Читать книгу Сценарії життя людей - Клод Штайнер - Страница 12

Одного вівторка, ввечері, 1958 року я зустрівся з Еріком Берном у його будинку, де він також мав і офіс, на Вашингтон-стрит у Сан-Франциско. Я не пригадую, про що ми балакали того вечора, але дуже чітко пам’ятаю, що коли ми прощалися, то він підійшов до мене і сказав: «А ви розумієтеся на цьому. Сподіваюся, ви ще завітаєте в гості».

Я так і зробив. І протягом наступних років ми здружилися. Наші дружні стосунки вибудовувались повільно, і минуло чимало років, доки ми стали близькими друзями. У нас бували погані моменти, коли я й бачити його не хотів, однак було й багато прекрасних моментів. За останній рік його життя наші стосунки були міцними, і я вдячний, що перед його смертю нас поєднувала глибока й взаємна прихильність.

Починаючи від 1967 року, Ерік Берн кожного вівторка проводив зустрічі – з 20:30 до 22:00 години з подальшим частуванням – з групою зацікавлених осіб, переважно професіоналами з питань психічного здоров’я. Якщо б ви дзвонили у двері раніше, ніж о 20:20, він би не відчинив вам; його вечірні зустрічі закінчувалися, коли всі (крім Еріка Берна, звичайно) розходилися по домівках близько першої–другої години ночі.

Він завжди був присутнім, за винятком випадків, коли вирушав у лекційний тур чи у відпустку або (що траплялося дуже рідко) хворів. Ці семінари проходили під його керівництвом, і багато з них були записані на магнітофон. Тему кожного тижня заздалегідь узгоджували й усі присутні могли ставити питання групі. Якщо не було охочих виступити, Ерік Берн виступав сам або ж іноді скорочував презентації, якщо справи йшли не надто добре. Іноді він зачитував фрагменти з майбутніх книжок, вислуховуючи та занотовуючи наші відгуки, іноді він розповідав про зустріч однієї зі своїх груп або про один з «випадків», з яким він працює.

Під час зустрічей, та й повсякчас, він не терпів безглуздих балачок, жодної ієрархічної або професійної помпезності – тобто нісенітниць, як він сам казав. Якщо ж у його присутності хтось починав торочити нісенітниці, він терпляче слухав, а потім, затиснувши свою трубку між зубами й вигинаючи брови, казав щось на кшталт: «Це все дуже добре, але я знаю лиш одне – пацієнт не вилікується».

Він уникав професійного словоблудства, наполягаючи на коротких словах, коротких реченнях, коротких текстах, коротких зустрічах і коротких презентаціях. Він був проти використання таких прикметників, як-от пасивний, ворожий, залежний, і заохочував використовувати дієслова для опису людських істот. Він вважав, що слова, що закінчуються на -ік/-як (алкоголік, шизофренік, маніяк), особливо образливі.

Він робив усе, щоб упевнитись, що під час активної частини цих наукових зустрічей Я-стани Дорослих – його та інших гостей – були цілком зібраними й максимально спроможними виконати своє завдання. Він не заохочував використання терапевтами фізичних контактів під час групових терапій, пиття кави або алкогольних напоїв під час зустрічей, допустимість «блискучих ідей» (хитрих маневрів задля уваги), щоб втрутитися в процес. Під час наукових зустрічей він забороняв ухилятися від участі (щоб не було виправдань), прикрашати висловлене (користуючись гучними словами), відволікати увагу (використовуючи «блискучі ідеї» та гіпотетичні приклади) або розпивання (напоїв).

Кожен вівторок і середу він проводив у Сан-Франциско, де практикував приватно і надавав послуги з консультування, а потім повертався до Кармеля, де писав книжки та вів ще одну практику. Він проводив свої вихідні в Кармелі та ходив на пляж так часто, як тільки міг.

Схоже, що його головним завданням було писати книжки. Я гадаю, що для нього це було важливіше за інші справи у житті.

Він був людиною строгих принципів; у присвяті до своєї книжки Transactional Analysis in Psychotherapy він написав:

«In Memoriam Patris Mei David, Medicinae Doctor Et Chirurgiae Magister atque Pauperibus Medicus». (Пам’яті мого батька Девіда, доктора медицини, магістра хірургії та лікаря бідних.)

Такий опис власного батька яскраво говорить, якими були принципи життя Еріка.

Його усюдисуща мета була – «Вилікувати пацієнтів». Відданий цій меті, він з відразою ставився до конференцій медичного персоналу та певної літератури, ціллю яких, на його думку, було розробити фальшиві виправдання або пояснення невдало виконаної роботи.

Він пишався гідною бідністю свого батька, який був сільським лікарем. Він не довіряв людям, які більшою мірою орієнтуються на виманювання грошей, і коли він бачив, що вони використовують транзакційний аналіз переважно лиш для того, щоб заробити гроші, то він не вагався – критикував та докоряв їм. У Сан-Франциско він часто перевіряв нас – відкрито просив виступити з доповіддю про транзакційний аналіз без передбаченого гонорару і звертав увагу на те, хто погодиться на такі умови, а хто ні. Він вів чіткий підрахунок своїх доходів, однак не переймався незначними витратами (скажімо, додатковими 25 центами за соус рокфор у «Гайленд Інн» у Кармелі або вартістю модної сорочки) лише після того, як власний бухгалтер переконав його, що коли він не витратив би ці гроші на себе, то їх витратив би дядечко Сем.[2] Здавалося, що він хотів жити бідно, однак гідно. Гідність була надзвичайно важливою, і хоча він був заощадливим, але не купляв дешеві, уцінені товари або підробки.

Він був відданим братству лікарів і завжди прагнув підтримувати зв’язки з традиційною практикою. Саме це втримувало його Батька від критики медицини або психіатрії загалом, хоча його Дитина відчувала себе цілком вільною висміювати та насміхатися над практикою окремих їх представників.

З іншого боку, він був страшенно хитрим і дотепним. Це виражалося в конкретному, хоч і завуальованому, нестримному гуморі в його роботах, зокрема в статті Who was Condom? (так, той презерватив, що контрацептив) [10].

Він був сором’язливим і проявляв велику зацікавленість веселою дитячою натурою (Дитиною) інших людей. Його теорія значною мірою походила з його інтуїтивного Я-стану Дитини (див. розділ 1). Він обожнював і захоплювався дітьми та Дітьми в інших, але його сором’язливість не дозволяла йому висловлювати або викривати власну Дитину, якщо ситуація не була цілком безпечною. Він любив організовувати час так, щоб отримувати погладжування, саме тому ми завжди мали «вечірки» після семінарів. Він любив жваві вечірки та ставився не надто приязно до людей, які заважали таким веселощам, будучи нудними або «дорослими».

Але, за моїми підрахунками, такі випадки, коли він отримував погладжування та веселився, траплялися доволі рідко, тож його життя вертілося навколо роботи й орієнтувалося на головну ціль: написання книжок про лікування людей.

Одна з блискучих ідей, представлена Берном, полягає в тому, що життя людей визначають заздалегідь встановлені сценарії, яких вони потім чітко дотримуються. Я вважаю, що Ерік сам перебував під впливом життєвого сценарію, який віщував ранню смерть від розбитого серця. Такий трагічний кінець був результатом двох речей: з одного боку, дуже суворих заборон любити інших та приймати від них любов, а з іншого – настільки ж суворих атрибутів, щоб бути незалежною та відособленою людиною.

Знаю, що навіть він би посперечався зі мною та нагадав би, що ішемічна хвороба серця є спадковою і що він зробив усе можливе, щоб попіклуватися про своє серце: дотримувався дієти, вів активний спосіб життя й регулярно проходив обстеження. З медичної точки зору він зробив усе можливе, але й досі, коли я думаю про його смерть, вона навіює якісь суперечливі відчуття – разюче здивування й відсутність подиву взагалі. Якась частинка мене – та і його теж – знала, що це станеться і коли саме. Інша його частинка вдавала, що цього не станеться, тож я вдавав так само.

Берн дуже цікавився феноменом визначеної наперед тривалості життя. Кілька разів він розповідав про випадки, коли людина очікувала прожити тільки до своїх сорока або шістдесяти років, і, як з легкістю можна помітити в його останній книжці «Що ти кажеш після привітання?» [11], він особливо цікавився історіями людей, що мали серцеві захворювання. Насправді ж він майже ні разу не згадував про будь-які інші причини смерті, окрім як від серцевих захворювань. Значення цього стало мені зрозумілим тільки після його смерті. Я знав, що його батько помер, коли Еріку виповнилося одинадцять років, і що його мати померла в шістдесятирічному віці від серцевого нападу. Тривалість життя Берна виявилася на кілька днів довшою, ніж у його матері, – помер він з тієї ж причини. Я вважаю, що його сценарій був обмежений у тривалості життя й прожив він його так, як планував. Він ніколи чітко не висловлювався про усвідомлене розуміння можливості того, що він помре в шістдесят років, але якщо поглянути назад і згадати все, що він говорив про хвороби серця та сценарії з обмеженою тривалістю, – все це вказує на те, що він жив за сценарієм і знав це. На святковій вечірці на честь його шістдесятого дня народження Берн повідомив присутніх, що закінчив останні дві книжки, які хотів написати, і тепер він готовий насолоджуватися життям. Проте за кілька тижнів він оголосив, що починає нову книжку – підручник з психіатрії для студентів-медиків. На мій погляд, він не давав собі перепочити аж до останнього дня свого життя, а потім, як і було заплановано в сценарії, його серце зупинилося.

Це правда, що Берн у певному сенсі дбав про своє серце, але в іншому він взагалі не міг подбати про нього. Я переповнений смутком, коли думаю про те, як сильно його любили та, все ж, як мало цієї любові допомогло йому – так мало її торкалося його серця й дарувало спокій. Любовні стосунки Берна були нетривалими та не давали йому тієї підтримки, якої він потребував і бажав. Він захищав свою відстороненість і самотність та працював наодинці. Як подумаю про це, то гніваюсь так само, як можна розлютитися на декого, хто нехтує своїм фізичним здоров’ям, коли їсть занадто багато або курить. Річ у тім, що Берн, можливо, і піклувався про своє серце з медичної точки зору (хоча він ніколи й не припиняв палити свою люльку та вдихати її димок), але з емоційної точки зору він не зміг цього зробити.

Він не був сприйнятливий до турботи; він ввічливо слухав, коли хтось критикував його ситуацію з погладжуванням або його індивідуалізм та суперництво, але він все одно дотримувався своєї власної думки. Коли він потребував психотерапії, то не відвідував групові терапії або консультації з транзакційного аналізу, а надавав перевагу індивідуальній психотерапії з психоаналітиком.

Однак він не був цілком пасивним щодо власних потреб у любові та контактах з людьми. Він розробив важливі поняття, що стосуються любові. Його теорія була пов’язана із взаємодією людей та проявами ними любові. Він був зацікавлений стосунками. Він розробив концепцію погладжування – те, що ми сприймаємо як одиницю людського визнання й розуміємо як прояв людської любові. Протягом останніх років свого життя він написав книжки Sex in Human Loving [12] і «Що ти кажеш після привітання?». Обидві книжки, на мій погляд, були частковими спробами подолати власні особисті обмеження сценарію. На жаль, його і мої ідеї про погладжування та сценарії набули остаточної форми занадто пізно, щоб принести йому особисто хоча б якусь користь.

Насправді на ранньому етапі зародження транзакційного аналізу (1955–1965) Берн мимоволі, але вправно відмовляв нас від дослідження погладжувань, близькості та сценаріїв. Як вважав Берн, близькість є одним зі способів, у який людські істоти можуть структурувати час, тому й визначав її як ситуацію, що розвивається без відчуження, ритуалів, ігор, дозвілля та роботи. Берн визначав близькість шляхом виключення, тому так ніяк її й не визначив. Крім того, Берн вважав, що близькість є загалом недосяжним станом і що людина може вважати себе щасливою, якщо за своє життя пережила хоча б 15 хвилин близькості. Коли на семінарі з транзакційного аналізу в Кармелі дослідили погладжування й почали застосовувати цю техніку, занепокоєний цим Ерік Берн на одній із щорічних конференцій заявив, що «кожен, хто торкається своїх пацієнтів, не проводить транзакційний аналіз».

Заборона Берна використовувати дотики під час групових терапій була доволі розсудливою. Він побоювався, що транзакційний аналіз може перетворитися – як це сталося з гештальт-терапією – на такий різновид терапії, за якого терапевти, не вагаючись, заводять статеві стосунки з людьми у своїх групах. Він був дуже сумлінним терапевтом і вважав, що подібний вид діяльності буде перешкоджати успіху терапії та зіпсує репутацію транзакційного аналізу. Саме через це він не дозволяв своїм послідовникам торкатися людей, з якими й для яких вони працюють. Ця заборона насправді не була призначена для запобігання погладжуванням серед людей, але вона, однак, мала саме такий ефект. Сам він не був достатньо успішним у тому, щоб отримати погладжування, які йому були вкрай необхідні. Цікаво також зазначити, що в усіх своїх роботах з транзакційного аналізу (усього близько 2000 сторінок) він присвятив темі погладжувань менше двадцяти п’яти сторінок.

Що стосується сценаріїв, то він мав схоже завуальоване ставлення. Ті з нас, хто чув його презентації про власну роботу з аналізу сценаріїв, були вельми здивовані почутим. Це здавалося складним, глибоким і майже магічним процесом, відомим лише Еріку Берну; а ми, його молодші колеги, орієнтовані на практику та групові форми терапії, або не вбачали в цьому нічого дійсно цікавого, або вважали все занадто складним і прогресивним. Його дискусії про сценарії велися на жаргоні зі сфери психоаналізу й у техніці, відмінній від інших різновидів діяльності. Сценарії були явищами несвідомого й примусового повторення, а робота з ними передбачала залучення індивідуальної терапії.

Я вважаю, що, як і з кожним великим новатором, власний сценарій Еріка Берна обмежував його життя і можливість повною мірою дослідити явища, які його цікавлять. Такий обмежений сценарій життя, що спирався на заборони щодо отримання погладжувань, завадив йому ретельно вивчити сценарії і погладжування з точки зору теорії та змусив його звести підступні бар’єри для своїх послідовників. Ці бар’єри мали низку очевидних наслідків і для нього; його власний сценарій був нечітким і, отже, недоступним для змін. Заборони щодо погладжувань, які підтримували реалізацію сценарію та завдавали болю його серцю, так і залишилися недоторканими. Відстань, на якій він тримався від тих, кого любив сам і хто його любив, зокрема й від мене, заважала нам розрадити його; він вислизав з нашого життя. Я досі відчуваю ту пустку, яку він полишив по собі в моєму серці, – він міг би жити років до дев’яноста дев’яти та милуватися сонячними пляжами Кармеля.

Смерть Берна настала раптово. У вівторок, 23 червня 1970 року, ми провели жваву дискусію на щотижневому семінарі з транзакційного аналізу в Сан-Франциско. Було домовлено, що наступного засідання я представлю нову статтю під назвою «Економія погладжувань». Ерік Берн мав вигляд здоровий і щасливий.

У вівторок, 30 червня, коли я приїхав на семінар, то дізнався, що в нього стався серцевий напад. Я відвідав його в лікарні, йому, здавалося, вже покращало. У середу, 15 липня, стався другий серцевий напад, який його й убив.

Не можу сказати, що я об’єктивно ставлюся до смерті Еріка Берна; коли я згадую про нього сьогодні, через три роки після його смерті, мені на очі одразу навертаються сльози. Але я таки хотів би висловити свої думки з цього приводу.