Читать книгу Летючий корабель та інші слов’янські казки - Коллектив авторов - Страница 2

Жив собі сирота Янко, син лісника. Батько й мати в нього повмирали, а рідних нікого не було. Так і жив він самотою в лісі, у батьковій хатинці. А щоб було веселіше, тримав рябого котика.

Звик до нього котик. Було, куди господар іде, туди й він.

Якось пішов Янко збирати хмиз. А котик за ним. Набрав Янко в’язанку хмизу, несе додому, а котик тягне за ним суху гілочку.

Притомивсь Янко, сів на пеньок відпочити, подумав, як тяжко жити йому на світі, і голосно застогнав:

– Ох, ох!..

Тільки це сказав – аж з-під пенька, де не взявсь, дідок маленький з довгою бородою вилазить.

– Ти навіщо мене гукав, хлопче?

Подививсь Янко перелякано на нього й каже:

– Таж не гукав я тебе, дідусю.

– Як не гукав? – мовить дідок. – Я ж не глухий! Ти двічі назвав моє ім’я: Ох, Ох… Тепер ти повинен сказати, що від мене тобі треба.

Подумав Янко та й каже:

– Нічого мені від тебе не треба. От тільки голодний я дуже. Коли маєш кусень хліба, то дай.

Ох пірнув назад під пень і тягне звідти шматок хліба та миску кулешу.

– На, – каже, – поїж.

Наївся сирота, котика нагодував і низько вклонився дідусеві:

– Спасибі, дідусю, за обід: давно я такої смачної страви не їв.

Завдав він на плечі свою в’язанку й пішов веселий додому.

Минув день, другий, знов гóлодно Янкові. Згадав він про дідка.

«Піду, – думає, – може, ще раз нагодує мене».

Прийшов до того самого місця, сів на пеньок і зітхнув:

– Ох!

Тут дідок як уродивсь.

– Що скажеш, хлопче?

Вклонився йому Янко:

– Голодно, дідусю. Може, даси мені кусень хліба?

Дідок гульк під пеньок і назад. Дає йому шматок хліба й миску кулешу.

Так відтоді й пішлося: захочеться Янкові їсти – він і йде до дідуся.

Раз виніс йому дідок замість обіду золоту тютюнницю.

– Ось що, хлопче, – каже, – не турбуй мене більше: я вже старий і обід мені носити важко. Візьми цю тютюнницю. Як тобі знадобиться що, відкрий її, і мій служник миттю з’явиться перед тобою. Він незгірше виконає все, що ти накажеш.

Узяв Янко золоту тютюнницю, подякував від щирого серця дідкові та й пішов, пританцьовуючи, додому.

Відкрив він удома золоту тютюнницю – вискочив з неї маленький чоловічок, але не такий, як дідусь Ох, а молодий і моторний.

– Що накажеш? – запитує Янка тоненьким голоском чоловічок.

– Дай мені, братику, чогось попоїсти.

Умить поставив чоловічок на стіл миску кулешу, поклав великий окраєць житнього хліба, а сам плиг у золоту тютюнницю й закрився.

Пожив так Янко якийсь час, і захотілося йому по світі походити – людей побачити, себе показати, бо ж ні разу він ніде, крім свого лісу, не бував.

Узяв золоту тютюнницю, гукнув котика та й рушив у дорогу.

Багацько обійшов він сіл і міст, силу чудес побачив і прийшов нарешті до синього моря. Бачить – лежить на морському березі срібляста рибка. Видко, викинуло її хвилею під час прибою. Стріпується рибка, б’ється об каміння, а ніяк назад у море не потрапить.

Пожалів Янко бідну рибку. Взяв він її потихеньку та й кинув у море.

Хлюпнула рибка хвостиком, ковтнула води, опритомніла, а потім висунула з води голівку й мовить людським голосом:

– Спасибі тобі, хлопче, що врятував мене від смерті. Може, і я тобі колись до помочі стану.

Усміхнувся Янко:

– Навіщо мені до помочі ставати, коли маю я в кишені он помічника якого.

Але рибка вже не чула його.

Пішов він далі. Іде собі та й іде, коли мишка сіра вибігає з нірки. Котик хап її за спину й хотів з’їсти.

Пожалів Янко мишку. Був він такий, що всіх жалів: пам’ятав, як колись йому важко жилося. Взяв він мишку, погладив і посадив у кишеню, а потім вийняв з торби хлібну скоринку й кинув бідоласі туди.

– Їж, – каже, – ти, мабуть, зголодніла.

Мишка й заспокоїлася, стала гризти скоринку. А Янко пішов далі.

Іде він, іде по берегу моря, а вже вечоріє. Думає Янко, де б його переночувати. Бачить – височіє на горі здоровецький палац. «Ні, – думає, – мене туди не пустять». Пішов він далі. Зирк – стоїть біля моря маленька рибальська хатинка. Зайшов Янко в рибальську хатинку й попросився переночувати.

– Добре, – каже господар, – ночуй. Мені веселіше буде.

Розбалакавсь Янко з господарем.

– Що це за палац був по дорозі? – запитує він у господаря.

– Це палац королівський, – каже господар. – Там живе сам король. Та оце нещодавно сталася біда: прилетів опівночі морський змій, ухопив його доньку й поніс на свій зачарований острів, куди ані дійти, ані допливти. Король із серця тепер волосся на собі рве. Оповістив по всьому королівстві: хто, мовляв, поверне йому дочку, за того й видасть її заміж і все королівство по смерті своїй відпише. Багато наїжджало сюди різних князенків та короленків, але ніхто до того острова добутися не зміг: морський змій таку хвилю підійма, що нічого не врадиш…

Згадав Янко про свого чарівного помічника із золотої тютюнниці й каже рибалці:

– Переказуй, якщо можеш, королю, що завтра ще й на світ не зазоріє, як він побачить свою дочку.

Пішов рибалка й розповів про те королю. Покликав король до себе Янка. Подивився на нього, знизав плечима. «Невже, – думає, – цей простий хлопець зробить те, чого князенки та короленки не подужали? Чи ж можливо таке!» Але королеві так хотілося побачити свою дочку, що він вирішив спробувати щастя ще раз. От і питає він Янка:

– Чи то правда, хлопче, що ти берешся визволити доньку мою з неволі?

Вклонивсь Янко королю, відказує:

– Правда, пане король. Я брехати не вмію.

– Ну, дивись, – каже король, – щоб завтра до схід сонця моя дочка була в мене, а як ні, звелю розірвати тебе залізними боронами.

– Гаразд, – погодивсь Янко. – Нехай буде по-вашому.

Вийшов він з палацу, відкрив золоту тютюнницю. Вискочив з неї меткий чоловічок:

– Що накажеш?

– Учини, братику, ласку: збудуй за ніч залізного моста від палацу королівського до зачарованого змієвого острова та постав на ньому золоту карету з шестериком[Шестерик – запряг із шести коней (заст.).]. Узавтра, ледве свіне, я поїду на острів.

– Добре, – каже чоловічок, – усе вчиню, як ти прохаєш.

Вернувсь Янко до рибалки й спати уклався. Уранці устав він ще й на світ не займалось, бачить – міст залізний від королівського палацу до змієвого острова перекинутий. І стоїть на мосту золота карета, запряжена шестериком, а біля коней його помічник із пугою.

Підійшов Янко до свого помічника, вийняв тютюнницю й каже:

– Спасибі тобі, братику. А тепер іди відпочинь, заморився, мабуть, дуже.

Чоловічок віддав Янкові пугу, а сам сховався в золотій тютюнниці.

Сів Янко в карету й поїхав по королівну. Приїжджає на острів, бачить – стоїть там великий темний зáмок і виглядає з вікна здивована королівна. Давно не бачила вона людей і зраділа Янкові, як братові рідному.

– Хто ти такий? – питає. – І навіщо приїхав сюди?

– Не питай, панночко, – відповідає Янко, – а сідай хутчій в карету. Поїдемо до батька твого.

Ще більше зраділа королівна, почувши такі слова.

– Неспромога мені через двері вийти, там триклятий змій спить. Він уночі по здобич літає, а вдень коло дверей відпочиває.

– То лізь через вікно.

– Боюся.

Підставив Янко руки:

– Стрибай!

Стрибнула королівна з вікна й прямо до нього на руки. Схопив її Янко, посадив у карету й помчав блискавицею до королівського палацу.

Почув змій гуркіт, підхопився, дивиться – нема королівни… Він – навздогінці. Біжить, аж міст труситься, вогонь вивергá з пащі!

Озирнувсь Янко – женеться щодуху за ними змій. Ось-ось наздожене. Давай він тоді пугою коней шмагати. Беруть ті вперед на всі жили кінські.

Примчав Янко до берега, висадив королівну з карети, потому відкрив потихеньку золоту тютюнницю й велів своєму помічникові знести міст. Чоловічок умить зніс міст, а заморений змій упав у глибоке море й захлинувся.

Тим часом прокинувся король, глянув у вікно – очам своїм не йме віри: веде Янко до палацу його дочку!

Вибіг король назустріч, цілує дочку, обіймає. Такий-бо вже щасливий, такий радий!

– Ну, хлопче, – каже він до Янка, – порадував ти мене. Віддам тобі за це дочку свою за дружину та відпишу вам по смерті своїй усе королівство.

Справили вони весілля, і став сирота Янко чоловік королівни. Усі його любили, тільки одна королівна кривим оком на нього дивилась: не до серця їй, що зробилася вона дружиною простолюдця. Ото й причепилась одного разу до чоловіка:

– Скажи мені, хто тобі моста того збудував, по якому ти мене привіз?

Янко все відмовчувався, відмагався, та не дає йому дружина спокою.

– Помру, – каже, – як не признаєшся.

Що мав робити – признавсь Янко й показав дружині золоту тютюнницю.

– Тільки заприсягнись, – каже, – що ти ніколи її без мене до рук не візьмеш. Дружина заприсяглась, а потім і каже:

– Хочу жити з тобою в замку на острові. Вели своєму помічникові, щоб міст побудував.

Не став Янко їй перечити: відкрив при дружині тютюнницю, наказав помічникові – і збудувався міст.

Переїхали вони в зміїв замок. Дружина каже:

– Не знімай міст: ми будемо по ньому на берег їздити – до батька в гостину й куди заманеться.

Прожили вони кілька день у замку. Захотілось Янкові поїхати на полювання. Узяв він лук, котика й мишку, щоб у дорозі веселіше було, і поїхав по мосту.

Тільки-но зійшов на берег, зирк – не стало за ним моста! «От дивниця», – думає Янко. Мац-мац по кишені, а там нема тютюнниці… Котика взяв, мишку взяв, а тютюнницю забув…

Тут він про все й здогадався. «Оце тобі й королівна! Оце тобі й заприсяглася! – подумав про себе Янко. – Я пожалів її, в біді зарятував, а вона мені за моє добро злом віддячила. Доведеться тепер вертатися в свою хатинку та знов голодувати, як колись».

Сів він на морському березі й від такої кривди аж заплакав.

Коли чує – мишка в кишені шкребеться.

Висунула звідти голівку й питає:

– Чого ти плачеш, добродію мій?

Розповів їй Янко про своє горе.

– Не тужи, – втішає його мишка, – зараджу я твоїй пригоді.

Пошепталась вона про щось із котиком, далі всілася йому на спину, і попливли вони по морю.

Допливли до замку. Сховався котик у саду, а мишка пролізла крізь шпаринку в покої королівни.

Довгенько вона там сиділа, виглядаючи, де ховає королівна тютюнницю. І підгледіла-таки – у дерев’яній скриньці!

Уночі, щойно королівна вляглася спати, прогризла мишка скриньку, схопила тютюнницю та й побігла до котика в сад.

– Знайшлася, – каже, – золота тютюнниця!

– То сідай мерщій до мене на спину! – мовив котик. – Попливемо назад.

Сіла мишка йому на спину, і поплив котик, попирхуючи, по хвилях.

Допливли вони майже до самого берега. Запитує котик у мишки:

– А чи не згубила тютюнницю?

– Ні, – каже мишка, – ось вона!

Підняла тютюнницю, щоб показати котикові, та не втримала: впала тютюнниця й шубовсть у море!

– Ах ти, роззява! – розсердився котик. – Що ж ти накоїла?

Виплив він на берег і схопив мишку зубами за спину:

– Я тебе задушу!

Побачив це Янко, відібрав у котика мишку. А як дізнався, що сталось, непомалу зажурився – такечки шкода йому було тої тютюнниці!

Коли ж це випливає з моря рибка:

– За чим так побиваєшся, чоловіче? Розкажи мені: може, до помочі тобі стану, адже колись ти визволив мене від смерті.

Подививсь Янко – і впізнав рибку.

– Ех! – тяжко зітхнув він. – Велика в мене втрата…

І розповів рибці про своє горе. Вислухала його рибка й каже весело:

– Та хіба ж це горе! У мене тут у морі повнісінько тютюнниць. Я викидатиму їх, а ти дивись, яка твоя. Свою візьми, а мої мені назад поверни.

Плюснула рибка хвостом і пірнула на дно моря.

Невдовзі почала вона викидати на берег тютюнниці – срібні, золоті, діамантові. У Янка аж в очах мигтить від тютюнниць. Став він до них уважно придивлятися й побачив свою. Зрадів Янко, кинув у море зайві тютюнниці й крикнув рибці:

– Спасибі тобі, рибко! Зарятувала ти мене в біді.

Узяв він свою золоту тютюнницю та й пішов по світі разом з котиком і мишкою шукати кращих людей.