Читать книгу Сценарії життя людей - Клод Штайнер - Страница 10

Лікарю та психіатру Еріку Берну було сорок шість років, коли він припинив своє навчання психоаналізу після п’ятнадцяти років роботи для досягнення статусу фахівця в цій сфері.

З навчанням він розлучився, як сам зазначив, «на хороших умовах», коли 1956 року Університет психоаналізу в Сан-Франциско відхилив його заяву про членство як психоаналітика. Відмова була, мабуть, дуже болючою для нього, але вона підштовхнула його докласти більше зусиль для реалізації своєї давньої мрії – додати щось нове до теорії психоаналізу.

Він ніколи не говорив про те, чому йому відмовили, імовірно, тому, що це йому було неприємно. Гадаю, що він не був достатньо відданим концепції психоаналізу (і він, звичайно, не був їй відданий, коли я познайомився з ним два роки по тому). Яблуком розбрату в ситуації з тогочасним психоаналізом було те, що Берн вважав, що ефективний терапевт повинен проявляти більшу активність у прагненні вилікувати своїх пацієнтів, ніж цього припускали фахівці з психоаналізу.

Протягом десяти років він досліджував інтуїцію. Його зацікавленість цим питанням розпочалася тоді, коли він як армійський психіатр щодня оглядав тисячі армійських службовців і почав задля розваги грати в маленьку гру. Гра полягала в тому, щоб спробувати вгадати професію демобілізованої особи, почувши відповідь на два питання: «Чи ви нервуєте?» і «Ви коли-небудь відвідували психіатра?»

Він виявив, що йому вдавалося з надзвичайною точністю вгадувати професії чоловіків, особливо якщо вони були механіками або фермерами.

Ці відкриття вилилися в написання серії статей про інтуїцію (щоб оглянути зміст цих статей, ознайомтеся з працею Дюзая [6]), що привело до появи розвитку ідеї транзакційного аналізу.

Як лікар він був навчений діагностувати психопатології та застосовувати до своїх пацієнтів психіатричні поняття щодо того, ким вони є, і, не вагаючись, нав’язувати їм те, ким вони «повинні» бути. Отже, для нього було незвичним «відкрито» спиратися на інформацію, виявлену завдяки його інтуїції, та неупереджено її використовувати.

Саме тоді, як він часто говорив, він відклав убік всі ті «нісенітниці», які він вивчав, і «почав слухати те, що говорять пацієнти».

Отже, Берн почав використовувати власні відкриття щодо інтуїції у своїй терапевтичній роботі. Замість того щоб використовувати поняття та категорії, які він вивчив як психіатр, замість того щоб вирішувати, що людина, наприклад, латентний гомосексуаліст або параноїдальний шизофренік, він дослухався до людини й збирав інформацію, використовуючи свою інтуїцію.

Наприклад, чоловіка, якому можна було приписати ярлик латентний гомосексуаліст Берн інтуїтивно сприймав як чоловіка, що відчував себе «мов маленький хлопчик, що стоїть оголений та сексуально збуджений перед групою старших осіб, скорчившись від нестерпного збентеження й жахливо червоніючи». Він назвав цей останній опис чоловіка Я-образом; тобто інтуїтивним образом людини, який у певний спосіб описує його Я [7]. Важливо відзначити, що головна відмінність між Я-образом та діагнозом латентний гомосексуаліст полягає в тому, що інформація про Я-образ походить здебільшого від його клієнта, тоді як інформація про діагноз латентний гомосексуаліст походить переважно від Еріка Берна та його вчителів-психоаналітиків.

Берн продовжував використовувати Я-образи на своїх терапевтичних сеансах і виявив, що ставлення до людини з точки зору того, що він інтуїтивно помітив про їхні почуття та життєвий досвід, допомагає їм набагато ефективніше, ніж ставлення з точки зору діагнозу, який він ставить як психіатр.

Він почав бачити у кожному пацієнтові Я-образ, пов’язаний з його дитинством, тож із часом до кожної окремої медичної справи почав додавати дитячі переживання пацієнта, які проявилися під час бесіди. Дитячим Я-образом однієї жінки був образ «маленької світловолосої дівчинки, яка стоїть в огородженому садку, повному ромашок»; Я-образом іншого пацієнта був образ «хлопчика, наляканого їздою на пасажирському сидінні автомобіля, коли ним на максимальній швидкості кермує розлючений батько».

Зрештою він побачив, що в кожної людини є Я-образ дитинства, тож він назвав їх Я-станами. Тоді він побачив, що Я-стан Дитини відрізняється від іншого «дорослого» Я-стану – того, який людина демонструє світові та який найбільш очевидний для кожного. Пізніше він помітив, що таких «дорослих» Я-станів є два: один раціональний, який він назвав Дорослим, а інший – не обов’язково раціональний, який він назвав Батьком, бо здавалося, що він скопійований з батьків особи.

Він продовжував спостерігати за пацієнтами та нехтувати інформацією, отриманою під час навчання. Він виявив важливість погладжування та структурування часу. Він спостерігав за транзакціями, іграми, дозвіллям та, врешті-решт, за сценаріями. До кінця 60-х років його теорія була майже повністю розроблена.

Зрештою він відмовився від використання психіатричних діагнозів. Він часто жартував про те, як діагностують людей: людина, яка проявляє меншу ініціативність, ніж терапевт, називається пасивно-залежною, а людина, яка проявляє більшу, – соціопатом.

Він завжди підтримував теоретичні зв’язки з психоаналізом, але з роками вони ставали дедалі менш важливими та майже повністю зникли з його роботи в групі.

Спочатку він стверджував, що транзакційний аналіз був корисним у забезпеченні соціального контролю, тобто контролю над діяннями, тоді як психоаналіз виконував фактичну терапевтичну роботу. Поступово він помітив, що транзакційний аналіз реалізовує головне завдання – лікування пацієнтів, а техніку психоаналізу використовують для нечіткого завдання – аналізу сценаріїв. Пізніше навіть аналіз сценаріїв втратив свою спорідненість із психоаналізом, а психоаналітичне мислення використовували лише в деяких клінічних випадках [8].