Читать книгу Сценарії життя людей - Клод Штайнер - Страница 14

Зазвичай, коли люди відчувають, що їхнє життя стало некерованим, сповненим нещастя та емоційного болю, вони звертаються за відповідями до психіатрії. Однак психіатрія не є основною формою порадника, до якого звертаються більшість людей, – вони, як правило, спершу йдуть до священників, лікарів і друзів, а вже потім шукають психіатричної допомоги. Більшість американців не довіряють психіатрії та вдаються до психіатричної допомоги лише тоді, коли вже немає куди подітись або коли вони стикаються з таким психіатричним підходом, який вважають відповідним та можуть оцінити його дієвість.

Асоціації психічного здоров’я по всій країні намагаються переконати людей, що психіатрія може надати їм необхідні послуги. Проте більшість людей уникають їх, і коли стикаються з емоційними труднощами, то вирішують обійтися без будь-якої допомоги, покладаючись на цілющу силу природи. Психіатри сприймають той факт, що люди з емоційними труднощами не консультуються з ними, як брак здорового глузду та навіть подеколи трактують як результат їхньої власної волі «бути (та залишатися) хворими». На мою ж думку, відмова від психіатричної допомоги, доступної для більшості, свідчить про наявність здорового глузду.

Серед тих небагатьох, хто звертається до психіатрів, більшість (на мій погляд) не зазнали шкоди. З іншого боку, згадайте хоча б про випадок з американським сенатором Томом Іглтоном, якому не вдалося обійняти посаду віцепрезидента Сполучених Штатів на виборах 1972 року, – він ілюструє, якої шкоди може завдати психіатрія. Як відзначив Роналд Лейнг, Іглтон зробив помилку, коли звернувся до психіатра, чия діагностика та лікування (електрошокова терапія) позначилися на його житті та будь-яких майбутніх політичних прагненнях. Він міг би обрати психіатра на кшталт Еріка Берна, який не користувався шоковою терапією і який допоміг би йому подолати депресію в інший спосіб.

Більшість осіб, які звертаються до психіатрів, переважно «охолоджуються», заспокоюються та повертаються до тимчасового нормального функціонування; лиш деяким з них дійсно вдається допомогти. Я вважаю, що психіатри, які успішно допомагають своїм клієнтам, роблять це тому, що вони відкидають основну частину своєї психіатричної підготовки та приймають позицію, що спирається на власний досвід, мудрість та гуманістичні переконання, які перевершують гнітючі й згубні повчання психіатричної підготовки.

У психіатрії навчають кількох різних «шкіл думки», кожна з яких має різні точки зору. Але, на мій погляд, деякі незначні розбіжності між різними школами психіатричної думки можна не брати до уваги; насправді ж вони слугують лише для того, щоб затьмарити той факт, що, по суті, психіатричні теорії посилаються на три основних припущення:

1. Деякі люди нормальні, а деякі – ненормальні. Лінія між ними доволі чітка, тож психіатри діють так, ніби з легкістю можуть розрізнити, хто не є дефективним, а хто є дефективним або «психічно хворим».

2. Причиною «психічної хвороби» та емоційних розладів є люди, а психіатрична практика полягає в діагностиці хвороби та роботі з людиною, щоб її вилікувати. Деякі з цих порушень вважають невиліковними, наприклад, алкоголізм, шизофренія або маніакально-депресивний психоз. У такому разі робота психіатрів полягає в тому, щоб полегшити муки «жертвам» такої «хвороби», навчивши їх адаптуватися та ладнати з нею, часто з використанням медикаментів.

3. Особи, які є психічно хворими, не розуміють своєї хвороби, і дуже мало з них можуть її контролювати, як фізичні захворювання.

Ці три припущення пронизують психіатричну підготовку і глибоко закладені у свідомості більшості (понад 50 %) фахівців, які практикують психотерапію, незалежно від того, чи є вони (у порядку зменшення престижу): лікарями, психологами, соціальними працівниками, медсестрами, співробітниками служби пробації або будь-якими іншими кваліфікованими психотерапевтами [13].

Тому не дивно, що більшість людей, які стикаються з емоційними труднощами, не хочуть звертатися до психотерапевта. Ми не хочемо чути, що проблема криється повністю в нас і що водночас ми не в змозі ні контролювати її, ні зрозуміти свої труднощі. Ми не хочемо чути подібні речі про себе не тому, що ми «противимося змінам» або «невмотивовані» для психотерапії, а тому, що вони не є істинними, тому що вони ображають наші розумові здібності й тому що вони позбавляють нас сили контролювати своє життя і долю.

Теорія сценаріїв пропонує альтернативу цьому мисленню. Найперше ми віримо, що люди народжуються психічно здоровими, що, коли вони стикаються з емоційними труднощами, вони досі залишаються психічно здоровими і що ці труднощі можна зрозуміти та вирішити шляхом дослідження їхньої взаємодії з іншими людьми, а також завдяки усвідомленню гнітючих заборон та атрибутів, накладених на них у дитинстві та збережених протягом усього життя. Транзакційний аналіз сценаріїв пропонує підхід не у вигляді містифікованих теорій, зрозумілих тільки психотерапевтам, а у вигляді пояснень, обґрунтованих та зрозумілих людині, яка їх потребує, – людині, яка стикнулася з емоційними труднощами.

Аналіз сценаріїв радше можна назвати теорією рішень, аніж теорією емоційних порушень. Теорія сценаріїв ґрунтується на переконанні, що люди формують свідомі життєві плани ще в дитячому чи ранньому юнацькому віці, які впливають на подальшу частину їхнього життя, роблячи її передбачуваною. Якщо життя людей базується на таких рішеннях, то кажуть, що вони мають сценарій. Як і хвороби, сценарії мають початок, розвиток і кінець. Через цю подібність сценарії життя легко сприймають за хвороби. Однак, оскільки сценарії ґрунтуються на свідомо бажаних рішеннях, а не на хворобливих змінах тканин, їх можна скасувати або перемінити за допомогою подібних рішень. Трагічні сценарії життя, як-от самогубство, наркоманія або невиліковні психічні захворювання, наприклад шизофренія або маніакально-депресивний психоз, є результатом сценаріїв, а не хвороби. Оскільки ці порушення викликані сценаріями, а не невиліковними хворобами, можна краще зрозуміти їхнє значення та розробити підхід, який дозволить компетентним терапевтам допомогти своїм клієнтам, як сказав Берн, «припинити це шоу і запустити набагато краще». Сумнів щодо негативних припущень психіатрії також породжує позитивні очікування та сподівання, важливість яких Френк і Ґольдштейн ретельно дослідили [14, 15]. З їхніх досліджень зрозуміло, що припущення працівників щодо питань психічного здоров’я своїх клієнтів мають надзвичайно сильний вплив на результат їхньої роботи. Їхні дослідження демонструють, що коли в працівників існує припущення про хворобу та її хронічний характер, то ефект полягає в перенесенні хронічного характеру хвороби на клієнта, тоді як припущення про виліковність хвороби призводить до покращення стану клієнта. Отже, розглядати емоційний розлад як певну форму хвороби, як це роблять багато фахівців, що працюють з людьми, є потенційно небезпечним і може насправді сприяти появі хвороб у людей, які звертаються по допомогу до психіатрів. З іншого боку, припущення про те, що психічні розлади виліковуються, оскільки вони базуються на зворотних рішеннях, звільняє потенціал людей, їхню вроджену схильність до відновлення та подолання власних нещасть. Працівники, які висловлюють позитивні очікування та мають досвід розв’язання проблем, дозволяють людям з емоційними труднощами повернути владу над власним життям і створювати нові задовільні життєві плани.

На наступних сторінках я опишу сценарії життя та як працювати з ними, використовуючи транзакційний аналіз.