Читать книгу Історія цивілізації. Україна. Том 1. Від кіммерійців до Русі (Х ст. до н. е. – ІХ ст.) - Коллектив авторов, Ю. Д. Земенков, Koostaja: Ajakiri New Scientist - Страница 25

Розташоване на високому березі лиману місто складалося з двох частин: нижньої, біля води, та верхньої. Значна частина нижнього міста нині затоплена – рівень води порівняно з давніми часами зріс на кілька метрів, тож ця частина доступна нині лише для підводної археології. Територія верхнього міста не потерпає від затоплення, але майже всі давні споруди давно щезли з поверхні землі. Річ у тім, що досить велике (понад 50 га) місто, остаточно залишене понад півтори тисячі років тому, з часом перетворилося на джерело будівельних матеріалів. З його каміння збудовано турецький Очаків і сучасне село Парутине і ще багато чого.

Тож не дивно, що навіть міські укріплення не збереглися. Адже їх було збудовано з найкращого каміння, тому і розібрано їх чи не першими. Щоправда, на міських стінах свого часу ольвіополітам довелося заощаджувати – місцями вони, як показали розкопки, були складені взагалі із саманних блоків. Зате у відповідальних місцях радували око рівні ряди кам’яної кладки. Але на фундаменти знов-таки пускали кладку з саману. Товщина стін могла досягати 4–4,5 м, тобто вони не лише надавали певний захист від стінобитних машин, але й на них було достатньо місця, аби розмістити воїнів. Така товщина означає, що висота стін теоретично могла досягати 8–9 м. Лише зовнішня і внутрішній бік стіни були викладені з оброблених блоків: проміжок заповнювали ламаним каменем на глиняному розчині.

Стіни й вежі із зубцями повинні були мати грізний і красивий вигляд, як з боку поля, так і зі сторони лиману. Пара масивних прямокутних веж фланкувала головні ворота. На влаштування рову навколо міста ольвіополіти час витрачати не стали, напевно, вважаючи стіни достатньою перешкодою проти ймовірного набігу скіфської кінноти. Щоправда, з кочовиками ольвіополіти завджи уміли домовлятися і до війни справу не доводити. Спочатку було споруджено стіни з боку суходолу. А от гавань укріпляти не поспішали – навіть у другій половині IV ст. до н. е. вона так само лишалася не укріпленою як слід.

За міськими стінами, за балкою, виникло ще одне місто – місто мертвих, некрополь Ольвії. Склепи з похованнями громадян різного ступеня заможності, монументальна поховальна споруда найшанованіших – «Зевсів курган». Про поховальні звичаї еллінів мова піде у окремому розділі, а зараз повертаємося до міста живих.

У верхній частині міста була головна площа – агора. На північ від неї розташовувалися храми. А навколо – громадські будівлі, зокрема для роботи колегій (про них згодом) та житлові квартали. Головну площу прикрашали статуї визначних громадян. Постаменти, точніше їх фрагменти з написами, які докладно пояснюють заслуги перед полісом, знайдено археологами. Серед них чи не найбільш відомим є постамент до статуї Каллініка. Видатний фінансист (і політик) відзначився під час війни з македонянами, які 331 р. до н. е. ледь не захопили поліс. У громадських будівлях і поряд із ними виставляли кам’яні плити із викарбуваними на них декретами-постановами Ради, аби усі свідомі громадяни (і не тільки) мали можливість з ними познайомитися.

Спочатку місто забудовували не дуже розкішно: у храмах деталі, які на історичній батьківщині, зазвичай, робили із мармуру, доводилося замінювати теракотовими виробами, щоправда, імпортованими, зокрема із Мілета. Одначе з часом Ольвія багатіла, а коли є золото, буде й мармур, а майстри знайдуться. Розкопки показали, що мармур в Ольвію потрапляв разом із кораблями, які перевозили відносно легкі вантажі, тому змушені були брати баласт. Підприємливі елліни як баласт використовували …мармур. Адже у Понтійських степах, де родовищ цього звичного для Аттики чи Іонії каменю не було, навіть баласт можна були збути з вигодою місцевим виробникам. А ті вже перетворювали баласт на статуї та інші красиві речі.

Було споруджено храм на честь Аполлона Ієтроса, для початку теж із цегли-сирцю. Від цієї споруди збереглася керамічна прикраса із написом: «Аполлону Ієтросу, (володарю) Борисфена». Було встановлено і виготовлені з каменю вівтарі. Однак, пам’ятаючи пророцтво, не забули вшанувати окремим святилищем і Аполлона Дельфінія, якого вважали патроном новозбудованого міста.

У місті було прокладено вулиці, які перетиналися під прямим кутом. Вони розділили територію на безліч садиб різних розмірів. Кожну садибу було збудовано відповідно статку й смаку власників. Назовні виходили глухі стіни, складені з каменю або саману на кам’яному підмурку. Стіни вкривали штукатуркою, у багатих будівлях – кольоровим розписом. Опалювали відкритими вогнищами та керамічними жаровнями.

Усе життя такої садиби зосереджувалося на подвір’ї. Частина будівель від початку мала земляний дах – навіть у місті вкриті керамічною дахівкою покрівлі стали нормою, починаючи із IV ст. до н. е. У кожному господарстві влаштовували підземну ємність-цистерну для збору води, що стікала з дахів. Чиста вода в місті перетворилася на розкіш, пити вино було набагато безпечніше, аніж запаси з цистерн, зроблені взимку чи на початку весни.