Читать книгу Внутрішня історія. Легені. Дивовижний світ нашого дихання - Кай-Михаэль Бе - Страница 6

Розвивати добрі відносини із сусідами – важлива повсякденна справа, хоча нерідко й виснажлива. Якою має бути висота кущів та форма паркану? Як розмежувати земельні ділянки? Хто прибиратиме сніг? Хто смажитиме шашлики? Хто влаштує вечірку? Сусіди надто нав’язливі чи надто відлюдькуваті? Вони не вітаються, не полють бур’ян тощо. Одним словом, з милими сусідами складно.

Щоб безперебійно функціонувати, біологічні системи теж змушені співпрацювати. На якомусь етапі еволюції кілька одноклітинних організмів постановили, що з них досить усіх тих сусідських чвар, і вирішили, що багатоклітинним організмам у житті легше. Були засновані товариства – і тривалий час усе розвивалося просто чудово. Однак, на жаль, товариство не існувало ізольовано надто довго, тож інші одноклітинні утворили кооперативи – і всі чвари та суперечки пішли по другому колу. Кооперативи ставали щораз більшими, виникали складні організми, хребетні, а згодом і людина. Що небезпечніше й ворожіше було довкілля, то тісніше збивалися докупи в межах такого утворення ще донедавна незалежні його мешканці. Так народився індивід.

Проте людина, що має всередині багато систем, становить одне ціле чи просто сукупність індивідуальних компонентів? Невже ми справді такі «індивідуальні» й неподільні, як здається? Якщо говорити суто про тіло, то чи справді ми вільні та автономні? У жодному разі. Біологічні системи, як фізичні, так і психічні, – це не централізовані унітарні держави. Хай навіть встановлені чіткі державні межі, є цілий ряд непорушних, зобов’язальних приписів. Однак за ними закріплений міцний федеративний устрій, тож за органами, йому підпорядкованими, заборонено наглядати, а можливості їх регулювати дуже обмежені. Коли якийсь орган виходить з-під контролю, ми помічаємо, яка насправді ситуація з нашою автономією. Хто насправді контролює печінку, нирки, підшлункову залозу? Хто гарантує дихання під час сну? Хто визначає, коли нам хочеться в туалет? Що взагалі ви знаєте про 50 мільярдів білих кров’яних тілець у крові? У вас хоча б зелене поняття є, що вони роблять цілісінький день? А чи знаєте, що ближче до вечора вони скоюють масове самогубство? А хто ж дбає про потомство? Гадки не маєте? А ви взагалі розумієте, що відбувається у вашій країні?

Моя лікарська порада: розслабтеся й перестаньте мучити себе всіма цими запитаннями, поки не збожеволіли! «Я – це хтось інший», – колись наголошував французький поет Артюр Рембо (1854—1891), і не повірите: з ним нічого доброго не сталося. Тож краще довіртеся міці федералізму, регіональній автономії. Уявіть собі, що ваше тіло – це Європейський Союз. Чи якесь інше наддержавне об’єднання з регіональними елементами. Хай скільки спеціальність перетворюватиме нас на сепаратистів, які запекло сперечаються за першочерговість лікування певних органів, так би мовити за «дисциплінарні Храмові гори», на практиці не можна відмовитися від федеративного, централізованого підходу, не обмеженого лише одним органом. Здоров’я залежить від добросусідства. Якщо всіх об’єднує спільна мета, то й успіх на всіх чекає однаковий. Якщо ж один чи два органи бажають вийти зі спілки, то страждають усі. Знайома ситуація?

У Тілесному Союзі легені, з огляду на їхню життєво важливу функцію поглинання кисню, посідають чільні позиції. Без них нічого не стається. Без кисню мозок живе лише кілька хвилин, а його високість серце, не отримуючи легеневого палива, теж досить скоро перестає битися. Легені чимось нагадують Німеччину в Європі – розташовані в центрі, мають досить велику територію, тривалий час не придатні як морально-духовна інстанція, але через промислову потужність становлять незаперечний локомотив економіки. Цей орган плекає добрі стосунки з усіма, проте від окремих сусідів залежить чи не найбільше: кісткова грудна клітка забезпечує його зовнішні кордони й захищає від ушкоджень; діафрагма виконує функцію механічної помпи дихальних рухів; серце, зрештою, постачає сировину, яку легені збагачують киснем, – кров.

То який вигляд мають зовнішні кордони? Легеню зусібіч оточують кістки грудної клітки. Останню сформовано з ребер, хребців грудного відділу хребта та груднини. Грудна клітка має два отвори: згори (малий) і знизу (великий). Нижній отвір закриває діафрагма, а верхній, тобто ділянку над грудниною, – м’язи шиї, реберна плевра та незначна кількість сполучної тканини. Саме в цих межах розташована «шенгенська зона», у якій відбуваються тісна співпраця та жвавий обмін і майже немає кордонів між органами. За межами цієї території легеня підтримує дипломатичні відносини, наприклад з кишківником чи мозком, але ті вже належать до іншої окремої зони, черевної порожнини та черепної коробки відповідно. Виняток становить лише «ексклав», утворений із частин трахеї, гортані, глотки та носа: їх зараховують до органів дихання, але розташовані вони поза межами захисної грудної клітки. Знову-таки, у грудній клітці виділяють три окремі зони: праворуч та ліворуч по плевральній порожнині з відповідною половинкою легень. Між ними – середостіння (mediastinum). Тут розташовані серце, артерії, вени, нерви, лімфатичні протоки; стравохід тягнеться між двома легенями в напрямку шлунка. Середостіння та плевральні порожнини повністю відмежовані одне від одного. Лише серединна частина обох легень, «порт», куди входять чи виходять великі кровоносні судини серця, сполучає ці ділянки. Розташування обох легень у додатково відділених порожнинах відіграє виняткову роль у диханні.

Рис. 1. Права й ліва легені оточують серце по центру. Згори трахея та гортань з’єднують дихальні шляхи з ротовою порожниною

Ви ж пригадуєте конструктивну проблему, описану в першому розділі? Як «закріпити» в грудній клітці легені, що не мають сталих меж? Ось розв’язок. У вас є діти? Чи доводилося вам спостерігати за фокусами з магічної коробочки? А може, така магічна коробочка була колись у вас? Як ні, то розповім два найпростіші фокуси, які до снаги навіть найбездарнішому фокуснику. Трюк із надувною кулькою: приклеїти шматок клейкої стрічки прямо на повітряну кульку й проколоти голкою саме в цьому місці – і не станеться ані вибуху, ані гучного бабахкання. Ще один фокус – з кубиком. В ігровому наборі ви знайдете два кубики для гри в кості. Тепер сам трюк: крапочки на кубиках намальовані, тобто заглиблень немає, поверхня повністю гладенька. Публіці показуємо один кубик, що лежить на столі, тоді як нижню сторону другого кубика зволожуємо (непомітно) незначною кількістю слини. Тоді притискаємо другий кубик зволоженою стороною один в один до поверхні першого, підіймаємо – і нижній кубик підіймається услід за першим, так ніби ним рухає чиясь невидима рука. Приблизно так поводяться грудна стінка та легеня, щоправда без жодної магії.

Обидвох партнерів укриває гладенька тонка оболонка, яку в медицині називають «плевра». Частина плеври вистилає кісткову грудну стінку зсередини, інша ж закутує всю поверхню легень, наче в хутро (хоча із хутром це теж не порівняєш, адже на поверхні плеври так само мало волосся, як на ногах моделі з реклами Gilette-Venus). Шпарину між обома шарами заповнює трохи рідини. Якщо спробувати приєднати цю парочку до вакуумного пристрою, то легені відразу ж міцно присмокчуться до грудної стінки: з одного боку, їх звідти силою не відірвеш, а з другого – вони зберігають рухомість завдяки плевральній рідині. Завдяки такій геніальній конструкції форма легені автоматично підлаштовується до кожного руху грудної клітки під час вдихання та видихання – справді «як по маслу». Нюанс у тому, що така співпраця ґрунтується лише на вакуумному середовищі – це критичний показник, який унеможливлює якийсь план Б у разі екстреної ситуації. Якщо в шпарину між грудною стінкою та легенею потрапить, наприклад, повітря, то про адаптивність легені можна забути: вона спадає, мов той мокрий мішок. Як наслідок, маємо справу з пневмотораксом. Здебільшого він трапляється в разі зовнішніх уражень, але іноді й від внутрішніх травм. Щоправда, від останніх захищає (майже завжди успішно) грудний панцир. Якщо ж у процес залучена груба сила – якийсь надмірний тиск чи проколювання гострим предметом, – цей панцир не зможе захистити.

Форма грудної клітки, розрахованої на стабільність, пристосована до натискань: якщо дивитися згори, то вона радше нагадує еліпс, ніж коло. Однак найбільше грудна клітка схожа на верхню частину морозива на паличці. Дванадцять ребер утворюють ґрати клітки, вміст якої під час вдихання збільшується, а під час видихання – зменшується. Перші сім ребер (якщо рахувати згори) – це «справжні» ребра, з’єднані в задній частині тулуба з хребцями за допомогою суглоба, тобто рухомо, а в передній – нерухомо прикріплені до груднини. «Несправжні» ребра (від 8-го до 12-го) не з’єднані з грудниною. Вони або з’єднані хрящем із попереднім ребром, або ж «вільно» закріплені в стінці шлунка (11-е і 12-е ребро). Така будова забезпечує, з одного боку, достатню міцність щодо зовнішніх поштовхів чи натисків, а з другого – залишає достатньо рухливості під час дихання (рис. 2). То якою мірою надійна така конструкція в разі межових навантажень? Що вона може витримати?

Рис. 2. Кісткова грудна клітка й діафрагма. Гладка мускулатура діафрагми нагадує намет. Вона перекриває нижній отвір грудної клітки й відділяє органи грудної порожнини від органів черевної порожнини

«Професор Страх: краш-тест на трупах» – з таким заголовком вийшла газета Bild у листопаді 1993 року. То що ж сталося? Журналісти-розслідувачі виявили, що впродовж 1970—1980-х років професор Гайдельберзького університету, вивчаючи нещасні випадки, використовував трупи людей, зокрема й дітей, щоб перевірити максимально можливе навантаження. Скандал? Ну принаймні науковець ні від кого цього не приховував. Під час тесту трупи людей садили за кермо легкового автомобіля й розбивали його на різних швидкостях об певну перешкоду. Відтак трупи відправляли на розтин, де документували перелами ребер чи якісь внутрішні ушкодження. Під час іншого експерименту мертве тіло клали на тверду поверхню, а тоді тиснули на його грудну клітку в ділянці груднини щораз більшою вагою, поки грудна клітка не ламалася. Це звучить як страхітливий варіант сценарію телепрограми «Сьоме чуття[4]», однак насправді такі досліди не що інше, як доступні кожному приклади з підручників з «біомеханіки», а якщо точніше, то «механіки травм» – галузі, якій уже понад 50 років. Наукова логіка згаданих випробувань досить проста: щоб дізнатися, що може витримати кістка, її потрібно експериментально згинати, поки вона не зламається. І краще такі досліди виконувати на мертвих, ніж на живих об’єктах. Водночас ці експерименти порушують основоположні питання медичних досліджень: Чи мають науковці право на такі досліди? Чи обов’язково експериментувати саме так? І якщо це дозволено, то хто видає такий дозвіл? Яка мета виправдовує такі засоби? Відколи (якщо це так) етика підпорядкована бажанню досягти нових наукових результатів? Не дуже приємні запитання, які кожен мав би поставити собі в житті.

Хай якими дикими видаються ці досліди, ми завдячуємо такій дещо підозрілій дисципліні, як біомеханіка, своїм життям. Факти говорять самі за себе: архітектори нашої грудної клітки зважали на багато чинників, але аж ніяк на перспективу винайдення автомобіля! Хоча він майже завжди залучений до процесів, пов’язаних з ушкодженням грудної клітки. Понад половина всіх автопригод завершується травмою груднини, ребер чи грудного відділу хребта. Ще гірше: у третини всіх загиблих у ДТП констатують ушкодження грудної клітки та органів, які вона захищає. На початку 1970-х у Німеччині була 21 тисяча загиблих на дорогах – сьогодні таке навіть складно уявити (як порівняти, то 2017 року в автокатастрофах загинуло 3177 осіб[5]). Щось мусило трапитися. Постала потреба краще захистити голову й ділянку грудей. Однак як це зробити? Експерименти на людських трупах показали, що міцність грудної клітки просто неймовірна: вона здатна витримати притискання вагою в майже 400 кілограмів і прогинається аж до шести сантиметрів, перш ніж зламається. Щоправда, таких показників можна досягти, якщо вдаритися об кермо навіть на відносно малих швидкостях. То як приборкати цю масивну механічну силу під час лобового зіткнення й захистити життя водія? Завдяки дослідженням світ спершу побачив ремінь безпеки на три точки фіксації, а згодом – Airbag («подушку безпеки»). Ось вам одна з історій успіху біомеханіки, коли вдалося зберегти мільйони життів. Сьогодні дослідники ДТП працюють з Dummies (манекенами) замість трупів, але в їхньому виробництві використовують дані, отримані під час експериментів з людськими тілами. Звісно, це не той фах, про який хочеться розповідати дітям у школі, коли там проводять дні «батьківських професій». Однак така вже медицина: хтось мусить це робити.

Навіть попри ремінь і подушку безпеки травми ділянки грудей під час дорожньо-транспортних пригод і сьогодні становлять поширене явище. Зіткнення на високій швидкості, особливо лобове, зводить нанівець найдосконаліший захисний механізм. Під час удару можна зламати одне або кілька ребер. Одиничний перелом зазвичай не становить небезпеки, тож не потребує спеціального лікування. Щоправда, постраждалого мучитиме сильний біль, а процес одужання триватиме тижнями. Причина інтенсивного болю – ушкодження дуже чутливої реберної плеври. І воно гучно заявляє про себе під час кожного вдиху. Якісне лікування знеболювальними відіграє в таких ситуаціях важливу роль, адже якщо травмована особа вдихатиме не на повну, то їй загрожуватиме проникнення інфекції в легені. Множинні перелами ребер ще небезпечніші: у найгіршому випадку порушена стабільність грудної клітки веде до зупинення функції легень. Критичною ситуація стає, коли через зовнішнє ушкодження в грудну клітку потрапляє повітря або ж, навпаки, розтрощене ребро ушкоджує поверхню легені. Вакуум між плеврою та легенями зникає – і ушкоджена легеня колабує. Виникає загроза смерті від асфіксії. Реаніматологи вміють викачувати повітря з грудної клітки за допомогою голки й швидко стабілізувати легеню.

Ще вразливіший нагрудний панцир людини у двох слабких місцях (це зумовлено його конструкцією) – верхньому та нижньому отворах. У цих ділянках небезпека зовнішніх поранень, наприклад холодною зброєю, особливо висока. Пригадуєте сцену вбивства в екранізації роману Аґати Крісті «Убивство у “Східному експресі”», де синьйора Кассетті вбивають дванадцятьма ударами ножа? Хоч Кассетті перебуває під впливом снодійного й не чинить жодного опору, детектив Пуаро, обстежуючи тіло, виявляє лише три смертельні поранення – це типова помилка початківця. «Дилетанти» часто колють вертикально в напрямку грудної стінки – саме тому дев’ять із десяти таких поранень (на щастя жертви) поверхневі, бо ніж відскакує від ребер. Якщо більшості тих, хто доклав руку до вбивства у «Східному експресі», можна пробачити аматорський рівень, то від загартованого в боях полковника Арбетнота (у виконанні Шона Коннері) варто було б очікувати майстернішої роботи. Досвідчені вбивці, що знаються на холодній зброї, використовують слабкі місця грудної клітки, завдаючи ударів ножем згори або знизу легені та серця – так «успішного результату» можна досягти в приблизно 50 відсотків випадків. Визнаю, сумнівний здобуток, але якщо колись доведеться захищати власне життя кинджалом, просто згадайте цю статистику.

У прогалинах між ребрами розташовані м’язи, які називають міжреберними. Полюбляєте реберця? Їстівна їхня частина – це і є м’язи (звісно ж, ідеться про свиней!). Вони пролягають не рівно, а дещо під нахилом і зі зміщенням. Зовнішній шар зверху зміщений униз і вперед, внутрішній – униз і назад. Так вдається досягти кращої герметичності. Водночас під час дихання м’язи стають супротивниками: зовнішня мускулатура збільшує відстань між ребрами під час вдихання, внутрішня, навпаки, її зменшує під час видихання. Щоправда, її роль у дихальному процесі зведено лише до 20 відсотків – головний фронт робіт закріплений за діафрагмою. Тож ці м’язи слугують радше підтримкою в разі фізичних навантажень і роботи на високій потужності. У таких ситуаціях важливими стають й інші м’язи, що допомагають дихати, як-от частина мускулатури шиї та хребта. Ці м’язи можна тренувати за допомогою спеціальних вправ, адже їхня функція може стати життєво важливою, коли потужності діафрагми забракне, щоб забезпечити дихання. Під час складних нападів задишки лікарям чи просто тим, хто прийшов на допомогу, іноді доводиться бачити справді сумне видовище: потерпілі, здебільшого це пацієнти з тяжкими захворюваннями дихальних шляхів, впинаються в край столу й буквально хапаються за повітря. Мускулатура шиї періодично скорочується, навіть м’язи плечей і потилиці залучені до боротьби за виживання. Така імпровізована «аварійна допомога» дає змогу протриматися ті кілька дорогоцінних хвилин, поки не прибудуть медики, але через швидке виснаження робота допоміжних м’язів не може тривати довго.

Справжнім рушієм легеневого дихання є діафрагма – гладкий, міцний м’яз із сухожилковим центром, абсолютний чемпіон із витривалості. Легеня не рухається. Маю на увазі сама собою. Навіть не поворухнеться. Звісно, вона не виконує таких дивних брейкданс-рухів, що нагадують плазування хробака, як кишківник. Зовсім. Якщо розглядати серце й легені на рентгенівському екрані, то бачимо: розслаблена пара на відпочинку. Цей спокій ніщо б не порушувало, якби не серце, яке прокралося між легень, наче заведений фанат техно на підйомі, що безперестанку підстрибує й заважає. Легені більш вагомі, більш величні. Якщо вони рухаються, то лише пасивно – власне, їх рухають. Саме цю роботу й виконує діафрагма, прикріплена до нижньої дуги ребер грудної клітки, ніби намет. Вона розділяє грудну та черевну порожнини. Діафрагма – нездоланний лідер механіки дихання: коли рухається вона, рухається все тіло. Під час скорочення діафрагми її дах, або ж купол намету, рухається вниз і виходить з-під захисту грудної клітки. Сантиметр за сантиметром вона опускається донизу, подеколи на глибину до 10 сантиметрів, якщо вдих глибокий. За нею слідують легені, які втягує, наче поршнем у циліндрі шприца. Якщо діафрагма смикається, на нас нападає гикавка. Коли вона скорочується й розслабляється зі швидкістю кулемета, як це трапляється під час нападів сміху, наше тіло здригається так загрозливо, що на думку спадає фраза «вмерти зі сміху». Діафрагма виконує 80 відсотків усієї дихальної роботи, 15 скорочень на хвилину, 24 години на добу, 365 днів і ночей впродовж усієї тривалості життя людини й не скаржиться на втому. Кожне скорочення діафрагми збільшує об’єм легень мінімум на пів літра. Щодня ми вдихаємо й видихаємо 10 тисяч літрів повітря, тож до кінця життя його кількість може наповнити супертанкер: 250 мільйонів літрів повітря, кожен з яких переміщує сюди-туди діафрагма. Тоді як згори діафрагма витягує приспані легені з їхньої зони комфорту, знизу вона, наче снігоприбиральна машина, тисне на внутрішні органи черевної порожнини.

А відтак… не стається нічого доброго: щоб урівноважити тиск діафрагми, яка насувається згори, стінка черевної порожнини поступається й випинається. Досить сильно. Дуже сильно. Надто сильно. Це називають черевним диханням. Здавалося, класно придумано, мудра конструкція, багатофункційна. Аби не зовнішній вигляд. Це поважна причина, як мінімум, для скарг. Або ж власне скарга на дефект у будові. Для більшості людей обох статей, для яких важливе значення мають вигляд їхнього тіла та фігура, наслідки глибокого вдиху відразу ж перетворюються на естетичну капітуляцію, яка ще й повторюється п’ятнадцять разів на хвилину! Є живіт, немає живота, є живіт, немає живота. Так не можна! Його потрібно позбутися. Або принаймні поліпшити.

– Втягніть живіт! – рекомендує архітектор тіла.

– Як це «втягніть»?

– Ну, ось так!

Він демонструє на собі.

– Зрозуміло. Але як мені тепер дихати?

– За допомогою допоміжних м’язів.

– Га?

– Живіт втягнути, груди напнути!

Зрозуміло. Випинання тулуба – це ніяке не позерство, а життєво необхідна потреба, замінне дихання, так би мовити.

– Так набагато краще, – витискаєте із себе відповідь. – Але довго я так не протримаюся. Мені забракне повітря.

– Так це ж тільки на час, поки дійдете з шезлонга до води, – розтлумачує архітектор тіла. – А далі це вже неважливо.

Такий розв’язок вас не задовольняє. Це як тимчасове замазування тріщин у фасаді.

– А у вас нема якогось… тривкішого засобу? Щоб на довше вистачило?

– Звісно ж є – корсет!

Корсет? Це ж так старомодно. З другого боку, те, що знали наші бабусі, не обов’язково погане. Та й справді, якщо трішки поґуґлити, то можна відкрити всесвіт нових можливостей. Ба більше, ті старовинні штуковини сьогодні вже ніхто не називає корсетом, натомість згідно з останніми трендами це «джинси з високою талією», «Waist Trimmer», «пояс для спалювання підшкірного жиру на животі» або ж «Cincher» і завдяки їм ви будете худі, худі, худі – постійно й надовго. Чудо. Треба брати! Зачекайте хвильку, прошу вас.

Молоді дівчатка, входячи в період статевого дозрівання, змінюють тип дихання – від суто черевного до переважно грудного. Те, що здавалося цілком нормальним, поки вони були немовлятами й дітьми, тепер видається чимось надокучливим, а втягування живота перетворюється на нерадісну звичку. Що ж стається? Очевидно, під час пубертатного періоду змінюється сприйняття тіла: надутий живіт видається неестетичним і геть нежіночним. То, може, поекспериментувати з тим «поясом»?

Будьте обережні! Ці диво-засоби, що за мить перетворюють вас на худих, крім короткострокового, суто візуального ефекту, не просто недієві, а навпаки, після тривалого використання небезпечні та шкідливі для здоров’я. Крім травм через надто туге зав’язування, вони ще й значною мірою обмежують діафрагму. А вона відповідає за дихання! У жінок, які наважуються на такі сучасні корсети, об’єм легень зменшується майже на 40 відсотків. А якщо поєднати носіння такого пояса з фізичним тренуванням, то за несприятливого збігу обставин може взагалі виникнути загроза для життя. Дихання, у прямому значенні цього слова, відстає від навантаження. Та навіть якщо такий корсет використовувати лише в повсякденному житті, а не для занять спортом, то це може спричинити недостатнє вентилювання всіх частин легені. У непровітрюваних зонах збирається слиз, той, зі свого боку, сприяє виникненню інфекцій. Якщо вам набридає черевне дихання, пригадайте, що колись у вашому житті був період, коли такий тип дихання видавався цілком нормальним і ніхто – або принаймні ви самі – не скаржився на «кулю», яка надувається у животі під час дихання. Якщо вирішили побороти жир на животі й водночас зміцнити черевну стінку, то робіть це за допомогою збалансованого харчування та вправ на витривалість. Так ви вбиваєте відразу двох зайців – тренуєте і дихання, і діафрагму. По-перше, діафрагма, як і будь-який інший м’яз нашого тіла, реагує на тренування, збільшуючи силу й витривалість, наприклад професійні спортсмени здатні збільшувати частоту дихання до 70 дихальних циклів на хвилину. По-друге, зменшення жиру на животі зменшує механічний тиск на діафрагму, адже й черевна порожнина тисне на неї знизу. Це факт: товстий живіт у довгостроковій перспективі може негативно впливати на дихання: якщо легені не здатні більше розтягуватися до звичних розмірів, бо черевний жир тисне на діафрагму, то виникають хвороби органів дихання. У США велика надлишкова вага в наш час перетворилася на важливий фактор ризику розвитку астми в дітей!

Коротко кажучи, забудьте про косметичні аспекти черевного дихання й звільніть для нього місце! Місце для дихання. Місце для діафрагми. Це єдиний (правильний) дихальний м’яз. Самі перевірте. Станьте на коліна, відігніть таз назад, тобто зробіть так, щоб ваші внутрішні органи «звисали». Спробуйте виконати це наодинці й для себе. Ніякого тренованого роками «втягування», ніяких скручувань, просто дозвольте животу обвиснути – що глибше, то краще. Він ліг на підлогу? Ну й добре. Схожі на актора Отті Фішера? Ну то що з того? А тепер максимально глибоко вдихніть носом. Тоді повільно видихніть ротом. Робіть так, як роблять ваші легені, передайте керівництво тому великому й добропорядному м’язу, повелителю вічних скорочень, володареві нескінченного циклу напруження й розслаблення. Стародавні греки прозвали його phren, бо вірили, що в ньому живе частинка душі (тому ми називаємо людей з розладами особистості шизофреніками). Без діафрагми жити не можна. Крапка. Коли відмовляє цей м’яз, ви залежні від приладів, які перебирають на себе функцію дихання. Раніше то були потворні клітки, що не лише нагадували знаряддя тортур, але й ставали справжньою мукою для пацієнтів, коли доводилося ними користуватися. Хворих, здебільшого жертв дитячого поліомієліту, запроторювали до таких кліток, де за допомогою інших приладів досягали зниженого тиску. Завдяки цьому грудна клітка підіймалася й опускалася, тобто дихала. У наш час такі прилади куди менші, практичніші, не такі обтяжливі. Однак це зовсім не скасовує базової тези: без діафрагми життя не комфортне, тож виявіть до неї хоч трішки поваги!

Однак за всієї поваги до діафрагми: ті механічні вдихи й видихи втратять сенс, якщо найважливіша сировина повітря, кисень, не дійде до реципієнта – крові. А тут (і не тільки) у гру вступає серце.

Серце, с.р.: непримітний дрібний орган, який губиться між могутніми легенями. Оточений тонкою жировою оболонкою і сполучною тканиною. Має чотири порожнини різного розміру й зовсім не нагадує поширену на малюнках форму серця. Нижньою стінкою прикріплене до діафрагми і, наче той раб, виконує все, що вона накаже. Функції явно переоцінені. Виконує роль простого механічного насоса, який перекачує бідну на кисень кров (з правої половини) до місця її збагачення в легені, а також транспортує багату на кисень кров до артерій тіла (ліва половина). Слабак. Витримує набагато менше диму, ніж легені. Поширена помилка: серце – місце, де живе душа.

Ніби все. Чи ні? Може, щось забув? Аж ніяк! Більше ані слова. ОСЬ ТОБІ, СЕРЦЕ!