Читать книгу Ода до радості (збірник) - Галина Вдовиченко, Ирэн Роздобудько, Сергей Жадан - Страница 2

Він зайшов в автобус, і все одразу змінилося.

Сіре шосе магічно закрутило невидимі колеса – і почався рух назустріч куполу біло-блакитного неба, диску рожевого сонця; він побачив їх, наче в океанарії, здивований і осліплений божественною величчю ранка, крізь велике вигнуте лобове скло. Ось які ліки, виявляється, потрібні, щоб місяць нерухомості розтанув в одну мить, розчинився в безмежній ясності і свіжості повітря і з неба спустилася магічна мотузкова драбина:

дорога;

дорога;

рух!

Ось що, виявляється, необхідно додати до гіркої мікстури самотності – ніжний шелест коліс по шосе, гамір вранішніх пасажирів, – щоб дізнатися, відчути, почути краєчком вуха, як хтось там, нагорі, в небесах, з легким скрипом відкриває люк і скидає тобі безшумний порятунок, супроводжуючи повітряними поцілунками, які, ледь торкнувшись чола, перетворюють світ із темного тунелю на прекрасне місце.

Прекрасне місце.

Без сумніву.

Мандрівник (так він себе подумки волів називати) поставив невеликий зелений наплічник на сидіння поруч і завмер, намагаючись увібрати в себе якомога більше дивного світла, що випромінював новий, такий незнайомий і такий несподіваний ранок.

Все це диво коштувало недорого, всього три зім’яті гривні до залізничного вокзалу, які, не обертаючись, прийняв сірий похмурий апатичний водій, схожий, як дві краплі горілки, на всіх місцевих водіїв маршрутних таксі та автобусів, якщо вони самі, звісно, не були схожі на місцевих татар.

Автобус знову зупинився, почали заходити люди. Переважно жінки похилого віку з яскраво нафарбованим волоссям і обличчям, що голосно обговорювали прохолодну погоду, яка має встановитися останніми серпневими днями на півострові. Поганий прогноз мандрівника мало схвилював – ліворуч, на відстані витягнутої руки, сиділа зовсім юна, років шістнадцяти дівчина, і незайманість її засмаглої шкіри за сім секунд сп’янила його. Він відчув її запах, наче запах крові, такий же міцний і заманливий, навіть трохи запаморочилося в голові, і йому захотілося негайно поцілувати дівчисько в блискуче від сонця туге стегно. І це несподіване відверте еротичне відчуття лише додало веселості; тепер мандрівник впевнився остаточно: що б він сьогодні не затіяв, що б не забажав – усе йому підкориться, усе неодмінно вдасться, бо бувають даровані обставинами і долею в житті кожної людини дні, коли вона стає обраною.

Обраним.

Обрана.

Обраний.

Виходячи з порожнього вокзалу на перон, він ледь не наступив на рябу собаку з великим розтягнутим рожевим животом годувальниці.

Незважаючи на кінець серпня, сьому ранку і неблагополучний прогноз, сонце припікало. Мандрівник вибрав лавочку, яка зручно ховалася під листя дерев, і сів, очікуючи на восьму і потяг.

Через десять хвилин виявилося, що через місцевий залізничний вокзал навіть у такий ранній час ходять красиві жінки, у перші десять хвилин він нарахував три. Дівчина середнього зросту, в тілі, з дуже засмаглою шкірою і довгим темним волоссям, шикарно декольтована, курила на ходу, елегантно струшуючи довгими червоними нігтями попіл; поцокуючи підборами, пройшла, пронісши в ідеально обтягнутих чирвовим тузом джинсах бажання і сум. Можливо, йшла на роботу, а швидше, з роботи, вона нагадувала вигнанницю, принцесу-вигнанницю. З протилежного боку назустріч їй з’явився тендітний силует: струнка талія, благородна осанка, рівні, не зігнуті провінцією плечі, на які спадало, наче шаль, темне довге і густе волосся; тонкі риси обличчя й очі здалеку не розгледіти; не доходячи до перону і кіосків, звернула ліворуч, залишивши в спадок очікування таємницю. Через колії, обертаючись, перебігла дівчина з кошиком великих жовтих яблук: у в’єтнамках, простій світлій коротенькій сукні, з білими стрункими ногами, русява, на обличчі ні йоти косметики, років шістнадцять-сімнадцять; стрімкі рухи і радість життя в подарунок.

Перон потихеньку наповнювався людьми: вони виходили з вокзалу на вулицю цілими родинами, тягли важкі валізи, переступали, зойкнувши, собаку; але рожевобрюха сука й не думала вставати і поступатися дорогою, лише ліниво ворушила хвостом. По вокзалу зробили два різні оголошення, але дуже нерозбірливо, тож із усього сказаного через старенький мікрофон почулося лише «…на перший перон прибуває» і «…сантехнік Макаров», після чого по першому перону, вправно оминаючи людей, настільки впевнено проїхав суворий мужик на мопеді, що склалося враження, ніби тільки-но оголосили, що на перший перон на мопеді прибуває ім’ярек сантехнік Макаров.

Огрядна жіночка в білому спортивному костюмі з червоним надписом «Росія» на спині піднімає газетному кіоску металеві віки – напрочуд непристосована для продажу преси конструкція.

Поруч на лавочку під саме дерево в тінь сідає старенька суха бабця в акуратній білій хустці з невеличкою торбинкою, очевидно, їхати їй десь недалеко; зовсім не схожа на гамірливих і амбітних жінок з автобусу, нехарактерний для півострова типаж.

На сусідню лавочку вмощується чолов’яга: років шістдесяти, грубе засмагле обличчя в рубцях-зморшках, уважні до всіх слів навколо очі під густими бровами, сиве коротке волосся з високими залисинами на лобі, м’язисті, міцні руки, очевидно, що багато і тяжко працював на землі і зараз працює; міцний дядько. Уважно дивиться на наплічник і мандрівника, хоче щось запитати, але його випереджає якийсь тип на іржавому велосипеді з мішком на багажнику, набитим всіляким мотлохом. Тип вдягнутий погано, від нього тхне смітником, але він веселий і посміхається.

– Куди їдеш? – запитує він.

– Туди, – махає ліворуч мандрівник.

– Агов, а я думав, туди! – махає тип рукою праворуч і рушає собі далі, подзеленькуючи металобрухтом.

– Пальма! Пальма! – гукає до собаки чолов’яга з сусідньої лавочки. – От же бідолашна тваринка!

– Важко з вами тут сидіти! – не витримує раптом бабця у білій хустині й підводиться. – Піду я.

«Як точно сказала!» – дивується мандрівник.

– Пальма! Пальма! – знову кличе собаку чолов’яга, але ряба рожевобрюха сука й не поворухнеться. – Її минулого літа, якраз вона цуценят носила, машина збила, – пояснює густобровий. – Думали, не виживе або як виживе, то ніколи більше не народить. Так її тут усі підгодовували, навіть таксисти, о! – Підняв палець догори, начебто то не таксисти годували собаку, а космонавти. – Жаліли… А цього літа принесла трьох, так двох уже люди розібрали, один залишився. Вам не потрібно часом? Пальма! – Чолов’яга незграбно кидає шматок пиріжка на асфальт, але сука, вигріваючись на сонці, лежить нерухомо.

Поруч іде прибиральниця в грубому синьому халаті з совком і щипцями для збору сміття.

– Чому в халаті, Валю? Жарко ж! – жартівливо звертається до неї густобровий чолов’яга.

– А ти хочеш побачити, що під ним? – грайливо парирує жінка. Виглядає вона років на сімдесят.

У напрямку рейок побіг здоровенний чорний пес.

– Трезоре! Трезоре! – кличе пса чолов’яга, але той ігнорує персональне звернення.

– Думаю, батько – він, – тихо, по-змовницьки, зауважує густобровий. – Бо всі цуценята – з чорними лапами. Або от він. Рудий! Рудий! – кличе рудого пса, що тільки-но висунув із дверей вокзалу пласку несимпатичну морду. – Рудий!

Але Рудий навіть вухом не веде, натомість, не поспішаючи, шкутильгає до лежачої собачої королеви вокзалу. За ним біжить смішне пухнасте, руде, зовсім не схоже на рябу подерту з облізлою шерстю матір, цуценя з чорними лапами.

– М-да, – протягує чолов’яга, – все, як у людей. – І уточнює: – У собак… Так ото накручено, що не розбереш, хто з ким і як. – Раптом майже кричить, тицькаючи пальцем у бік перону: – В Одесі його б уже арештували давно за таке! А у нас… – і в розпачі махає рукою на групу від’їжджаючих, у центрі якої стоїть немолодий чоловік, без майки, з голим величезним черевом.

На перший перон прибула електричка до Євпаторії, певне, та, яку оголошували перед мопедом і Макаровим.

– А мінський на який перон подадуть?

– На перший. Зараз от електричка поїде… А ви хіба не відпочивати? – показує очима на наплічник.

– Ні, я додому.

– А я думав, у Євпаторію. Щось ви не засмагли зовсім.

– Собаки ж, бачите, теж не засмагли.

Чолов’яга сміється і раптом знову майже кричить, тицяючи пальцем:

– Ти диви, ти диви, як він ходить кумедно!

Повз них поважно проходить хлопець у чорній футболці з якимось дивовижним яскраво-кольоровим малюнком на пузі, широко і смішно, наче гусак, розставляючи стопи й широко відставляючи від тулуба руки, так, наче під пахвами у нього добряче натерто. Хлопець розрізає натовп через весь перон і звертає біля кіоску «Укрпошти» праворуч. За кіоском зупиняється, бере футболку за низ, витягує її перед собою і, звівши очі до носа, уважно роздивляється надпис і малюнок; після чого, задоволений побаченим, прямує далі вже нормальною ходою.

Сонце лізе нагору.

Мандрівник не пропустив жодної деталі, жодного руху, жодної посмішки; репліки, слова, звуку; все, що блукало гарячим повітрям ранкового невеличкого кримського вокзалу, знаходило відгук у свідомості. Він бачив світ об’ємним, цілком, начебто в шести вимірах одразу, без винятків і застережень, до самого дна, без жодних секретів – ясним і зрозумілим, як акваріум із золотими карпами. Мандрівник дивувався, бо нічого особливого для цього не зробив; він просто працював три місяці на маяку, майже не спускаючись униз, на пісок, до моря; він цілі три місяці перебував майже на п’ятдесят метрів ближче до неба, ніж інші, але зрештою виявилося, що це нічого не значить. І тільки коли він вийшов на дорогу, сів в автобус і поїхав, усе зарухалося. Запрацювало. Закрутилося:

колеса;

сонце;

стегна.

У купе сидів молодик, вдягнутий, певне, за останньою місцевою модою: великі окуляри-крапельки; синтетична сорочка у чорно-білу смужку, такі полюбляють носити в Києві на базарах; напрасовані гострими стрілками, об які, здавалося, можна і поголитися, знову ж таки синтетичні темні штани. Неголене широке обличчя, давно не стрижений, у коротких сильних руках – борсетка і мобільник, по якому він час від часу повідомляє приятелеві, що потяг уже поруч, і запитує, чи справді там усе готово.

Мандрівник поставив на стіл пляшку з мінеральною водою, виклав два спортивні журнали про український футбол, які він читав із погано прихованим жалем, але без співчуття, книгу Вільяма Фолкнера «Гамір і шаленство». Він читав цей роман з першого дня, як потрапив на маяк; текст давався неймовірно важко, тож закінчив лише позавчора вночі, а вчора весь день не міг думати ні про кого іншого, ніж про героїв Фолкнера: Бенджаміна, Квентина і Квентину, Ластера, Ті-Пі, Верша, стару чорну Диксі, матір, бабцю, Джейсона-старого і Джейсона-меншого і, звісно ж, Кедді, неймовірне, фантастичне дівчисько. Зрештою він зрозумів, що повинен перечитати роман знову, просто зараз, не відкладаючи на потім, тому що потім усе зітреться, змиється, припорошиться буденністю і чари зникнуть. Потім він помре – і не прочитає.

Провідниця принесла постіль. Тепер, коли він ознайомився з передмовою і післямовою, з таблицею, яка більш-менш орієнтувала в заплутаних подіях роману і часі, в якому вони відбувалися, – тепер, коли він уже прочитав роман один раз, йому читалося значно легше. Він уже не дерся джунглями підсвідомостей і розмірковувань, прорубуючи мачете здогадок часові та просторові розриви і стрибки, а йшов знайомою дорогою, лише інколи зупиняючись на секунду, щоб привітатися з давніми приятелями. Так він і заснув, вдихаючи сирість залізничної білизни:

колеса;

час;

Фолкнер;

гольф.

І тут трапилось диво – йому наснився другий том «Гамору і шаленства». Спочатку мандрівник розсміявся, згадавши історію з рукописом другого тому «Мертвих душ» Миколи Гоголя, який той, за легендою, спалив десь у Римі. Але мандрівник нічого ніколи не чув і не читав про другий том «Гамору і шаленства» Вільяма Фолкнера. Тим не менш текст йому снився, приходив до нього в сон із відкритого в ранковому небі божественною рукою люка повітряним поцілунком у чоло, запахом засмаглої юної шкіри, прозорим сонячним променем – він ліз мотузковою драбиною нагору, легко і невимушено, начебто так і потрібно, так і було задумано, насвистуючи лейтмотив і продовження сюжетної лінії роману. Другий том «Гамору і шаленства» починався з епізоду, коли Квентина туфлею на високому підборі акуратно вибиває шибку у вікні кімнати свого ненависного дядька Джейсона і витаскує зі схованки свої кревні три тисячі доларів, які він у неї вкрав; а потім вони їдуть на автомобілі – Квентина, така схожа на матір, і актор бродячого цирку, з яким вона втекла з дому, – у актора на вітру тріпотить червона краватка. І так вони мчать безкрайніми дорогами американського Півдня назустріч невідомому і прекрасному новому життю, молоді і щасливі.

Певне, немає сенсу переказувати весь роман, який наснився тим ранком мандрівнику. Книги потрібно читати, коли вони надруковані. А якщо вони існують лише в уяві або снах, потрібно дочекатися, поки їх хтось напише. Тобто, як казав Френк Заппа, розповідати про музику – все одно, що танцювати про архітектуру. Саме той випадок.

Мандрівник прокинувся вражений. У купе було прохолодно, кримський шифрований модник зник, журнали про український футбол зникли разом із ним. Мандрівник узяв роман Фолкнера, невеличку легеньку, дешево видану книжку, і ще раз уважно перечитав передмову і післямову – ані слова про другий том, навіть жодного натяку. Більш того, всі вислови Фолкнера з приводу свого улюбленого роману свідчать про те, що письменник вважав роботу цілком завершеною.

На станціях продавали готові обіди – картоплю з куркою, огірок, загорнуті в целофан, – але він застерігався купувати щось на руках, тож їв тільки морозиво. Лише в Харкові, де потяг довго стояв, він не витримав і купив булочку з маком, черству і несолодку, навіть із чаєм не зміг здолати й половини. Від легкого відчуття голоду ставало приємно і затишно, і ніщо не заважало до пізнього вечора, поки потяг не притяг його в рідне місто, у напівтемряві поміж мріями та реальністю згадувати дивний сон: главу за главою, сюжет за сюжетом. Але що більше мандрівник намагався подумки відтворити роман від початку до кінця, то швидше від нього вислизав текст: як будь-який сон, як марево, як ріка, яку він хотів спіймати і затримати голими руками.

У сухому підсумку, коли запищали і засвистіли гальма й мандрівник через брудне скло прочитав назву свого міста на будівлі вокзалу – чотири сині неонові літери, від роману залишилося тільки відчуття:

небо;

дорога;

сум.

Він не міг би зв’язати тепер і двох слів про долі героїв, про те, чим усе закінчилося і чи закінчилося взагалі, тому що книжки – це не життя, книжки ніколи не закінчуються, тим-то вони і цікаві, в тому-то і їхня мудрість. Тепер мандрівник знову нічого не знав про другий том «Гамору і шаленства» і в той же час – знав усе. Тож вдома, сповнений радісної думки, що він – єдина у світі людина, яка читала, ні – бачила продовження найкращого роману Фолкнера (крім, звісно, самого Фолкнера), – постеливши плед, вмостився на підлогу, вкриту пилом у палець завтовшки, і провалився в сон.

Нічого не наснилося.

Хіба що колеса.

І тонкі бронзові литки.

Зранку мандрівник нарешті знайшов розгадку і дав раціональне тлумачення вчорашнім подіям: так, звісно, ніякого продовження роману «Гамір і шаленство» не існує в природі, такий текст ніколи не був не тільки надрукований, а й навіть відтворений у рукопису. Але Фолкнер його все ж таки створив, таємно від всіх і вся, це напрочуд у його стилі – створив і тримав у голові, не бажаючи відпускати з найрізноманітніших, можливо, глибоко особистих причин, у світ (мандрівникові вчасно згадалася донька письменника, яка померла, коли їй не виповнилося і року, – Фолкнер, створюючи Кедді, начебто продовжив її життя, придумав наново, навічно).

Мандрівник подумав, що вчинив би на місці письменника так само, тобто не віддав би свою Кедді світові повністю, залишив би для себе всю іншу радість, окрім уже написаного і виданого. Але зараз, коли минуло стільки років, відтоді як письменник помер, напевне, такі деталі і тонкощі вже не мали значення, тим більше Фолкнер, здається, сам послав йому сигнал через відчинений у небесах люк, скинув мотузкову драбину. Тож він має записати побачений сон, занотувати це диво для інших людей; та й шкода було мандрівникові розлучатися з магічним відчуттям, магічним світом роману, як завжди шкода дарма втрачати людині той свій день, у якому вона почувається обраною.

Обраним.

Обраний.

Він працював ночами, до четвертої-п’ятої ранку, набираючи на комп’ютері слова, намагався згадати сюжет і героїв, але, крім автомобіля і червоної краватки коханця Квентини, більш-менш природно описати нічого не міг. Однак навіть у цьому невеликому шматку тексту – він відчував це майже фізично – було забагато літер і слів, які, на жаль, не відтворювали відчуття дива; не відтворювали навіть відчуття відчуття дива; і як він не намагався, але не міг повернутися до магії сну, перекласти її на умовний папір. І що найпарадоксальніше: щойно він закривав очі й згадував Кедді, головну героїню роману, так знову накочувалася Фолкнерова хвиля і легкий дотик небесного поцілунку дзвенів у вухах, але ж писати з заплющеними очима він ніяк не міг, як не старався, – виходило бозна-що і крапка, схожа на ключку для гольфу.

Зрештою, після трьох місяців безплідних спроб він викинув у кошик файл із назвою «Вільям Фолкнер. «Гамір і шаленство», т. 2».

Ранком, щасливий і нарешті вільний від власних мрій і обов’язків перед людством, мандрівник вийшов у двір, де зустрів свого сусіда дядька Миколу, сивого кремезного чоловіка, великого любителя голубів, вони частенько розмовляли про футбол і погоду. Мандрівник, наче спіймавши попутний вітер, хотів прослизнути повз, лише привітавшись, але дядько Микола гаряче схопив його за руку.

– Маєш трохи часу, – навіть не спитав, а ствердив. – Зайдемо до мене, покажу тобі щось!

У кухні сиділа тітка Галя, дружина дядька Миколи, і розливала по великих щербатих і темних від часу чашках узвар. Дядько Микола дістав із шафи два товсті загальні зошити і гордо, навіть із якимось викликом, сказав:

– Ти не повіриш, це все вірші!

Мандрівник здригнувся від несподіванки – за сусідом графоманських звичок раніше не спостерігалося, дядько Микола мав репутацію людини, яка твердо стоїть ногами на землі і не страждає на сентиментальні напади творчості. Тож перспектива стати першим слухачем, очевидно, нудних і примітивних віршів аж ніяк не приваблювала мандрівника, при всій повазі.

– Я, – сказав мандрівник невпевнено, – …мені тут…

Але двері вже міцно зачинили, і дядько Микола розгорнув сірий у клітинку зошит і набрав повні груди повітря:

тук;

тук;

тук.

Мандрівник нахилився і виглянув у вікно – у скло, не злізши з велосипеда, стукав якийсь білявий хлопчина, один із дядькових учнів-друзів, любитель поганяти голубів. Сусід вийшов, і мандрівник, користуючись моментом, хотів швидко встати і втекти, але був зупинений чашкою солодкого узвару і твердою жіночою рукою.

– Попий, будь ласка, узвару, посидь трохи, – тихо попросила тітка Галя. – Смачний, покуштуй, тільки-но зварила. – І майже одразу: – Він мене своїми віршами і піснями просто замордував, зовсім не висинаюсь. Він же раніше ніколи нічого не писав, і в родині ніхто ніколи… Дід, правда, на баяні грав і на гармошці, так це давно було. Всі нормальні! А оце останні кілька місяців розказує, начебто якась сила піднімає його посеред ночі – і він записує, записує, записує. Та грець із ним, хай би собі записував, так він же мене розбудить – і читає, читає! А я так, знаєш, слухаю начебто уважно, а самій спати так хочеться, тож схилю голову на подушку, очі закрию, ну немов так мені зручніше слухати, а сама досипаю потихеньку…

– Так ви б йому сказали, щоб…

– Та хіба ж я не казала? – похнюпилася тітка Галя. – Аж він втямив собі в голову, що хтось там, зверху, відкрив люка і передає йому сигнали…

– Які сигнали?

– Та коли які: коли сильні, то пісні пише, коли слабкі – просто вірші. Господи, шістдесят три роки людині, а що те мале дитя!

– А коли він прокидається вночі? О котрій годині? – По спині мандрівника аж забігали мурахи від нетерпіння і здогадок.

– Зазвичай годині о четвертій-п’ятій. Я по вашому вікну орієнтуюсь – як у вас світло гасне, так він і прокидається за хвилину. Він потім до вечора може декламувати, без зупинки, як Райкін; он Юрко, син наш, навіть двері у свою кімнату тепер замикає, просто сил уже немає ніяких! – І тітка Галя хотіла було жбурнути чайну ложку в раковину, але тут повернувся веселий дядько Микола і запросив до голубів – послухати вірші, і ложка акуратно, без гамору й шаленості, вмостилася на рушнику біля мийки.

Вони здерлися драбиною до голуб’ятні, всілися один напроти одного на старі тонконогі стільці, і дядько Микола почав читати. На диво, враження від віршів складалося зовсім інше, ніж мандрівник очікував. Звісно, те, що декламував сусід, важко назвати віршами в літературному класичному розумінні, точніше, якщо чесно, дядько Микола лише інколи користувався римою, переважно аритмічно витлумачуючи свої погляди на різноманітні події, свята, стосунки поміж сусідами, сучасну політичну ситуацію; словом, це був набір нікуди не гідних, злегка віршованих рядків, які слабо корелювалися між собою. Але от що цікаво: що більше новоявлений шістдесятитрьохрічний поет читав свої примітивні твори, то більше мандрівник відчував, як його знову поглинає магічний світ другого тому роману Вільяма Фолкнера «Гамір і шаленство». Безумовно, так воно і було: дядько Микола якимось дивовижним чином зміг відтворити у своїх недолугих віршах те магічне відчуття, що не зміг відтворити він сам у власних намаганнях тексту, вичакловуючи його зі сну:

дорога;

дорога;

рух;

тук;

тук;

тук;

небо;

дорога;

сум;

колеса;

час;

колеса;

сонце;

стегна;

стегна;

стегна;

гольф, – хоча жодне з цих слів у щирих сентиментальних поезіях дядька Миколи, звісно, і близько не було присутнє. Але в іще сильному чоловічому голосі на тлі воркотіння голубів звучали і дзвеніли живі й справжні Кедді, і Бенджамін, і Квентин, і всі-всі-всі, й ось уже червона краватка циркового актора-коханця Квентини, наче прапор свободи, затріпотіла на вітру втечі; усе це безсенсовне нагромадження слів і звуків виявилося настільки справжнім, що мандрівник відчув, як зараз Фолкнер посміхається, задоволений своїм вдалим жартом-уроком, десь там, на небесах, бо навряд чи його загнали в пекло лише за відмову зустрітися з президентом Сполучених Штатів та небажання залишати свою ферму для отримання Нобелівської премії.

– Ну як? – вирвав мандрівника дядько Микола з мандрів потойбічними світами, якими, якщо чесно, він тільки й блукав, не потикаючись далі порогу власної домівки, якщо не рахувати тринадцяти тижнів на маяку, звісно. – Сподобалося?

– Грандіозно! – відповів він. І не збрехав.

Мандрівник спустився драбиною на землю, і йому здалося, що він злазить з неба – по тій самій мотузковій драбині, яку скинув йому Фолкнер, і як приз, як бонус, з легкою усмішкою обраного генія надав можливість побачити уві сні те, чого ніхто ніколи не бачив і навряд чи колись побачить; більш того, ощасливив його вдруге ще раз доторкнутися до дива через кумедні, але щирі поезії дядька Миколи. І він згадав те небо, яке він разом із Ахілом розглядав передостаннім вечором біля маяку, коли тільки-но дочитав роман великого американця.

Отже, спочатку вони побачили величезного дракона, замість єдиного ока в якого горіло сонце. Дракон складався з двох хмар – великої, світло-синьої, і меншої, дуже темної, як вода на дні загиблого колодязя. Дракон неспішно і впевнено плив, перетинаючи небо, і видавався не злим, але дуже могутнім і жорстоким господарем світу. Потім раптом виявилося, що темна, як дно загиблого колодязя, хмара – це також дракон. Він відокремився від господаря непомітно; малий дракон вищирив пащу, а з голови у нього войовничо стирчали два гострі роги. Дракони почали битися і затулили сонце; і в цей час лише ледь відчутне тривожне і водночас ніжне світло пробивалося до двох онімілих від захвату спостерігачів, що, принишкнувши, зачаровані грандіозним видовищем, сиділи на березі моря, задравши голови, – людина і пес. Дракони повільно пересувалися на північний захід, аж поки раптом якось в один момент не перетворилися на білого усміхненого дельфіна й акулу з величезною пащею. Білий дельфін і акула продовжили битву, і якийсь час здавалося, що акула візьме гору: її зубата паща з гострими іклами роззяплювалася все ширше і ширше, а посмішка поступово сповзала з морди дельфіна, і він уже не видавався таким добрим.

Та, як з’ясувалося, спостерігачі на піску погано знали життя. Подув легкий вітерець, море потроху пінилося, а нагорі дельфін підступно пробивав акулі живіт, перетворюючи кровожерливого хижака в безформне желе хмар і хмаринок; проте й сам, змучений, зруйнований битвою за торжество добра, буквально в одну мить зник із неба – і знову з’явився, цього разу в личині білого хробака з головою мерзотного ящера; нелегко далася дельфінові перемога над злом. Тут знову з’явилося сонце, що вперто клонилося на захід, до горбатої смужки горизонту, і наповнило дивним світлом світ. І поки вони, маленькі спостерігачі грандіозної битви, мружили очі й звикали до магічних променів, у небі відбулася нова метаморфоза: всі хмари і хмаринки – великий і маленький дракони, білий дельфін і темна акула, безформне желе і відразний хробак із головою ящера – об’єдналися і знову склали одного величезного дракона з широко роззявленою пащею. Замість язика у нього там палало сонце – і він розмовляв ним із ними. Розмовляв – і продовжував повільно просуватися на північний захід. А потім дракон розгублено подивився на землю й море – і безслідно розчинився просто неба, тому що сонце якраз сіло за горизонт, – і нічого вже не відбувалося, тільки рівне вечірнє світло лоскотало узбережжя.

Все це сталося за п’ять хвилин, не більше; ще ніколи їм не розповідали історію світу так лаконічно і так переконливо.

– Нам час, – сказав мандрівник, і кошлатий старий пес підвівся і затрусив, накульгуючи на ліву задню лапу, до маяку, помахуючи куцим хвостом:

дорога;

дорога;

колеса;

сонце.