Читать книгу Географічні відкриття. Дитяча енциклопедія - Группа авторов - Страница 8

Середні віки були багаті на незвичайні людські долі. Мандрівники тих часів не мали в розпорядженні ані сучасних транспортних засобів, ані надійного зв’язку, щоб послати про себе звісточку додому. Опинившись у чужих краях, вони мали розраховувати тільки на себе. Про одну з таких подорожей, відомості про яку дійшли до нас з далеких часів, і піде тут мова.

У XV столітті Росія підтримувала дипломатичні й торговельні стосунки з багатьма країнами. В 1466 році Московський великий князь Іван III приймав послів з Вирвана, країни на західному узбережжі Каспію. Посли надовго затримались у великого князя, а коли стали збиратися додому, до них вирішили приєднатися два судна тверських купців на чолі з Афанасієм Нікітіним. У тому, що купецькі кораблі вирішили приєднатися до посольського каравану, немає нічого дивного: розбійників на водних шляхах вистачало, тому поодинці купці намагалися не подорожувати.

Перше море, яке залишив позаду Афанасій  Нікітін, – «Дербенське», чи «Хвалинське»:  так у старовину називали Каспійське море.

Відтоді й починаються події, які Афанасій Нікітін занотував у зошитах і які пізніше стали відомі під назвою «Ходіння за три моря». Автор розповідає історію своїх мандрів Кавказьким узбережжям Каспійського моря, Персією, Індією, Туреччиною, Кримом та півднем Росії.

Про самого Афанасія Нікітіна ми майже нічого не знаємо: ані дати його народження, ані якихось інших відомостей. Вірогідно, Нікітіна поважало купецтво, бо інакше його не обрали б головою торговельної «експедиції».

Караван плив повз Калязин, Углич, Кострому, Плес. Короткі рядки щоденника говорять, що шлях по Волзі Нікітіну був добре знайомий. У Нижньому Новгороді купці зробили тривалу зупинку, очікуючи попутників. Караван, боячись нападу, плив «сторожко і з острахом». Благополучно минули Казань та інші татарські міста, а в дельті Волги на них напав загін астраханського хана Касима. Купці, у той час сміливі воїни, взялися за зброю. Татари «застрелили в нас одного чоловіка, а ми в них двох застрелили», – повідомляє Нікітін. Російські купці втратили і товари, і кораблі. Татари пограбували два судна і захопили в полон чотирьох росіян.

Уцілілі два судна вийшли в Каспійське море. Менше судно під час бурі було розбите і його викинуло на прибережну мілину біля Тархи (Махачкали). Мешканці узбережжя (кайтаки) розтягли товар, а людей захопили в полон.

Афанасій Нікітін з десятьма російськими купцями, перебуваючи на посольському судні, щасливо дістався Дербента. В першу чергу він почав клопотати про звільнення полонених через Василя Папіна і Хасанбека. Турботи його успішно закінчилися: через рік купці були звільнені. Але кайтаки не повернули товари. Шах відмовився допомогти купцям з охороною під час подорожі додому. Тому вони вирішили самі впоратися з бідою: «…у кого що є на Русі, і той пішов на Русь, а який повинний, той пішов куди його очі понесли».

Нікітін був у числі тих купців, які для заморської торгівлі взяли товар у борг, тому повернення на батьківщину означало для нього не тільки ганьбу, але й боргову яму. І він пішов до Баку, де на виходах нафтових газів горіли вічні вогні, що їх вважали на сході священними. Місто було широко відоме своїми нафтовими маслами. Ці масла застосовувалися в медицині, їх вживали для освітлення, вони були предметом широкої торгівлі на сході. Нікітін вирішив розторгуватися в Баку, але, мабуть, не зумів і вирішив піти далі.

З Баку Нікітін відплив у вересні 1468 року. Він вирішив податись у прикаспійську перську область Мазандеран. Там він пробув близько восьми місяців, а потім, переваливши через Ельбрус, рушив на південь. Подорожував Афанасій повільно, іноді, торгуючи, затримувався на один-два місяці в якомусь селищі. Він пройшов багато міст, але не всі вони потрапили до його нотаток. Навесні 1469 року він дістався Гурмизького. Так Нікітін називає Ормуз – великий порт, де перетиналися торговельні шляхи з Малої Азії, Єгипту, Індії і Китаю. Товар з Ормуза доходив і до Росії, особливо славилися «гурмизькі зерна» (перли). Нікітін, описуючи місто, розташоване на невеликому безводному острові при вході з Аравійського моря в Перську затоку, розповідає про морські припливи; він пише, що сонце тут так пече, що може «людину спалити».

В Ормузі налічувалося до 40 тисяч жителів; про нього тоді на Сході говорили: «Якщо земля кільце, то Ормуз – перлина в ньому». Нікітін пробув тут місяць. Довідавшись, що звідси вивозять в Індію коней, які там «не родяться», і їх там дуже дорого цінують, торговець купив гарного коня і «…пішов єсмі за море Індійське…».

Після більш ніж дворічного перебування в Персії 23 квітня 1471 року Нікітін сів на судно і через шість тижнів прибув на кораблі в індійське місто Чаул. Індія вразила його. Навіть не сама земля, так не схожа на його рідні місця, а люди – темношкірі, голі, босі. Лише в деяких з них на голові та стегнах був шматок матерії, але у всіх, навіть і бідних, були або золоті сережки, або браслети на руках і ногах, а навколо шиї – золоті прикраси. Нікітін дивувався: якщо є золото, чому ж вони не куплять хоч який одяг, щоб прикрити свою наготу?

У Чаулі не пощастило йому вигідно продати коня, і в червні Афанасій Нікітін вирушив через Західні Гати в глиб країни. Дорога привела його за 200 верст від моря, на схід, у невелике містечко у верхів’ях Сіни (басейн Крішни), а звідти – на північний захід, у Джуннар – фортецю, розташовану на високій горі, на схід від Бомбея. До фортеці вела вузька стежка. Однак мандрівникам, особливо чужоземцям, вхід у міські ворота був заборонений, і жити їм доводилося в заїздах, щоправда безкоштовно.

У Джуннарі росіянин потрапив у скрутне становище й ледь не втратив свій єдиний товар. Асад-хан, намісник Джуннара, спокусився чудовим конем і повелів силою забрати його. Крім того, довідавшись, що жеребець належав іновірцю, Асад-хан викликав русина до себе в палац і пообіцяв повернути жеребця і тисячу золотих у додачу, якщо чужоземець погодиться перейти в магометанську віру. А якщо ні – не бачити йому жеребця, та й його самого продадуть у рабство.

Хан дав йому на роздуми чотири дні. Однак Нікітіна врятував щасливий випадок. Саме в ті дні він зустрів старого знайомого Мухаммеда – Афанасій ублагав того бити чолом перед ханом, щоб у віру чужу його не навернули. Віра залишалася для Нікітіна єдиною ланкою, що зв’язувала його з далекою батьківщиною. Хан показав, що може бути милостивий: і у віру свою переходити не став примушувати, і навіть жеребця повернув.

У Джуннарі Нікітін провів два місяці – почався сезон дощів. Тепер уже іншими очима дивився Нікітін на Індію. Купець був розчарований: йшов сюди, сподіваючись взяти товар на Русь й потім продати його вигідно, але побачив, що «немає нічого на нашу землю».

Дочекавшись, коли підсохнуть дороги, у вересні Нікітін повів жеребця ще далі, за 400 верст, у місто Бідар, столицю бесерменської (мусульманської) держави Бахмані, що володіло тоді майже всім Деканом до річки Крішни на півдні. Йому вдруге не поталанило, треба було йти далі – в Алланд, де відкривався великий ярмарок. Але на ярмарку зібралося тисяч двадцять коней, і Нікітін продати свого жеребця не зміг.

Під час подорожі Афанасій Нікітін цікавився звичаями місцевих народів, записував їхні легенди, відвідував релігійні свята. Одна з легенд особливо йому сподобалась. У ній йшлося про лісового царя мавп – «князя мавпячого», що у разі скарги мавп на людей посилав свою рать для покарання кривдників.

Нікітін дуже близько познайомився з деякими індійськими родинами. Він розповів їм, що він не мусульманин, а християнин і звуть його «Офонасій», а не Хозе Ісуф Хоросані, як його тут прозвали. Нові знайомі охоче розповідали йому про своє життя і побут. Мандрівник довідався, що релігійні вірування в них різні, всіх існуючих вір «80 і 4 віри».

В Індії мавп вважали священними тваринами, їм приносили плоди, варений рис й іншу їжу; на честь мавп в Індії навіть будували храми. Міф про царя мавп зустрічається в героїчному епосі «Рамаяна», де цар мавп Сугрів і його полководець Хануман є союзниками і помічниками героя епосу, царевича Рами.

І знову Нікітін у Бідарі. Він бачить тепер те, на що колись не звертав уваги, милується тим, чого раніш не помічав, наприклад, що коридори в палаці султановому звивисті, побудовані так, щоб легше було оборонятися, бачить розписаний купол над головними воротами, камінь, покритий рельєфним візерунком. Далеко не кожен може потрапити сюди: сто сторожів і сто переписувачів сидять коло воріт, розпитують усіх, хто йде, за якою справою прибув. Удень і вночі стережуть палац тисяча кіннотників – у збруї, зі світильниками в руках… А по четвергах та по вівторках виїжджає султан розважатися – з пишним почтом у дві тисячі вершників, у супроводі півсотні слонів. Все це було для російського купця цікавим видовищем. Парадний виїзд султана був дуже розкішним, і Нікітін ретельно записав усі його подробиці й найменші деталі. Триста бойових слонів у збруї, на кожному з яких розміщалося від шести до дванадцяти воїнів, вразили його уяву.

У грудні 1471 року Афанасію пощастило-таки продати жеребця. А наступного року він вирушив у священне місто Парват, що на правому березі Крішни, куди прочани йшли на свято ночі, присвячене богу Шиві. Мандрівник зауважив, що це місто для індійців-брахманів так само священне, як для мусульман Мекка, а для православних Єрусалим. На велике свято ночі зібралося близько 100 тисяч чоловік.

Серед нотаток Нікітіна трапляється багато спостережень щодо побутових звичаїв. Він схвалює місцеву традицію мити перед їжею ноги, руки й обполіскувати рот, дивується тому, як рідко їдять тубільці: «їдять два рази в день, а в неділю і понеділок тільки по одному». Описує він також й інші звичаї – новонародженому сину ім’я дає батько, а дочці – мати, при зустрічі і прощанні люди один одному кланяються, простягаючи руки до землі.

З Парвата Афанасій Нікітін знову повернувся до Бідара. Відтоді в щоденнику мандрівника з’являються скорботні рядки: він згадує про книги, захоплені татарами, і сумує з приводу того, що він плутається в календарі, а отже, не може точно дотримуватися християнських свят.

У квітні 1473 року мандрівник вирішив повертатися «на Русь». Але перед тим він провів п’ять місяців в одному з міст «алмазної» області Райчур. Нікітін був розчарований результатами подорожі: «Мене обдурили пси-басурмане: вони говорили про безліч товарів, але виявилося, що нічого немає для нашої землі… Дешевий перець і фарба. Деякі возять товар морем, інші ж не платять за нього мита. Але нам вони не дадуть провезти без мита. А мито велике, та й розбійників на морі багато».

Близько трьох років провів Афанасій Нікітін в Індії. За цей час він став свідком війн між двома найбільшими в той час державами субконтиненту, а його записи уточнюють і доповнюють індійські хроніки, що характеризують події 1471—1474 років. У своїй книжці він також дає короткі, але в основному достовірні відомості про деякі «пристанища», куди він сам не потрапив: про столицю південно-індійської могутньої держави Віджаянагар і її головний порт Колекот (Кожикоде), про Шрі-Ланку – країну, багату на коштовне каміння, пахощі і слонів; про «чималу пристань» Західного Індокитаю Пегу (гирло Іра-ваді), де живуть індійські дервіші – буддійські ченці, які торгують коштовники каменями, про порцелянові вироби «Чина і Мачина» (з Китаю).

Стомившись в Індії, Нікітін наприкінці 1473 року вирушив у зворотну дорогу, яку описав дуже коротко. Він прямував до берега моря. По суші через мусульманські країни шлях був закритий – іновірців там силоміць навертали на свою релігію, а для Нікітіна було легше життям накласти, ніж прийняти басурманство.

З Бідара потрапив він у Каллур, просидів у ньому п’ять місяців, закупив коштовні камені і рушив до моря – у Дабул (Дабхол). Майже рік пішов на цю дорогу.

У Дабулі Нікітін невдовзі знайшов корабель, що йшов до Ормуза, заплатив два золотих і знову опинився в Індійському морі. «І плив я… по морю місяць і не бачив нічого, тільки наступного місяця побачив Ефіопські гори… і в тій Ефіопській землі був п’ять днів. Божою благодаттю лихо минулося, багато роздали ми ефіопам рису, перцю, хлібів, і вони судно не пограбували». Під «Ефіопськими горами» Нікітін мав на увазі північний високий берег півострова Сомалі.

Судно досягло Маската, пройшовши близько 2000 кілометрів проти вітру й течії і витративши на цей шлях значно більше часу, ніж сказано про це в тексті «Хождіння…». Через дев’ять днів плавання корабель нарешті пристав в Ормузі. Потім Нікітін уже знайомою дорогою рушив на північ, до Каспійського моря. Від Тавриза він завернув на захід, в Орду – стан Узун-Хасана, який саме в цей час вів війну проти Мухаммеда ІІ, владики Османського царства.

В Орді Нікітін затримався на десять днів, бо навкруги точилися бої, а на початку 1474 року був уже в Трапезунді, місті на південному узбережжі Чорного моря. Здавалося, залишилося зовсім небагато – і він потрапить на батьківщину. Але в Трапезунді його запідозрили у шпигунстві на користь Узун-Хаса-на, обшукали, а добро, яке було, забрали. Тільки і залишилося в нього те, що тримав при собі…

За два золотих домовився він про переправу через Чорне море. Сильний шторм через п’ять днів плавання погнав судно назад, і понад два тижні подорожани перечікували бурю в Платані, неподалік від Трапезунда. За золотий його взялися перевезти в ґенуезьку Кафу, але «через сильний і злий вітер» судно досягло її тільки 5 листопада. У Кафі він нарешті почув російську мову. Далі Нікітін не вів записів. Він провів у Кафі зиму 1474/75 років і, вірогідно, упорядкував свої спостереження.

Три моря залишив за собою Афанасій Нікітін, і лише Дике поле відокремлювало його тепер від Русі. Однак прямо йти він не зважився, а пішов находженою дорогою сурожан – московських гостей, що торгують із кримським містом Сурожем, – через землі Великого князівства Литовського. Для нього ця дорога була безпечніша: Твер, на відміну від Москви, з Литвою дружила, і тверичу тут не було чого боятися. Навесні 1475 року разом з кількома купцями мандрівник вирушив на північ, швидше за все по Дніпру.