Читать книгу Дякую тобі - - Страница 6

(Мія. (Спогади дитинства))

Я стою на подвір’ячку і дивлюсь, де ж він, де? Оглядаюсь по сторонам, ага, бачу! Починаю бризкати з пляшки водою, тато стріляє у відповідь. На мені платтячко небесного кольору і до того ж повністю мокре. Тато в рубашці та брюках, знизу вони закочені, він босий. В нашій компанії грає тітка Люсі. Материна молодша сестра. Вона приходить до нас рідко але завжди не з пустими руками, солодощі чи суконька для мене – це звичайна справа. Тато такий щасливий, підходить до тітки та обіймає її. Ми хихочемо. Бігаємо. Такий світлий та прекрасний день. Моє білокуре личко та золотаве волоссячко відблискує на сонці, промені якого мов заграють зі мною.

– Ти що робиш? – кричить мати. Вона вийшла з будинку, витріщила очі, руки заклала в боки. О,я знаю цю її стійку. Зараз знову получу по попі. Але що ж я такого зробила? – Ану іди негайно до мене! Ти засранка брудна! – я кидаю свою пляшку та втікаю. Втікаю що маю сили. Останнім часом я боюсь її. Вибігаю на дорогу і рухаюсь вздовж вулиці. В далі чую крик тата та мати. Вони знову сваряться, але я не повертаюсь. Страх, що вона по-заді мене сильніший за мою цікавість. Єдина думка це: Можливо вона мене більше не любить? Я ж просто гралась з татом та тіткою. Чому вони постійно сваряться? Чому вона не дозволяє тітці приходити? Це всі мами і папи так сваряться? Якщо так, то я не хочу дорослішати.

***

Гуп, гуп… Я відкриваю очі. Дивний сон. Давненько ж мені так звана,,мама,, не снилась. Що за грохіт? Швидко накидаю халат і виходжу на кухню. Тато з похмілля, кидаю погляд на часи, що висять на стіні, Боже лише 6.30 ранку.

– Чому ти не спиш? – запитую я у людини що схожа скоріш на бездомного ніж на мого тата.

– Відвали, чого приперлась? Шуруй до свого бойфренда. Він син Кличка? Розміри його тіла аж лякають. – я мовчу – Класна в нього тачка, добре що знайшла собі багатенького, хоч один толк з нього буде!

– Який же?

– Будиш розводити його на гроші і купувати мені випивку! – з кривою посмішкою бубнить батько.

– Що ти шукаєш?

– Горілку дурепо. Де вона? – кричить несамовито він та в змахом руки згортає все з столу.

– Перестань! – у мене просто немає більше сил та бажання дивитись на це все. – Ти вчора з своїми дружками все випив! – в голову приходить ідея, і я швидко змінюю тактику розмови. Вмісто крику починаю лащитись.– Татусь, ну що таке? Ну досить, я благаю тебе! Давай я приготую сніданок, зварю каву. А ти тим часом іди помийся, побрийся! – запах і справді від нього уже стоячий. Його риси обличчя змінюються, стають м’якіші. Я обіймаю його.– Ти ж знаєш пап, я поруч! І я люблю тебе!

– Добре доню, ти права. Вибач! – він зникає.

Піднявши все з підлоги, перемивши посуд та дещо прибравшись у хаті, я швидко роблю яєчню, варю каву а ще беру цигарку, точніше три. Це татові, не знаю для чого вони мені але хочеться мати при собі. Хватаю свою каву та йду до кімнати одягатись. Швидко розчісую волосся, роблю проділ по середині а пасма що падали в очі заколюю по бокам, мов крильця янгола. Як завжди довжина волосся завилась локонами. Одягаю білу блузку, джинсові шорти та білі кеди. Закидаю рюкзак за плече і вилітаю до холу.

– Бувай, я в школу! – на ходу кричу я татові та виплигую за парадні двері і ледве не падаю.– Ти чого тут? – здивовано я запитую Алекса, що стоїть на нашому подвір’ї.

– Ахах, ти куди летіла? Біжиш так до школи бо за мною сумувала? – я стукаю його легенько в плече.

– Ні звісно, хвилювалась щоб у рідній школі не почались уроки життя без моєї участі. Люблю коли Петро Васильович плюється розповідаючи про свої шкільні роки і про те як він був ботаном! – Алекс посміхається.

– Ходімо! – промовляє він беручи мене за руку і майже тягнучи до машини.

– Ні я своїм транспортом! Я..я…

– Що ти? Я на машині а ти великом. Розумієш, я в твою корзину не поміщусь! Ну ж, не ламайся. Поїхали!

– Але ж тоді, нас всі побачать разом! – промовила я ніби про себе, в тишу. В грудях закипіло почуття тривоги. Він підходить ближче, ніжно проводить однією рукою по щоці, а іншою підіймає мій підбородок. Я дивлюсь йому прямо у вічі, його погляд такий спокійний як і завжди, повний самоконтролю.

– Персик мій! – з осліплюючою посмішкою мовить він.– Ти хвилюєшся, що я зруйную твою бездоганну репутацію?

– Що, що – персик? …Ні. Я не знаю. Якщо ми приїдемо разом до школи, то це означатиме що у нас відносини і ми, ну, пара.

– А ми і є пара! Ти моя. І я хочу щоб кожен гавнюк це знав. Я знаю там парочку хлопців що давно мають око на тебе, але тепер нехай дивляться та давляться слиною. Кусають себе за локті що не наважились підійти. Зрозуміла? Моя і лише моя! – він цілує мене в лоб та дарує міцні обійми.

– Цікаво а кому ж я подобаюсь? – з підтекстом в голосі задаю питання маючи надію що Алекс видасть іменна.

– Ти ніколи цього не дізнаєшся! Навіть не думай!

– Ну що ж! Нехай тоді і всі дівчата знають, що ти мій. І нехай не здумають кидатись слиною, тому що їм буде непереливки. – його посмішка розтяглась ширше.

– Мія, ти єдина мені знайома дівчина у якої емоції як осіння погода, не знаєш чого очікувати! – їдучи до школи я помітила що Алекс дещо нервував, я не знала чому, тому вирішила запитати прямо.

– Алекс, щось не так?

– Вибач не можу не запитати! Мене це хвилює! – б’ючи пальцями по рулю авто мов по клавішам піаніно мовить він.

– Звісно! я б не хотіла щоб між нами були недомовки чи секрети!

– Синець на руці та подряпини, це від тата? Він тебе б’є? – мій новий хлопець на диво турботливий.

– Ні! Це від його нової пасії! —я посміхаюсь.

– Мія! Це не смішно! – його подих стає важким.

– Вибач! А що мені залишається? Ми з нею побились, повір її вигляд гірший! – Алекс відвів погляд в своє вікно. Я вирішила розповісти йому про ту ситуацію з грошима та бійкою. Але менш за все мені хотілось щоб він жалів мене. Тому розповідь була скороченою, без лишніх подробиць.