Читать книгу Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу - Клайв Льюїс - Страница 17

– Яке незвичне місце! – вигукнула Люсі. – Усі ці кам’яні тварини та статуї-люди – немов потрапив до музею.

– Тсс… Тихіше! – прошепотіла Сьюзан. – Подивися лише, що робить Аслан.

Аслан і справді повівся якось дивно: одним стрибком наблизившись до кам’яного лева, він дмухнув на нього. Потім без зволікань дзиґою обернувся – як кошеня, що женеться за власним хвостом, – та дмухнув на кам’яного гнома, що (як ви пам’ятаєте) стояв спиною за декілька кроків від лева. Потім Аслан відскочив до високої статуї дріади, що нависала над гномом, немов намагаючись захистити його, за нею настала черга кам’яного кроля, а слідом поспішив до двох кентаврів. Несподівано Люсі зойкнула:

– Лев, Сьюзан, лев! Поглянь на лева!

Сподіваюся, вам доводилося колись запалювати вогонь у каміні та спостерігати за тим, як до пожмаканої газети підносять сірника. Спочатку здається, начебто нічого і не відбувається; аж раптом помічаєте, як газетою вгору повзе стрічка полум’я… ось дещо подібне трапилося і тепер. Аслан дмухнув на лева, і деякий час нічого не було, аж раптом по карку в того зазміїлось полум’я, особливо помітне на мармуровій спині; і ось уже вогонь охопив гриву, за нею – широку морду звіра; як полум’я, що, прокидаючись, повзе клаптиком паперу – спочатку неохоче, а потім, немов отямившись, огортає його цілком – так і наш лев: ось він струснув гривою, та кам’яні лапи не дають йому зірватися з місця; а вже за мить кам’яні зборки оповив вогонь – і на боках міниться золотим шерсть. Тут лев роззявив червону пащу, велику та живу, й протяжно позіхнув. Щойно ожили його задні лапи, як він здійняв одну та заходився чухатись. А вгледівши Аслана, кинувся до нього, підстрибуючи та скиглячи від захоплення, та взявся грайливо плигати навкруги, намагаючись лизнути Асланову морду.

Доки сестри не зводили очей з лева, навколо відбувалося таке, що незабаром їм стало не до нього. Повсюди оживали статуї. Подвір’я замку вже не скидалося на музей; тепер воно скоріш нагадувало звіринець. Пробуджені створіння, пританцьовуючи, бігли за Асланом, аж доки його постать поглинув натовп. Мертве, немов музей, тьмяне сіре подвір’я засвітилося розмаїттям яскравих кольорів: глянцево-каштановим вилискували боки кентаврів, синяво-чорним – роги єдинорогів, райдужним різнобарв’ям горіло яскраве оперення птахів, червонувато-брунатним мигтіло хутро лисиць, собак і сатирів; гноми могли похвалитися жовтими панчохами та червоними каптурами; дівчата-берези сяяли сріблом, а дівчата-буки – свіжим світло-зеленим кольором, таким ясним, що був майже жовтим. А замість мертвої тиші звідусіль долинали ревіння, рявкання, гавкання, вереск, вуркотіння, іржання, тупіт безлічі ніг та копит, крики, пісні та дзвінкий сміх.

– Ой-ой! – несподівано вирвалось у Сьюзан. – Глянь туди! Не знаю, чи це безпечно.

Люсі перевела погляд туди, де Аслан щойно вдихнув життя у ступні кам’яного велетня.

– Усе гаразд! – радісно вищирився Аслан. – Не бійтесь – не впаде! У велетнів коли все гаразд з ногами, то й з головою порядок.

– Не те щоб я хвилювалася за велетня, – прошепотіла Сьюзан Люсі. Та навіть аби Аслан почув її шепіт, робити щось було вже запізно. Полум’я охопило ноги велетня та здіймалося все вище. Він уже поворушив ногами, а за мить підняв палицю з могутніх пліч, протер очі та мовив:

– Нічого собі! Довгенько ж я спочивав! – Він роззирнувся навколо. – Стривайте, десь тут під ногами вешталася Чаклунка. Чи не наверталася вона часом комусь на очі?

Усі водночас заходилися розповідати йому, що з ним трапилося, тоді він приклав долоню до вух, і всім довелося повторювати сказане, а коли він нарешті все зрозумів, то вклонився Асланові так низько, що мало не зачепив головою скирту сіна; з його не зовсім симпатичного обличчя не сходила широка усмішка, і він раз у раз шанобливо торкався крисів свого капелюха. (Нині в Англії велетня вдень з каганцем не відшукаєш, а доброзичливого та усміхненого – геть не знайти, тож на нашого велетня варто було подивитися.)

– А тепер час оглянути палац, – наказав Аслан. – Усі, хто живий, – скоріш до палацу, обшукайте всі закуточки, закамарки, закапелки й усі сходи і не забудьте про покої королівські – ніколи не знаєш, де знемагають німі кам’яні в’язні.

Усі похапцем кинулись усередину, і незабаром похмурі коридори та таємні ходи замку загомоніли безліччю голосів, що луною котилися подвір’ям, вилітаючи з розчинених вікон: «Глядіть, не забудьте про підземелля!», «Допоможіть прочинити ці двері!», «Ооо, ось іще одні гвинтові сходи!», «А це що? Здається, кенгуру… Покличте сюди Аслана!», «Фу, ох і тхне ж звідси!», «Обережніше, тут чергова пастка!», «Сюди, нагору, тут, на сходах, он їх скільки!» Але радісніше за всіх пролунав голос Люсі, коли вона примчала зі словами: «Аслане, Аслане! Він знайшовся! Я відшукала його! Ходімо швидше, він там! Містер Тумнус там!»

За мить Люсі та Тумнус уже трималися за руки та пританцьовували від радості. Бутність статуєю ніяк не вплинула на любов містера Тумнуса до танців, а вже розповідь про пригоди, які пережила Люсі, він готовий був слухати без кінця.

Тим часом звірі обнишпорили всі закуточки Чаклунчиного замку. Твердиня її стояла порожня: двері розчахнуті, вікна прочинені навстіж, прозоре світло та пряний весняний вітерець заповнили найтемніші та найзловісніші місця замку, тож увесь звіриний натовп заквапився на подвір’я. І тут хтось, здається, саме Тумнус, раптом зауважив:

– Заждіть-но, а як ми виберемося із замку, коли браму замкнено?

Бо ми пам’ятаємо, що Аслан перестрибнув через браму, не прочиняючи її.

– З цим ми впораємося, – мовив Аслан, стаючи дибки, щоб догукатися велетня. – Е-ге-гей! Там, нагорі! Як вас звати?

– Громодум, якщо ваша ласка, – відповів велетень, знов торкаючись свого капелюха.

– Що ж, дуже добре, велетню Громодуме, – кивнув Аслан. – Спробуйте- но випустити нас звідси.

– Так, ваша честь. Ото мені буде втіха, – погодився Громодум. – Малеча унизу – усі геть від воріт!

За два кроки він опинився біля брами та заніс палицю. «Бух-бух-бух-хрусь!» – пролунав гуркіт палиці, що трощила браму. Від першого удару вона заскрипіла, від другого – затріщала, і похилилася – від третього. Потім велетень ухопився за вежі по обидва боки брами, вперся, напружився – і ось уже брама, а з нею й обидві вежі, а разом з ними і два шматки стіни обабіч брами з гуркотом випали назовні купою непотрібних уламків та щебеню, здійнявши непроглядну куряву. Коли ж пил розсіявся, то стало зрозуміло, як дивно було стояти юрбою на чахлому похмурому кам’яному подвір’ї, втупивши очі в зяючий пролом, коли навколо зеленіла травичка, вітер розгойдував дерева, сонце зблискувало на сріблястих джерельних хвилях, а далеко-далеко синіли гори та голубіли неосяжні небеса.

– Щось я запарився, – мовив велетень, пихкаючи, мов величезний паровоз. – Геть втратив форму. А чи нема в юних леді такої корисної речі, як носовичок?

– Є, – обізвалась Люсі, витягаючись навшпиньки та якомога вище помахуючи своїм носовичком.

– Дякую, маленька міс.

І Громодум нахилився ще нижче. Наступної миті перелякана Люсі опинилася в повітрі, затиснута між великим та вказівним пальцями велетня. Він підніс її до обличчя, та, коли до зіткнення залишалося всього нічого, велетень здригнувся й обережно опустив її на землю, бурмочучи:

– Боже мій! Ухопив дівчинку! Вибачте, маленька міс, сплутав вас із носовичком!

– Ні, ні, – засміялася Люсі, – ось же він!

Цього разу велетневі вдалося підчепити носовичок без Люсі, та в нього на пальці він був такий, як, наприклад, на вашому – таблетка сахарину. Тому важко було втриматися від сміху, спостерігаючи, як він старанно ялозить пальцем по розпашілому обличчю.

– Небагато користі вам з мого носовичка, – вигукнула Люсі.

– Нічого, нічого, – чемно відповів велетень. – Ліпшого носовичка годі й знайти. Такий м’якенький та зручний, такий… не знаю навіть який. Вам видніше.

– Який чемний велетень, – прошепотіла Люсі панові Тумнусу.

– Що правда – то правда, – прошепотів фавн у відповідь. – У роду Громодумів виховання в пошані, як і сама родина в Нарнії, до речі. Можливо, гострим розумом вони похвалитися не можуть (як і будь-який велетень із тих, що я зустрічав), зате вже рід старовинний, з укладом і засадами, як то кажуть у нас. Та й погодьтесь, що, якби він був іншим, Чаклунці не довелося б обертати його на камінь.

Тут Аслан плеснув у долоні, закликаючи всіх до тиші:

– Не час святкувати, коли брати наші в жорстокому бою з поганню гинуть! – мовив він. – Коли ми воліємо покласти край правлінню Чаклунки, то маємо шукати поле битви.

– І стати до бою пліч-о-пліч з братами! – заревів один із кентаврів.

– Авжеж! – погодився Аслан. – А ті, хто не в змозі просуватися швидко: діти, гноми та маленькі звірятка – забирайтеся на спини тих, хто бігти гаразд: левів, кентаврів, єдинорогів, коней, велетнів та орлів. Ті, кого природа наділила добрим нюхом, – ті виступатимуть з левами вперед – винюхувати сліди битви. Тож усі швиденько! Розібралися по двоє, хто на кому – і вперед!

Тут, звичайно, здійнявся шум та гомін, та весела плутанина. Зате хто був абсолютно щасливий, так це колись кам’яний, а нині живий-живісінький лев. Він метушився навіть більше за інших, зображуючи бурхливу діяльність, коли насправді лише метався від одного до іншого, примовляючи:

– Ви чули, Аслан сказав «з левами», тобто «зі мною і з ним». От уже за що я люблю Аслана, так це за простоту: сам кирпу не гне, мовляв, «ви шукайте, а я тут постою», а разом із нами, з левами (це він про мене), готовий іти по сліду, а носа тримати до землі. – Ці слова він повторював неодноразово – принаймні доки Аслан не посадив йому на спину трьох гномів, дріаду, двох кроликів та їжака. На цьому він уже трішки вгамувався.

Коли всі нарешті зібралися (не без допомоги великої вівчарки, що вмить навела порядок у похідних лавах), військо покинуло замок через пролом у стіні. Першою йшла пошукова група, що складалася з левів та собак: ті, припавши носами до землі, шурхали на всі боки, і незабаром одна з гончих взяла слід та гавкотом сповістила інших. Після цього ніхто вже часу не гаяв. Собаки, леви, вовки та інші хижаки, що живуть полюванням, помчали, що є духу, тримаючи носи до землі. Їхніми слідами поспішала ціла колона, що розтягнулася мало не на півмилі. Зчинився шум, як при такій забавці, що в старій добрій Англії звалася полюванням на лисиць, однак з тією різницею, що зазвичай леви в ній участі не брали, особливо леви з таким оглушливим ревом, як Аслан. Слід Чаклунки ставав виразнішим – то все швидше рухався загін. І ось біля виходу з вузької довгої ущелини, пробитої звивистою річкою, до Люсі крізь звичний гомін погоні долинув раптом зовсім інший звук. Усередині в неї усе немов перекинулося – то були звуки битви, де метал бився об метал.

Тим часом передовий загін вирвався вихором з тіснини на простір, і одразу стало зрозуміло, що там і до чого. Куди не кинеш погляд, скрізь точилася битва. Пітер та Едмунд із залишками війська ледь стримували шалений натиск ворога. Люсі здалося, що всякої нечисті зібралося тут значно більше, ніж минулого вечора. До того ж при світлі дня жахлива орда здавалася ще жахливішою, потворнішою та лютішою, ніж вночі. А Пітерове військо (його все ближче відтісняли до згубної ущелини так, що Люсі могла бачити їхні спини) помітно порідшало, й самого лише погляду довкруж було достатньо, аби збагнути чому. Поле битви, тут і там, було всіяне мертвим камінням – вочевидь, Чаклунка не забула скористатися жезлом. Та нині в її руках був не він, а той самий кам’яний кинджал, яким вона напередодні заколола Аслана. Люсі зблідла: у смертельному двобої з Чаклункою зійшовся Пітер. Клинки рухалися так швидко, що встежити за ними було неможливо, і здавалося, що схрестилися не два, а шість клинків одночасно, з кожного боку по три. Пітер та Чаклунка перебували в самому серці битви, і навколо них, куди не глянь, точилися двобої.

– Хутко, дівчата! Злізайте з мене! – наказав Аслан, і ті вмить зіскочили на землю.

Нарнією, із західного кордону, позначеного ліхтарним стовпом, до берегів східного моря, пронісся оглушливий рик, коли Лев накинувся на Білу Чаклунку. На її обличчі Люсі встигла помітити жах та невіру, і тієї ж миті Лев та Чаклунка покотилися по землі.

І все військо, що його Аслан привів за собою з чаклунського замку, несамовито кинулось на ворога: гноми – з бойовими сокирами, собаки – вищиривши пащі, велетень – із палицею (а скількох він поклав ненароком, затоптавши ногами, і не злічити), єдинороги – виставивши роги, кентаври – з гострими мечами і міцними копитами. Помітно поріділе військо Пітера привітало їх радісним «ура!». Новоприбулі вибухнули ревом у відповідь; вороги – заволали, завили, заверещали, заулюлюкали, і цей гомін прокотився по землі, повернувшись луною з густих лісів.