Читать книгу Географічні відкриття. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 7

Рубіж VІІІ—ІХ століть був для країн Арабського халіфату справжнім Золотим віком. Наука та культура досягли в цей час небувалого розквіту. Цьому сприяло насамперед те, що народи, які входили до арабського світу, мали спільну релігію (іслам) і спільну арабську мову. Окрім того, арабська цивілізація успадкувала велику частину наукових знань античності. Праці видатних філософів, істориків та географів було перекладено арабською мовою. Крім того, арабські вчені створили єдину систему термінів, яку потім запозичили інші народи.

Серцем Арабського халіфату був Баґдад. У це місто звідусіль з’їжджалися вчені: халіф надавав їм і кошти, яких вистачало на безбідне життя, і інструменти для роботи. Тому не дивно, що невдовзі на небосхилі арабської науки засяяли зірки нових, самобутніх талантів.

Одним із засновників арабської науки був найвидатніший середньоазіатський вчений на ім’я аль-Хорезмі (787 – близько 850 р.). Це була людина енциклопедичних знань. Аль-Хорезмі прославився як великий математик (головною його книгою вважають трактат з арифметики й алгебри «Книга про відновлення та протиставлення»).

Здавалося б, що може бути спільного в математики з географією? Втім розрахунки – дуже важлива галузь географічних знань.

Осередком культурного життя Баґдада був Будинок мудрості, який називали ще Скарбницею мудрості. Головною його дорогоцінністю була величезна бібліотека, де містилися твори іноземних авторів багатьма мовами. Були тут також дві обсерваторії, в яких астрономи відкривали таємниці зірок та планет.

Завдяки їм мандрівники визначали своє місцезнаходження під час подорожей, картографи складали мапи, а правителі визначали розмір своїх володінь. У головному трактаті аль-Хорезмі міститься багато цінних порад: як визначити широту будь-якої місцевості, яким чином дізнатися довжину «косої години» (прийнятої в арабському світі одиниці часу, що дорівнювала одній дванадцятій світлого або темного періоду доби), знаючи день року й широту місцевості, та безліч інших корисних відомостей.

Ще один трактат аль-Хорезмі – «Книга картини Землі» – безпосередньо належить до географії. У ньому вчений об’єднав усі географічні дані, які були відомі на той час різним народам. Щоб зрозуміти цінність його праці, досить згадати, що в трактаті наводяться координати 2402 географічних об’єктів! Не дивно, що книга аль-Хорезмі тривалий час лишалася чи не найточнішою енциклопедією, якою користувалися і купці, і правителі, і вчені.

Арабська наукова література постійно поповнювалася новими трактатами. Особливо поширеними були зіджі – твори, в яких після короткої вступної частини автори наводили астрономічні й географічні таблиці. Один з найвідоміших – «Сабейський зідж», написаний арабським астрономом аль-Баттані, – містив перелік 93 країн та 200 населених пунктів.

Наприкінці X – на початку XI століття був написаний ще один всесвітньо відомий трактат – «Канон Масуда про астрономію та зірки». Його автором був видатний хорезм-ський учений – аль-Біруні.

Він не тільки зробив розрахунки географічних координат більш ніж 600 населених пунктів, але й заснував новий напрямок в арабській географії – країнознавство, створивши роботи «Індія» та «Огляд Ірану», якими й досі користуються історики.

Поруч із теоретичними дослідженнями, в яких цілі сторінки було відведено під складні розрахунки, існували й інші книги, присвячені видатним місцям та різним дивам всіляких країн.

Обсяг географічних знань мешканців Арабського халіфату був набагато повніший порівняно з іншими країнами. Їм була відома майже вся Європа (за винятком Крайньої Півночі), південна Азія, Північна й Східна Африка. В книгах арабського світу були зібрані докладні описи всіх країн від Іспанії до Туркестану, а також говорилося про Іртиш та Єнісей – річки, які були невідомі античним авторам.

Вони нерідко були неточними, але пробуджували в читачів жадобу мандрів і будили їхню уяву. «Чудеса країн» або «Дива Землі», звичайно, були розраховані не так на обізнаних вчених, як на звичайних людей, не байдужих до краси навколишнього світу. Ці книги створювалися за розповідями мандрівників, які побували в різних куточках світу.

Якщо імена видатних європейських першовідкривачів сьогодні добре відомі кожному, то арабські мандрівники тривалий час залишалися героями, про яких знали переважно фахівці. Ця історична несправедливість виникла тому, що сучасна цивілізація й культура від самого початку була орієнтована на європейську науку, європейський спосіб мислення, а все, що лежало за межами цього кола, чомусь здавалося не дуже важливим.

Виправити цю помилку дуже важко, бо серед арабських географів не менше великих людей, аніж серед європейських. Ми розповімо лише про дві постаті, вплив яких на географічні відкриття мусульманського світу важко переоцінити. Перший із них – Абу Хамід ал-Гарнаті – відомий насамперед тим, що він – єдиний мусульманський автор, який побував на Русі і зібрав такі відомості, яких не можна знайти навіть у російських літописах.

Абу Хамід Мухаммад ібн Абд ар-Рахим ал-Гарнаті народився в Гренаді в 1080 році. (Гренада арабською – Гарната, звідси – його прізвисько (нісба) ал-Гарнаті (тобто «ґренадець»). Іноді його називають також за другою нісбою – ал-Андалусі («андалузець»). Про його життя на батьківщині нічого не відомо. Історики вважають, що він здобув чудову освіту в Александрії та Каїрі, спеціалізуючись на фікху – мусульманському праві. Проте юнак не відчував покликання до цієї галузі знань, тому не дивно, що він обрав зовсім інший життєвий шлях, ніж той, який від нього очікували.

У Каїрі й Александрії ал-Гарнаті не тільки слухав лекції богословів і граматиків, але й з великим задоволенням знайомився з видатними місцями. Він бачив Фароський маяк, що незабаром зруйнувався, забирався усередину піраміди Хеопса, оглядав обеліск в Айн-Шамсі. Спілкування з мандрівниками викликало в нього інтерес до інших країн.

Десь 1120 року ал-Гарнаті вирушив у Баґдад, тодішню духовну столицю мусульманського світу. Шлях його лежав через Ас-калон, Баальбек і Дамаск, в якому він затримався на якийсь час для викладання хадисів – розповідей про слова й діяння пророка Мухаммеда, що становлять одну з основ мусульманського права. У Багдаді ал-Гарнаті прожив чотири роки, скориставшись гостинністю Ібн Хубайри, майбутнього візира кількох халіфів. Тут в нього народився перший син. На цей час ще нічого не віщувало, що ал-Гарнаті стане видатним мандрівником – серед мусульманських учених, та й взагалі обізнаних людей подорожі з метою поповнення освіти були звичайною справою. Але він не побажав зупинятися на досягнутому.

У 1130році він приїздить до Абхара, великого міста Південного Азербайджану, по дорозі в Ардебіль, того ж року переходить гори і опиняється в Муганському степу, а звідти через Апшеронський півострів потрапляє в Дербент, знаменитий своїми довгими стінами, що замикали прохід між горами і морем і захищали країни мусульманського світу від вторгнення християнських і язичницьких племен, які мешкали на півночі.

Далі його шлях пролягає до країни хазарів, де він із захопленням і подивом бачить ріку Ітіль (Волгу), яка, за його словами, починається вище Булгара і впадає в море сімдесятьма  рукавами. Взимку він, ступаючи по кризі, виміряв її ширину – 1840 кроків. До речі, вкрита кригою Волга була для арабського мандрівника дуже дивним явищем, яке він запам’ятав назавжди: «І замерзає ця річка так, що стає, як земля, ходять по ній коні і телята і всяка домашня худоба».

Абу Хамід оселився в місті Саджсін (на думку істориків, це була нова назва хазарського міста Ітіля), де прожив цілих двадцять років. Увесь цей час він збирав відомості про слов’янські землі, зробив кілька подорожей до Волзької Булгарії та Русі. Арабський мандрівник був людиною спостережливою, до того ж його цікавило майже все. Він докладно описує незвичний для нього клімат: літню спеку, яка змінюється суворою зимою, коли від холоду навіть дерева розтріскуються; розповідає про звичаї мешканців Булгарії, на 200 років раніше за інших згадує арський народ – предків сучасних удмуртів.

У 1150 році ал-Гарнаті з Булгара відправився на Русь, проїхавши якоюсь «Слов’янською річкою». Пізніше він залишив багато цікавих відомостей про свою подорож: «Коли я поїхав у країну слов’ян, то виїхав з Булгара і плив на кораблі по річці слов’ян. А вода її чорна, як вода моря Мраків, вона начебто чорнило, але притому вона солодка, гарна, чиста. В ній немає риби, а є великі чорні змії, вона ними кишить, їх більше, ніж риб, але вони не заподіюють нікому шкоди. Іє в ній тварина подібна до маленької кішки, з чорною шкірою, звуть її водяним соболем. Його шкурки вивозять у Булгар і Саджсін, а водиться він у цій річці.

Коли я прибув у їхню країну, то побачив, що ця країна велика, рясна медом і пшеницею, і ячменем, і великими яблуками, краще за які нічого нема. Життя в них дешеве. Розраховуються вони між собою старими білячими шкурками, на яких немає вовни, які не можна ні на що ніколи використовувати і які зовсім ні на що не придатні. Якщо ж шкурка голови білки і шкурка її лапок цілі, то кожні вісімнадцять шкурок коштують по рахунку [слов’ян] срібний дирхем, зв’язують [шкурки] у зв’язку, і називають її джуки. І за кожну з таких шкурок дають гарний круглий хліб, якого вистачає сильному чоловіку…

А у слов’ян строгі порядки. Якщо хто-небудь завдасть шкоди невільниці іншого, чи його сину, чи його худобі, чи порушить законність якимось чином, то беруть з порушника певну суму грошей. А якщо в нього їх немає, то продають його синів і дочок і його дружину за цей злочин. А якщо немає в нього родини і дітей, то продають його. І залишається він рабом, служачи тому, в кого він перебуває, поки не вмре або не віддасть те, що заплатили за нього. А країна їх надійна. Коли мусульманин має справу з ким-небудь із них, і слов’янин збанкрутував, то продає він і дітей своїх, і будинок свій і віддає цьому купцю борг».

З Русі Абу Хамід вирушив до Угорщини, де вчив мусульман-кочівників обрядам. Деякі з них стали його учнями. В Угорщині ал-Гарнаті прожив три роки (1150—1153), підійшла старість, пора було виконати священний обов’язок мусульманина – зробити паломництво в Мекку. Король Геза не хотів відпускати його з Угорщини (напевно, ал-Гарнаті дійсно мав вплив на мусульман Угорщини) і погодився на його від’їзд лише за умови його повернення. У заставу йому довелося залишити старшого сина Хаміда. Король Угорщини дав Абу Хаміду доручення до великого князя Київського Ізяслава, і той прийняв його з великою повагою.

З Києва Абу Хамід повернувся через половецькі степи до Саджсiна, а звідти попрямував до Хорезму і далі – в Мекку в Угорщину він так і не повернувся – залишився в Баґдаді у старого друга Ібн Хубайри.

Під час своїх мандрів Абу Хамід відвідав  Київ, який він називає «Куйав». На жаль, опис міста дуже стислий, оскільки у той час арабського мандрівника більше цікавили проблеми віри: він навчив місцевих   мусульман п’ятницькій молитві. Абу Хамід згадує тільки, що мешканці міста  розмовляли «по-тюркськи».

Розповіді ал-Гарнаті були такими вражаючими, що ті, кому довелося їх почути, вмовили його написати книжку, яка стала відомою під назвою «Ясний виклад деяких чудес Маґрибу». Книжка відразу ж мала великий успіх, що надихнуло її автора написати ще один твір – «Подарунок умам і вибірка з чудес». Він був прочитаний протягом кількох лекцій, що закінчилися 22 березня 1162 року. Слухачі цих лекцій дістали особистий дозвіл ал-Гар-наті на поширення його записів. Після того як книжка була написана, ал-Гарнаті переїхав до Сирії, де помер у 1169 або 1170 році. Його книжки охоче переписувалися, а оповіді про чудеса навколишнього світу стали дуже популярними.

Розповідаючи про досягнення арабських географів, слід обов’язково згадати ще одну видатну постать – Абу Абдаллаха Мухаммеда Ібн Баттуту (1304—1349). Цей арабський мандрівник і географ особисто зіставив 69 мап, які відбили основні географічні уявлення того часу.

Ібн Баттута народився 24 лютого 1304 року. Його юність минула на африканському березі Ґібралтарської протоки в місті Танжері, історія якого налічує кілька тисячоліть. Свідчень про його дитячі та юнацькі роки не збереглося. Єдине джерело, з якого можна дізнатися про цю надзвичайну людину, – це його «Книга подорожей».

Другого числа місяця раджаба 725 року хіджри мусульманського місячного календаря (14 червня 1325 року) Ібн Баттута вирушив у путь з наміром здійснити паломництво в Мекку і побувати на могилі Магомета в Медіні. Він писав: «Я вирушив на самоті, без товариша, дружба якого розважала б мене в дорозі, без каравану, до якого міг би приєднатися; мене спонукала рішучість, і сильне прагнення душі, і жагуче бажання побачити шляхетні святині. Я твердо вирішив розстатися з друзями – чоловіками і жінками, залишити батьківщину, як птахи залишають свої гнізда. Батьки мої були ще тоді в узах життя, і я, так само як і вони, зазнав багато скорботи, залишивши їх; було мені тоді двадцять два роки».

Шлях, обраний молодим прочанином, проходив через найважливіші центри африканського узбережжя Середземного моря. Перший етап подорожі охоплював північні райони територій нинішніх арабських держав Північної Африки – Марокко, Алжиру, Тунісу, Лівії, Єгипту і завершувався в Каїрі.

У Тунісі Ібн Баттута приєднався до каравану прочан, що йшли в Мекку. Пілігрими відразу ж звернули увагу на його глибокі пізнання в мусульманських науках і обрали його своїм каді. Коли караван досяг Сафакуса, Ібн Баттута уклав шлюбний контракт із дочкою одного тунісця, але незабаром, на шляху з Тунісу в Александрію, розлучився з нею і одружився з дочкою одного з прочан.

Навесні 1326 року караван прибув в Александрію, найбільше місто Середземномор’я. Потім караван рушив до Каїра. Оглянувши визначні пам’ятки Каїру, а також докладно ознайомившись із системами державного і місцевого керування і судочинства в Єгипті, Ібн Баттута попрямував далі на південь, до узбережжя Червоного моря, щоб звідти через море дістатися до Аравії. Караван прибув у порт Айзаб, але тут на мандрівника чекала перешкода. Переправитися через Червоне море було неможливо – між єгипетськими військами і повсталими бедуїнськими племенами йшла війна. Довелося повертатися в Каїр.

У ті часи до Мекки можна було дістатися і в інший спосіб: через Малу Азію, Палестину й Сирію. Пілігрими вирішили йти у Дамаск і там приєднатися до великого каравану прочан, які щорічно вирушали звідти в Мекку. Під час подорожі Ібн Баттута записував свої враження від давніх міст, що зустрічалися на його шляху, – від Хеброна та Єрусалима до Дамаска, Гази й Тіра. Деякі з них вражають вишуканістю стиля та поетичністю. Скажімо, про Дамаск він сказав: «Краса його вище краси всіх інших міст». У своїх записках Ібн Баттута багато уваги приділяє визначним місцям, окремі з яких претендували на титул справжніх чудес світу – скажімо, мечеть Омейядів у Дамаску. Окрім великого розміру (150м завдовжки й 100 м завширшки) будівля вражала своєю красою. Вона була прикрашена коштовним камінням, рідкісними мармуровими плитами, різнобарвною мозаїкою.

Мандрівник бачив не тільки прекрасне. З безпристрасністю вченого він розповідає про епідемію чуми в Дамаску. Ця жахлива хвороба щодня забирала життя понад двадцяти тисяч чоловік. Втім, йому пощастило уникнути небезпеки, і він навіть оженився в Дамаску (вже втретє). У 1326 році Ібн Баттута дійшов до Мекки, виконавши, таким чином, свою головну мету. Він здійснив всі обряди, які повинен був здійснити правовірний мусульманин, і залишив детальну розповідь про це. Далі він відвідав іншу святиню – Медіну, де був похований пророк Магомет.

Віддавши належне мусульманським святиням, Ібн Баттута рушив далі – в Іран. Маршрут його пролягав давніми арабськими морськими шляхами, з давніх-давен добре відомими мешканцям Аравії. Він послідовно побував у всіх найбільших гаванях Аравії й узбережжя Східної Африки, проклавши шлях, по якому протягом кількох століть плавали арабські торговельні судна. Після тривалої подорожі мандрівник повернувся до Мекки, в якій провів близько двох років, оскільки сильно занедужав.

Зцілившись, він продовжив свої подорожі: побував у Ємені, завітав до його столиці – Таї-зи, мешканці якої неприємно вразили його своєю зверхністю і невихованістю. Проте місто йому сподобалось. Відвідав він і древню столицю країни – Сану. Невдовзі Ібн Баттута прибув до Адена, який середньовічні мандрівники вважали «першим ринком Аравії». З Адена розпочалася його подорож вздовж узбережжя Східної Африки.

Це була тривала подорож. Уздовж узбережжя Сомалі судно прибуло до Могадішо – важливого центру торгівлі. В записах мандрівника з’явилися нові рядки: «У жителів є безліч верблюдів, яких вони щодня ріжуть сотнями. У них також багато баранів, і вони багаті торговці. У Могадішо роблять найпрекрасні-ші тканини, які вивозять до Єгипту та інших країн».

У країні берберійців Ібн Баттута познайомився зі звичаями місцевих племен, після чого переплив Червоне море і, рухаючись уздовж Аравійського берега, прибув у місто Зафар, що лежить на березі Індійського океану. Тут він побачив надзвичайно багату флору: бетель, кокосові пальми й інші дерева утворювали розкішні ліси. Подальший шлях Ібн Баттути проходив уздовж берегів Східної Аравії і Південного Ірану – районів, де розташовувалися найбільші середньовічні арабські порти. Подорожуючи ними, він зустрів багатьох купців різних національностей, які розповідали йому про далекі землі й усіляку дивину, що її бачили під час своїх подорожей.

Відвідавши ще кілька міст південного Ірану, у тому числі й найбільший морський порт Лар, Ібн Баттута вирушив на Ель-Бахрейн – острів, що славився своїми перлами. «Місце лову перлів, – писав він, – розташоване між містами Сіраф і Бахрейн у тихій затоці, подібній до широкої річки. У квітні і травні прибуває сюди велика кількість човнів з ловцями перлів і перських купців. Перед кожним пірнанням у воду ловці перлів надягають маску з черепашачого панцира, з якого також роблять кліщі, що служать для затискування ніздрів. Потім обв’язуються шнуром і поринають у воду. Ловців розрізняють за тривалістю перебування під водою, деякі з них у стані пробути під водою (протягом дня) годину, дві і навіть більше».

Подорож «слідами Синдбада-морехода» закінчилася в Ель-Хасі, на Аравійському узбережжі Перської затоки. Звідти мандрівник уже втретє дійшов до Мекки, а далі – до Каїра. Цікаво, що більшість подорожей Ібн Баттути зовсім не нагадує походи. Зазвичай він подорожував з комфортом, у супроводі цілого каравану. Він веде успішну торгівлю, іноді стає на службу до місцевих правителів.

Наступною метою Ібн Баттути стала Золота Орда, шлях до якої був добре відомий арабам: через Сирію й Малу Азію до берегів Чорного моря (Криму), а потім – через причорноморські степи. Як і завжди, подорож до місця призначення була для мандрівника не менш важливою, ніж кінцевий пункт його мандрівки. Ібн Баттута вирушив до Каїра, звідти – в Сирію, Єрусалим, Тріполі, Анатолію, де одновірці влаштували йому гідний прийом. У Малій Азії Ібн Баттута відвідав найбільші міста – Конью, Сивас, Денізлі та Синоп, які вразили його розкішшю палаців, мечетей і базарів. У Ерзурумі йому показали метеорит вагою 620 фунтів. У Синопі мандрівник сів на корабель і поплив до Генуезької колонії Кафи (нинішня Феодосія). Ібн Баттута назвав Кафу портом світового значення, але все-таки головним портом Криму він вважав Судак, його він визнає однією з «п’яти гаваней світу».

Оглянувши майже весь Крим, великий мандрівник через Солхат (Старий Крим), що правив за місце перебування намісника Золотої Орди, і причорноморські степи вирушив до берегів Волги, в Астрахань. Волга щиро здивувала його як одна з найбільших річок у світі. Взимку, коли крига вкривала її, вона перетворювалася на зручний шлях до Золотої Орди. Ібн Баттута залишив чи не найцікавіший та найдокладніший опис Золотої Орди в XIV столітті. Мандрівник побував у столиці Орди, що мала трохи дивну для нашого вуха назву – Новий Сарай. Це було прекрасне й величне місце, де містилася зимова резиденція хана Узбека. Слава мандрівника відкрила йому доступ до ханського палацу і дала змогу взяти участь у посольській подорожі до Константинополя. Візантійська столиця зустріла посольство з почестями. У церквах вдарили в усі дзвони, і здавалося, що від гудіння сотень дзвонів «навіть горизонт коливався».

Повернувшись до Нового Сарая, Ібн Баттута замислив нову подорож, на цей раз – на північ, у відоме йому за оповідями купців велике місто Болгар (столицю Волзької Булгарії). У його щоденнику з’явився новий запис: «І я захотів зробити поїздку туди, щоб самому впевнитися в почутому, побачити коротку ніч в одну пору року і короткий день – в іншу». В Булгарії Ібн Баттута дізнався про багаті на хутро землі, що лежали десь у районі Печори. Ціни на соболя та горностая були там такими низькими, що мандрівник міг би заробити чималі гроші, якби доставив в Індію кілька десятків шкурок. Втім, учені так і не встановили, чи здійснив він цю подорож.

Пробувши якийсь час у Булгарії, мандрівник повернувся в Новий Сарай, а звідти через пустелі Туркестану попрямував у Хорасан, а потім у Бухару, напівзруйновану після походу Чин-ґісхана. У Бухарі особливо вразив його своїми розмірами мавзолей Сейф ад-Діна Бахарзі.

Через деякий час його слід відшукується в Самарканді, а потім у Балху, куди він міг потрапити, тільки переборовши Хорасанську пустелю. Місто Балх також було спустошене і зруйноване, тому Ібн Баттута там не затримався. Терпіння й удача допомогли йому дістатися до міста Герата. Це був найвіддале-ніший пункт, що його досягнув мандрівник на заході. Звідси він вирішив повернути на схід і просуватися до крайніх меж Азії біля берегів Тихого океану. Коли б це йому пощастило зробити, він перевершив би своїми дослідженнями самого Марко Поло.

Невдовзі Ібн Баттута дістався великої річки Інд. Перед ним лежала Індія, казково багата країна, розповіді про яку можна було почути у всіх містах Близького Сходу. Звичайно ж, знаменитий мандрівник не міг відмовитися від подорожі землею, яка здавалася втіленням чарівних казок. Правитель Мултана Кутб ал-Мулк шанобливо зустрів багатого арабського купця, що побував у далеких країнах. На знак особливого визнання Кутб ал-Мулк запросив купця до себе в палац. Ібн Баттута щиро віддячив хазяїну: «підніс йому раба, коня, небагато ізюму і мигдалю – найкоштовніші подарунки для жителів цієї країни, оскільки ізюм і мигдаль сюди доставляють з Хорасана».

Сорок днів шляху з Мултана в Делі перетворилися для Ібн Баттути на справжнє свято. З караваном було надіслано двадцять кухарів, які дбали про їжу для почесного гостя. В Делі подорожани прибули у вересні 1333 року. У ті часи місто було столицею великого султанату, що поширив свою владу на значну частину півострова Гіндустан (так називали Індостан). Султан Мухаммед-шах, володар цієї країни, справив на Ібн Баттуту враження божевільного: він втілював один за одним дивні проекти (заміна металевих грошей шкіряними, перенесення столиці), які погано впливали на економіку країни. Арабський мандрівник дав султану кілька цінних порад, до того ж володарю було цікаво із Ібн Баттутою, тому невдовзі він був призначений на посаду каді, діставши таким чином землю і грошові доходи. Служба при дворі дозволяла ближче познайомитися зі всіма особливостями життя султанату і його правителя.

Проте і милість тирана, і його гнів – речі непередбачувані. Невдовзі султан запідозрив Ібн Баттуту в змові. Приводом для цього стало те, що мандрівник відвідав відомого пустельника шейха Сахаб ад-Діна, що жив в печері неподалік від столиці. Коли шейх потрапив у немилість до султана й опинився у в’язниці, слідом за ним під варту потрапили й усі, хто відвідував його, у тому числі – Ібн Баттута. Щоб уникнути гніву Мухаммеда, арабський мандрівник змушений був залишити свою посаду і зробився факіром. Але Мухаммед зненацька перемінив гнів на милість – і призначив його посланником у Китай.

У 1342 році посольство рушило в дорогу. У супроводі двох тисяч вершників Ібн Баттута повіз подарунки китайському імператору. Але доля послала йому важке випробування: на караван напали індійці, пограбували його, а сам Ібн Баттута потрапив у полон. Скориставшись недбайливістю охоронців, він утік і протягом семи днів блукав, не знаючи, де він перебуває. На щастя, він зустрів одного негра, який привіз його в Делі, у двір імператора.

Мухаммед, довідавшись про невдачу свого посланника, не розгнівався, а спорядив нову експедицію.

Для морської подорожі Ібн Баттута найняв тридцять джонок і навантажив на них подарунки для китайського імператора. Але сталося нове лихо: уночі розігралася буря, всі джонки були розтрощені, а дарунки Мухаммеда пішли на дно. Сам Ібн Баттута був у ту ніч на березі, бо хотів завітати до мечеті перед тривалою подорожжю. Це врятувало його від жорстокості моря, але не допомогло б погамувати гнів султана, який вже вдруге втрачав значні скарби. Тому мандрівник вирушив через Кау-лем у Хінаур, став на службу до тамтешнього правителя і невдовзі навіть брав участь у скоренні Сінґапура. Владнавши свої фінансові справи, марокканець прибув у Калікут, а звідти «вирішив почати подорож на Мальдивські острови, про які багато чув». Можна тільки дивуватися надзвичайній витримці і силі духу людини, яка навіть після втрати всього майна не тільки не впала у відчай, але заробила нові кошти, щоб продовжити свої мандри світом!

На Мальдивах арабський мандрівник оженився на трьох дружинах. Місцева королева звернула увагу на обізнаного мандрівника і призначила його суддею. Однак великий візир, що заздрив популярності араба, став готувати для нього пастку, і йому знову довелося втекти. Він сподівався дістатися до Коромандельського берега, але вітри віднесли його судно до острова Цейлон.

Тут Ібн Баттута був прийнятий з великими почестями. Його вразили розміри коштовних каменів, які він побачив на Цейлоні: «На чолі білого слона я бачив сім рубінів, кожний із яких був більший за куряче яйце, а в султана Аірі Сакарваті – ложку з коштовного каменя завбільшки з долоню, в якій містилася олія алое. Я був дуже здивований, але він сказав мені: «Є в нас речі і більші за розміром». Із захватом згадує мандрівник і сходження на священну гору Серендіб, або Адамів пік, на вершині якої він зміг побачити «…слід ноги нашого глибоко шанованого батька Адама» більш ніж півтора метра завдовжки і близько 80 см завширшки. Деякі з відомостей, наведених мандрівником, – не реальні факти, а фантазії. Наприклад, він розповідає, що значну частину населення острова становлять великі бородаті мавпи, що підкоряються своєму королю – павіану, увінчаному короною з листя.

З Цейлону Ібн Баттута повернувся на Малабарський берег. Деякий час він жив у Мадурі, а потім – у Каулемі. Але жадоба нових мандрів знову покликала його в дорогу. Під час плавання з Каулема до Калікута на судно, на якому перебував Ібн Баттута, напали пірати. І знову він залишився ні з чим – морські розбійники залишили йому лише штани. Весь обірваний, мандрівник прибув у Калікут, а звідти вирушив на Мальдив-ські острови. Там Ібн Баттуту відвідали знайомі купці з Делі, його розповідь викликала в них співчуття, тому вони допомогли йому спорядитися в нову експедицію.

Цікаву характеристику Ібн Баттута дав Бенґалії, де пробув недовго: «Ніде в усьому світі не бачив я більш низьких цін, ніж тут, і, проте, це країна нещастя; мешканці Хорасану називають її “пеклом, повним багатств”». Після подорожі в гори Кхасі, розташовані в межах Тибету, Ібн Баттута сів на корабель, що відпливав на Суматру. Прийнятий з пошаною місцевим королем, він скористався його щедротами, щоб зібрати необхідні кошти для поїздки в Китай.

Морський шлях у Китай, яким плив Ібн Баттута в 1342 році, проходив уздовж західного узбережжя Малакки, потім через місто Палембанґ на Східній Суматрі, гирло ріки Меконґ, острів Пуло-Кондор, країну Чампа (Тьямпа) у Східному Індокитаї, Ханой і, нарешті, Гуанчжоу і Зейтун.

Зейтун (Цюаньчжоу), розташований на західному березі Тай-ваньскої протоки, у середні століття був важливим торговельним портом, через нього проходив шлях китайців за кордон й іноземців у Китай. Порт Зейтун мандрівник назвав найбільшим у світі: «Я бачив у ньому близько ста великих джонок, окрім незліченної кількості маленьких».

Ібн Баттута побував у багатьох містах Піднебесної, вивчаючи звичаї китайців, їхню промисловість і торгівлю. Однак подорож не справила на нього такого враження, як мандрівки по Ірану або Індії: «Китай мені не сподобався, хоча в ньому і є багато прекрасного. Я був дуже засмучений невір’ям, що там панує… Якщо я зустрічав там мусульманина, то радів зустрічі з ним, як із членом своєї родини…»

Залишивши Китай, мандрівник навесні 1347 року прибув до аравійського порту Зафар. Подальший його шлях пролягав через Іран, Месопотамію, Сирію і Єгипет у Мекку. Зробивши четверте паломництво, він вирушив до Палестини, де був свідком жахливої епідемії чуми 1348 року. Тут, очевидно, до нього дійшли чутки про ті сприятливі зміни, що відбулися на його батьківщині, – про розквіт Марокко під час правління султана Абу Інана. Ібн Баттута дуже давно покинув батьківщину і хотів повернутися в рідний край. Утім, по дорозі додому він вирішив завітати на острів Сардинія, яким правив тоді король Араґон. Ця невелика подорож коштувала йому дуже дорого: пірати знову пограбували Ібн Баттуту. В дорозі він отримав сумну звістку про смерть матері. У листопаді 1349 року славетний мандрівник нарешті повернувся додому.

Султан Абу Інан охоче взяв відомого мандрівника на службу: це була велика честь – мати поруч із собою людину, яка побувала майже в усьому світі. До того ж Ібн Баттута мав великий досвід у дипломатії і знав закони тих країн, якими подорожував. З того часу його подорожі тісно пов’язані з потребами держави і особисто султана. У1351 році він їде в Гранаду, столицю останніх арабських володінь в Іспанії. А роком пізніше султан побажав довідатися про можливості розширення торгівлі з західно-африканськими країнами.

18 лютого 1352 року Ібн Баттута вирушив у подорож, яка стала останньою в довгому списку його експедицій. Першим важливим пунктом на шляху до Ніґеру було місто Сіджілмаса, столиця оазису Тафілалет. В середні віки це місто вважалося великим торговельним центром, що не поступався значенням Фесу чи Марракешу.

Перш ніж досягти берегів Ніґеру, Ібн Баттута пройшов через кілька оазисів, розташованих у самому серці Сахари, і дав їхній докладний опис. Його довідки здебільшого стосуються торговельних справ. Він відзначає, що на плити кам’яної солі в оазисі Валата і Томбукту можна виміняти бавовняні тканини і навіть зерно.

Держава Малі, де побував мандрівник потім, приємно здивувала його порядком та законністю, що панували в цій країні. Навіть гроші і речі іноземця, що вмер у Малі, зберігали доти, поки не з’явиться його спадкоємець, – рідкість навіть у розвинених державах того часу.

У Томбукту Ібн Баттута пробув сім місяців і 27 лютого 1353 року вирушив у місто Мімах, що стояло на великому каналі, який відгалужувався від Ніґеру. Потім він відвідав Гао – «найкраще з негритянських міст». За грошову одиницю тут правили маленькі раковини каурі. Проживши місяць у Гао, Ібн Баттута попрямував з великим караваном у Токадду; звідти, купивши двох навантажених сіллю верблюдів і провізію, 12 вересня 1353 року вінпочав подорож у Сі_-джілмасу через нагір’яАхаґґар.

Ібн Баттуті належить перше згадування про місто Томбукту.

Зворотний шлях – найбільш важкодоступними районами Сахари, та ще в холодні зимові місяці, – виявився надзвичайно важким. У своїй книзі Ібн Баттута назвав цю подорож найскладнішою в житті, і це не дивно: він був вже старою людиною, і сил у нього залишалося небагато. На початку 1354 року мандрівник повернувся у Феї, завершивши останню зі своїх подорожей.

Наприкінці життя Ібн Баттута продиктував книгу, в якій розповів про своє життя й далекі подорожі. Більшість відомостей він диктував по пам’яті: після нападів розбійників безцінні записи були втрачені разом з майном. Придворний літератор Ібн Джузайє записав розповідь мандрівника. Книга Ібн Батту-ти дістала назву «Подарунок споглядачам про дивини міст і чудеса подорожей». Пізніше вона була перекладена кількома європейськими мовами.

Внесок Ібн Баттути у науку про Землю важко переоцінити. За довжиною пройдених маршрутів він посідає перше місце в списку середньовічних мандрівників. За час мандрівок він подолав близько ста тридцяти тисяч кілометрів суходолом і морем.