Читать книгу Ті, що співають у терні - Коллін Мак-Каллоу - Страница 5

«Щось дорога до Дрогеди не навіяла мені спогадів юності, – мружачись від яскравого світла, подумав отець Ральф де Брікассар. Його новенький „даймлер“ мчав, підскакуючи, вибоїстою колією, що пролягла у високій сріблястій траві. – Хіба ж це прекрасна загадкова Ірландія? А Дрогеда? Не схожа вона ані на поле битви, ані на осереддя могутньої влади. А може, все було дещо інакше?» З притаманним йому почуттям гумору, яке з роками трохи вгамувалося, але не притупилося, він уявив собі Мері Карсон таким собі Олівером Кромвелем у жіночій іпостасі, яка, у своєму неповторному стилі, щось суворо віщає з нотками імперської пихи та злостивості в голосі. Втім, таке порівняння не було аж надто великим перебільшенням, бо ця дама, безперечно, мала не менше влади й керувала не меншою кількістю людей, аніж будь-який могутній воєначальник минулих літ.

Крізь живопліт та евкаліпти забовваніли крайні ворота, і авто зупинилося, злегка вібруючи на холостому ходу двигуна. Ральф насунув непоказного сірого капелюха з широкими крисами, щоб прикрити голову від немилосердного сонця, і важко поплентався до сталевого засуву на дерев’яному стояку, щоб розчинити ворота. Між домівкою католицького священика в Джилленбоуні та садибою Дрогедою нараховувалося аж двадцять сім воріт, і це означало, що Ральф мав зупинитися, вийти з авто, розчахнути ворота, знову забратися до авто, проїхати у них, потім знову зупинитися, вийти, повернутися до воріт і зачинити їх, а опісля сісти в авто і рушити до наступних воріт. Скільки разів йому хотілося проігнорувати хоча б половину цього ритуалу і рвонути далі колією, залишивши позаду себе розчинені ворота – немов спантеличено роззявлені роти, – але в такому разі навіть побожний страх, навіюваний його духовним саном, не зупинив би власників цих воріт: вони неодмінно гудили б його за таку безвідповідальність та легковажність. «От якби коні були так само швидкі та зручні, як автомобілі, – подумалося йому, – тоді можна було б відчиняти ворота, не вибираючись із сідла».

– Щось здобуваєш, а щось неодмінно втрачаєш, – мовив Ральф, поплескав панель приладів свого новенького «даймлера» і, надійно зачинивши за собою ворота, рушив – до вигону Гоум Педдок лишалася миля трав’янистим безлісим пасовиськом.

Ця австралійська садиба справляла враження навіть на ірландця, звиклого до величних замків та особняків. Дрогеда була найдавнішою та найбільшою маєтністю в районі, яку покійний колишній власник, безтямно закоханий у неї, прикрасив відповідною будівлею. Споруджений в аскетичному георгіанському стилі з пісковику, вирубаного вручну в кар’єрах, що за п’ятсот миль на схід, будинок мав два поверхи, вікна з численними шибками та широку веранду з залізним поруччям, яка охоплювала увесь нижній периметр. Кожне вікно ошатно обрамляли чорні дерев’яні віконниці, які слугували не лише для прикраси, але й для користі: в літню спеку їх зачиняли, щоб зберегти внутрішню прохолоду.

Стояла осінь, і кучеряві лози зеленіли, а навесні гліцинія, посаджена п’ятдесят років тому по завершенні будівництва маєтку, перетвориться на пишну масу бузкових шлейфів, що нестримно ширитиметься зовнішніми стінами та дахом веранди. Будинок оточували декілька акрів ретельно підстриженої галявини з англійськими парками, які навіть тепер майоріли кольорами завдяки трояндам, жовтофіолі, жоржинам та чорнобривцям. Від немилосердного сонця будинок захищав гайок евкаліптів-привидів із блідими стовбурами та вузенькими листочками, що тремтіли на висоті сімдесяти футів над землею; подекуди їхні гілки перепліталися з лозами бугенвілії, прикрашаючи їх, немов прекрасні пурпурові гірлянди. Навіть баки з водою – такі неоковирні, але вкрай потрібні в господарстві – були вкриті товстим шаром витривалих місцевих лоз, троянд і гліциній і тому більше скидалися на декоративні, а не функціональні елементи ландшафту. Покійний Майкл Карсон, пристрасно залюблений у свій маєток Дрогеда, не шкодував грошей на баки для води; подейкували, що господарі Дрогеди могли дозволити собі зелені галявини та квітучі клумби, навіть якби дощу не було десять років.

Якщо наближатися до садиби через вигін Гоум Педдок, то в око спочатку впадали будинок та евкаліпти-привиди, але потім ставали помітними й решта споруд із пісковику, з’єднаних із головним будинком критими переходами, що потопали в повзучих рослинах. Вибоїста колія переходила в рінисту під’їзну алею, що, викривившись дугою, спочатку вела до округлої стоянки для автомобілів та екіпажів, розташованої з одного боку будинку, а потім продовжувалася до господарчих споруд Дрогеди: скотопригінних майданчиків, сараю для стрижки овець та численних клунь і комор. Отцю Ральфу більше подобалися велетенські перцеві дерева, що затіняли всі ці господарські будівлі, а не евкаліпти-привиди, що росли біля особняка. Перцеві дерева були вкриті щільною зеленою листвою, а над ними гуділи бджоли – підхожий природний антураж для заміського будинку з атмосферою лінькуватої неквапливості.

Коли отець Ральф вийшов з авто і рушив через галявину, він побачив на веранді служницю з усміхненим обличчям, вкритим зморшками і ластовинням.

– Доброго ранку, Мінні, – привітався він.

– Ой, здрастуйте, отче! Так приємно бачити вас у такий чудовий ранок! – відповіла вона з сильним ірландським акцентом, однією рукою широко розчиняючи двері, а другу простягаючи, щоб взяти потертий світський капелюх Ральфа.

У напівтемному залі з викладеною мармуровими плитами підлогою та широкими сходами з мідним поруччям він зупинився і почекав, доки Мінні, злегка кивнувши головою, увійде до вітальні.

Мері Карсон сиділа у кріслі з підголівником біля розчиненого вікна заввишки п’ятнадцять футів від долівки до стелі; їй було байдуже до холодного повітря, що потоком линуло до кімнати. Копиця її рудого волосся була майже такою ж яскравою, як і в юності; хоча загрубіла, вкрита ластовинням шкіра з віком і набула нових пігментних плям, для жінки шістдесяти п’яти років вона мала мало зморщок – малопомітну мережу невеличких ромбуватих подушечок, схожу на стьобану ковдру. Єдиними свідченнями її непоступливої вдачі були глибокі борозни, що тягнулися обабіч її римського носа, опускаючи вниз куточки рота, та непорушний погляд блідо-блакитних очей.

Отець Ральф мовчки пройшов по обюсонському[4] килиму і поцілував їй руки; цей жест добре личив такому високому елегантному чоловіку в простій чорній сутані, яка надавала йому майже аристократичного вигляду. Позбавлені виразу очі Мері Карсон несподівано грайливо заіскрилися, і вона самовдоволено й дещо манірно всміхнулася.

– Хочете чаю, отче? – спитала вона.

– Це залежить від того, чи бажаєте ви слухати месу, – відповів священик і сів у крісло напроти, схрестивши ноги; при цьому сутана трохи задерлася догори, і з-під неї показалися бриджі та високі, до колін, чоботи – поступка місцевим звичаям, бо так вдягалися чоловіки його парафії. – Я привіз вам причастя, але якщо ви бажаєте вислухати месу, то за кілька хвилин я буду готовий прочитати її. Я не проти трохи подовжити свій піст.

– Я недостойна вас, отче, – манірно мовила Мері Карсон, чудово знаючи, що він, як і решта претендентів, залицявся не до неї, а до її грошей.

– Благаю, попийте чаю, – наполягла вона. – А без причастя я якось обійдуся.

Отець Ральф зробив зусилля, щоб не показати свого обурення; його парафія була ідеальним місцем для опанування вмінням контролювати емоції. Коли йому хоч раз випаде шанс піднятися з безвісти, до якої потрапив через нестриманість, він не повторить тієї помилки. І якщо добре розіграє свої карти, то ця немолода жінка може стати відповіддю на його молитви.

– Мушу визнати, отче, що цей рік видався досить вдалим та приємним, – зауважила господиня. – Ви – набагато кращий пастир, аніж покійний отець Келлі, Господи, спопели його душу. – Останню частину фрази вона несподівано промовила з різкими та мстивими нотками в голосі.

Священик закліпав на неї очима.

– Шановна пані Карсон! Таке ставлення до людини не можна назвати істинно католицьким.

– Зате воно правдиве. Він був старим п’яницею, і я впевнена, що Господь знищить його душу так само, як алкоголь знищив його тіло. – Вона подалася вперед. – Я вже досить добре вас знаю, і тому вважаю, що маю право поставити вам декілька запитань, ви не заперечуєте? Зрештою, ви ж користуєтеся без обмежень Дрогедою як власним гральним майданчиком: приїжджаєте сюди, щоб навчитися скотарства, удосконалювати навички верхової їзди, і просто, щоб втекти від незручностей, пов’язаних із життям у Джилі. Все, звісно, робиться на моє запрошення, але, вважаю, це дає мені право поставити вам деякі запитання, чи не так?

Отцю Ральфу не подобалося, коли йому нагадували, що він має почуватися вдячним, але він вже звик до думки, що одного дня господиня маєтку вирішить, що достатньо має над ним владу, і почне диктувати йому свої вимоги.

– Звісно, пані Карсон. Бо я навіть не знаю, як віддячити вам за те, що ви дозволяєте мені приїздити до Дрогеди і почуватися тут, як вдома, за всі ваші подарунки – коней, авто…

– Скільки вам років? – спитала вона без подальших преамбул.

– Двадцять вісім, – відповів він.

– Молодший, ніж мені здавалося. Та навіть якщо зважити на вашу молодість – таких священиків, як ви, не посилають до місць на кшталт Джилі. Що ж ви скоїли, що ваше начальство послало такого священика, як ви, до нашого провінційного закапелку?

– Я образив єпископа, – з легкою усмішкою відповів Ральф.

– Не сумніваюся, що ви на таке здатні! Але я не уявляю, як священик із вашими непересічними здібностями може вдовольнятися життям в такій глушині, як Джилленбоун?

– Така воля Божа.

– Дурниці! Ви опинилися тут через людські вади – ваші та єпископа. Непогрішимий лише папа римський. У Джилі ви перебуваєте поза межами вашої природної стихії, всі ми це знаємо, хоча всі ми не проти, для розради, мати такого священика, як ви, а не отих висвячених невдах, що не змогли знайти собі достойного місця в Англії, бо саме таких сюди зазвичай і виряджають. Ваша ж природна стихія перебуває в коридорах церковної влади, а не поміж коней та овець. У червоній мантії кардинала ви мали б божественний вигляд.

– На це, боюся, я не маю жодного шансу. Звісно, я здогадуюся, що Джилленбоун розташований не в самісінькому центрі мапи архієпископа, який є посланцем папи. А могло бути й гірше. Бо в мене є ви, і в мене є Дрогеда.

Вона сприйняла ці навмисно відверті лестощі так, як він і сподівався; Мері Карсон тішилася його вродою, його увагою, його гострим уїдливим розумом – із нього й справді може вийти чудовий кардинал. Вона не пригадувала, щоб впродовж всього життя їй хоч раз трапився такий красень, та ще й із таким ставленням до власної вроди. Він не міг не усвідомлювати, наскільки гарним він є: високий, із бездоганно-пропорційною фігурою, з витончено-аристократичними рисами обличчя; усі складники його тіла зліплені докупи з такою ретельністю і довершеністю, на яку Господь Бог рідко коли розщедрювався для своїх творінь. Отець Ральф був сама довершеність – від чорних кучерів на голові та дивовижно блакитних очей до тендітних елегантних рук і невеликих ступнів. Так, цей молодик неодмінно усвідомлює, яку чудову зовнішність він має. Але була в ньому і якась байдужість, і це збурювало в неї відчуття, що священик не є рабом своєї краси й ніколи ним не буде. Звісно, для досягнення бажаного він без докорів сумління скористається власною красою, якщо вона стане в пригоді, але навряд чи зробить це із задоволенням: скоріш за все, матиме невисоку думку про людей, здатних піддаватися її впливу. Мері Карсон багато віддала б, аби дізнатися, яка ж подія в попередньому житті отця Ральфа зробила його таким, яким він є.

«Цікаво, – подумалося їй, – а чи багато було священиків вродливих, як Адоніс, і з сексуальним магнетизмом, як у Дон Жуана? Вони що, навмисне брали обітницю безшлюбності, щоб уникнути небажаних наслідків?»

– А чому ви погодилися поїхати до Джилленбоуна? – спитала вона. – Чи не краще було б відмовитися від священицького сану, аніж миритися з таким приниженням? З вашими талантами ви могли б стати багатим та впливовим у будь-якій галузі, тільки не кажіть, що вас анітрохи не приваблює сама думка про владу.

Він різко вигнув ліву брову.

– Шановна пані Карсон, ви – католичка. І ви знаєте, що обітниці, які я дав, є священними. Я до скону залишуся священиком. Інакше бути не може.

Вона пирхнула і розсміялася.

– Та годі вам! Невже ви й справді вірите в те, що коли зречетеся своїх клятв, то вони обернуться проти вас ударами блискавки, смертоносними кулями чи переслідуватимуть, наче оскаженілі гончаки?

– Звісно, не вірю. Не вірю я й у те, що ви – людина обмежена і тому вважаєте, що саме страх перед неминучою карою втримує мене у лоні Церкви.

– Отакої! А ви дошкульний, отче де Брікассар! То що ж тоді вас стримує? Що змушує вас терпіти Джилі з його пилюкою, спекою та мухами? Чи усвідомлюєте ви, що це як довічне ув’язнення.

На мить його блакитні очі закрила тінь, але він усміхнувся, пожалівши свою співбесідницю.

– Ну ви вмієте утішити, нічого не скажеш! – Злегка розтуливши рота, отець Ральф поглянув на стелю і зітхнув: – Мене змалечку виховували на священика, але це ще не все. Як же ж це пояснити жінці… Я немов та посудина, пані Карсон, і час від часу я наповнююсь Богом. Був би я кращим священиком, то цих періодів порожнечі не було б взагалі. А це наповнення, це єднання з Богом не залежить від конкретного місця – чи буду я в Джилленбоуні, чи, скажімо, в палаці єпископа. Цей стан важко визначити, бо навіть для священиків він є великою таємницею. То є божественна одержимість, яку звичайні чоловіки можуть так ніколи й не пізнати. Саме так – божественна одержимість. То як мені відмовитися від неї? Це неможливо.

– То це енергія, чи не так? Чому ж тоді вона дається саме священикам? Чому ви гадаєте, що помазання єлеєм під час виснажливо довгої церемонії здатне наділити цією енергією будь-якого чоловіка?

Він похитав головою.

– Розумієте, на це йдуть роки життя ще задовго до висвячування. Це старанний і наполегливий розвиток такого стану душі й розуму, який розкриє Господу твою посудину. Його треба заслужити! Зо дня в день. Невже ви не розумієте, що є метою обітниць? Їхня мета полягає в тім, щоб ніщо земне не втрутилося між священиком та тим станом духу, якого він досягнув – ні любов до жінки, ні любов до грошей, ні небажання коритися диктату інших людей. Для мене злидні не є чимось незвіданим, бо я походжу з небагатої родини. Дотримуватися благочестя мені неважко. Найважчим є для мене третє – це покора. Але я корюся, бо знаю, що коли визнаю своє «я» важливішим за моє призначення бути божою посудиною – я пропав. Тому й корюся. І, коли треба, буду готовий терпіти Джилленбоун як довічне ув’язнення.

– Тоді ви дурень, – відказала Мері Карсон. – Я теж вважаю, що в житті є важливіші речі, ніж коханці, але вмістилище для Бога не є однією з них. Дивно. Я ніколи не думала, що ви так палко вірите в Бога. Мені здавалося, що ви – людина, сповнена сумнівів.

– Так, я маю сумніви. Хіба ж мисленна людина може не сумніватися? Саме тому інколи я відчуваю внутрішню порожнечу. – З цими словами отець Ральф поглянув повз неї, на щось для неї невидиме. – Знаєте, мені здається, що я пожертвував би всіма амбіціями, всіма своїми пристрастями заради можливості стати довершеним священиком!

– Довершеність у будь-чому є нестерпно нудною. Особисто я віддаю перевагу тому, що має в собі незначну недовершеність.

Він розсміявся, поглянувши на неї з захватом і заздрістю. Мері Карсон і справді була дивовижною жінкою.

Уже тридцять три роки була вона вдовою, а її єдина дитина, син, померла іще у ранньому дитинстві. Через свій особливий статус у громаді Джилленбоуна вона не скористалася пропозиціями, які робили їй найсміливіші чоловіки з її оточення: як вдова Майкла Карсона вона була незаперечною царицею, а як чиясь дружина мусила б уступити своєму чоловіку право розпоряджатися всією своєю маєтністю. Грати другу скрипку? Ні, не таким уявляла своє життя Мері Карсон! Тому вона зреклася плотських утіх заради влади. Завести собі коханця – справа немислима, бо до пліток Джилленбоун був чутливий, як дріт до електричного струму. Демонструвати свою людську слабкість було чужим її вдачі.

Але тепер Мері Карсон була вже достатньо старою, щоб, як то кажуть, бути невразливою до тілесних покликів. І якщо новий молодий священик старанно виконував свої обов’язки її духовного наставника, а вона винагороджувала його невеличкими подарунками на кшталт автомобіля, то в цьому не було нічого недоречного. Усе своє життя вона була непохитною опорою Церкви й належним чином підтримувала свою парафію та її духовного лідера, навіть якщо отець Келлі п’яно гикав, відправляючи месу. Не лише вона виявила добросердість до молодого наступника отця Келлі: отець Ральф де Брікассар мав заслужену популярність у кожного члена своєї пастви – багатого чи бідного. Якщо парафіяни з далеких сіл не мали змоги потрапити до Джилі, щоб із ним зустрітися, він сам до них їздив верхи на коні, поки Мері Карсон не подарувала йому автомобіль. Його доброта й терплячість заслужили йому симпатію у всіх парафіян, а у декотрих – щиру любов; Мартін Кінґ із Бугели придбав для будинку священика дорогі меблі, а Домінік О’Рурк із Діббан-Діббана надавав кошти на зарплату для його економки.

Тому на п’єдесталі свого віку та свого суспільного статусу Мері Карсон почувалася в цілковитій безпеці, милуючись отцем Ральфом; їй подобалося випробовувати свою кмітливість інтелектом чоловіка, не менш розумного за неї, подобалося передбачати його, до того ж вона ніколи не була до кінця впевненою, що правильно передбачила та розгадала його.

– Повернімося до Джилі, який, за вашим висловом, не перебуває в центрі мапи папського посланця, – сказала Мері Карсон, глибше вмощуючись у кріслі. – Як ви гадаєте, а що здатне вплинути на цього преподобного пана настільки, щоб він таки зробив Джилі епіцентром свого світу?

Священик гірко посміхнувся.

– Не можу сказати. Може, якесь потрясіння? Раптовий порятунок тисячі душ, несподівана здатність зцілювати кульгавих та сліпих… Але доба чудес давно минула.

– Минула? Сумніваюся. Просто Він змінив Свої методи. І в наші дні Він використовує гроші.

– Яка ж ви цинічна! Мабуть, саме через це ви так мені подобаєтеся, пані Карсон.

– Мене звуть Мері. Будь ласка, звіть мене просто Мері.

Мінні увійшла, штовхаючи поперед себе возика з чаєм саме тоді, коли отець де Брікассар сказав:

– Дякую, Мері.

Поглянувши на свіжі коржики та анчоуси на грінках, Мері Карсон зітхнула:

– Любий отче, мені хочеться, щоб ви цього ранку помолилися за мене з особливим старанням.

– Звіть мене Ральф, – сказав він і пустотливо додав: – Сумніваюся, чи зможу помолитися за вас іще старанніше, аніж я це роблю зазвичай, але спробую.

– А ви вмієте зачаровувати! Чи це був тонкий натяк? Зазвичай мені байдуже до очевидності та однозначності чиїхось висловлювань, але з вами я завжди сумніваюся – а чи не сховане під очевидністю та однозначністю дещо глибше? Це як морквина перед віслюком. А що ви насправді про мене думаєте, отче де Брікассар? Звісно, я цього ніколи не дізнаюся, бо ви ніколи не будете достатньо безтактним, щоб сказати мені правду, чи не так? Цікаво, дуже цікаво… Але ви мусите за мене молитися. Бо я вже стара й на своєму віку грішила багато.

– Старість підступно підкрадається до всіх нас, і, до речі, я теж грішив.

Мері Карсон не втрималася і хихикнула.

– Багато б я дала, щоби дізнатися про ваші гріхи! Справді багато. – На мить вона замовкла, а потім змінила тему. – Але тепер мені терміново потрібен головний скотар.

– Як, знову?

– За останній рік змінилося п’ятеро. Стає дедалі важче знайти пристойну людину.

– Якщо чесно, то подейкують, начебто вас важко назвати щедрим та чуйним роботодавцем.

– Ах ви ж нахабо! – сплеснула вона руками і розсміялася. – А хто придбав вам новісінького «даймлера», щоб вам не доводилося їздити верхи?

– Зате як ревно я за вас молюся!

– Якби Майкл мав хоча б половину вашої кмітливості та твердості характеру, то я, може, і покохала б його, – несподівано зауважила вона. Раптом на її обличчі відбилася злоба. – Ви гадаєте, що я не маю в цьому світі жодного родича і тому мушу заповісти свої гроші та землю матері-Церкві, чи не так?

– Гадки не маю, – не змигнувши оком відповів Ральф, наливаючи собі чаю.

– Взагалі-то, я маю брата, а у нього багато синів – велика й щаслива родина.

– Це так добре для вас, – стримано зауважив він.

– Коли я вийшла заміж, то не мала за душею ані копійки, ані маєтності. Я знала, що ніколи не вийду вдало заміж в Ірландії, де жінці потрібне виховання й шляхетне походження, щоби зловити собі багатого чоловіка. Тому я гарувала, як проклята, щоби зібрати грошей на переїзд до країни, де багатії менш примхливі й перебірливі. Все, що я мала, коли сюди приїхала, це гарну зовнішність та фігуру, а ще – розум кмітливіший, аніж вважається нормальним для жінки. І всього цього вистачило, щоб захомутати Майкла Карсона, який був багатим йолопом. Він мене на руках носив аж до скону.

– А як же ваш брат? – нагадав отець Ральф, побоюючись, що його співбесідниця відхиляється від теми.

– Мій брат молодший за мене на двадцять років, тобто йому сорок п’ять. Ми з ним єдині й досі живі з усієї родини. Я його майже не знаю: він був іще малим дитинчам, коли я поїхала геть із Голвея. Тепер мій брат живе в Новій Зеландії, хоча, якщо він емігрував, щоб розбагатіти, це йому не вдалося. Та вчора ввечері, коли робітник із ферми приніс мені новину, що Артур Тевіот зібрав свої манатки і вшився геть, я раптом згадала про Педріка. Я лишилася сама, родини в мене немає, я старію. І мені подумалося, що Педрік – чоловік досвідчений, який знається на землі, але не має засобів, щоб придбати собі землю. І я подумала – а чому б не написати йому і не попросити його приїхати сюди разом зі своїми синами? Коли я помру, він успадкує Дрогеду й «Мікар лімітед», оскільки Педрік – мій єдиний живий родич, ближчий за двоюрідних братів і сестер, що лишилися в Ірландії.

Вона всміхнулася.

– А навіщо мені чекати, правда ж? Це було б дурістю з мого боку. Нехай він приїздить тепер, а не згодом, призвичаюється мати справу з вівцями, випасати їх на чорноземних долинах, бо тутешнє вівчарство, я впевнена, відрізняється від новозеландського. А коли мене не стане, він заступить на моє місце без найменших докорів сумління.

Нахиливши голову, Мері Карсон упритул глянула на отця Ральфа.

– Дивно, чому ви раніш про це не подумали, – зауважив він.

– Та ні, я думала. Але донедавна мені здавалося, що тільки й бракує тут зграї стерв’ятників, які нетерпляче чекатимуть, доки я вріжу дуба. Одначе останнім часом я відчуваю, що день, коли я піду на той світ, набагато ближчий, аніж мені раніш здавалося, і тому мені думається, що…. Як би це сказати… Було б краще, якби мене оточували люди, рідні мені своєю плоттю та кров’ю.

– А що сталося? Вам здається, що ви захворіли? – швидко спитав священик із непідробною тривогою в очах.

Мері Карсон стенула плечима.

– Я почуваюся прекрасно. Однак коли тобі виповнюється шістдесят п’ять, у цьому є щось зловісне. Раптом починаєш розуміти, що старість – не те, що колись має прийти. Вона вже тут.

– Я розумію. Ви маєте рацію. Вам справді буде приємно чути голоси родичів у вашому домі.

– Е, ні, вони тут не житимуть, – заперечила вона. – Вони мешкатимуть у будинку головного скотаря, розташованому в нижній течії річки, подалі від мене. Я не люблю дітей та їхні голоси.

– А чи не надто образливо ви ставитеся до свого єдиного брата, Мері? Навіть якщо зважити на різницю між його віком і вашим?

– Все дістанеться йому – нехай лишень заслужить цю спадщину, – грубо відказала вона.

Фіона Клірі народила ще одного хлопця за шість діб до дня, коли Меґґі мало виповнитися дев’ять років. Вона вважала, що їй іще й пощастило, бо в проміжку трапилося лише два викидні. А у свої дев’ять Меґґі була вже достатньо дорослою, щоб допомагати по-справжньому. Самій Фіоні було сорок – надто багато, щоб носити й народжувати дітей без виснажливого болю. Дитина на ім’я Гарольд народилася хворобливою; і на пам’яті всіх членів родини це було вперше, коли до їхнього будинку регулярно заходив лікар.

Звісно, біда не приходить одна, тож біди родини Клірі множилися. Всупереч сподіванням, повоєнний період позначився не злетом, а занепадом економіки села. Знайти роботу ставало дедалі важче.

Одного дня, коли Клірі закінчували чаювати, старий Анґус Мак-Віртер приніс їм телеграму, і Педді розірвав її тремтливими руками, бо зазвичай у телеграмах не було добрих новин. Хлопці скупчилися довкола батька, всі, окрім Френка, який взяв чашку з чаєм і вийшов надвір. Фі провела його поглядом, а потім повернула голову до Педді, почувши, як той застогнав.

– Що там? – спитала вона.

Педді витріщався на шматок паперу так, немов то було повідомлення про смерть.

– Ми не потрібні Арчибальду.

Боб роздратовано гепнув кулаком по столу – йому так хотілося попрацювати зі своїм батьком помічником стригаля, і господарство Арчибальда мало стати його першим робочим місцем.

– Чому ж він так негідно з нами повівся, батьку? Ми ж мали стати до роботи вже завтра!

– Він не каже чому, Бобе. Напевне, нас перебив якийсь мерзотник-конкурент.

– Ой, Педді, Педді! – зітхнула Фіона.

У плетеному ліжечку біля плити заплакав малий Гарольд, та не встигла Фіона й поворухнутися, як до нього вже підскочила Меґґі. Тим часом повернувся Френк, став із чашкою в руці на порозі й поглянув на батька, примруживши очі.

– Що ж, доведеться, мабуть, сходити мені до Арчибальда і поговорити з ним, – нарешті мовив Педді. – Тепер запізно шукати заміну його сараю, але, гадаю, він має надати мені детальніше пояснення, аніж ця телеграма. Сподіватимемося, що ми знайдемо роботу з доїння корів і переб’ємося, поки в липні запрацює сарай Віллоубі.

Меґґі витягнула великий рушник із величезного стосу, що лежав, підігріваючись, біля плити, і взяла з ліжечка малюка; той плакав. На його голівці яскравіло рідке типово клірівське волоссячко. Меґґі поміняла йому пелюшку – швидко й вправно, як мати.

– Маленька мамця Меґґі, – піддражнив її Френк.

– А от і ні! – обурено вигукнула вона. – Просто я допомагаю мамі.

– Та знаю, знаю, – заспокоїв він її з ніжністю в голосі. – Ти молодець, мала Меґґі. – Френк смикнув її за тафтовий бант на голові, і той з’їхав набік.

Великі сірі очі Меґґі дивилися на нього з невимовною ніжністю. Біля малюка, який сидів, погойдуючи голівкою, вона здавалася ровесницею Френка, і навіть старшою. У нього занило серце – шкода, що на Меґґі звалилося скільки клопотів у її віці, коли єдиною дитиною, за якою вона доглядала б, мала бути Аґнеса; але лялька, давно забута, лежала у спальні. Якби не вона та мати, його тут вже давно не було б. Френк роздратовано поглянув на батька – причину появи нового мешканця, який зчиняв у домі такий гармидер. Так йому й треба, що його потурили з сараю! Чомусь решта хлопців та Меґґі ніколи не втручалися в його думки так, як малий Гал. Але коли талія Фіони знову округлилася й погладшала, він був достатньо дорослий, щоб одружитися і стати батьком. Усі, окрім малої Меґґі, відчули великий дискомфорт, а особливо – мати. Хлопці зиркали на матір, і вона зіщулювалася, як той кролик; не могла подивитися Френку у вічі або придушити сором у своїх очах. Жодна жінка не має так страждати, всоте подумав Френк, пригадавши страшні стогони та крики, що чулися з материної спальні тієї ночі, коли народився Гал. Він був повнолітній, тому його не відправили геть із хати, як решту дітей. Так батьку й треба, що він втратив роботу в отому сараї. Пристойний чоловік давно дав би спокій своїй дружині.

Френк милувався волоссям матері, що золотилося у світлі нещодавно встановленої електричної лампочки, її невимовно гарним профілем, коли вона дивилася через довгий стіл на Педді. Як така красива та витончена жінка, як вона, могла вийти заміж за бродячого стригаля з голвейських боліт? Змарнувала себе і свій порцеляновий посуд виробництва фабрики Споуда, дамаскові скатертини, розстелені у вітальні перські килими – всього цього добра ніхто не бачив, бо Фіона не товаришувала з дружинами таких, як Педді. У її присутності ті соромилися власної крикливості й не могли приховати свого спантеличення, коли бачили обідніх приборів більше за одну виделку.

Інколи по неділях мати йшла до безлюдної вітальні, сідала під вікном за спінет[5] і грала, хоча через брак часу на музикування її техніка погіршилася і вона вже не могла грати нічого іншого, окрім найпростіших творів. А Френк сідав під вікном серед бузку та лілій і слухав, заплющивши очі. У нього тоді часто бувало видіння – мати в пишному довгому платті з мереживом ледь помітного рожевого відтінку сидить за спінетом у величезній кімнаті кремового кольору, а довкола неї – безліч свічок у великих канделябрах. Йому хотілося плакати, та він розучився тієї ночі у сараї, коли поліція доставила його додому.

Меґґі вклала Гала в ліжечко, повернулася до матері й стала поруч із нею. Ось іще одна, кому судилося себе змарнувати. Той самий гордий чуттєвий профіль; в її руках, у цьому дитячому тілі – щось від Фіони. Коли Меґґі перетвориться на дорослу жінку, вона стане дуже схожою на свою матір. І хто ж із нею одружиться? Якийсь придуркуватий стригаль-ірландець або ж неотесаний селюк із молочної ферми? Його сестра була варта більшого, але через своє походження не могла прагнути більшого. Їй не було виходу, всі так казали, і кожен прожитий рік, здавалося, лише підтверджував це.

Раптом почувши на собі його застиглий погляд, Фіона та Меґґі враз обернулися і всміхнулися Френку з тією особливою ніжністю, яку жінки бережуть для найулюбленіших чоловіків у своєму житті. Френк поставив чашку на стіл і вийшов нагодувати собак. Йому хотілося розплакатися або когось убити. Що завгодно, аби тільки вгамувати свій біль.

Три дні по тому, як Педді втратив роботу в сараї Арчибальда, йому прийшов лист від Мері Карсон. Він розкрив його у поштовому відділку Вахіне, де забирав свою пошту; додому Педді повертався пристрибом, як хлопча.

– Ми поїдемо до Австралії! – заволав він, вимахуючи аркушами дорогого пергаменту під носами у своїх спантеличених домівців.

Запала тиша, і всі прикипіли до нього очима. В очах Фіони та Меґґі відбилося потрясіння, але кожна пара чоловічих очей спалахнула радістю. А очі Френка несамовито запалахкотіли.

– Але ж Педді, чому це вона раптом згадала про тебе після скількох років? – спитала Фіона, перечитавши листа. – Вона звикла і до свого багатства, і до своєї самотності. Не пам’ятаю, щоб вона коли-небудь раніше пропонувала нам свою допомогу.

– Здається, їй страшно помирати на самоті, – припустив Педді, не стільки, щоб переконати Фіону, скільки самого себе. – Ось поглянь, що вона пише: «Я вже немолода, а ти й твої хлопці є моїми спадкоємцями. Гадаю, нам слід побачитися до того, як я помру; час тобі навчитися керувати господарством, яке ти успадкуєш. Я збираюся призначити тебе моїм головним скотарем – це буде прекрасна виучка, а ті з твоїх хлопців, які є достатньо дорослими для роботи, можуть теж працювати у мене скотарями. Дрогеда перетвориться на родинний концерн, керований родичами без залучення чужинців».

– А вона нічого не каже про те, щоб вислати нам грошей на поїздку до Австралії? – поцікавилася Фіона.

Педді заціпенів.

– І не подумаю надокучати їй цим проханням! – відрізав він. – Ми зможемо перебратися до Австралії і без її подачок: я маю достатньо заощаджень.

– А я гадаю, що вона має оплатити наш переїзд, – вперто наполягала Фіона, на превеликий подив всіх присутніх, бо вона нечасто висловлювала власну думку. – Чому ти маєш кидати своє теперішнє життя й вирушати на роботу, покладаючись лише на обіцянку, дану в листі? Мері Карсон досі й пальцем не поворухнула, щоб нам допомогти, тому я не маю до неї довіри. Пам’ятаю, ти казав, що тобі ніколи не доводилося бачити таких скнар, як вона. Зрештою, Педді, ти ж навіть не знаєш своєї сестри, бо між вами така різниця у віці, а вона подалася до Австралії тоді, коли ти ще в школу не ходив.

– Не розумію, яке це має значення тепер, до того ж що більше вона зекономить, то більша спадщина нам дістанеться. Тому я не згоден із тобою, Фіоно. Ми поїдемо до Австралії й самі оплатимо наш переїзд.

Фіона більше не зронила ані слова. З виразу її обличчя неможливо було вгадати, чи обурилася вона за те, що їй так безцеремонно заткнули рота.

– Ура, ми їдемо до Австралії! – вигукнув Джек, вхопивши батька за плече. Джек, Г’юї та Стю застрибали від радості, навіть Френк усміхався, а його очі бачили перед собою не кімнату, а щось далеке-далеке. Лише Фіону й Меґґі гризли сумніви й побоювання, вони плекали болісну надію, що все це скінчиться нічим, бо їхнє життя в Австралії не стане легшим; буде те саме, тільки в незвичних умовах.

– А де цей – Джилленбоун? – поцікавився Стюарт.

Хтось приніс старий географічний атлас; хоч якими бідними були Клірі, над обіднім столом у кухні висіло кілька полиць із книжками. Схилившись над пожовклими сторінками, хлопці нарешті відшукали Новий Південний Уельс. Звиклі до невеличких новозеландських відстаней, вони не здогадалися подивитися масштаб мапи в нижньому лівому кутку. І тому, природно, дійшли висновку, що Новий Південний Уельс не більший за Північний острів Нової Зеландії. А у верхньому лівому кутку вони знайшли Джилленбоун, і їм здалося, що від нього до Сіднея приблизно та ж сама відстань, що й від Окленда до Вангануї, хоча цяток, які позначали міста, було набагато менше, аніж на мапі Північного острова.

– Це дуже старий атлас, – зауважив Педді. – Австралія схожа на Америку – розвивається семимильними кроками. Впевнений, що тепер у тих краях набагато більше міст.

На кораблі їм довелося подорожувати найдешевшим четвертим класом. Але, зрештою, то було не так вже й погано, бо подорож тривала лише три дні, а не кільканадцять тижнів, якщо перебиратися з Англії до Австралії та Нової Зеландії. Клірі змогли прихопити з собою лише одіж, порцеляну, ножі, ліжкову білизну, кухонне причандалля та оті полиці з дорогоцінними книжками; меблі ж довелося продати, щоб покрити вартість перевезення нечисленних манатків Фіони з вітальні, а також її спінета, килимів та стільців.

– Навіть чути не хочу, щоб ти їх кинула, – твердо заявив Педді дружині.

– А ти впевнений, що ми зможемо це собі дозволити?

– Абсолютно. Стосовно ж решти меблів Мері каже, що готує до нашого приїзду будинок головного скотаря і що в ньому є все, що нам знадобиться. Я радий, що ми не мешкатимемо в тому ж будинку, що й вона.

– Я теж, – погодилася Фіона.

Педді з’їздив до Вангануї й забронював на всіх восьмимісну каюту четвертого класу на кораблі «Вахіне»; дивно, що корабель називався так само, як і найближче до них містечко. Вони мали відплисти в кінці серпня, і вже на початку місяця почали усвідомлювати, яка велика пригода на них чекає. Собак довелося роздати, коней та возик продати, а меблі завантажити на підводу старого Анґуса Мак-Віртера і відвезли на аукціон до Ванґануї; Фіонині ж речі разом із порцеляною, білизною, книжками та кухонним причандаллям запакували в дерев’яні ящики.

Френк застав матір біля старого спінета. Вона стоячи гладила його рожевувату смугасту обшивку й задумливо дивилася на рештки позолоти, що пристали до її пучок.

– Він у тебе завжди був, мамо? – спитав Френк.

– Так. Коли я виходила заміж, у мене не змогли забрати те, що було справді моїм: спінет, перські килими, софу та крісла в стилі Людовика П’ятнадцятого, а також секретер доби Регентства. Небагато, але все це належало мені за правом.

Її сірі задумливі очі дивилися за синове плече на писану олійними фарбами картину на стіні. З роками вона дещо потемніла, але на ній досі було чітко видно жінку з золотистим волоссям у платті з рожевуватим мереживом, окантованому незчисленними криноліновими оборками.

– Хто то така? – з цікавістю спитав Френк, повернувши голову. – Мені завжди хотілося знати.

– Поважна дама.

– Здається, вона твоя родичка, бо трохи на тебе схожа.

– Вона? Родичка? – відірвавши задумливий погляд від картини, Фіона іронічно поглянула на сина. – Невже я схожа на людину, у якої може бути отака родичка, як ця дама?

– Так.

– То тобі ввижається, а коли ввижається, хреститися треба.

– Мамо, скажи, будь ласка.

Фіона зітхнула, закрила спінет і стерла золотистий пил зі своїх пальців.

– Та нема про що казати. Зовсім нема. Нумо, допоможи мені пересунути всі ці речі на середину кімнати, щоб таткові було зручно їх пакувати.

Подорож виявилася справжнім кошмаром. Не встигла «Вахіне» вийти з гавані Веллінґтона, як Клірі спіткала морська хвороба, яка не відпускала всі тисячу двісті миль океану, збуреного сильним вітром. Педді виводив хлопців на палубу, тримав їх там попри різкий вітер та безперервні бризки й водяний пил, а сам спускався вниз до жінок та малого Гала лише тоді, коли якась добра душа погоджувалася наглянути за чотирма нещасними хлопцями, які час від часу тужилися і блювали. Хоч як йому хотілося побувати на свіжому повітрі, Френк зголосився залишитися в каюті, щоб охороняти жіночу частину родини. Каюта ж була маленька, задушлива і смерділа оливою; вона розташовувалася під ватерлінією в носовій частині, а тут хитавиця судна була найсильнішою.

Кілька годин по тому, як корабель вийшов з гавані Веллінґтона, у Френка та Меґґі з’явилося тверде переконання, що їхня мати неодмінно помре; лікар, якого вкрай стурбований стюард викликав із кают першого класу, поглянув на Фіону і песимістично похитав головою.

– Добре хоч подорож триватиме недовго, – мовив він і наказав своїй медсестрі знайти малюкові молока.

В інтервалах між нападами нудоти Френк та Меґґі примудрялися годувати Гала з пляшечки, але малому ця процедура була не до вподоби. Фіона припинила тужитися до блювоти і впала в стан, схожий на кому, з якого вони ніяк не могли її вивести. Стюард допоміг Френку підняти матір на верхнє ліжко, де повітря було менш затхлим. Прикриваючи рота рушником, щоб стримати водянисту жовч, яка й досі підступала йому до горла, Френк вмостився скраєчку ліжка поруч із матір’ю і час від часу обережно прибирав їй із лоба пасмо скуйовдженого золотавого волосся. Він годинами не полишав свого поста, хоча йому самому було зле; кожного разу, коли до каюти заходив Педді, Френк сидів біля матері, а скоцюрблена Меґґі лежала разом із Галом на нижній койці, притиснувши до рота рушник.

Коли до Сіднея залишалося три години ходу, океан вгамувався і його поверхня стала гладенькою, як скло, а з далекої Антарктики підступно підкрався туман і огорнув старий корабель. Меґґі, яка трохи оклигала, здалося, що тепер, коли страхітливе гупання хвиль припинилося, судно ревіло від завданого болю. Воно потроху прокрадалося крізь липкий сірий туман, немов наполохана істота, аж поки згори, з надбудови, знову не долинуло низьке монотонне ревіння – самотній і невимовно сумний звук. Раптом все повітря довкола них наповнилося скорботними гудками – то їхній корабель прослизнув химерно задимленою водою до гавані. На все життя запам’ятала Меґґі звук туманних сирен – із них почалося її знайомство з Австралією.

Педді зніс Фіону з «Вахіне» на руках, за ним зійшов Френк із малюком, потім Меґґі з валізою, а далі подибали хлопці, ступаючи важко й невпевнено, бо кожен із них ніс той чи інший вантаж. Вони прибули до Пірмонта (ця назва їм нічого не говорила) туманним зимовим ранком наприкінці серпня 1921 року. За залізним ангаром пристані витягнулася довжелезна низка таксомоторів; Меґґі витріщилася на них, роззявивши рота, бо їй іще ніколи не доводилося бачити стільки автомобілів одночасно в одному місці. Педді якось примудрився запхати їх усіх в одне таксі, водій якого зголосився відвезти їх до Народного палацу.

– Саме те, що тобі потрібно, друже, – сказав він Педді. – Бо то є готель для робочого люду, де хазяйнує Армія спасіння.

Вулиці повнилися автомобілями, котрі сновигали туди-сюди, а коней було обмаль. Клірі зачудовано визирали з вікон таксі на високі цегляні споруди та вузькі звивисті вулиці, заворожені швидкістю, з якою натовпи людей то зливалися докупи, то розчинялися, немов виконували якийсь химерний міський ритуал. Від Веллінґтона вони були у захваті, але порівняно з Сіднеєм він скидався на маленьке провінційне містечко.

Поки Фіона відпочивала в одній із незчисленних кімнат курятника, який персонал Армії спасіння любовно називав Народним палацом, Педді подався до Центрального вокзалу, щоби довідатися про поїзд до Джилленбоуна. Хлопці вже оклигали і зволіли піти разом із ним, бо їм було сказано, що вокзал розташований неподалік, а по дорозі до нього – суцільні крамниці, серед яких є та, де торгують льодяниками з морської цибулі. Заздрячи їхній жвавості, Педді здався, бо був непевен, чи витримають його ноги таку пішу подорож після трьох днів морської хвороби. Френк і Меґґі залишилися з Фіоною та малюком; хоча їм теж кортіло піти, але турбота про здоров’я матері переважила. А Фіона, опинившись на суші, й справді швидко приходила до тями. Вона впоралася з мискою супу й над’їла шматочок грінки, що їх приніс добрий ангел у чепчику Армії спасіння.

– Фіоно, якщо ми не виїдемо цього вечора, то наступного потяга нам доведеться чекати цілий тиждень, – повідомив Педді, повернувшись із вокзалу. – То як – ти витримаєш, якщо ми вирушимо сьогодні увечері?

Фіона, тремтячи, сіла і сперлася на подушку.

– Витримаю.

– Гадаю, нам треба почекати, – вперто заперечив Френк. – Мені здається, що мама ще недостатньо видужала, щоб їхати далі.

– Ти не розумієш, Френку: якщо ми пропустимо сьогоднішній потяг, нам доведеться стирчати тут цілий тиждень, а в моїй кишені недостатньо грошей, щоб оплатити наше тижневе перебування в Сіднеї. Австралія – велика країна, і ми їдемо в місце, куди поїзди не ходять кожного дня. Ми зможемо добратися до Даббо будь-яким із потягів, що вирушають завтра вранці, але тоді нам доведеться чекати пересадки на поїзд місцевого сполучення, а мені сказали, що в такому разі буде набагато більше мороки, аніж тепер, коли нам треба лишень трохи поквапитися, щоби встигнути на вечірній експрес.

– Я ж сказала, що витримаю, Педді, – повторила Фіона. – Зі мною ж Френк та Меґґі, і все буде гаразд. – І вона благально уставилася поглядом на Френка – мовчи, мовляв.

– Тоді я надішлю Мері телеграму, щоб вона зустрічала нас завтра ввечері.

Центральний вокзал виявився найбільшою спорудою, у якій коли-небудь бувала родина Клірі. Широкий скляний циліндр, здавалося, і відбивав, і поглинав шум і гам, який здіймали тисячі людей, що чекали всередині побіля своїх потертих і перев’язаних мотузками валіз і безперервно позирали на гігантське табло, в яке працівники вносили зміни вручну, орудуючи довгими палицями. У дедалі густішій вечірній темряві вони втрапили у натовп, але намагалися тримати в полі зору сталеві ворота зі спірального дроту, що вели на п’яту платформу. Вони були зачинені, але на них висіла велика вивіска зі зробленим рукою написом «Джилленбоунський поштовий». На першій та другій платформах метушня провіщала скоре відправлення брісбенського та мельбурнського нічних експресів, до яких через шлагбаум линули натовпи пасажирів. Невдовзі настала і їхня черга – ворота під натиском натовпу розчахнулися, і люди поквапилися до потяга.

Педді знайшов для них порожнє купе другого класу, старших хлопців посадовив біля вікна, а Фіону, Меґґі та малого – біля ковзних дверей, що вели до довгого коридору, який сполучав купе між собою. Час від часу в купе зазирали люди з виразом надії на обличчі, яку змінював переляк від такої кількості малих дітей. Буває, що чисельність родини інколи стає їй у пригоді.

Ніч була досить холодною, довелося розгортати картаті шотландські ковдри, прив’язані з зовнішнього боку до кожної валізи. Вагон не опалювався, однак вздовж підлоги лежали сталеві ящики з гарячим попелом, що випромінювали тепло; втім, ніхто й не очікував, що вагон опалюватиметься, бо в Австралії та Новій Зеландії ніщо й ніколи не опалювалося.

– А нам далеко їхати, татку? – поцікавилася Меґґі, коли потяг рушив, погойдуючись та постукуючи колесами на безкінечних стиках рейок.

– Набагато далі, аніж здавалося на нашому атласі, Меґґі. Аж шістсот десять миль. Ми будемо там завтра підвечір.

Хлопці аж охнули від несподіванки, але відразу ж забули цю неприємну новину, як забачили буяння казкових електричних вогнів; усі скупчилися біля вікна й витріщалися в нього, поки потяг пролітав перші милі, а будинки танули вдалині. Швидкість зросла, вогні порідшали, а потім взагалі зникли, і їх замінили струмені іскор, які проносив повз вікно шалений вітер. Коли Педді вивів хлопців із купе, щоб Фіона змогла погодувати малого, Меґґі заздрісно подивилася їм услід. Їй, мабуть, не судилося бути серед хлопців, бо малюк порушив плин її життя і прикував до господарства міцно, як і матір. «Та я й не нарікаю», – терпляче запевняла вона себе. Гарольд – такий милий маленький парубійко, головна радість у її житті, до того ж Меґґі було приємно, що матуся ставиться до неї, як до відповідальної дорослої жінки. Що змушувало маму народжувати та ростити дітей – невідомо, але результат був прекрасний. Вона віддала малюка Фіоні; потяг невдовзі зупинився зі скреготом та вищанням і простояв кілька годин, немов переводячи дух після тривалого забігу. Їй страх як хотілося розчинити вікно й визирнути надвір, але в купе ставало дедалі холодніше, не допомагав навіть гарячий попіл у ящику на підлозі.

З коридору ввійшов Педді з чашкою гарячого чаю для Фіони, і та поклала наїженого й сонного малого на сидіння.

– Де це ми? – спитала вона.

– У місцині, що зветься Верховина. Нам причеплять іще один локомотив, щоб потяг зміг піднятися до Літгоу – так сказала дівчина з буфету.

– Скільки я маю часу на чай?

– П’ятнадцять хвилин. Френк принесе тобі бутербродів, а я подбаю, щоб хлопці не сиділи голодні. Наступна зупинка – місце під назвою Блейні – буде пізно вночі.

Ця новина викликала у Меґґі надзвичайне збудження; вона допила материну чашку гарячого солодкого чаю і жадібно заковтнула бутерброди, які приніс їй Френк. Він вмостив Меґґі на довге сидіння поруч із малюком, ретельно укрив її ковдрою, а потім зробив те ж саме Фіоні, яка розпростерлася на протилежному сидінні. Стюарт та Г’юї повкладалися на підлозі між сидіннями, але Педді сказав Фіоні, що піде з Бобом, Френком та Джеком до іншого купе поговорити з якимись стригалями; там вони й заночують. У вагоні було набагато приємніше, ніж у каюті корабля – сиди собі й слухай, як торохтять колеса під ритмічне пихкання двох локомотивів, як завиває вітер у телеграфних дротах, як час від часу з шаленою швидкістю чмихають паровози, коли їхні колеса ковзають похилими рейками, відчайдушно намагаючись у них вчепитися; нарешті Меґґі заснула.

А вранці вони з побожним захватом та страхом витріщалися на ландшафт настільки чужий та незвичний, що їм раніш і на думку не спало б, що подібне могло існувати на одній планеті разом із Новою Зеландією. Так, тут теж були похилі пагорби, але, окрім них, ніщо більше не нагадувало про домівку. Усе було брунатне й сіре – навіть дерева! Немилосердне сонце встигло пофарбувати озиму пшеницю в золотаво-сріблясті кольори, миля за милею її стебла колихалися й гнулися під вітром, лише подекуди перемежовані посадками тонких покручених дерев із блакитним листям та запиленими купами охлялих сірих чагарників. Фіона стоїчно оглядала цей краєвид, не міняючи виразу свого обличчя, а в очах бідолашної Меґґі бриніли сльози. Все таке жахливе й широченне – ні тобі паркану, ні хоча б невеличкої смужки зелені.

Коли сонце наблизилося до зеніту, почалась немилосердна спека, наче й не було тієї холоднючої ночі; а поїзд торохтів собі й торохтів, зрідка зупиняючись у якомусь маленькому містечку, де було повно велосипедів і запряжених кіньми возиків; здавалося, автомобілі тут були в дефіциті. Педді розчинив обидва вікна, хоча з паровозних труб всередину купе залітала сажа й осідала всюди. Стало так спекотно, що мандрівники аж роти пороззявляли, важко дихаючи; їхня новозеландська зимова одіж прилипала до шкіри, спричиняючи сверблячку. Здавалося неймовірним, що взимку десь може стояти така спека. Хіба що у пеклі.

Джилленбоун з’явився на заході сонця – невеличке химерне скупчення халуп із дерева та гофрованого заліза обабіч широкої запиленої вулиці, нудної та без дерев. Згасальне сонце накинуло на світ своє золотаве покривало, тимчасово надавши містечку позолоченої шляхетності, яка швидко блякнула, поки Клірі стояли на платформі й роздивлялися. Це було ще одне типове поселення на межі провінційної глушини, останній аванпост дощового поясу, що невпинно звужувався; а віддалік на заході вже протяглися дві тисячі миль австралійського Потойбіччя – пустинних земель, де ніколи не бувало дощів.

На станційному подвір’ї стояв блискучий чорний автомобіль, а до них, ступаючи через пилюку кілька дюймів завглибшки, неквапливо-байдуже наближався священик. У довгій сутані він видавався постаттю з минулого, здавалося, він не йшов по землі, як прості люди, а плив над нею, як у казці; довкола нього піднімалися клуби пилюки, червоної в останніх променях призахідного сонця.

– Привіт, я отець де Брікассар, – привітався він, подаючи Педді руку. – Ви, напевне, брат Мері, бо схожі на неї, як дві краплини води. – Повернувшись до Фіони, він підняв до вуст її охлялу руку і приємно здивований всміхнувся: ніхто не вмів так швидко помічати вихованих та освічених дам, як отець Ральф.

– А ви гарна! – зауважив він так, наче це була найприродніша ремарка у вустах священика; потім перевів погляд на хлопців, що стояли поруч купкою. Очі отця Ральфа на мить отетеріло затрималися на Френку з малим на руках, відмітили кожного хлопця окремо – по зросту, від найбільшого до найменшого. А за ними сама-одна стояла Меґґі, роззявивши рота й витріщившись на отця Ральфа так, немов бачила перед собою самого Господа Бога. Здавалося, не помічаючи, що краї його сутани запилюжилися, священик обминув хлопців і взяв її за плечі – його руки були сильні, добрі й лагідні.

– Ну-ну! А ти хто така? – спитав він у неї, усміхаючись.

– Меґґі, – відповіла вона.

– Її звуть Меґан, – скривився Френк, відразу ж зненавидівши цього красивого чоловіка за його дивовижно високий зріст.

– Меґан… Моє улюблене ім’я. – Він випрямився, але затримав руку Меґґі у своїй долоні. – Вам буде краще переночувати сьогодні в моєму будинку, – сказав він, ведучи Меґґі до автомобіля. – До Дрогеди я відвезу вас завтра вранці, бо тривала подорож потягом із Сіднея вас втомила.

Окрім готелю «Імперіал», католицька церква, школа, жіночий монастир та будинок священика були єдиними цегляними будівлями в Джилленбоуні, навіть середній школі довелося вдовольнитися каркасом із деревини. Коли впала темрява, у повітрі розлився страшенний холод; але у вітальні священицького будинку в каміні палахкотіли дрова, а звідкись із дальніх кімнат долітав болісно-спокусливий запах їжі. Економка – зморщена й стара, але надзвичайно енергійна шотландка – метушилася, показуючи гостям їхні кімнати, безперервно базікаючи з сильним акцентом, що видавав у ній колишню мешканку узгір’я в північно-західній частині Шотландії.

Сімейству Клірі, що звикло до холодно-пихатих манер священиків у Вахіне, було важко призвичаїтися до невимушеного та веселого панібратства отця Ральфа. Один лише Педді відтанув душею, пригадавши доброзичливість священиків у своєму рідному Голвеї, їхню близькість до простолюдинів. Решта ж вечеряли, зберігаючи обережну мовчанку й за першої ж нагоди втекли нагору до своїх кімнат; Педді неохоче поплентався слідком. Для нього його релігія була теплом та втіхою, але для решти сім’ї вона була чимось заснованим на страхові, на примусі, суть якого висловлювалася фразою «роби, як кажуть, бо проклянуть».

Коли гості пішли, отець Ральф вмостився у своєму улюбленому кріслі й закурив цигарку, усміхнено витріщаючись на вогонь. Він знову подумки передивлявся представників родини Клірі – в тому ж самому порядку, в якому вперше побачив їх на станції. Глава сім’ї такий схожий на Мері, але зігнутий роками тяжкої праці; скоріш за все, має не таку злостиву вдачу, як його сестра. Його зморена вродлива дружина, яка немов щойно вийшла з карети, запряженої добірними білими кіньми; чорнявий та похмурий Френк із чорними очима, так-так – саме з чорними очима; потім – сини, більшість із них схожі на батька, але наймолодший, Стюарт, дуже схожий на матір, коли він виросте, то стане красенем. Що вийде з немовляти – сказати важко; і нарешті – Меґґі. Наймиліша та найгарніша дівчинка, яку йому доводилося бачити, з волоссям, яке важко описати: ні руде, ні золотисте, а бездоганний сплав обох кольорів. Вона дивилася на нього такими безневинно-чистими сріблясто-сірими очима, схожими на розталі діаманти… Стенувши плечима, священик викинув недопалок у вогонь і підвівся. «Щось із роками я стаю старим фантазером, – подумав він. – Розталі діаманти! Ото сказонув! То, скоріше, в тебе зір псується від кон’юнктивіту».

Вранці отець Ральф повіз своїх нічних гостей до Дрогеди, чимало втішаючись їхніми зауваженнями з приводу місцевого ландшафту, бо сам він давно до нього звик. Останній пагорб лежав за двісті миль на сході, а тут край чорноземних долин, пояснив він їм. Широченні, злегка порослі деревами та кущами вигони, пласкі, як дошка. День видався такий самий спекотний, як і вчорашній, але подорожувати в «даймлері» було ще комфортніше, аніж у поїзді. Виїхали вони рано, натщесерце; свою церковну одіж та святе причастя отець Ральф ретельно запакував у чорну валізу.

– Які ж ці вівці брудні! – розчаровано зауважила Меґґі, дивлячись на сотні іржаво-червоних оберемків, що увіткнулися допитливими носами у траву.

– Ага, тепер і я розумію, що мені слід було вибрати Нову Зеландію, а не Австралію, – сказав священик. – Мабуть, вона зелена, як Ірландія, і вівці там, напевне, чистого кремового кольору.

– Так, Нова Зеландія багато в чому нагадує Ірландію, і трава в ній така ж сама зелена. Але вона – дикіша, набагато менш приручена, – відповів Педді. Отець Ральф йому сподобався.

Раптом зграйка страусів ему скочила на ноги і, витягнувши уперед шиї, кинулася навтьоки зі швидкістю вітру; вони так швидко перебирали своїми негарними ногами, що перетворювалися на розмиту пляму. Діти ойкнули і розсміялися, із захопленням споглядаючи гігантських птахів, котрі не літали, а бігали.

– Яке ж то задоволення – не виходити і не відчиняти оті злощасні ворота! – зауважив отець Ральф, коли за автомобілем зачинилися останні ворота і Боб, який виконував замість священика обов’язки воротаря, увібрався назад до салону.

Після потрясінь, яких завдала їм Австралія з такою запаморочливою швидкістю, фермерська садиба Дрогеда з високим фасадом у георгіанському стилі, лозами гліциній, що бубнявіли бруньками, та незліченними трояндовими кущами здалася сімейству Клірі трохи схожою на колишню домівку.

– Невже ми тут житимемо? – писнула Меґґі приголомшено.

– Не зовсім, – швидко заперечив священик. – Будинок, у якому ви мешкатимете, розташований нижче за течією річки, за милю звідси.

Мері Карсон чекала на гостей у великій вітальні й навіть не підвелася, щоби привітати свого брата, змусивши його підійти до її крісла з підголівником.

– Ну здрастуй, Педді, – сказала вона досить приязно, зосереджено дивлячись повз нього туди, де стояв отець Ральф із Меґґі на руках, яка міцно обхопила його шию маленькими рученятами. Мері Карсон важко підвелася, не привітавшись із Фіоною та її дітьми.

– То відразу ж послухаємо месу, – сказала вона. – Бачу, що отець Ральф де Брікассар поспішає.

– Зовсім ні, моя люба Мері, – розсміявся він, блиснувши блакитними очима. – Я відслужу месу, а потім ми всі поласуємо смачним гарячим сніданком за вашим столом, а опісля я обіцяв показати Меґґі, де вона житиме.

– Меґґі, – мовила Мері Карсон.

– Так, це Меґґі. Чи знайомитимемося з кінця, еге ж? Дозвольте мені почати з голови, Мері. Знайомтеся, це Фіона.

Мері Карсон стримано кивнула й ледь удостоїла своєю увагою хлопців, яких священик називав по черзі: вона була надто поглинута спогляданням отця Ральфа та Меґґі.