Читать книгу Летючий корабель та інші слов’янські казки - Коллектив авторов - Страница 6

У далекому царстві-моцарстві жив собі Іван-царенко. І було в нього три сестриці: одна Мар’я-царівна, друга Ольга-царівна, третя Анна-царівна.

Батько й мати в них повмирали. Вмираючи, вони синові наказували:

– Як хто перший сестер свататиме, за того й віддавай – при собі не тримай довго.

Поховав царенко батьків і з горя пішов із сестрами в зелен сад погуляти.

Аж ось на небі хмара чорна простяглася, страшний вітер задув.

– Ходімо, сестрички, додому, – каже Йван-царенко.

Тільки прийшли до палацу, а воно як загуркотить та як гримне – стеля навпіл трісь: влітає у світлицю до них ясен сокіл.

Ударився сокіл об долівку, перекинувсь добрим молодцем і каже:

– Здоров був, царенку Йване! Перш я гостем ходив, а тепер прийшов сватом: хочу за себе Мар’ю-царівну посватати.

– Якщо любий ти сестриці, її воля – хай іде.

Мар’я-царівна погодилась. Побралися вони, сокіл підхопив її і поніс у своє царство.

Пішли дні, потягнулися – отак і рік минув. Іде царенко Йван з двома сестрицями в зелен сад гуляти. Коли знову вихор здійнявся, суне хмара на небі, блискає.

– Ходімо, сестрички, додому, – каже царенко.

Ледве прийшли до палацу, а воно як гримне – покрівля й обвалиться. Тріснула стеля, розійшлася. Вліта орел у світлицю, ударивсь об долівку й перекинувся добрим молодцем.

– Здоров був, царенку Йване! Перш я гостем ходив, а тепер прийшов сватом.

І посватав Ольгу-царівну. Іван-царенко й відказує:

– Як до любості ти Ользі-царівні, то нехай за тебе йде – її воля.

Ольга-царівна згодилася. Побрались вони, орел підхопив її і поніс у своє царство.

Минув іще один рік. Мовить Іван-царенко до своєї молодшої сестриці:

– Ходімо в зелен сад погуляємо.

Погуляли трошки. А воно знов хмара темна, вихор крутить, на небі блискає.

– Вертаймось, сестрице, додому!

Вернулись додому, не встигли сісти – коли загриміло, стеля розсунулась, і влетів ворон. Ударився ворон об долівку і перекинувсь на доброго молодця. Колишні були гарні, а цей ще гарніший.

– Оце, Йване-царенку, раніш я гостем ходив, а тепер ось прийшов сватом: віддай за мене царівну Анну.

– Ну, якщо злюбився ти сестриці, я не боронитиму – хай іде за тебе.

Вийшла за ворона Анна-царівна, і поніс він її у свою державу.

Залишивсь Іван-царенко сам. Цілий рік жив без сестер і почав смуткувати.

– Поїду, – каже, – сестриць шукати.

Вирядивсь у дорогу, їхав-їхав, коли бачить: лежить у полі велике військо побитеє. Питається Йван-царенко:

– Коли є тут жива душа, озвися: хто побив це військо великеє?

Озвався якийсь чоловік живий:

– Усе це військо подужала Мар’я Морівна Прегожа Королівна.

Рушив Іван-царенко далі. Їде-їде, коли дивиться – стоять намети білі. Виходить йому навстріч Мар’я Морівна Прегожа Королівна.

– Здоров був, царенку! Куди путь верстаєш – з волі чи з неволі?

Відказує їй Іван-царенко:

– Добрі молодці з неволі не їздять.

– Ну, коли справа не пильна, погостюй у мене.

Іван-царенко й радий. Дві ночі в наметах ночував. Полюбилися вони та й одружилися.

Мар’я Морівна Прегожа Королівна взяла його із собою до своєї держави. Пожили вони любо вкупці якийсь час, а там намірилась королівна на війну вирушати. Полишає вона на Йвана-царенка все господарство й наказує:

– Скрізь ходи, всього пильнуй, лише в цю комору не зазирай.

Не стерпів царенко: тільки-но Мар’я Морівна від’їхала, прожогом метнувсь до комори, відчинив двері, глянув – а там висить Костій Невмирущий, дванадцятьми ланцюгами прикутий.

Благає Костій Івана-царенка:

– Зглянься, царенку Йване, дай мені напитись! Десять років я тут мучуся, не їв, не пив – зовсім у горлі пересохло.

Царенко подав йому повне відро води, той випив і ще попрохав:

– Одним відром мені не втамувати спраги. Дай ще!

Царенко подав ще відро.

Костій випив і зажадав третє, а як випив третє відро, повернув свою колишню силу, трусонув ланцюгами й порвав усі дванадцять.

– Спасибі тобі, Йване-царенку, – мовив Костій Невмирущий, – поки живий, не бачити тобі Мар’ї Морівни. – І страшним вихором вилетів у вікно, наздогнав на шляху Мар’ю Морівну Прегожу Королівну, підхопив її і поніс до себе.

Заплакав гірко Йван-царенко, зібрався й рушив у дальню путь. «Будь-що, а розшукаю Мар’ю Морівну». Йде день, іде другий, на світанку третього бачить – аж перед ним чудовий палац видніє.

Коло палацу дуб стоїть, на дубі ясен сокіл сидить. Злетів сокіл з дуба, вдаривсь об землю, перекинувся добрим молодцем і загукав:

– Гей, шурине любий!

Вибігла Мар’я-царівна, радо Йвана-царенка зустріла, стала про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розповідати. Погостював у них царенко три дні, а далі й каже:

– Не можу у вас гостювати довше: я йду шукати дружину мою Мар’ю Морівну Прегожу Королівну.

– Важко тобі знайти її, – відповідає сокіл. – Залиш тут про всяк випадок свою срібну ложку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.

Іван-царенко залишив у сокола свою срібну ложку й пішов далі.

Ішов він день, ішов другий, на світанку третього бачить – палац перед ним стоїть, ще кращий від першого. А коло того палацу дуб, а на дубі сидить орел.

Злетів орел з дерева, вдаривсь об землю, перекинувся добрим молодцем і загукав:

– Уставай, Ольго-царівно, милий наш братик іде!

Ольга-царівна зараз вибігла назустріч, стала його цілувати-обіймати, про здоров’я розпитувати, про своє життя-буття розповідати.

Іван-царенко погостював у них три дні та й каже:

– Довше гостювати мені загайно: іду шукати дружину мою Мар’ю Морівну Прегожу Королівну.

Відповідає орел:

– Важко тобі знайти її. Залиш у нас срібну виделку: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.

Залишив царенко срібну виделку й побрався далі.

День ішов, другий, на світанку третього бачить – аж перед ним палац височіє, пишніший за два попередні. Біля палацу дуб стоїть, а на дубі ворон сидить. Злетів ворон з дуба, вдаривсь об землю, на доброго молодця перекинувся й загукав:

– Анно-царівно, швидше виходь, наш братик іде!

Вибігла Анна-царівна, зустріла його радо, цілувала царенка, обіймала, про здоров’я розпитувала, про своє життя-буття розповідала.

Іван-царенко погостював у них три дні та й каже:

– Прощавайте. Піду дружину свою шукати, Мар’ю Морівну Прегожу Королівну.

Ворон відповідає:

– Важко тобі знайти її. Залиш-но в нас тютюнницю свою срібну: будемо на неї дивитися, тебе згадувати.

Царенко віддав йому срібну тютюнницю, попрощався й рушив у путь. День ішов, другий, а на третій добувся-таки до Мар’ї Морівни. Уздріла вона свого милого, кинулась йому на шию, сльозами вмивається, промовляє:

– Ах, Іване-царенку, чом ти мене не послухав – зазирнув у комору й випустив Костія Невмирущого?

– Пробач, Мар’є Морівно, не згадуй минулого, їдьмо краще зі мною, поки не бачить Костій Невмирущий – може, не наздожене!

Зібралися й поїхали. А Костій на полюванні був.

Увечері він додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.

– Ти чого, несита шкапо, спотикаєшся? Чи бува не вчула лиха якого?

Кінь відповідає:

– Іван-царенко приходив, Мар’ю Морівну забрав.

– А чи можна їх наздогнати?

– Можна пшеницю висіяти, дочекатися врожаю, зжати, змолотити, зерно змолоти, тісто замісити, п’ять печей хліба напекти, той хліб поїсти й тоді навздогін їхати – і то встигнемо.

Костій поскакав, наздогнав Івана-царенка.

– Оце, – каже, – на перший раз тобі дарую за доброту твою, що водою мене напоїв, і вдруге подарую, а втретє стережися – на шматки порубаю.

Відняв у нього Мар’ю Морівну й геть помчав. А Іван-царенко сів на камінь і заплакав. Поплакав-поплакав і знов повернувся по Мар’ю Морівну. Костія Невмирущого вдома не застав.

– Їдьмо, Мар’є Морівно!

– Ох, Іване-царенку, він нас дожене!

– А бодай йому! Ми хоч годинку яку побудемо вкупці.

Зібралися й поїхали.

Костій Невмирущий додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.

– Чого це ти, шкапо несита, спотикаєшся? Чи ж не лихо яке вчула?

– Іван-царенко приходив, Мар’ю Морівну забрав.

– А чи можна їх наздогнати?

– Можна ячменю насіяти, почекати, доки він виросте, зжати-змолотити, пива наварити, випити й сп’яніти, добряче виспатись, а там і навздогінці рушати – та й то встигнемо.

Костій поскакав, наздогнав Івана-царенка.

– Казав же ж, не бачити, поки живий, тобі Мар’ї Морівни!

Відняв її та й повіз до себе.

Залишився Іван-царенко сам, поплакав-поплакав і знов повернувся по Мар’ю Морівну. Під той час Костія вдома не було.

– Їдьмо, Мар’є Морівно!

– Ох, Іване-царенку, наздожене він тебе, на шматки посіче!

– То й нехай посіче, я без тебе жити не можу!

Зібралися й поїхали. Костій Невмирущий додому вертається, під ним добрий кінь спотикається.

– Чого це ти спотикаєшся? А чи знов лихо яке вчув?

– Іван-царенко приходив, Мар’ю Морівну з собою забрав.

Костій навскач, наздогнав Івана-царенка, посік-порубав його на дрібні шматочки й поклав у просмолену бочку, ще й збив залізними обручами та й кинув у синєє море, а Мар’ю Морівну до себе відвіз.

У той самий час у зятів царенкових срібло почорніло.

– Ох, – кажуть вони, – видко, біда сталася!

Орел кинувся до синього моря, схопив і виніс бочку на берег.

Сокіл полетів по живу воду, а ворон – по мертву.

Злетілися всі троє в одне місце, розбили бочку, вийняли шматки царенкового тіла, перемили й склали, як треба. Ворон бризнув мертвою водою – тіло зрослося, наче й не було посічене. Сокіл бризнув живою водою – Іван-царенко здригнувся, встав і каже:

– Та й довго ж я спав!

– Ще б довше проспав, якби не ми, – відповіли зяті. – Ходімо тепер до нас у гості.

– Ні, братики любі, піду я по Мар’ю Морівну.

Приходить до неї і просить:

– Довідайся в Костія Невмирущого, де він дістав собі такого доброго коня.

От Мар’я Морівна вигодила слушну хвилину й стала Костія випитувати.

Костій і каже:

– За тридев’ять земель, у тридесятому царстві, за вогненною рікою живе Баба-яга. Має вона таку кобилицю, на якій щодня навколо світу облітає. Є в неї й багацько інших гожих кобилиць. Я в неї три дні за пастуха був, жодної кобилиці не проґавив, і за те Баба-яга подарувала мені одне лоша.

– Як же ти через вогненну ріку переправивсь?

– У мене є така хустина – як махну нею в праву руч тричі, виросте міст височенний, що вогонь його не дістане.

Мар’я Морівна вислухала уважно й, переказавши все Йванові-царенку, дала йому потай узяту хустину.

Іван-царенко перехопився через вогненну ріку й подався до Баби-яги. Довго йшов він не ївши, не пивши й надибав птаха заморського з малими дітками. Іван-царенко каже:

– З’їм-но я одненьке пташеня!

– Не їж, царенку Йване, – благає птах. – Я тобі в пригоді стану.

Пішов він далі. Бачить у лісі вулик із бджолами.

– Візьму-но, – каже, – медку трошки.

Бджолина матка озивається:

– Не бери, царенку Йване, мого меду. Прийде час, я тобі в пригоді стану.

Не взяв, пішов далі. Здибається йому левиця з левеням.

– З’їм я хоч левеня це. Бо так хочеться їсти, аж плачно…

– Не займай, царенку Йване, – благає левиця. – Прийде час, я тобі в пригоді стану.

– Гаразд, хай буде так, – зітхнув царенко й побрався голодний далі.

Ішов він, ішов, коли дивиться – стоїть хатина баби-яги, а навкруг хатини дванадцять паль. На одинадцятьох палях по людській голові, одна вільна.

– Здорові були, бабусю!

– Здоров і ти будь, царенку Йване. Чого прийшов? З волі власної, а чи з потреби.

– Прийшов заслужити в тебе богатирського коня.

– Таж не рік, царенку, в мене служити, а якихось три дні. Упасеш кобилиць – дам тобі богатирського коня, а як ні – не гнівися, стирчатиме твоя голова на останній палі.

Іван-царенко згодивсь. Баба-яга його нагодувала-напоїла й до діла звеліла братися.

Тільки-но вигнав він кобилиць на пасовище, як ті позадирали хвости й навсібіч по луках розбіглись. Незчувся царенко, як їхнього й сліду не стало. Заплакав-зажурився він, сів на камінь і заснув. А сонечко вже крайнеба сідає, коли птах летить заморський:

– Прокидайсь, Іване-царенку! Кобилиці вже вдома.

Царенко підвівся, до хатини пішов. А Баба-яга гримає, лається на своїх кобилиць:

– Чого додому повернулись?!

– Та ж як нам було не вертатись! Налетіли птахи з усього світу, трохи нам очі не повиймали.

– То ви взавтра по луках вже не бігайте, а по лісах густих розпорошіться.

Переспав ніч Іван-царенко; вранці Баба-яга йому каже:

– Гляди, царенку, як не впасеш кобилиць, хоч одну загубиш – бути твоїй голівоньці буйній на палі!

Погнав він кобилиць у поле, вони вмить позадирали хвости й розбіглися по густих лісах.

Знову сів царенко на камінь, плакав-плакав та й заснув. Сонечко вже за лісом сховалося, коли прибігає левиця:

– Прокидайсь, Іване-царенку! Кобилиць усіх зібрано.

Іван-царенко звівсь і пішов додому. Баба-яга ще дужче кричить на своїх кобилиць:

– Чого додому повертались?!

– Як же нам було не вертатись? Набігли люті звірі з усього світу, трохи нас не порозривали.

– То ви взавтра забіжіть у синєє море.

Знову переспав ніч Іван-царенко, а вранці посилає його Баба-яга кобилиці пасти.

– Як не впасеш, – каже, – бути твоїй голівонці буйній на палі.

Він погнав кобилиць у поле. Вони вмить позадирали хвости, зникли з очей і позабігали в синєє море; стоять у воді по шию. Сів Іван-царенко на камінь, заплакав і заснув.

Сонечко сіло за ліс, прилетіла бджілка й каже:

– Прокидайсь, царенку! Кобилиць усіх зібрано. Та як повернешся додому, бабі-язі на очі не потикайся, піди до стайні та сховайсь за яслами. Там побачиш: миршаве лоша в гною лежить. Ти вкради його й в глупу північ тікай геть.

Підвівсь Іван-царенко, прокрався до стайні та й сховався за яслами. Шумить Баба-яга, кричить на своїх кобилиць:

– Чого повернулися?!

– Як же нам було не вертатись? Тільки-но ми голови з води виставили, як налетіло бджіл сила-силенна з усього світу й ну нас з усіх боків жалити до крові!

Заснула баба-яга, а в глупу північ Іван-царенко вкрав у неї миршаве лоша, осідлав його, сів і поскакав до вогненної ріки. Доїхав до тієї ріки, махнув тричі хустиною в праву руч – зараз повис через ріку високий та славний міст. Царенко переїхав по мосту й махнув хустиною в ліву руч тільки двічі – лишився через ріку міст тонкий-тонесенький.

Уранці прокинулась Баба-яга – миршавого лошати й слід загув. Кинулася в погоню. Щодуху на залізній ступі скаче, товкачем поганяє, помелом слід замітає. Прискочила до вогненної ріки, дивиться – міст. «Гарний, – думає, – міст!» Поїхала по мосту, тільки дісталась до середини – міст і обвалився, Баба-яга шубовсть у ріку та й потонула.

А Іван-царенко відгодував лоша в зелених луках – став із нього чудо-кінь. Приїжджає царенко до Мар’ї Морівни. Вона вибігла, кинулась йому на шию:

– Як же ти живий зостався?

– Так і так, – мовить, – їдьмо зі мною.

– Боязко мені, Іване-царенку! Як наздожене Костій нас, бути тобі знов порубаним.

– Не наздожене! Тепер у мене славний богатирський кінь, немов птах летить.

Сіли вони на коня та й поїхали.

Костій Невмирущий додому вертається, під ним кінь спотикається.

– Ти чого, несита шкапо, спотикаєшся? Чи ж не лихо яке чуєш?

– Іван-царенко приїздив, Мар’ю Морівну забрав.

– А чи можна їх наздогнати?

– Хтозна. Тепер у царенка Йвана кінь богатирський, кращий за мене.

– Ні, не стерплю, – покрикнув Костій Невмирущий, – поїду в догін!

Чи довго, чи не довго скакав Костій, наздогнав-таки Йвана-царенка. Скочив додолу й хотів був посікти його гострою шаблею, та кінь Іванів-царенків щосили вдарив копитом Костія Невмирущого й розтрощив йому голову, а царенко доконав його булавою.

Потому розклав царенко багаття велике й спалив Костія Невмирущого, ще й попіл по вітру розвіяв.

Мар’я Морівна сіла на Костієвого коня, а Йван-царенко на свого, і поїхали вони в гостину перш до ворона, потім до орла, а там і до сокола.

Куди не приїдуть, усюди їх радо стрічають:

– Ох, та й не сподівались ми тебе, царенку Йване, знов побачити! І недарма ж ти клопотався: такої красуні, як Мар’я Морівна, в усьому світі пошукаєш – іншої не знайдеш.

Погостювали вони, побенкетували та й поїхали до свого царства-моцарства. Приїхали – стали собі жити-поживати, добра наживати, меди попивати.