Читать книгу Ода до радості (збірник) - Галина Вдовиченко, Ирэн Роздобудько, Сергей Жадан - Страница 4

– Неправда! – Вісімнадцятирічний Стьопа від досади кусав тонкі, посірілі від нервової напруги губи. – Не взяли, бо зависокий!

– Тебе не взяли, бо ти тупий! – глумливо мружачи затуманене катарактою око, підсміювався Ярило Ігнатович.

Ні для кого в Бабариках не було таємницею, що на цибатому Стьопі льотчики в родині Ревунів закінчаться.

– Ви не розумієте… – Часто моргаючи, Стьопа намагався придумати вагомішу причину, чому слідом за Національним авіаційним університетом йому відмовили в Кіровоградській льотній академії, однак відлуння насмішкуватого «бо ти тупий», неначе кислота, роз’їдало всі путні думки, і сухий язик далі молов нісенітниці: – Просто кабіна винищувача замала для… ну… для моїх габаритів, ноги н… н… не поміщаються, а на комерційного треба гроші, багато грошей… – Згадавши офіційний прейскурант, хлопець скривився і похнюплено схилив голову. Того літа за повний чотирирічний курс навчання на пілота комерційних авіаліній у Кіровоградській льотній академії просили шістдесят тисяч баксів.

– То в тебе мізки замалі для черепка твого пустопорожнього, – не вгавав Ярило, зневажливо позираючи на внучатого племінника. З пухкого водянистого рота підтоптаного селянина тхнуло дешевим алкоголем; від немитого тіла несло потом. Степан стояв за три кроки від товстошийого й засмаглого Ігнатовича, проте запах відчував добре. Хлопцю здавалося, наче під ніс підчепили змочені у прокислому пиві смердючі шкарпетки.

Довкола Ярила згуртувалось кілька таких же, як і він, підстаркуватих трутнів, які щодня по обіді окупували тісну пивничку, що підпирала боком сільський продуктовий магазин, і сиділи там до смерку, неспішно проціджуючи крізь себе по три-чотири літри пива і при цьому майже не п’яніючи. Вони впирали волохаті, обтягнуті брудними майками чи дірявими сорочками животи в неоковирний стіл із недбало обструганих дощок і обмацували зневажливими поглядами бідолашного хлопця; час від часу хтось із них гортанно гиготав, хизуючись глибоким почуттям гумору, після чого з насолодою, розкотисто відригував і замислено кивав головою, немов погоджуючись із усім, що казав Ярило.

Обабіч довгоногого Стьопи, невміло схиливши покорчене дитячим церебральним паралічем тіло, вовтузився з собакою його колишній однокласник Мар’янчик Стецьків, якого в Бабариках усі звали Тихоном чи просто Тихим. Тихон був на півроку старший за Стьопу, але каліцтво не дало його тілу розвинутись, через що чоловіки не сприймали Мар’янчика за дорослого, а відтак не зважали на його присутність. Чекаючи, коли Ярило відчепиться від внучатого племінника і вони зможуть піти, Тихий бавився з коротконогим безхвостим дворнягою, в «родословній» якого, судячи з плескатої, трохи наївної морди й широких прямокутних грудей, затесався принаймні один чистопорідний французький бульдог. Собака лежав на спині, розставивши на всі сторони компаса короткі лапи, з насолодою відкриваючи рукам Мар’янчика гладеньке рожево-сіре черево. Барбоса звали Пуззі, хоча Стьопа називав його «хропако-пердилкою 80-го рівня», позаяк Пуззі під час сну багато хропів і ще більше пукав.

Раптово Стьопа підняв підборіддя і насупив брови.

– Я полечу, – сказав неголосно, без пафосу. – Я обов’язково стану пілотом. Піду в армію, а потім спробую вступити знову. Або зароблю грошей, а тоді… тоді…

– Ага! – З губів Ярила бризнула жовтувата слина. – Полетиш! Хіба як твій батько – з хліва головою об землю! Га-га-га!

Реготання підхопили решта чоловіків. Стьопа зморщився і заплющив очі, розуміючи, що розкидається обіцянками, які не зможе втілити. Мар’янчик задер голову, зазираючи в обличчя свого товариша, але тут-таки скулився й опустив погляд, не бажаючи привертати увагу підхмелених чоловіків.

Падіння з даху невисокого сараю, що стояв на околиці села Бабарики навпроти двоповерхового будинку, в якому вже майже сотню років проживали Ревуни, стало останнім польотом Зиновія Гордійовича Ревуна, Стьопиного тата.

Виждавши, поки приятелі-випиваки вгомоняться, Ярило проказав, вклавши в останні слова всі, які зміг нашкребти, жовч і презирство:

– Хоча ти й того не зможеш. Зиновій, хоч і алкаш кінчений, з пелюшок міг літати на всьому, що має крила. А про діда твого я взагалі мовчу. – І відвернувся, показуючи, що розмову закінчено.

Гордія Архиповича Ревуна, Стьопиного діда, досі називали в Бабариках не інакше як «легендарний старий Ревун». Під час війни Гордій Архипович служив у 524-му полку винищувальної авіації, прикривав Ленінград, вів бої з німцями під Москвою, літаючи спочатку на поршневих винищувачах І-16, а згодом на більш сучасних ЛаГГ-3. Після війни Архиповичу якимось чином вдалося роздобути списаний одномоторний біплан Полікарпов І-153 «Чайка»,[1] який через неоковирність і погану маневреність використовувався лише на початку війни. Півтора роки Гордій Архипович вовтузився з проіржавілим поршневим двигуном, за власні кошти купляв запчастини, замінював струхлявілі дерев’яні фрагменти обшивки і зрештою на початку 1950-х поставив «Чайку» на крило. Так у селі Бабарики Козелецького району Чернігівської області з населенням аж 179 чоловік з’явився власний літак. І-153 використовували для розпилювання пестицидів над буряками, ріпаком і картоплею, для поливу колгоспних полів, іноді на ньому доставляли з району пошту й вантажі або навпаки – відвозили голову сільради на важливі зустрічі до райцентру чи Чернігова (І-153 – одномісний літак, через це всю дорогу голові доводилося сидіти на колінах у пілота). У перервах Гордій Архипович учив свого сина, Зиновія, літати. Коли у 1979-му «легендарний Ревун» помер, Зиновій став на його місце; він тривалий час підтримував старезний біплан у робочому стані, щоправда переважно для того, щоб шмигляти на ньому над полями, крутячи різноманітні фігури вищого пілотажу, і катати місцевих дівчат, беручи за це оплату натурою, тобто самогоном. І-153 перестав літати у 1993-му, за два роки до народження Степана Ревуна, але не через технічні негаразди і навіть не через економічну кризу, яку Україна отримала у спадок від Радянського Союзу. Проблема була в тому, що після оголошення курсу на перебудову Зиновій Гордійович Ревун страшно запив. Наприкінці посівної 1992-го йому насилу вдавалося відривати «Чайку» від землі (трусилися й одночасно німіли руки, темніло в очах), а весною 1993-го Зиновій без сторонньої допомоги не міг залізти у кабіну. Під час особливо тяжких запоїв Зиновій ліз на дах сараю й уявляв себе на місці доблесного батька, Гордія Архиповича, який, ледве втримуючи підбитий І-16 у повітрі, нещадно мочить клятих німців, – Зиновій кидався по пішоходах неспілими грушами й абрикосами. Останній «політ» Зиновія стався в серпні 1998-го, коли син «легендарного Ревуна», налигавшись, поліз на сарай і в двох місцях розтрощив шифер, ледь не провалившись досередини. Марта Іванівна, дружина Зиновія, покликала сусідів і попросила стягти чоловіка, поки він не потовк на хрін усю покрівлю. Зиновій не впізнав сусідів, які вилізли на дах, справедливо розсудив, що його оточують німці, і, волаючи «Враг нє прайдьот! 524-й істрєбітєльний, самольоти к бою! УРА-А-А!!», кинувся сторчголов з сараю. Приземлився за сім метрів від стіни з північного боку, посеред грядки з полуницями. В результаті – струс мозку і важкий перелом стегна, що майже повністю паралізував ліву ногу.

Стьопа тихо сопів, то стикаючи, то розтискаючи кулаки, свердлячи поглядом широку спину Ярила Ігнатовича. Хіба він винен, що через поламану і через те неслухняну ногу батько не навчив його літати?

– Я полечу, – процідив хлопець крізь міцно стиснуті зуби. На очах мимоволі проступали сльози, через що Стьопа Ревун злився ще більше. Не вистачало ще заплакати! – Я – Ревун, і я полечу! От побачите…

Ніхто з сільських трутнів його більше не слухав.

Мар’янчик тупився в далечінь, міркуючи про те, як підтримати Стьопу, чим допомогти другові, і задумливо чухав пальцями вкритий короткою шерстю живіт Пуззі. Пуззі задоволено сопів.