Читать книгу Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу - Клайв Льюїс - Страница 9

– Повідайте нам скоріш, що трапилося з паном Тумнусом, – попросила Люсі.

– Кепські справи, – похитав головою пан Бобер. – Прикріше й бути не може! Особисто в мене немає жодних сумнівів у тому, що його схопила поліція. Звістку про те мені принесла знайома сорока, а та бачила все на власні очі.

– А куди його повели?

– Коли їх бачили востаннє, вони прямували на північ. На жаль, усі ми дуже добре розуміємо, що це означає.

– Ні, не всі, ми зовсім не розуміємо, – визнала Сьюзан.

Бобер лише зітхнув і знову скрушно похитав головою:

– Це означає лише одне: його забрали до її чаклунської господи.

– А що вони йому зроблять, пане Бобре? – зойкнула Люсі.

– Важко сказати, – зажурено мовив Бобер. – Із тих, хто туди потрапляв, мало хто спромігся повернутися. Статуї! Подейкують, чаклунська господа скрізь заставлена статуями. Вони всюди. На всіх поверхах, сходах і навіть на холодному подвір’ї. Колись усі вони були… – тут Бобер проковтнув клубок, що підступив до горла, – живі-живісінькі… та вона перетворила їх на камінь.

– Який жах! – у відчаї скрикнула Люсі. – Ми мусимо щось зробити! Ми маємо врятувати бідолашного фавна! А все через мене…

– Я аніскільки не сумніваюся в тому, люба дитино, що ви неодмінно врятували б його, якби мали змогу, – відповів на те Бобер. – Та вам нізащо не проникнути до лігва Білої Чаклунки, якщо вона сама того не забажає. Тим паче, вийти звідти живими.

– А що, як нам вдатися до хитрощів, – запропонував Пітер. – Переодягтися, наприклад, у як їх там… заїжджих перекупників тощо… або навпаки – дочекатися, доки вона вийде з дому… Має бути хоч якийсь хід чи, краще сказати, вихід! Добрий фавн врятував мою сестру, ризикуючи власним життям, пане Бобре! Хіба ж ми кинемо його напризволяще, щоб із нього зробили те, що ви кажете…

– Нічого з того не вийде, сину Адама, – похнюпився Бобер, – не вийде ні в кого із людей. Та не все ще втрачено – Аслан уже в дорозі.

– Аслан?! – вихопилось одразу з усіх горлянок, бо всіх одразу охопило таке дивне відчуття, ніби відбувається щось прекрасне, як-от перші ознаки весни чи добра звістка, що прилетіла здалеку. – Розкажіть нам про нього!

– Хто він такий, цей Аслан?! – крізь хор голосів пробилася Сьюзан.

– Аслан? – замислився Бобер. – Хіба ви не чули про Аслана? То є цар усіх звірів, повелитель лісів та Господь усього сущого. Щоправда, бачимо ми його зовсім нечасто. За все своє життя мені так і не довелося побачити його жодного разу, так само, як не довелося і моєму батькові, так само, як і батькові мого батька. Та ось дійшли до нас чутки, що він уже в Нарнії. Якщо хтось і зможе здолати самозвану королеву, то тільки він. І тільки він зможе врятувати нещасного Тумнуса.

– А що, як вона і його перетворить на камінь? – про всяк випадок поцікавився Едмунд.

– Та що ви, сину Адама! – вперше за вечір усміхнувся Бобер, – це ж треба таке вигадати! Перетворити його на камінь! Для цього треба зазирнути йому в очі, а для того й стати навпочіпки – замало! І якби вона на те наважилась, то була б її остання звитяга, та щось мені підказує, що на таке вона не здатна. Ні-ні, тепер, коли Аслан з нами, усе налагодиться. Про це ходить поміж нами давня-давня приказка.

– …Та що довго розповідати – незабаром ви й самі все побачите.

– А як же ми його побачимо? – здивувалася Сьюзан.

– Саме для того я й запросив вас до своєї оселі, донько Єви. Я проведу вас туди, де ви зустрінетесь з ним.

– То «він» – це людина? – спитала маленька Люсі.

– Аслан – людина?! – знітився від її нетямущості Бобер. – Звісно, ні. Я вже пояснював, що він – володар лісів, цар над усіма звірами та син Вседержителя, який за всіма морями. Хіба ви не знаєте, хто цар над усіма звірами? Аслан – то лев, єдиний над усіма. Його величність Лев!

– Отакої! А я теж чомусь уявляла його собі людиною, – визнала Сьюзан. – А от із левом зустрітися мені якось лячно, навіть колінця тремтять.

– У будь-кого тремтітимуть, – заспокоїла її Бобриха. – А якщо не тремтітимуть, сміливо вважайте того або відчайдухом з відчайдухів, або… геть дурним.

– Тож, зустріч із ним і справді може бути небезпечною?

– А хто тут казав про безпеку? – погодився Бобер. – Але сидіти, склавши лапки – ще небезпечніше. Правду сказала пані Бобриха: він грізний – та не для кожного, великодушний – та не для всіх. Але все буде добре, тому що він – справжній цар, кажу вам.

– Гаразд! Мені вже кортить зустрітися з ним, хоча від самої думки якось не по собі, – кивнув Пітер.

– Добре, сину Адама, – відповів Бобер, з грюкотом опускаючи лапку на стіл, від чого задзеленчав увесь посуд. – Так і буде! Отож долетіла до нас звістка, що він бажає зустрітися з вами вже завтра і зустріч ця відбудеться біля Кам’яного Столу.

– Кам’яного Столу? Де це? – спитала Люсі.

– Дорога туди неблизька, але й не за горами, спускатися будемо річкою. Я вас проведу до місця, – відповів Бобер.

– А як же бідолашний Тумнус? – нагадала Люсі.

– Найкоротший шлях до його визволення, – відповів Бобер, – пролягає повз Кам’яний Стіл. Коли Аслан буде з нами, а ми – з Асланом, усе буде інакше і ми почнемо діяти. Але й від вас залежатиме чимало. Недаремно є така приказка:

– …Ви вже тут, то й час, коли має справдитися пророцтво, дійсно не за горами. Подейкують, Аслан уже був у наших краях, хоч і ніхто з тих, хто нині живий, цього не пам’ятає, бо дуже давно то було. А от людей на нашій пам’яті, здається, тут і зовсім не було.

– Ось тут я чогось не второпав, – наморщив лоба Пітер. – А Біла Чаклунка – вона хіба не людського роду?

– О-о-о, їй би дуже кортіло, аби всі ми повірили, нібито так воно і є, бо це дало б їй хоч якийсь законний привід зватися королевою. Та річ у тому, що вона ніяка не Євина донька. З одного боку, вона походить від Адама, – із цими словами Бобер злегка вклонився, – але з другого – від Ліліт, першої його дружини, а та була з роду джинів. Це по лінії матері. А от з боку батька – то й взагалі походить з роду велетнів. Ні-ні, справжньої людської крові в ній ані краплі!

– Саме тому вона така невблаганно зла та жорстока, – додала Бобриха.

– Саме так, хазяєчко, – погодився Бобер. – Люди бувають різні: людина може бути добра чи погана (не ображайтеся, хай пробачать мені гості!). Та коли йдеться про істот людиноподібних, тут двох думок бути не може!

– Щоправда, мені зустрічалися досить пристойні гноми, – пригадала Бобриха.

– Мені теж, – не став сперечатися Бобер. – Але таких можна на кігтях перелічити. До того ж вони найменш схожі на людей. Отож моя вам порада: як зустрінеться вам хтось такий, хто ще не зовсім людина, або навпаки – зовсім уже не людина, або навіть такий, хто начебто і людина, а як придивишся – аж ніяка тобі не людина, тримайтеся від них якомога далі. Недарма Чаклунка вже давно нишпорить по всій Нарнії, марно вистежуючи людей: бо дуже нелегка та справа. Чатує вона на вас уже не перший рік. А якщо, бережи вас Аслан, вона довідається про те, що вас тут четверо, – то я за ваші життя не дам і гнилички.

– Чому це? – здивувався Пітер.

– А тому, що відоме їй і таке пророцтво, – заходився пояснювати Бобер. – У гирлі великої ріки на березі моря стоїть старовинний замок Кейр-Паравель, і якщо все піде так, як призначено, то бути йому стольним градом Нарнії. А в тому замку в тронній залі стоять чотири трони. Так ось, коли, за переказами, на ці чотири трони сядуть двоє синів Адама і дві доньки Єви, то настане кінець пануванню Білої Чаклунки, і не тільки її пануванню, а і їй самій. Ось чому ми йшли сюди крадькома, з усіма пересторогами. Звісна річ – якщо вона пронюхає про вас, ніхто за ваші голови не дасть і риб’ячого хвоста!

Діти захопилися бесідою з бобрами й не помічали нічого, що діється навкруги. Аж раптом, коли Бобер замовк і на хвилинку настала тиша, пролунав дзвінкий голосок Люсі:

– Заждіть-но, а де ж Едмунд?!

Спочатку всі перезирнулися, а потім, перебиваючи одне одного, запитували: «Хто бачив його останнім? Коли саме він зник? Може, він лише вийшов надвір подивитися як там і що?» – і хтось навіть вибіг з хатинки покликати його додому. А зовні здійнялася хуртовина, та така, що зелена крига на ставку вже вкрилася пишною білою ковдрою. Із порога бобрової хатки не видно було нічого. У білому завої потонули навіть береги. Провалюючись по коліна в замети, що навіяла хуртовина, діти кинулись на пошуки зниклого Едмунда. Вони гейкали його до хрипоти, та сніг притлумляв голоси, і навіть відлуння не долітало у відповідь.

– Жах, та й годі! – видихнула Сьюзан, коли у відчаї вони повернулися до хатинки ні з чим. – Навіщо ми взагалі сюди прийшли?

– Що ж нам тепер робити? – розвів руками Пітер.

– Що робити? – обізвався Бобер, натягуючи зимові чоботи. – А робити нічого – треба забиратися звідси і негайно.

– Може, варто було б розділитися на чотири пошукові партії? – запропонував Пітер. – І піти на всі чотири вітри? Хто знайде його, нехай мчить додому, а потім – мерщій за іншими.

– Невже ви хочете шукати його і надалі, сину Адама?! – здивувався Бобер. – Але навіщо?

– Як це «навіщо»? Аби знайти Едмунда!

– Його шукати – лиха не минути! – відповів Бобер.

– Що ви таке говорите?! – обурилася Сьюзан. – Хоч він і заблукав, та зайти далеко аж ніяк не міг. І ми будь-що повинні знайти його!.. А ви кажете – «навіщо»…

– Навіщо шукати того, хто полишив вас із власної волі, – суворо відповів Бобер, – коли і без нього відомо, куди він побіг.

Усі ошелешено уп’ялися очима в Бобра, та він не знітився.

– Як можна не зрозуміти того, що ясно-яснісінько. Він побіг до неї, до Білої Відьми, а нас усіх зрадив.

– Не може того бути! – зойкнула Сьюзан. – Не міг він! Не міг і крапка!

– Ой, чи то так? І ви готові за те ручатися? – похитав головою Бобер, обводячи важким поглядом дітлахів, і від того погляду слова, що вже готові були зірватися з язика, так і застигли на вустах, бо раптом усі збагнули, що Бобер каже правду і тільки тим можна пояснити загадкове зникнення Едмунда.

– А чи знає він дорогу? – вже без вагань спитав Пітер.

– А чи доводилось йому вже бувати в наших краях? – у свою чергу спитав Бобер. – Я маю на увазі – самому?

– Так і було, – скрушно зітхнула Люсі.

– А чи розповідав він про те, що з ним тут трапилось? Чи не зустрічався він часом з ким-небудь?

– Ані пари з вуст…

– Тоді ви ще згадаєте мої слова. Мовчання його красномовніше за будь-які слова і означає лише одне: він зустрічався з Білою Чаклункою і перекинувся на її бік, тому, куди йти, він знає чудово. Не хочу вас образити – як-ніяк, він вам брат, – але тільки-но я його побачив, як одразу ж сказав собі: «Тут пахне зрадою». У нього був саме такий вигляд, вигляд того, хто водився з Білою Відьмою та досхочу наївся її чаклунського зілля. Хто прожив у Нарнії довге життя, той одразу зрозуміє, чому в декого «бігають оченята».

– Хай там як, а йти за ним доведеться, – сказав на це Пітер придушеним голосом. Здається, від холоду та хвилювань він не тільки охрип, а й осип. – Врешті-решт, він наш брат. І хоч він великий пройдисвіт, але все ж таки ще мале дитя.

– Невже ви збираєтесь до Чаклунки? – сплеснула лапками Бобриха. – Отямтеся: у її лігві ви одразу ж потрапите до неї в пазурі. А от врятувати його, та й себе теж, можна лише тримаючись від неї якнайдалі!

– Як це? – не зрозуміла Люсі.

– Вона тільки й мріє про те, аби всі четверо потрапили до неї в руки, бо ніяк не може викинути з голови оте пророцтво про чотири трони в замку Кейр-Паравель. Тож ви і пискнути не встигнете, як вона перетворить усіх вас на нові статуї для своєї… гм-м… скульптурної галереї. Доки ваш брат у неї – один він їй не потрібен, хіба що як ота принада для інших.

– Невже ніхто нам не допоможе? – у відчаї скрикнула Люсі.

– Тільки Аслан, – відповів Бобер. – Тепер уже остаточно зрозуміло: перш за все ми повинні зустріти Аслана. Він – єдина наша надія!

– А поки що, любі мої, – втрутилася в розмову Бобриха, – спробуймо згадати, коли саме втік ваш нерозумний брат. І що саме він встиг почути. Адже нашіптувати він побіг не до когось там, а до самої Білої Чаклунки. Отож: чи був він присутнім, коли йшлося про Аслана? Якщо ні, то їй хоча б не відомо, що Аслан уже в Нарнії, і вона не зможе завадити нам зустріти його.

– Здається, коли мова зайшла про Аслана, його вже не було… – наморщив лоба Пітер.

Та Люсі обірвала його:

– Ні, був… – мовила вона майже пошепки. – Не хто інший, як він, закинув, а чи в змозі Чаклунка перетворити на камінь і самого Аслана.

– Тьху ти, і справді! – спересердя сплюнув Пітер. – Хто б іще докумекав спитати таке!

– От уже ж пішлося на біду! – простогнав Бобер. – А чи не пригадає хто-небудь ось що: був він тут чи не був, коли я казав про зустріч біля Кам’яного Столу?

Але цього, хоч як усі не морщили лоба, – пригадати ніхто не зміг.

– Якщо він усе почув, то Чаклунка на своїх санях хутко кинеться нам навперейми і перехопить десь дорогою нижче за течією ріки. А якщо і не перехопить, у будь-якому разі від Аслана ми будемо відрізані, – сумно припустив Бобер.

– А от і ні! – знов нагадала про себе Бобриха. – Наскільки я її знаю, це зовсім не в її дусі. Щойно Едмунд доповість їй, що ми тут, тієї ж миті вона спорядить погоню, аби захопити нас зненацька ще вночі. Якщо врахувати, що Едмунд вислизнув звідси півгодини тому, то довго чекати на неї не доведеться – десь хвилин за двадцять вона вже буде тут.

– Маєте рацію, пані Бобрихо! – не став сперечатися Бобер. – Треба забиратися звідси! Не можна гаяти ані хвилини!