Читать книгу Колесо часу - Карлос Кастанеда - Страница 3

Абстрактний характер висловлювань із моєї першої книжки «Учення дона Хуана» передає суть усього того, що дон Хуан говорив на початку мого учнівства. У книжці описано часи, коли дон Хуан багато розповідав про союзників, рослини сили, Мескаліто, «димок», вітер, річкових і гірських духів, духа чапареля тощо. Згодом, коли я запитав, чому він так часто згадував їх колись, але зовсім не говорить про них зараз, він безсоромно заявив, що на початку мого навчання навмисно вдався до цієї псевдошаманської балаканини задля мого ж блага.

Мені відібрало мову. Я не здатен був зрозуміти, як він міг говорити таке, бо це була відверта неправда. Проте він справді був саме такої думки про ці елементи свого світу, а я не міг сумніватися у правдивості його слів і почуттів.

– Не сприймай це надто серйозно, – мовив він, сміючись. – Я отримував особливу насолоду, порпаючись у цьому лайні, а з тобою й поготів, бо знав, що роблю це для твого блага.

– Для мого блага, доне Хуане? Що за маячня?

– Так, для твого блага. Я вдався до обману, зосереджуючи твою увагу на тих предметах, які тебе захоплювали, і ти проковтнув живця з гачком, волосінню і поплавцем.

Я прагнув цілковито заволодіти твоєю увагою. Та як я мав це зробити, якщо твоєму духові бракувало дисципліни? Ти сам раз по раз повторював, що залишаєшся зі мною, бо тебе вражає те, що я говорю про світ.

Проте ти не знав, що в основі твого захоплення лежало те, що ти незбагненним чином ніби впізнавав усі ті речі, про які я тобі розповідав. Ти вважав, що ця незбагненна впізнаваність була шаманізмом, тебе це влаштовувало, і тому ти мене не покидав.

– Доне Хуане, ви чините так з усіма?

– Не з усіма, бо не всі приходять до мене, і, понад те, не кожен мені цікавий. Мене цікавив ти і лише ти. Мій учитель, нагваль Хуліан, обдурив мене схожим чином. Він скористався моїм сластолюбством і моєю жадібністю: обіцяв озолотити мене й звести з усіма тими прекрасними жінками, які його оточували. Обіцяв мені золоті гори й упіймав на живця.

Усіх шаманів моєї лінії одурювали схожим чином споконвіку. Ці шамани не вчителі чи гуру. Їм байдуже, чи світ дізнається про їхнє вчення. Їм потрібні спадкоємці, а не люди, які проявляють невиразне зацікавлення в їхніх знаннях із певних міркувань.

Дон Хуан мав рацію, коли сказав, що я легко клюнув на його вигадку. Я ж бо вважав, що знайшов ідеальне джерело антропологічної інформації про шаманізм!

У ті часи під його покровительством і впливом я списував щоденник за щоденником і збирав старі мапи з позначеннями розташування поселень індіанців упродовж століть, починаючи від єзуїтських хронік кінця 1700-х. Занотовував інформацію про ці поселення й простежував найменші зміни, сушачи мізки над тим, чому ці містечка переміщувалися й чому форма їх розташування дещо змінювалася після кожного такого переїзду. Мене переповнювали псевдоміркування про причини і обґрунтовані сумніви. Я назбирав тисячі коротких записок і відомостей із книжок та хронік – зразковий студент антропології! Дон Хуан усіляко потурав таким моїм примхам.

– На шляху воїнів не буває добровольців, – якось сказав він, вдаючи, ніби щось пояснює. – Людину виштовхують на шлях воїна проти її волі.

– І що ж мені робити з тисячами записів, які я зібрав через твої хитрощі? – запитав я.

Прямота його відповіді мене шокувала.

– Напиши книжку! – сказав він. – Хоч я певен: якщо ти почнеш роботу над нею, то так їх і не використаєш. Від них не буде жодної користі. Та хто я такий, щоб тобі це говорити? Спробуй сам. Але навіть не намагайся писати цю книжку як письменник. Напиши її як воїн – як шаман-воїн.

– Що ти маєш на увазі, доне Хуане?

– Не знаю, – відказав він. – Розбирайся сам.

Звісно, він мав рацію. Я так і не використав тих записів. Натомість я несвідомо почав писати про незбагненні можливості існування іншої системи пізнання.