Читать книгу Дякую тобі - - Страница 7

Дорога до школи була швидкою. Ми розмовляли про те, про се. Про все! Машина у нього і дійсно класна, одразу видно, що хлопець запакований. Hyundai Accent – має безліч плюсів: багато стандартна комплектація, просторий салон, невисока ціна і економічний двигун. Ну це звісно з слів власника автівки. Як на мене, машина норм. Я ніколи не була фанаткою машин. Головне щоб не пішки!

– Ну що ж! – я набираю в груди побільше повітря.– Ти чому смієшся?

– Ти така кумедна! Видихни, а то ти аж побіліла! – я не звертаю уваги на його насмішки. Ми виходимо з машини і я бачу на звичному місці своїх курочок (потружок). Я з ними ні чим не ділилась, якось не хватало часу, вони будуть в шоці, 100%. Алекс взяв мене за руку при цьому нагнувшись, тому що я йому нижче плеча, цілує мене в щоку.

– Що за нах…? – читаю я на устах у Кетрін. Вона класна, прямолінійна, ми з нею схожі. Ну, не фізично, а духовно звісно. Кетрін – брюнетка, тонкі губи, карі очі які вона витріщила так, ніби вони повистрелюють, тонко вискубані брови. На ній джинси трубочкою, білі кросівки та сірого кольору майка. Вона у нас любитель фільмів жахів, поцілунків та не довгих стосунків. Біля неї Лілі – блондинка, ботан, романтик. Займається волейболом, зубрить камінь – науку, має худощаву але спортивну фігуру. На щічках ямочки, на очах окуляри, зазвичай вона носить лінзи але сьогодні чомусь в окулярах. Чому? На ній чорний сарафан з білим комірцем, в руках як завжди підручники. Лілі навіть їсть по записам, вона дуже зібрана, все планує на неділю в перед. Вона ж навпаки, повна протирічивість мені та Кетрін. Вони вірні подруги, яких я безмежно ціню. Їх обличчя несе не ясність: шок, ступор, здивованість, допитливість.

З кожним кроком ми приближаємось ближче до них. Я сильніше стискаю руку Алекса і він відповідає мені тим же.

– Мія…? Ну привіт! Стерво в шортах! – мовить Кетрін, її посмішка широка і я розумію, що це камінь в мій город, через ситуацію від якої вона в шоці.

– Привіт! – пробормотіла Лілі. – Алекс!? – не то, окликнувши не то привітавши, розгублено добавила вона.

– Привіт! Радий знайомству поближче дівчата! Лілі, Кетрін! – впевнено відповів він.

– …Привіт дівчата! Думаю ви чекаєте відповідей?

– Звісно! – швидко кидає словом мов списом Кетрін.-я посміхаюсь, чому я не здивована.

– Друзі за 5 хвилин розпочнеться урок! – прокашляла Лілі.

– Мія я на обід поїду по справах, тоді і по пліткуєш з подругами. Дами я вибачаюсь але зараз вона моя! —я посміхаюсь як дурна. Алекс одразу повертається і іде до входу в школу. Я ловлю поглядом подруг і підмигую плечима. Ніби пояснюю, що я нічого не можу подіяти! Кетрін стоїть надувши губи, недовіра до хлопця відбилась печаттю на її обличчі. А Лілі підплигує на місці мов маленьке дитя. Вона така відкрита та чуттєва.

Як і казав по обіді,,мій принц,, поїхав по справам. Цікаво по яким? Подругам, як і обіцяла, виклала все як на духу. За Алекса, тата та Клару. Мені здалось, що вони раді були за мене. Ну Лілі так точно, за те, що в моєму сірому житі з’явилась людина яка хоче бути зі мною, по справжньому бути, піклуватись, любити мене. А Кетрін була незадоволена, по перше за Клару, каже що я мала викликати поліцію і щоб її забрали, ну і звісно не задоволена за Алекса, тому що ми його не знаєм і його слова можуть бути пустими. Не дивлячись на різну реакцію я дякую їм за щирість.

За 20 хвилин відсутності, повернувся мій хлопець. Дуже швидко на мій подив! Але це був Алекс якого я ще не бачила. Злий. Змінились не лише його риси та настрій, він весь став інший. Колір очей сірий, весь зжатий, здавалось що тисячі голок пронизають його тіло. Я не задумуючись встаю і іду йому на зустріч не відриваючи від нього погляд.

– Поцілуй мене! – шепоче він – Цілуй! – і я роблю те що він наказує. Мов зачарована. Я хочу бути йому потрібною, я це відчуваю, він потребує мого тепла так же як і я його. Поцілунок такий сильний і в той же час ніжний, страсний та спокійний. Тепло його тіла окутує мене мов ковдра в холодні зимні дні. Тепло, що дає відчуття безпеки та покою. Розриваючи цілунок ми схиляємо голови та торкаємось одне одного лобами.

– Дякую! – мовить він. Відчувається розслабленість в його сильному тілі.

– Все добре? – я витяглась на носочки, адже він нереально високий порівняно зі мною. До того ж я без підборів.

– Тепер так! – я повертаюсь від нього, назад до подруг і розумію, що ми не самі, ну по перше ми в шкільній столові і тут майже вся школа. Тиша, сотні очей спрямовані на нас. За мить по залу знову з’явився рух. Але мені все одно! Чому я повинна хвилюватись за роздуми чи плітки інших? То є не в моєму стилі!

– Це було круто! – з захватом повідомляє, мов новини з телебачення нам Лілі.– Справді, блін, куто!

Останні декілька тижнів ми були у центрі уваги. Сама красива пара школи. Але якщо чесно, знаю, що були і ті кого такий розклад не влаштовував. Знову ж таки, нас це мало цікавило і ми весь вільний час проводили разом, до школи, під час школи та після. Не змінилось лише одне: мій тато. Він став пити ще частіше та більше, ще гірше зриватись на мені. Моєю втіхою був Алекс. Його кохання до мене, його відношення, його турбота. Поруч з ним я відчувала себе потрібною. Мене мов магнітом тягло до нього.

Прийшовши сьогодні зі школи я знайшла тата п’яного. Двері у дім відкриті були навстіж, тато пластом лежав на землі в холі. Дивлячись на нього хочеться плакати та кричати від безвиході. Я затягла його до кімнати, поклала подушку під голову та вкрила ковдрою. Що ще я можу для нього зробити? На мить я сіла поруч з ним та зависла в роздумах. Ця картина: пяний тато на брудній підлозі, цей страшний запах перегару, залишиться зі мною до кінця моїх днів.

Боже, я така зла. Як все це мене задовбало. По іншому не висловишся. В грудях знову болить, душить, важко дихати. Очі повні сліз. У мене реально депресія. Хоча я нікому нічого не кажу, навіть Алексу, я різала собі руки, але не так щоб померти, а щоб заспокоїти нерви. Я читала в Інтернеті що така поведінка називається,,аутоагресія,,. Блін і це є ненормально, але нічого з собою зробити не можу, по іншому я не можу заспокоїтись. Посидівши над татом та поплакавши беру себе в руки та йду до своєї кімнати. Потрібно побігати. Швидко переодягаюсь в спортивні легінси, спортивну кофту з капою, кросівки і звісно вмикаю в вуха музику,,соплі,,.

Вийшовши з дому замикаю двері в цю чорну бездну, разом з її демоном. Біжу по дорозі, музика лунає так, що не чую навіть биття свого серця. Повз очі пролітають, будинки, дерева, люди. Чому саме у мене такі батьки? Чому це випало на мою долю? Ледве видихаю, відчуття що мою душу розриває. Думки так полинули мене в себе, що я отямилась лиш на шкільному стадіоні. От і добре. Тут нікого немає, побуду на одинці з собою, своїми проблемами та своїм демоном, що постійно навіює мені думку про те, що я нікому не потрібна. Про те що я маю щось з собою зробити, що всім стане лише краще. Я знаю що то є не так і я маю задушити ту внутрішню змію що наспівує мені це лайно. Змію що підриває мій дух та віру в себе. Різко в наушниках зупиняється мелодія, на екрані телефону висвічує входящий від Алекса. Я вибиваю та ставлю на блокіровку всіх входящих дзвінків. Я дійсно маю побути одна.

Не знаю яке коло я намотала, біль в ногах дає розуміти що відбігала я багато, але якого біса мені не стає краще душевно. Зупиняюсь. Потрібно відпочити тому що я просто впаду. Лягаю на газон. Коли я йшла з дому я прихватила одну цигарку та сірники. Саме час її закурити. Раніше я ніколи не палила, але через постійний запах табаку в будинку я звикла і навіть мені почав подобатись цей запах. Музика продовжує лунати (JONY – Love your voice),я запалюю цигарку та роблю затяжку, дим попадає в мої легені мов я палю вже з стажем, навіть не кашлянула. Сльози починають литись горохом, поглядом рахую зірки на небі, відганяючи думки. Ще один в дох, руки та ноги я розкинула у вигляді зірочки. Якось я читала що людина та природа має зв'язок, говорилось про те, що ми можемо черпати енергію з землі, трави, дерев. Моя батарейка була на нулі, тому лежачи на газоні та розслабившись, я уявляла як енергія землі підпитує мене. Ще один в дох. Б’ю кулаком по землі.

– Чому? – бормочу я про себе.– Для чого? Все моє сране життя, ти мене випробовуєш! – я звертаюсь до нього, до всевишнього. Ще одна затяжка, але ні… як завжди незрозуміло з звідки з’явився Алекс. Він без слів забрав у мене цигарку, кинув її на газон та потушив ногою.

– Ти мов довбаний рицар! Знов прискакав мене рятувати? – він нічого не казав, здавалось що він в любу секунду зірветься. Розвернувшись спиною, він важко вдихнув, закинув голову до гори та пальцями прочесав своє волосся. Видихнувши він знову повернувся до мене.

– Вставай! – твердо та грубо він дав мені вказівку.

– Як ти мене знайшов? – я підіймаюсь.– Чому ти тут? Якого хрена тобі потрібно? – кричу я. Його погляд змінюється з розсердженого на довбану жалість.

– Мія …! – він робить крок до мене.

– Ні, не потрібно мене жаліти.– він вперто підходить та заковує мене в свої обійми. Я відштовхую його, б’ю кулаками по груді. Плачу.

– Шшшшшш! – заспокоює він мене.– Все буде добре! Я розумію тебе! – я кожною клітиною тіла відчуваю його мікрохвилі. – Я поруч! – прояв такої турботи ще більше мене розчулює і я плачу так що аж запинаюсь.

– Хіба ти не бачиш ми не створені одне для одного, ми не пара, ми різні, різне життя та різне майбутнє! Для кого ця твоя гра?

– Я не граю, не кажи так.

– Я реально нікому не потрібна, чому я маю вірити твоїм словам? – я відчуваю як він сильніше мене обіймає, подих стає частішим а серце б’ється гучніше.

– Вірити тому …що я люблю тебе! – я підіймаю очі на нього і ми зустрічаємось поглядом. Я бачу щирість та світло його нутра, що мов віддзеркалюється в очах.– Я завжди буду поруч! – я так потребую його, тому не задумуючись впиваюсь в його вуста та цілую. Я просто не маю змоги відірватись від нього. Все то нісенітниця про землю та енергію, людині потрібна людина.

– Дякую тобі! – я схиляю голову йому на груди і час здається зупиняється. Я готова стояти тут з ним вічно. І чому біжить так час, наше життя як годинник. Здається що я нічого не встигаю. Не встигаю жити. Повноцінно. – Хочеш поїдемо до мене? Ми могли б заїхати взяти піцу чи суші. Тато спить.

– Я знаю!

– Звідки? Ти був в мене дома? – мене знову бере паніка. Він бачив тата на полу? Алекс помітив, що я замаячила тому швидко доповнив свій текст.

– Мія не хвилюйся. Мене не цікавить твій тато, ну точніше мені шкода що він так собі шкодить, але більш за все мене цікавиш ти та наші стосунки. Я був дома, потім не знаю чому, я ніби відчув щось, вирішив поїхати до тебе і набрав тебе з машини. Ти вибила, а потім взагалі заблокувала і я почав хвилюватись ще більше. Дім твій був закритий, я заглянув у твоє вікно, кімната була порожня. Набрав Лілі, вона сказала що скоріше всього ти бігаєш. І я одразу помчався сюди! – мої сльози знову підступають, тримаюсь з останніх сил.– Шшшш, поїхали по піцу!

Я не хотіла бачити тата, він міг не спати. А це означало одне – нові проблеми та сварки. Тому ми залізли до моєї кімнати через вікно. Повна темрява. Я увімкнула у розетку гірлянду і у мене з’явилась посмішка. Відібравши піцу у Алекса та поклавши її на ліжко, я відкрила колу, яку він віддав без бою, та присіла поруч з ліжком. Хлопець блакитної крові, гуляв по моїй кімнаті та уважно розглядав. В ній нічого особливого не було – це лише мій маленький світ. Невелике ліжко, гардероб, письмовий стіл, над яким висіло багато вирізок дівчат з світу моди, вирізки красивого макіяжу. Світлини природи з усіх куточків світу. На іншій стіні дзеркало, теж обклеєно вирізками але мене та моїх подруг.

Ми розмовляли, їли піцу, хохотали до самого світання. Десь о 4.15 я заснула. Заснула у обіймах людини, що стала для мене моєю галактикою, що дарувала мені спокій, надію на майбутнє.

Ранок був просто чудесний. Я швидко прийняла душ, почистила зуби. Відчуваю запах звареної кави. Одягаю класичне темно синє плаття, воно ніби із стрейчу, тому гарно лягає по моїй фігурі. Клас. Каблуки + сумка + зачіска – кінський хвіст. Я готова. Виходжу за двері…

– Ой! – кажу я сама до себе. Повертаюсь до кімнаті, на столі духи. Декілька натискань і я пахну як імператриця (DsG №3 L—Imperatrice). Це звісно не оригінал, але вони неймовірні.

– Доброго ранку! – промовляє тато, він їсть молочну кашу, моя тарілка чекає мене навпроти.

– І тобі привіт!

– Як спалось?

– Добре, дякую. А тобі? Голова не болить? – ну не могла я, щоб не з’язвити.

– Дякую, що накрила мене, ковдра мене зігрівала!… Ти ж знаєш, що я люблю тебе? – не підіймаючи голови каже він. Йому соромно, це добре.

– Пап, ти ж розумієш що твої запої затяглись? Досить вже!

– Це більше не повториться.– ми ніби обмінялись ролями. Я доросла, що вичитує свою дитину. А він маленький хлопчик що провинився і тепер ховає оченята, щоб його не наказали.

– Твоя мати вчора телефонувала! – тихо – тихо прошепотів він.

– Що їй потрібно? – точніше якого чорта вона телефонувала.

– Хоче зустрітись!

– А ти що їй сказав? – я просто в шоці.

– Дав твій номер! – я відчуваю скільки невиносимого болю в його словах. Він казав, що кохав її більше за життя. Хотів родину, діток. А вона – незрозуміло, що вона хотіла. Все зруйнувала. Як мінімум нам обом життя, мені і татові. – Ти зустрінешся з нею? Мені важко це признавати, але їй дійсно є що тобі розповісти! – продовжує він.

– Ні, нам нема про що з нею говорити! – я швидко доїдаю, заливаю в себе каву ще швидше, виходжу до дверей, ні, зупиняюсь та повертаюсь до тата…

– Пап, доречі, я теж тебе люблю! – і образно показую маленьку відстань між двума зведеними пальцями. Ніби моя любов маленька – маленька. І посмішка за секунду з’явилась на його запухлому обличчю. Я знаю його як свої п’ять пальців.

Виходжу на двір, Алекса немає. Ну почекаю п’ять хвилин. Я оглядаюсь по сторонам, його машини не видно. Минуло 5,8, 13 хвилин, а я все чекаю. Робити нічого, беру свого,, харлея,, і їду до школи. В голові знову бардак. Можливо щось трапилось? Під’їхавши до школи дістаю телефон, на екрані смс :

Алекс

Я

Алекс

Я

Алекс

Я

Алекс

Я

Алекс

Я

День як завжди пролетів швидко, тим більше з подругами. По закінченню уроків ми рванули по магазинам. До центру розваг, як і планували. Ми вміємо відпочивати, суттєво по жіночому: пили смузі, міряли новий одяг, хоча я нічого не купила, взуття, зайшли в магазин парфумів де, на наше здивування, був розпродаж та роздача безкоштовних пробників. Я звісно ж зраділа, можливість безкоштовно себе порадувати.

– Ну ходімо! – не задоволено промовляє Кетрін.

– Мія? – підійшовши до мене звертається якась жінка. Красива, висока, одягнена з-за останніми колекціями світу моди. Блондинка з ідеальним волоссям, макіяжем. Одягнена у сірий класичний костюм: брюки, біла сорочка, піджак. Чорні лобутени та супер крута з крокодилової шкіри сумка. Я одразу зрозуміла, що дамочка з вищого класу. Еліта. Цікаво, звідки вона мене знає?

– Прошу вибачення! Ви до мене? – здивовано запитую я. Її оцінюючий погляд мене просто розізлив. Вона не соромлячись оглядає мене, з ніг до голови. Лише одна секунда знайомства і я розумію що ми неполадимо.

– Хм! – скривившись шипить вона.

– Що значить, хм? – так і хочеться вирубити її з голови.– Ми здається не знайомі!

– Одже – це з тобою проводить свій час, мій син?

– Ви мати Алекса? – я остовпіла.

– Хм, я, так, я мати, а ти хто? З якої причини він з тобою проводить час до самого ранку? Хм, хоча… – вона знову мене оцінює поглядом -… тут все ясно!

– Що Ви сказали? Він мене кохає, тому і проводить час зі мною! Хоча з впевністю скажу, що Ви не розумієте значення слово,,Кохання,,! – я як йожик, одразу висовую колючки. Хто вона така, що вона мене ображає. Я не дозволю їй цього.

– Хм, мила, я таких як ти, бачу на скрізь! Він з тобою не буде, ти нерівня йому, ти обірванка! Кинь його сама, доки він того не зробив! – я роблю крок до неї, не здаючи своєї захисної позиції.

– Не вам вирішувати, будемо разом ми чи ні! Зрозуміло Вам, дамочко! – вона теж робить крок до мене, і наші обличчя в 30 см одне від одного.

– Це ми ще побачимо! – відповідає вона, розвертається, одягає чорні окуляри та йде геть у натовп. Я стою, сліз нема – лише пустота. Я знала, знала що будуть проблеми. Як я могла залізти в таке лайно?