вони вже проходять двозначні числа. Йому завжди допомагає Метт.

Елла чує скрегіт ключа в замку раніше за мене. Вона зістрибує з канапи й щодуху мчить до дверей.

– Татко! – лунає оглушливий крик.

Він відчиняє двері, тримаючи в одній руці Калеба, а в іншій – торбу з харчами. Якось примудряється нахилитися, обійняти її, спитати, як вона почувається, водночас знімаючи з Калеба курточку. Його усмішка здається щирою. Точніше, вона є щирою.

Метт випростовується, підходить до мене й швидко цілує в губи.

– Привіт, кохана, – каже він.

Я помічаю, що він одягнений у куртку, джинси та коричневий светр, що його подарувала я на торішнє Різдво. Метт ставить торбу на стіл і міцніше притискає Калеба до свого стегна. Елла хапається за одну з його ніг. Він торкається вільною рукою її голови й ніжно перебирає волосся.

– Як усе пройшло? – Я тягнусь до Калеба й майже здивована, коли він охоче йде до мене на руки. Я пригортаю його до себе й цілую в голову, вдихаючи солодкий аромат дитячого шампуню.

– Чудово, – відказує Метт. Він знімає куртку й кладе її на стіл. Підходить до Люка й куйовдить йому волосся. – Привіт, хлопче!

Люк зводить на нього очі й розпливається в усмішці. Я бачу щілину в тому місці, де він утратив свій перший зуб. Я пропустила цю подію через роботу. Мене не було поряд, коли Метт поклав зуб йому під подушку.

– Привіт, тату. Пограємо в м’яча?

– Зачекай трохи. Мені треба поговорити з мамою. Ти вже почав працювати над своїм науковим проектом?

Хіба він працював над науковим проектом?

– Так, – відповідає Люк. Наступної миті він позирає на мене, ніби згадавши, що я тут.

– Скажи мені правду, – прошу я. Моя інтонація здається більш різкою, ніж мені б хотілося. Я зустрічаюсь поглядом із Меттом і бачу, що він здіймає брови. Проте утримується від коментарів.

– Я думав про науковий проект, – долинає шепіт Люка.

Метт підходить ближче й спирається об стіл.

– Лікар Містраті дуже задоволена прогресом. Результати ехокардіографії та електрокардіографії виявилися хорошими. За три місяці вона чекає нас на прийомі.

Я знову притискаю до себе Калеба. Нарешті ми почули добрі новини. Метт виймає харчі з торби. Галон молока. Куряча грудка, пакет заморожених овочів. Печиво з пекарні – саме той сорт, який я завжди просила його не купувати, оскільки ми можемо спекти його за значно меншу ціну. Він щось наспівує собі під ніс. Незнайома мелодія. Метт щасливий. Він завжди співає, коли почувається щасливим.

Він нахиляється, виймає каструлю і пательню з нижньої шухляди, ставить їх на плиту. Я цілую Калеба, пильно спостерігаючи за моїм чоловіком. Як йому все вдається? Як він примудряється робити стільки справ одночасно?

Я відвертаюсь від нього й дивлюсь на Еллу, яка повернулась на канапу.

– Усе гаразд, сонечко?

– Так, мамо.

Я чую, як Метт зупиняється, застигає на місці.

– Мамо? – тихо перепитує він.

Озирнувшись, я бачу його засмучене обличчя. Я знизую плечима. Певна, що він прочитав по моїх очах, що я ображена.

– Такий уже сьогодні день.

Він відставляє вбік пачку рису й стискає мене в обіймах. Емоції, які я щосили стримувала, от-от хлинуть назовні. Я чую, як б’ється його серце, відчуваю його тепло. Мені кортить спитати: «Що сталося? Чому ти не розповів мені?»

Я знервовано ковтаю слину, вдихаю повітря й відходжу від нього.

– Тобі допомогти?

– Я все приготував.

Він розвертається до плити й поправляє конфорку. Потім тягнеться за пляшкою вина, що стоїть на металевій полиці у буфеті. Я спостерігаю за тим, як він відкорковує пляшку, виймає келих, обережно наповнює його до середини й передає мені.

– Випий трохи.

Ти навіть не уявляєш, наскільки мені це потрібно. Я ледь помітно усміхаюсь йому й роблю маленький ковток.

Я мию дітям руки, після чого саджаю близнюків на високі стільці на іншому кінці столу й міцно закріплюю ремені. Метт розкладає овочеве рагу по тарілках і ставить їх на стіл. Він жваво обговорює щось із Люком, а я удаю, ніби зацікавлено слухаю їхню розмову. Але мої думки блукають далеко. Сьогодні він має такий щасливий вигляд. Значно щасливіший, ніж зазвичай.

У моїй пам’яті постає його світлина. Назва файлу – «Друзі». Невже він погодився співпрацювати з ними? Проблема полягає не в ньому, а в росіянах. Їм достатньо щонайменшого натяку, невловимої ознаки, що він може розглянути їхню пропозицію, аби піти в атаку.

Я відчуваю приплив адреналіну, певний сором через те, що зраджую Метта такими припущеннями. Я мала би відкинути ці думки, не дозволити їм мучити мене. Але я дозволяю. Безумовно, нам потрібні гроші. А що як він вирішив, що допоможе нам, якщо знайде ще одне джерело прибутку? Я силкуюсь пригадати, коли ми востаннє сварилися через гроші. Наступного дня він повернувся додому з лотерейним квитком і приліпив його магнітиком на холодильнику. Написав «Вибач мене», а поряд намалював смайлик.

А що як він вважає співпрацю з росіянами своєрідним виграшем у лотереї? Може, він навіть не здогадується, що завербований ними? Може, вони обдурили його, і він вважає, що займається цілком законною діяльністю, що дасть нам змогу звести кінці з кінцями?

Господи, ну чому гроші завжди є причиною всіх бід? Як же я це ненавиджу!

Якби знати, я б попросила його запастися терпінням. Незабаром наші справи покращаться. Чекати залишилося недовго. Елла ось-ось перейде до старшої групи, а близнюків переведуть із групи немовлят до ясел. Ми заощадимо трохи грошей. Наступного року буде легше. Набагато легше. Цей рік видався важким. Ми знали, що він буде важким.

Метт розмовляє з Еллою. Її мелодійний тихий голос пронизує туман у моїй голові.

– Я – єдина дівчинка, яка не пішла на йогу, – промовляє вона ті самі слова, які казала мені в машині.

Метт ретельно жує, не відводячи від неї очей. Я затамовую подих в очікуванні його відповіді. Зрештою він ковтає.

– Як ти почувалась?

Вона трохи нахиляє голову вбік.

– Добре. На уроці читання я сиділа попереду.

Я отетеріло витріщаюсь на неї. Виделка зависає в повітрі. Їй було байдуже! Вона не потребувала співчуття. Як Метту завжди вдається підбирати правильні слова? Звідки він знає, що саме треба казати?

Чейз, розмахуючи пухкими рученятами, жбурляє залишки вечері на підлогу, а Калеб сміється, б’ючи долонями об тацю і розбризкуючи підливку. Ми з Меттом одночасно відсуваємо стільці, хапаємо серветки й заходимось витирати дитячі личка та пальчики, вкриті плямами від соусу й шматочками їжі. Ми добре натренувалися в цій справі й звикли працювати в тандемі.

Ми відпускаємо Люка та Еллу, і вони мчать до вітальні. Вимивши близнюків, ми відносимо їх туди ж. Наводимо лад на кухні. Я збираю рештки їжі в пластикові контейнери, а мій чоловік протирає стіл. На якусь мить я зупиняюсь і доливаю вина у свій келих. Метт спрямовує на мене запитальний погляд.

– Важкий день?

– Почасти так, – відказую я, замислюючись над тим, як би відповіла на це питання вчора. Скільки подробиць я б розповіла йому? Річ не в тім, що я розкриваю Метту секретну інформацію. Максимум – кумедні історії про моїх колег. Інколи я можу туманно натякнути на наші досягнення – приміром, сказати йому, що ми знайшли щось важливе. Але це дрібниці. Нічого цінного. Така інформація аж ніяк не зацікавила би росіян. Вони б не платили за неї.

Коли кухня нарешті стає чистою, я кидаю останню серветку у смітник і знову вмощуюсь на своєму стільці. Дивлюсь на стіну, на порожню стіну. Ми стільки років живемо в цьому будинку, а досі нічим не прикрасили її. З вітальні долинають звуки телевізора: Люк дивиться «Перегони монстрів» – одне з його улюблених шоу. Чути тиху мелодію, що її виконує якась іграшка близнюків.

Метт підходить і сідає біля мене. Стривожений, він спостерігає за мною, чекаючи, коли я заговорю до нього. Я маю щось сказати. Дізнатися правду. Інший варіант – звернутися до Пітера, до служби внутрішньої безпеки, розповісти їм про те, що я знайшла. Дозволити їм почати розслідування проти мого чоловіка.

Має бути якесь просте пояснення цьому божевіллю. Його поки що не завербували. Чи завербували, але він не зрозумів, що відбувається. Він ні на що не погодився. Поза сумнівом, він ні на що не погодився.

Допиваю останні краплі вина. Моя рука тремтить, коли я ставлю келих на стіл.

Я пильно дивлюсь на нього, не маючи уявлення про те, що скажу наступної миті. На жаль, за всі ці години я не визначилась, як краще перейти до розмови.

Його погляд здається абсолютно щирим. Він, мабуть, здогадується, що трапилося щось надзвичайне. Я певна, ці мої переживання відбиваються на моєму обличчі. Проте він не здається знервованим. Той самий Метт, що й завжди.

– Як давно ти працюєш на росіян? – кажу я.

Слова вихоплюються несподівано – я не сформулювала думку належним чином. Однак вони пролунали, тож я уважно спостерігаю за ним – вираз його обличчя значно важливіший за те, що він скаже. Що я побачу? Відверте збентеження? Обурення? Сором?

Нічого немає. Жодних емоцій. Він залишається незворушним. І така реакція сповнює мене страхом.

Він дивиться мені у вічі. Витримує паузу довше ніж потрібно, але зрештою відповідає відверто:

– Двадцять два роки.