Читать книгу Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу - Клайв Льюїс - Страница 14

Проте настав час повернутися до Едмунда. Прогулянка, що випала на його долю через неочікувану відлигу, видалася куди як довшою, ніж він звик гуляти пішки, і навіть, як він підозрював, набагато довшою, ніж взагалі спроможна гуляти людина. Саме тому, тільки-но Чаклунка зупинилась у темній улоговині поміж сосен та тису, знеможений Едмунд упав навзнак там, де стояв. Так він і застиг, колода колодою, не в змозі й пальцем поворухнути і не виказуючи жодного інтересу ані до того, що відбувається навколо, ані до того, що відбуватиметься в майбутньому. Прогулянка настільки виснажила його, що він геть забув і про голод, і про спрагу, аби тільки йому дали спокій. Тим часом Чаклунка та гном зовсім поруч пошепки завели бесіду, яка б не мала залишити його байдужим:

– Ні, вже запізно, – похитав головою гном. – Яка тепер від того користь? Тому що всі вони – а бодай їм! – уже біля Кам’яного Столу.

– Про це ми дізнаємось, коли вовк занюхає наш слід та принесе нам звістку, – відповіла на те Відьма.

– Якщо він прибіжить лише зі звістками, то це погана звістка, – буркнув гном.

– У Кейр-Паравелі скільки тронів? Авжеж, чотири! – посміхнулася Чаклунка. – Тронів – чотири, та посісти їх зможуть лише троє! Яке ж то пророцтво, якщо воно не здійсниться?

– Три… чи чотири… яка різниця, коли він уже тут? – уникаючи називати Аслана на ім’я в присутності володарки, натякнув гном.

– Припустімо, – розмірковувала вголос Чаклунка, – що він тут ненадовго. А якщо так, тоді що нам завадить посісти трон, та ще й не один, а всі одразу?

– А з цим що робити? – гном пхнув Едмунда ногою. – Може, залишити до слушного часу? Він ще стане в пригоді… торгуватися.

– А раптом усі інші наскочать і, чого доброго, врятують шмаркача, тоді що? – презирливо хмикнула Королева.

– Отож іншого виходу немає? – знизав плечима гном. – Ну, тоді до справи!

– Зажди, – зупинила його Чаклунка. – Щось мені підказує, що справу слід робити на Кам’яному Столі, бо саме так робилося одвіку…

– Воно то й так, – засумнівався гном, – але дуже вже давно ніхто цього не робив. Як на те, то й дороги нам туди немає.

– Твоя правда, – погодилась Чаклунка.

Цієї миті почувся тріск зламаних гілок, потім глухе гарчання, за яким в улоговину зіковзнув сірий вовк.

– Я бачив їх, – переводячи подих, доповів він. – Вони біля Кам’яного Столу. Вони разом із ним. Мого ватажка вбито. Могрім упав від меча одного з синів Адама. Я причаївся в кущах і бачив все на власні очі! Рятуйтеся! Тікайте!

– А от і ні! Ніхто нікуди не тікатиме. Втечі не буде, – не змигнувши оком, наголосила Чаклунка. – Мерщій, клич наш народ, та поквапся! Клич усіх велетнів, клич перевертнів, та не забудь про дерева, що на нашому боці! Клич упирів та моторошних огрів, що викрадають маленьких дітей! Клич мінотаврів та братів їх менших – песиголовців. Відьом попередь і відьмаків, лісовиків і злиднів, почвар мухоморних, зміюк підколодних та іншу славну нечисть! Ми дамо бій! А боягузів попередь: не заіржавів ще наш чаклунський жезл – на камінь умить він перетворить боягузів! Жени щодуху! А ми тут ще маємо невеличку справу, яка потребує нашої безпосередньої чаклунської участі та зволікання не дозволяє.

Сірий вовк схилив голову на знак покори, крутнувся на місці, як та дзиґа, та зник. Лише здалеку луна донесла його важкий тупіт.

– Ну що ж, – зітхнула Відьма, – столу в нас немає, тож доведеться задовольнятися тим, що є. А є… та хоча б звичайна колода!

Едмунд, який, правду кажучи, увесь цей час лежав колода колодою, раптом відчув, як його грубо підхопили, поставили на ноги і притулили до дерева. Гном умить міцно-преміцно прив’язав його до стовбура. Тим часом королева скинула мантію – певно, справою не можна займатися абияк, недбало. І тут Едмунд звернув увагу на те, які в неї білі руки. Вони були такі білі, що це було помітно навіть у сутінках прихованої від сторонніх очей улоговини під покровом дерев. Нічого, окрім отих білих рук, Едмунд перед собою не бачив.

– Готуй жертву, – мимохідь кинула Чаклунка, і гном заметушився виконувати розпорядження.

Він швиденько розстібнув Едмундові комірець сорочки та підіткнув усередину, потім ухопив хлопчика за волосся, спонукаючи закинути голову. До Едмунда долинув дуже неприємний звук: вжик-вжик-вжик. Він насторожився: такий звук міг видавати лише один знайомий йому предмет, і саме тоді, коли його, цей предмет, гострять. Отак «вжикати» міг лише ніж. Тільки тепер Едмунд збагнув, що згадана жертва – то він. В очах у нього потемніло, і він знепритомнів.

Саме цієї миті звідусіль почулися крики, тупіт копит та лопотіння крил, потім – чи то зойк, чи то виття, начебто з вуст королівських, – годі було розібрати, бо все змішалося до купи. Едмундові пута послабшали, сильні руки підхопили його, і глибокий голос мовив:

– Покладіть його – хіба не бачите, його ж ноги не тримають… – дайте йому трохи вина… та не поспішай, бідолахо… все буде добре, малюче…

Потім, наче здалеку, Едмунд почув іще голоси – хтось перемовлявся:

– А де ж сама Відьма?.. Мені здавалося, ти її тримаєш…

– А от і ні – я тільки вибив їй з рук ножа…

– А я гнався за гномом… Та хіба всіх наздоженеш?..

– Невже втекла?..

– А це що таке? Тьху ти, якийсь старий пень, хай йому грець!..

На цих словах Едмунд знову знепритомнів. Але тепер він був у надійних руках. Кентаври, єдинороги, лісові олені та птахи – з них складався рятувальний загін, який Аслан відрядив шукати хлопчика ще в попередньому розділі, – вирушили назад, до Кам’яного Столу, передаючи майже бездиханне Едмундове тіло одне одному. Ніхто й не озирнувся. А дарма, бо в безлюдній улоговині коїлися речі доволі незвичайні, якщо не дивні.

Тож навколо було тихо й спокійно, повний місяць заливав улоговину сяйвом. Серед іншого він освітлював і недоречно згаданий кимось пеньок, і нічим особливо не примітний, хоча й чималенький за розміром, сивий кругляк.

Проте, якщо вдивлятися в них довше, якби було кому дивитися, то пильніший погляд підказав би, що з тим пеньком та з тим валуном щось не те. Не те, як воно здається… Потім привиділося б (а насправді, і не привиділось, бо саме так усе й було), що надто вже той пень нагадує скрючену людську постать, що присіла навпочіпки та просто на очах підсунулась до валуна. Потім здалося б (а насправді, лише здалося б, що здається, бо все так і було), що валун уже не лежить, а сидить, більш того – валун із пеньком тихесенько перемовляються, і нарешті стає очевидно, що пеньок – не пеньок, а валун – не валун, а не що інше, як Чаклунка та гном. Ті, хто не розуміється на чаклунстві, можуть спитати: як же могло так статися, що всі їх шукають, а вони, виходить, нікуди й не поділися, а увесь цей час перебували на тому самому місці, можна сказати, у всіх на очах. Що ж, на те воно й чаклунство. Коли в тебе є чарівний жезл, варто змахнути ним, загадати бажання – і ось, шукай вітру в полі, а ти, знай собі, зачаївся десь неподалік та глузуєш з невдатних переслідувачів. Саме так вчинила Чаклунка: тільки-но в неї з рук вибили ніж, вона, замість того аби стрімголов кинутися навтьоки, лише змахнула своїм жезлом і тієї ж миті зробилася невидимою. Отак от вона врятувалася сама, та й жезл свій чарівний врятувала.

Наступного ранку, щойно дітлахи прокинулись (а цієї ночі вони вперше спочивали на м’яких подушках у великому шатрі), на них чекала радісна новина: Едмунда врятовано! Звістку про те переповіла Бобриха, і вона ж повідомила їм, що пізно вночі його принесли до табору. А тепер він у Аслана. Після польового сніданку діти висипали надвір і побачили, як Аслан з Едмундом біч-о-біч прогулюються по росяній траві подалі від сторонніх вух та очей. З цієї причини переказати їхню розмову не є можливим, бо все одно ніхто нічого не чув, тож про що там йшлося – достеменно невідомо. А сам Едмунд тільки й того, що якось прохопився, мовляв, ту розмову він запам’ятає на все життя, а далі – як води в рота набрав. Коли дітлахи підійшли ближче, Аслан злегка підштовхнув Едмунда їм назустріч.

– Ось і брат ваш, – мовив, – і це головне, бо хто старе споминає – сам знає, що буває.

На тому Едмунд потис руку кожному, окрім Пітера, і перед кожним вибачився: «Простіть мене». На що кожен відповів: «Та що там! Пусте!» І кожен був ладен додати щось таке, невигадливе і просте, щось на кшталт «та все гаразд», «облиш, ми знову друзі», от тільки потрібні слова не спадали на думку. А поки всі морщили лоба в пошуках доречних слів, до Аслана звернувся леопард.

– Посланець від супротивника, сір, з проханням про аудієнцію.

– Нехай підійде.

Леопард пішов та невдовзі повернувся, ведучи за собою вже знайомого нам гнома, найближчого поплічника Чаклунки.

– З чим завітав ти до нас, сину землі? – спитав його Аслан.

– Королева Нарнії, володарка Самотніх Островів та все таке інше воліють недоторканності, аби особисто вести перемовини у справах невідкладних, що стосуються як її самої, так і вас, – пишномовно сповістив він.

– Теж мені королева Нарнії знайшлася, – сплюнув Бобер. – Яке нечуване зухвальство…

– Не треба марнувати слів, – зупинив його Аслан. – Не за горами той час, коли всі сутні речі знов набудуть істинних імен своїх. А доти – що сперечатися щодо порожніх звуків. Перекажи своїй хазяйці, нехай іде й нічого не боїться. Єдина в мене є умова: свій жезл нехай позаду залишить, хоч би й біля того старого дуба.

На тому й вирішили. А наглядати за дотриманням умов переговорів відправили двох леопардів.

– А що, як вона їх теж перетворить на каміння? – майже нечутно прошепотіла Люсі, звертаючись до Пітера.

Та ж сама думка, вочевидь, промайнула і в леопардів, оскільки шерсть в обох на карку стала дибки, та й задрані догори хвости занепокоєно здригалися, точнісінько як у кота, який щойно уздрів незнайомого, до того ж небезпечного собацюру.

– Все буде добре, – також пошепки відповів Пітер. – Він не дозволив, якби гадав, що станеться лихо.

Невдовзі в таборі на пагорбі з’явилася Чаклунка власною персоною і сміливо попрямувала до Аслана. Троє дітлахів, що побачили її вперше, разом відчули, як у них по спині бігають мурашки. Звідусіль почулося глухе гарчання. Та, хоча день видався безхмарно ясним, зненацька війнуло могильним холодом. З появою Чаклунки тільки двоє з присутніх зберегли спокій: то були Аслан та сама Чаклунка. Ось і зійшлись вони, як то кажуть, лицем до лиця: Асланове обличчя – золотаве, у короні вогняного волосся, а в Чаклунки – мертвотно-бліде, немов у тіні. Зійшлися двоє одвічних ворогів, і дивно було спостерігати, як мирно вони крокують поряд, хіба що не рука в руку. Щоправда, як влучно зауважила Бобриха, дивитися Аслану в очі Чаклунка не наважувалась – щоразу відводячи погляд убік.

– У твоєму таборі, Аслане, – вкрадливо почала Чаклунка, – є зрадник.

Не було потреби в особливій прозорливості, аби зрозуміти, на кого вона натякає. Та навіть Едмунд після всіх своїх поневірянь, а головне – після ранкової розмови з Асланом, таким себе не відчував і навіть очі не ховав. А коли так, то, здавалося б, слова Чаклунки аніякого впливу не мали.

– Якщо і була провина, його вчинок, хай який, не спрямований проти тебе, – відповів на те Аслан.

– А чи не підзабув тут дехто давній заповіт? – не вгамовувалася Чаклунка.

– Може, й підзабув. Тож нагадай мені, про який саме заповіт ведеш ти мову?

Певно, з якоїсь невідомої причини Аслан сприймав закиди Чаклунки цілком серйозно.

– Якщо є потреба в тому, я нагадаю! – голос Чаклунки, вкрадливий до того, зірвався мало не на вереск. – Я нагадаю, що вибито на кам’яних скрижалях, які за два кроки звідси, на кам’яній плиті, що дехто Столом називає, що вирізьблено письменами настільки давніми, наскільки довгий спис на тілі Світового дерева?![1] Чи нагадати вам, що вирізьблено на скіпетрі Вседержителя?! Кому-кому, але Аслану не личить забувати про закляття, накладене на Нарнію на початку всіх часів. А сказано, що зрадництво спокутою виправдати неможливо. І зрадництво хай не залишиться безкарним, а той, хто зрадить, – буде мій за правом, а що робити з ним – то вже моя турбота: як схочу – так і страчу…

– Ось воно як! Ви, мабуть, підробляли катом до того, як удавати з себе королеву почали?

– Помовч, Бобре! – У голосі Аслана почулося грізне ричання.

– А отже, – як нічого й не було, вела далі Чаклунка, – нащадок цей людського роду вже в моїх руках і я своє візьму. Спокутує зрадництво одне – тільки кров, а запорукою тому – закляття давнє.

– Якщо у твоїх руках, що ж – спробуй- но, візьми! – протягнув бик, що стояв поруч, чи, краще сказати, дивна істота з тулубом бика і людською головою.

– Який дурний! – на вустах у Чаклунки заграло щось подібне до усмішки, а як правду сказати – звірячий вищир. – Чи не гадаєш ти, що твій володар дозволить тут кровопролиття – і через що? – аби позбавити мене моїх законних прав? Кому, як не йому, наглядати за тим, аби ніхто не посягнув на право, що є спрадавна моїм? Кому, як не йому, відомо, що станеться, коли я не дістану тієї крові, що мені належить? Вогонь поглине Нарнію, а ту пустелю, що він залишить по собі, – накриє потоп. Ви хочете цього?!

– Твоя у тому правда, і заперечувати я не стану, – у відповідь кивнув Аслан.

– Аслане, – палко прошепотіла Сьюзан у левине вухо, – хіба ти не в змозі завадити тому закляттю? Вигадай хоч що-небудь всупереч йому!

– Наперекір задуму Творця?! – Аслану на обличчя набігла тінь, і вже ніхто з подібними питаннями до нього не звертався.

Едмунд стояв від Аслана з іншого боку. Він теж не зводив з лева очей. Хлопець задихався від почуттів, що вирували всередині. Йому навіть перехопило подих, і він замислився, що б такого сказати. Але вже за мить зрозумів, що ніхто ніяких слів від нього не чекає, тому визнав за краще промовчати та робити, як накажуть.

– Відійдіть усі подалі! – сказав Аслан. – З Чаклункою нам треба перемовитись наодинці.

Усі як один відступили. Що кожному довелося пережити в очікуванні за нескінченно довгі хвилини, поки лев та Відьма розмовляли віч-на-віч!

– Ох, Едмунде! – тільки й мовила Люсі, та раптом запнулася і залилася сльозами.

Пітер стояв осторонь, відвернувшись, виглядаючи щось у морській далині. Бобри завмерли, взявши одне одного за лапки та опустивши голови. Кентаври переминалися з ноги на ноги, постукуючи копитами. Невдовзі над пагорбом запала така тиша, що чутні стали ледь помітні звуки, на які іншим разом ніхто б уваги не звернув: ось у височині прогудів джміль, десь у лісі тенькнула пташка, легкий вітерець скуйовдив листячко… а переговори Аслана та Чаклунки і досі тривали.

Та нарешті всі почули голос Аслана:

– Можете повертатися. Ми владнали справу. Крові вашого брата Чаклунка будь- що не жадає.

Над пагорбом прокотилося зітхання, ніби всі довго-довго стояли, затамувавши дух, і тільки тепер спромоглися нарешті вдихнути на повні груди. То тут, то там залунали тихі розмови. Чаклунка вже мала намір іти, як обернулася. В її очах спалахнула зловтіха.

– А як мені знати, що нашу угоду буде дотримано? Чи можу я бути впевнена, що…

У відповідь Аслан лише підвівся з трону й роззявив пащу, з якої вирвалося грізне гарчання, гарчання переросло в оглушливий рев, почувши який Чаклунка вирішила за краще підхопити спідниці та забратися геть з очей.