Читать книгу Летючий корабель та інші слов’янські казки - Коллектив авторов - Страница 4

У далекому царстві жив собі солдат.

Служив він довго, служив чесно, а життя солдатське було важке та гірке. Набридла врешті солдатові муштра, почав він думати – як то його зі служби піти та до якогось іншого діла взятись.

А тим часом саме від царя наказ приходить. Цар велить обрати поміж усіх солдатів найсправнішого та найчеснішого й послати в палац для особливої царської служби.

Подумали-подумали начальники та й вирішили відправити до царя нашого солдата: він, мовляв, і старанніший від усіх, і кмітливіший – будь-яке царське доручення виконає.

Прибув солдат у палац і просить:

– Скажіть цареві – прийшов з його наказу солдат для особливої служби.

І приводять солдата перед царські очі. Подивився на нього цар і каже:

– Беру я тебе до себе сад стерегти. Останнім часом унадився хтось ночами дерева в саду ламати. Стій щоночі на варті в саду, на головній галявині, і пильнуй обома. Як доглянеш, хто в сад ночами пробирається, – нагороджу. А не доглянеш – не топтати тобі рясту.

«Ет, – думає солдат, – тікав я від диму та впав у вогонь! Здається, краще б мені на попередній службі залишатись. Що, як не догляну? З життям прощатись доведеться».

Та вже пізно тепер думати. Треба царський наказ виконувати.

Ото як стемніло, повели солдата в царський сад. Став він на головній галявині: стоїть, озирається, до кожного шелесту прислухається – чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто. Темно в саду, дерева вітами шумлять, вітер по саду гуляє… До ранку простояв солдат – нікого не впіймав. І дерева всі цілі.

– Молодець, – каже цар, – от і далі так вартуй! Солдат і другої ночі в сад подався. Знов до ранку стоїть – слухає, як вітер виє, як гілля шумить. Чи не йде хто, чи не летить хто, чи не повзе хто. Нікого й другої ночі в саду не впіймав.

А третьої ночі лихо скоїлося. Стояв-стояв солдат на галявині – стомився. Приліг під дерево та й заснув.

Через яку таку годину прокидається, схоплюється з острахом і бачить: половину улюблених царських дерев поламано. А хто поламав – кат його зна.

Заплакав солдат:

– Що ж тепер буде? Звелить мене цар стратити. Гірка моя доля: бути б мені, як раніше, простим солдатом, не ходити б мені, нещасному, в царські сторожі.

Та сльозами лихові не зарадиш. Узяв солдат свою рушницю до рук, прихилився до дерева, стоїть і думає, як би йому від загибелі врятуватись.

Аж раптом чує – шум і тріск по саду. Підняв голову й бачить: летить між деревами страшний здоровецький птах. Крила чорні, очі вогненні. Як зачепить дерево крилом – тільки гілля тріщить, як метне вогненним оком – дерево само, як підкошене, з кореня валиться.

Розлютився дуже солдат.

Прицілився він у птаха й вистрілив… Диким криком закричав чорний птах. Не вбив його солдат, а лише поранив. Здійнявся він над садом і полетів, гублячи пір’я з підбитого крила.

Кинувся солдат за ним навздогінці. Та де йому, пішому, крилатого птаха наздогнати! Шугонув він за хмари та там і пропав.

А солдат іде, пір’я підбирає. І прийшов він на край глибокої-глибокої ущелини.

Захотілося йому поглянути, що в тій ущелині на дні є. Все одно страшніше, як у царя в катівнях, не буде. Узяв він і стрибнув униз.

А внизу – каміння, урвища. Покотився солдат з каменя на камінь, ледве живий лишився, мало не знепритомнів. Докотився він до дна й лежить, віддихатися не може. Тільки другого дня очуняв.

Звівся солдат на ноги, глянув навкруги:

– Невже це я в підземне царство попав?

Бачить він – усе під землею, як на землі: дороги лежать, річки в берегах синіють. Тільки ліси немовби завмерли – стоять, не колихаються; вода в річці не ворухнеться; а дороги всі порожні: ані душечки не видко.

– Ото дива!

Йде солдат підземним царством, по сторонах дивиться, дивується – чом так тихо, так пусто навкруги? Куди це люди поділися?

Приходить він до великого міста. Коло брами вартовий стоїть. Підійшов до нього солдат, а вартовий не ворушиться, стоїть мов кам’яний. Увійшов у вартівню – там повно людей, хто стоїть, хто сидить, а всі неначе завмерли.

Іде солдат далі. Народу на вулицях сила, та все нерухомі: де хто був, хто як стояв чи сидів, так кожен і зостався; один дрова рубав, руку з сокирою підняв – та так і застиг; другий воду ніс – так і скам’янів з відром у руці.

Дивується солдат, усе далі й далі йде. І доходить до царського палацу.

Дивиться – і тут душі живої теж немає. Кімнати багато прибрані, на столах наїдки та напої різні, а навколо порожньо.

Присів солдат, відпочив, закусив і випив. Аж чує – ніби хтось до ґанку під’їхав. Схопив він свою рушницю та й став коло дверей.

Входить до кімнати вродлива дівчина з мамками та няньками. Побачила вона солдата – здивувалася.

– Як ти, добродію, потрапив сюди?

Солдат і розповів їй, як він по пташиному пір’ї сюди дорогу знайшов. А дівчина каже:

– Від цього птаха-лиходія багато лиха на світі скоїлося. Він і народ мій заворожив. Та тільки його розворожити можна. Коли б знайшовся хоробрий чоловік, який три ночі на міському майдані простояв би й нічого не злякався, тоді все підземне царство знову живим стало б. Тільки не знайти такого сміливця.

А солдат і відповідає:

– Як не знайти? А я нащо?

Зраділа дівчина:

– Невже не злякаєшся? До самого ранку, до півнів достоїш?

– Не злякаюсь, – каже солдат, – бачити не можу, що люди кам’яними стали. Шкода мені їх.

– Ну, добре, – дівчина каже, – піди спробуй.

Ось і ніч настала. Взяв солдат рушницю, пішов на майдан і став посередині.

Саме опівночі чує він шум, грім – іде на нього ціле військо. Обступають його, ціляться – ось-ось уб’ють. Втекти б солдатові, сховатись, а він на місці стоїть. Дивиться на людей скам’янілих – шкода йому їх.

«Ні, – думає, – не зійду з місця».

А тим часом десь далеко-далеко півні заспівали. То ранок близько. І разом все військо зі зброєю пропало, неначе в землю пішло.

– Гаразд, – каже солдат, – одна ніч минула.

Пішов він у палац, відпочив, виспався, надвечір знову на майдан подався.

Другої ночі ще страшніший шум пішов: гармати бахкають, просто на солдата їхні жерла наставлені; вершники скачуть із піками навперéваги – ось-ось розчавлять солдата копитами, проколять наскрізь. Тут знову півні заспівали – і знову всі страхи разом неначе під землю пішли.

А вже третьої ночі натерпівся солдат такого страху, який і вві сні йому раніше не снився. Військо та звірі дикі до нього підступали, пожежа на нього полум’ям ішла, і вода затоплювала, – а солдат стоїть, з місця не сходить, тільки рушницю свою все міцніше в руках стискує та на кам’яних людей дивиться.

І тільки-но півні цієї ночі проспівали – пропали вмить усі страхи й залилося все підземне царство світлом рожевим. Зашуміли ліси, заструмували річки, заспівали пташки. А люди ожили всі, заворушилися, до роботи взялися: хто в поле, хто в ліс поїхав; пильщики дрова пиляють, теслі будинок будують, – застукотіли сокири та молотки, зашуміли голоси, затупали коні.

Ожило скам’яніле царство. Визволив його від чарів хоробрий солдат.

Зібрався народ, дякує йому, хвалить.

– Зумів ти, – кажуть, – нас урятувати, будь над нами найстаршим.

Оженився солдат із дівчиною-красунею і став порядкувати країною підземною. Добрий він був і дбайливий для всіх, а найбільше – для солдатів: пам’ятав, як самому в солдатах важко жилося.