Читать книгу Ті, що співають у терні - Коллін Мак-Каллоу - Страница 7

Коли стригалі поїхали і весь район занурився в зимову напівсплячку, настав час для щорічної виставки та святкових перегонів у Джилленбоуні. Це була найважливіша подія соціального календаря, яка зазвичай тривала два дні. Фі почувалася не надто добре, щоб їхати, тому Педді повіз Мері Карсон до міста на її «ролс-ройсі» без дружини, а та могла б і підтримати його в скрутну хвилину, і заткнути рота Мері. Він помітив, що через якусь непоясненну причину сама присутність Фіони пригнічувала його сестру.

Решта Клірі теж зібралися їхати. Хлопці, яким під страхом смертної кари було наказано поводитися пристойно, подалися до Джилі на вантажівці разом із Пузатим Пітом, Джимом, Томом та місіс Сміт, але Френк виїхав сам рано-вранці на «форді»-легковику. Дорослі збиралися залишитися й на другий день, щоб подивитися перегони; Мері Карсон із лише їй відомої причини відмовилася від пропозиції отця Ральфа переночувати в його будинку, запропонувавши Педді та Френку поїхати туди замість себе. Де гостювали двоє скотарів і Том, чорнороб-садівник, не знав ніхто, але місіс Сміт, Мінні та Кет мали у Джилі подруг, у яких могли зупинитися.

Була десята ранку, коли Педді розмістив свою сестру в найкращому з номерів, які міг запропонувати готель «Імперіал», а сам спустився до бару, де застав біля стійки Френка з півлітровим кухлем пива у руці.

– Я куплю тобі ще один, старигане, – сердечно звернувся Педді до свого сина. – Маю відвезти тітку Мері на званий обід перед перегонами, тож треба морально підкріпитися, щоб якось пережити майбутні тортури без матусиної підтримки.

Звичку шанобливо ставитися до старших подолати значно важче, ніж уявляють собі люди, аж поки самі не зіштовхнуться з потребою відкинути норми поведінки, що складалися роками. Френк виявив, що не може зробити того, що хотів: вихлюпнути батькові в пику вміст свого келиха; він ніяк не міг це зробити на очах у натовпу, що зібрався у барі. Тому залпом випив залишок свого пива, дещо натягнуто посміхнувся і сказав:

– Вибач, татку, але я пообіцяв зустрітися на виставці з одними хлопцями.

– Що ж, тоді паняй. Втім, зажди, ось – візьми і потрать на себе. Розважайся, як хочеш, але якщо вип’єш зайве, то дивись, щоб про це не дізналася мати.

Френк витріщився на хрустку п’ятифунтову купюру у своїй руці; йому страх як хотілося пошматувати її і кинути Педді в обличчя, але звичка знову взяла гору: зім’явши блакитну купюру, він поклав її до нагрудної кишені, подякував батьку і швиденько вшився з бару.

У своєму найкращому синьому костюмі з жилеткою, застебнутою на всі ґудзики, золотим годинником на золотому ж ланцюжку з тягарцем із самородка, знайденого в лоуренсівських золотих копальнях, Педді смикнув себе за целулоїдний комірець і окинув поглядом бар, сподіваючись знайти знайоме обличчя. За дев’ять місяців, що минули після приїзду до Дрогеди, йому нечасто випадало побувати в Джилі, та його, брата і прямого спадкоємця, гостинно приймали в місті будь-де й будь-коли, і його обличчя стало добре впізнаваним. Кілька чоловіків аж розцвіли, забачивши його, хтось гукнув до себе, щоб випити пива, і невдовзі він опинився в центрі невеличкої теплої компанії. Френка було швидко забуто.

Тепер волосся Меґґі було заплетене в коси, бо жодна черниця (попри гроші, які платила Мері Карсон) не бажала марудитися із завиванням кучерів; воно лежало на плечах двома товстими линвами, перев’язане темно-синіми стрічками. Вдягнена в строгу темно-синю форму учениці монастиря Святого Хреста, Меґґі перетнула галявинку до будинку священика у супроводі черниці, й та передала її економці отця Ральфа, яка дівчинку просто обожнювала.

– Ой, та вона ж має таке саме гарненьке волоссячко, як і шотландські дітлахи! – пояснила вона священику, коли він, здивований симпатією економки до дівчинки, розпитав її про причину: Енні недолюблювала маленьких дівчаток і завжди нарікала на близькість монастиря до школи.

– Та годі тобі, Енні! До чого тут волосся? Не уявляю, як хтось може подобатися лише через колір волосся, – сказав він, піддражнюючи її.

– Ой, та вона ж така миленька маленька дівчинка… ну, така файненька, ви ж петраєте…

Ні, він не петрав, і йому було не зрозуміло, що Енні хотіла сказати словом «файненька» – гарненька, чи що? Принаймні ці слова римувалися. Інколи краще було не знати, що мала на увазі Енні, й не заохочувати її до пояснень, бо сама вона була трохи пришелепкуватою, якщо користуватися її ж лексиконом; і якщо економка пожаліла дівчинку, то йому не хотілося чути, що це через її незавидне майбутнє, а не через важке минуле.

Прийшов Френк, досі тремтячи від зустрічі з батьком у барі й не знаючи, куди себе подіти.

– Ходімо, Меґґі, я поведу тебе на ярмарок, – сказав він, простягаючи руку.

– А чому б мені самому не зводити туди вас обох? – спитав отець Ральф, простягаючи свою руку.

Потрапивши поміж двох чоловіків, кожного з яких вона обожнювала, Меґґі міцно схопила їх за руки – і відчула себе на сьомому небі.

Виставковий майданчик Джилленбоуна розлігся на берегах ріки Барвон, поруч зі скаковим треком. Повінь скінчилася півроку тому, а багнюка досі не висохла; ноги перших нетерплячих відвідувачів розмісили її, перетворивши на рідке болото. За стійлами з найкращими вівцями й коровами, свинями та козами, що змагалися між собою за найвищу ціну, розташовувалися тенти з ремісницькими виробами та солодощами. Відвідувачі роздивлялися худобу, торти, в’язані шалі та дитячі одежинки, вишиті скатертини, а також собак, кішок та канарок.

А за цим усім, на дальньому краю лежав скаковий круг, де молоді вершники та вершниці проїжджалися перед суддями легким галопом на своїх конях із підрізаними хвостами. Судді здалися Меґґі більше схожими на коней, аніж самі коні, й вона захихотіла. Вершниці в розкішних саржових костюмах для верхової їзди їхали в дамських сідлах на своїх височенних конях, а на їхніх капелюшках-циліндрах привабливо тріпотіли невеличкі клаптики вуалі. Меґґі все дивувалася – як же ж вершниці, так небезпечно-непевно сидячи на високих конях та ще й в циліндрах, примудряються зберігати неторкнутим свій костюм та капелюх під час швидшої за інохідь їзди? Аж поки не побачила, як одна прекрасна панночка, гарцюючи на своєму скакунові, виконала низку важких стрибків – і фінішувала в такому ж бездоганному костюмі, як і перед виконанням вправи. А потім ця панночка нетерпляче підострожила свого коня і пустила його легким галопом розмоклою землею, аж раптом натягнула повіддя й зупинилася перед Меґґі, Френком та отцем Ральфом, заступивши їм дорогу. Дамочка перекинула через сідло ногу в чорному блискучому чоботі, всілася на ньому збоку і владно простягнула вперед руки в рукавичках.

– Отче, будьте ласкаві, допоможіть мені спуститися на землю!

Він простягнув руки, взяв її за талію – а панночка обхопила священика руками за плечі – і легко опустив її додолу. Щойно чоботи вершниці торкнулися землі, отець Ральф відпустив її, взяв коня за повіддя і пішов уперед, а молодичка почимчикувала поруч, із легкістю встигаючи за його широкими кроками.

– Ви збираєтеся перемогти в мисливському паркурі, міс Кармайкл? – спитав він її байдужим тоном.

Панночка надула губки – вона була молода й гарна, і ця несподівана байдужість її зачепила.

– Я сподіваюсь перемогти, але не зовсім впевнена. Міс Гоуптон і місіс Ентоні Кінґ теж братимуть участь. Але я неодмінно здобуду перемогу у виїзді, тому якщо не виграю паркур, то не ремствуватиму.

Вона говорила, красиво округляючи голосні, й послуговувалася химерно-пишномовними висловами, які свідчили, що в лексиконі цієї надзвичайно вихованої та освіченої дівчини не лишилося ані сліду від емоційних та образних висловів, які надавали б забарвлення її мові. І поки отець Ральф із нею розмовляв, його вимова теж поволі стала заокругленою і безбарвною, втратила чарівливий ірландський акцент, немов ця панночка повернула його подумки в ті часи, коли він і сам був таким, як вона тепер. Меґґі насупилася, спантеличена тими легкими, але обережними словами, не розуміючи, яка саме переміна відбулася в душі отця Ральфа, а лишень відчуваючи, що якась переміна таки сталася і це їй не до вподоби. Вона відпустила руку Френка, бо їм стало важко йти рядком.

Коли вони підійшли до великої калюжі, Френк встиг трохи відстати від них. Очі отця Ральфа задьористо зблиснули, коли він окинув поглядом калюжу, більше схожу на мілкий ставок. Обернувшись до дівчинки, чию руку він і досі міцно тримав, він нагнувся до неї й заговорив з особливою ніжністю в голосі, яку панночка не могла не помітити, бо цієї ніжності геть не було в тих сухих, суто формальних фразах, якими вони щойно обмінювалися.

– На мені немає плаща, моя люба Меґґі, тому я не можу бути твоїм сером Волтером Релі. Певен, що ви мені вибачите, шановна міс Кармайкл, – сказав він, передаючи їй повіддя. – Але хіба ж я можу допустити, щоб моя улюблениця забруднила свої черевички?

Священик легко підхопив Меґґі й притиснув її до стегна, а міс Кармайкл нічого не лишилося, як самій іти через калюжу однією рукою тримаючи довгий важкий край спідниці, а в другій тримаючи повіддя. Несподіваний вибух Френкового сміху в них за спинами не поліпшив її настрою, і, перейшовши калюжу, міс Кармайкл різко повернула в інший бік.

– Не сумніваюся, що вона убила б вас, якби могла, – зауважив Френк, коли отець Ральф ставив Меґґі додолу. Його розвеселив цей випадок і показна грубість отця Ральфа. Міс Кармайкл здалася Френку такою прекрасною і такою гордовитою, що жоден чоловік не посмів би їй перечити, навіть священик, однак отець Ральф цим не надто переймався й дозволив собі розтрощити її самовпевненість і віру в невідпорність своєї жіночності, якою вона користувалася наче зброєю. Схоже на те, подумалося хлопцю, що насправді священик терпіти не міг і її, і все, що було з нею пов’язане, – цілий світ жіноцтва, цю вишукану таємницю, до якої Френку поки що не судилося увійти.

Його боляче ужалили материні слова, тож він захотів, щоб міс Кармайкл помітила його – найстаршого сина спадкоємця Мері Карсон, але вона навіть не зволила помітити його існування. Вся її увага зосередилася на священику, істоті вихолощеній та позбавленій чоловічої основи. Навіть попри те, що був він високим, чорнявим і гарним.

– Не переживай, хлопче, вона повернеться за новою порцією грубощів, – цинічно мовив отець Ральф. – Вона – багата, тому наступної неділі навмисне покладе на таріль у церкві десятифунтову купюру. – Помітивши на обличчі Френка спантеличений вираз, він розсміявся. – Я ненабагато старший за тебе, сину мій, але я, попри своє покликання, надзвичайно світський парубок. Не тримай на мене зла, поклади краще цей випадок у скарбничку свого досвіду.

Залишивши скаковий круг, вони увійшли до тієї частини майданчику, де стояли атракціони. Меґґі та Френк були зачаровані. Отець Ральф дав Меґґі аж п’ять шилінгів, а Френк мав свої п’ять фунтів; було прекрасно відчувати, що ти маєш гроші на те, щоб увійти до всіх оцих загадкових привабливих комедіантських буд та наметів. Біля атракціонів було повно людей, повсюди сновигали діти, витріщаючись широко розплющеними очима на сенсаційно-страшнуваті й трохи кривобокі написи на пошарпаних тентах: «Найтовстіша жінка у світі»; «Принцеса Гурі – танок із кобрами (поспішіть побачити, як вона роздмухує полум’я зміїної люті!)»; «Гумова людина з Індії»; «Голіаф, найсильніший чоловік у світі»; «Русалка Фетіда». На кожному вході вони платили свої копійки, а потім, захоплено роззявивши роти, спостерігали за видовищем, не помічаючи ані облізлої потемнілої луски на русалці, ані беззубого рота кобри.

А в дальньому закутку розташувався такий великий, на всю довжину майданчика, шатер із високим дощатим помостом попереду та схожим на завісу фризом із намальованими на ньому лячними фігурами. Чоловік із рупором у руці вигукував до натовпу людей, який ставав дедалі більшим.

– Перед вами, шановна публіко, знаменита боксерська трупа Джиммі Шармена! Вісім найвідоміших у світі боксерів-професіоналів, і той чоловік, котрому вистачить сміливості кинути виклик кому-небудь із них, здобуде грошову винагороду!

Жінки та дівчата швидко виходили з натовпу, а чоловіки та хлопці так само швидко до нього приєднувалися, щільно заповнюючи простір за помостом. Статечно й урочисто, наче гладіатори в амфітеатрі, на поміст вийшли один за одним восьмеро чоловіків і стали, витягнувши по боках обмотані п’ясти, розставивши ноги, і з поважним виглядом роздували щоки під захоплене охання та ахання публіки. Меґґі здалося, що ці чоловіки вийшли до натовпу в самій спідній білизні, бо на них були довгі чорні трико, жилетки та обтислі сірі труси від талії до середини стегна. На їхніх грудях виднілися великі білі літери: ТРУПА ДЖИММІ ШАРМЕНА. Серед всіх боксерів не було двох однакових на зріст: одні великі, другі маленькі, якісь із них середні, але всі вони мали надзвичайно добре розвинену мускулатуру. Невимушено перемовляючись та всміхаючись один одному, немов така подія відбувалася кожного дня, вони розминали м’язи, удаючи, що їм не подобається хизуватися і грати на публіку.

– Ну що, хлопці, хто кине їм рукавичку? – гукнув у рупор зазивало. – Хто хоче спробувати? Станьте на бій – і можете виграти п’ятірку фунтів! – волав він між гупаннями бас-барабану.

– Я! – скрикнув Френк. – Я хочу спробувати, я!

Він струсив зі свого плеча руку отця Ральфа, який хотів був його стримати, і ті люди в натовпі, які мали змогу бачити зріст Френка, засміялися й поблажливо виштовхнули хлопця наперед.

Але зазивало повівся надзвичайно серйозно, коли один із боксерів трупи подав Френку руку й допоміг йому вибратися драбиною на поміст, щоб стати з одного боку шеренги з восьми учасників.

– Не смійтеся, панове. Цей хлопець не дуже великий, але він визвався першим. Ви ж знаєте, що головне у поєдинку – не розмір пса, а розмір його бажання битися! Ну от, маємо одного маленького сміливця! А де ж великі сміливці, га? Вдягніть рукавичку – і здобудьте п’ятірку, спробуйте встояти проти одного з боксерів трупи Джиммі Шармена!

Поступово ряди добровольців поповнилися молодими хлопцями, які, сором’язливо стискаючи в руках свої капелюхи, позирали скоса на професіоналів, що стояли поруч, немов добірні створіння. Отцю Ральфу страшенно хотілося залишитися і подивитися, що буде далі, але він неохоче дійшов висновку, що треба забирати Меґґі подалі від шатра. Він підняв її, крутнувся на п’ятах і пішов геть. Та Меґґі заверещала, і щодалі він ішов, то голосніше вона верещала; люди почали обертатися, а оскільки священика добре знали всі, то виникла не лише скрутна, але й принизлива для нього ситуація.

– Послухай-но, Меґґі, я не можу повести тебе туди! Бо твій батько з мене три шкури здере – і за діло!

– Хочу бути з Френком, хочу бути з Френком! – несамовито верещала Меґґі, хвицаючись ногами й намагаючись вкусити отця Ральфа.

– От зараза! – вилаявся священик.

Підкоряючись неминучому, він засунув руку до кишені, щоб знайти необхідну суму грошей, і підійшов до відкинутої поли шатра, скоса одним оком позираючи, чи немає поруч кого-небудь із хлопців Клірі. Але їх ніде не було видно, і він резонно припустив, що вони або пробують своє щастя в змаганні з підковами, або десь натоптуються морозивом та пирогами з м’ясом.

– Її не можна сюди заводити, отче! – перелякано мовив розпорядник.

Отець Ральф підкотив очі.

– Якби ви порадили мені забрати її звідси і при цьому уникнути арешту за намагання розбестити дитину, то я б із радістю відмовився! Але її брат визвався битися, і дівчинка не хоче його залишати, доки не побачить двобою, в якому він змусить ваших хлопців перетворитися на жалюгідних любителів!

Розпорядник стенув плечима.

– Ну то заходьте, отче. Хіба ж я можу вам перечити? Заходьте, але тримайте її подалі, заради бога! Ні, ні, отче, заберіть ваші гроші – Джиммі це не сподобається.

Здавалося, у шатрі яблуку ніде впасти від чоловіків та хлопців, що купчилися біля центрального рингу; отець Ральф, міцно тримаючи Меґґі, знайшов місце позаду натовпу, під брезентовою стіною. Повітря всередині було імлистим від цигаркового диму і пахло тирсою, яку накидали, щоб всотати багнюку. Френк, як найперший доброволець, вже був у боксерських рукавичках.

Хоча це траплялося нечасто, але інколи звичайний чоловік із публіки спромагався вистояти належну кількість раундів проти одного з професійних боксерів. Ясна річ, вони не були найкращими у світі, але до трупи входили декотрі з найкращих в Австралії. Френк, якого через малий зріст виставили проти боксера найлегшої ваги, нокаутував суперника з третього удару й висловив бажання помірятися силами з ким-небудь іще. До того часу, коли він бився вже з третім професіоналом, чутка поширилася, і до шатра набилося стільки народу, що розпорядники вже не могли запхати жодного додаткового глядача.

Він майже не пропускав ударів, а ті нечисленні, що пропустив, лише посилювали його лють, яка ніколи не припиняла тліти в його душі. Очі Френка налилися шаленством, вони бризкали несамовитістю, в кожному з супротивників він бачив Педді, а вигуки та схвальні верески натовпу пульсували у його голові, як один голос, що ритмічно вигукував: «Бий! Бий! Бий!» Як же ж він чекав на можливість побитися відтоді, як приїхав до Дрогеди! Бійка була єдиним відомим йому способом позбутися гніву та болю, і коли Френк завдавав завершального удару, йому здалося, що гучний голос, що пульсував у його голові, змінив своє «Бий-бий!» на «Убий, убий, убий!».

Його виставили проти одного зі справжніх чемпіонів, боксера-легковаговика, якому дали завдання тримати Френка на відстані й розвідати, чи вміє він не лише завдавати разючих ударів, а й боксувати. Очі Джиммі Шармена сіяли. Він завжди був насторожі, видивляючись майбутніх чемпіонів, і отакі невеличкі провінційні шоу допомогли йому знайти декількох. Легковаговик зробив так, як сказали, але йому довелося сутужно, хоча він мав довші руки і вмів тримати дистанцію: Френк, одержимий бажанням убити цю танцівливу, але недосяжну постать, шалено напосідав і більше нічого перед собою не бачив. І з кожним клінчем, кожним шквалом ударів він вчився, бо був одним із тих надзвичайних людей, які не втрачали здатність думати навіть у розпал найстрашнішої люті. На прочухани, щедро відміряні йому цими вмілими й досвідченими кулаками, він не зважав – він вистояв належну кількість раундів, хоча очі його позапухали, а брови й губи були розсічені. Зате він заробив двадцять фунтів і повагу кожного з присутніх чоловіків.

Коли отець Ральф на мить ослабив хватку, Меґґі запручалася, вирвалася з його рук і чкурнула з тенту попри спроби спіймати її. Він розшукав її надворі й побачив, що мала виблювала і тепер намагалася витерти заляпані черевички маленькою хусточкою. Не кажучи ні слова, священик дав їй власну хустку і ніжно погладив її голову, що стрясалася від плачу. Від затхлої задухи всередині шатра його теж нудило, і він пожалкував, що солідність його суспільного стану не дозволяє йому виблювати вміст свого шлунка на людях.

– Ти хочеш дочекатися Френка, чи волієш, щоби ми негайно пішли?

– Я дочекаюся Френка, – прошепотіла вона, прихилившись до отця Ральфа, така вдячна йому за спокій та співчуття.

– Цікаво, чим же ти зворушила мою пустку замість серця? – задумливо мовив він, вважаючи, що Меґґі тепер зле і вона почувається надто приниженою, щоби прислухатися, і відчуваючи потребу висловити свої думки уголос, як це часто буває з людьми, які ведуть усамітнене життя. – На мою матір ти не схожа, сестри я не маю, тому мені хотілося б дізнатися, що ж такого незвичного побачив я в тобі та твоїй нещасній родині? Важко довелося в житті тобі, моя маленька Меґґі?

З-під тенту вийшов Френк із пластиром під оком, він притискав до розсіченої губи хустку. Вперше відтоді, як отець Ральф познайомився з ним, Френк мав щасливий вигляд. «Такий вигляд мають більшість чоловіків після шаленої нічки у ліжку з жінкою», – подумав священик.

– А що тут робить Меґґі? – злобно вишкірився він, іще не вгамувавшись після шалу поєдинку.

– Її ніяк не можна було втримати, хіба що зв’язати по руках та ногах і заткнути кляпом рота, – сердито відповів отець Ральф, невдоволений тим, що має виправдовуватися, але не впевнений, що Френк не кинеться і на нього. Він анітрохи не боявся Френка, зате бажав уникнути публічних сцен. – Вона перелякалася за тебе, Френку, тому хотіла бути поруч із тобою і бачити, що у тебе все гаразд. Не злися на неї, бо вона й так засмучена.

– Не здумай ляпнути татку, що ти навіть наблизилася до цього місця, – сказав Френк сестрі.

– Ви не заперечуєте, якщо ми скасуємо решту нашої подорожі? – спитав священик. – Гадаю, нам всім не завадить відпочити й попити чаю в моєму домі. – Він легко ущипнув Меґґі за кінчик носа. – А вам, панночко, не завадить добре викупатися.

Педді провів виснажливий день зі своєю сестрою, яка попихала ним так, як ніколи не дозволяла собі Фіона; він допомагав їй, коли вона – вередливо і з невдоволеним бурчанням – пробиралася в імпортних черевиках із гіпюровими шнурками по міській багнюці, усміхався і теревенив із людьми, яких вона вітала з царською поблажливістю, і стояв поруч із нею, коли вона вручала смарагдовий браслет – Джилленбоунський трофей – переможцю головних перегонів. У його голові не вміщалося – чому треба неодмінно витратити всі призові гроші на жіноче брязкальце, а не подарувати, скажімо, позолочений кубок чи грубенький стос готівки, бо він не розумів суто аматорської природи перегонів, не розумів тієї головної ідеї, що люди, які реєструють своїх коней для участі в перегонах, не потребують ницих грошей, бо можуть легко кинути свої здобутки до ніг якоїсь нікчемної жінки. Горрі Гоуптон, чий гнідий жеребець Король Едуард здобув смарагдовий браслет, у попередні роки вже завоював собі й рубіновий, і діамантовий, і сапфіровий браслети; він мав дружину та п’ятеро доньок і заявив, що не зупиниться, доки не здобуде шість браслетів.

Накрохмалена сорочка та целулоїдний комірець Педді пожмакалися, у голубому костюмі було жарко, а екзотичні морські харчі з Сіднея, які подавалися до шампанського, погано сприймалися його шлунком, звиклим до баранини. І він мав ідіотський вигляд, принаймні йому так здавалося. Хоч яким би гарним і не був його костюм, він відгонив дешевизною та містив незгладиме тавро селюцтва й несмаку. І це однозначно була не його компанія – всі ці пихаті, вбрані у твідові костюми багаті власники пасовиськ і худоби, бундючні матрони, гострі на язик та норовисті молоді жінки, тобто вершки тієї верстви, яку газета «Бюлетень» іронічно називала «скотократією». Бо ці люди із шкіри пнулися, аби тільки забути про ті дні минулого сторіччя, коли вони осіли на землі й привласнили собі величезні її ділянки, які потім, із встановленням федерації та автономного урядування, офіційно прибрали землю до рук за мовчазної згоди державних органів. Вони стали одним із тих суспільних прошарків, яким найбільше заздрили, вони започаткували власну політичну партію, посилали своїх дітей до елітарних сіднейських шкіл, водили компанію з принцом Уельським, який часто приїздив до Австралії з перевірками. А він, простолюдин Педді Клірі, був роботягою і не мав нічого спільного з цими колоніальними аристократами, які надто вже нагадували йому родичів дружини, щоб він міг почуватися комфортно в цій компанії.

Тому, коли Педді повернувся до будинку священика й застав у вітальні Френка, Меґґі та отця Ральфа, що сиділи з виглядом людей, які безтурботно провели чудовий день, він відчув роздратування. Йому страшенно бракувало ненав’язливої підтримки Фіони, а до сестри він і досі відчував таку ж саму неприязнь, як і в ранньому дитинстві в Ірландії. Раптом він помітив пластир під оком у Френка та його набрякле обличчя – то був привід для сварки, посланий самими небесами.

– І як же ти збираєшся з’явитися перед матір’ю в такому вигляді?! – заволав він. – Ще й дня не проминуло без мого нагляду, а ти знову за своє – кидаєшся битися до кожного, хто косо на тебе гляне!

Отець Ральф спантеличено скочив на ноги і почав був заспокійливо шикати на Педді, але Френк випередив його.

– Я заробив собі грошей ось цим, – тихо-тихо відказав він, показуючи на пластир. – Двадцять фунтів за кільканадцять хвилин роботи. Більше, ніж тітонька Мері платить тобі й мені разом щомісяця! Сьогодні я нокаутував трьох добрих боксерів і вистояв проти чемпіона-легковаговика з трупи Джиммі Шармена. І заробив собі двадцять фунтів. Може, це й не узгоджується з твоїм уявленням про те, чим мені слід займатися в житті, але сьогодні я заробив повагу всіх присутніх.

– Здолав на провінційному шоу кількох загальмованих від постійних струсів мозку старих віджилих боксерів і тепер хизуєшся? Вже час подорослішати, Френку! Знаю, що ти не можеш вирости тілом, але зроби над собою зусилля – вирости розумом заради своєї матері!

Як побіліло Френкове обличчя! Воно стало схожим на вибілені кості. Це була найстрашніша образа, яку він міг почути від чоловіка, і цим чоловіком був його батько; тому він не міг не відплатити йому тим самим. Від зусилля, якого він докладав, щоб не дати волю своїм рукам, Френк важко дихав, наче те дихання йшло з глибини грудей.

– То не старі віджилі боксери, татку. Ти не гірше за мене знаєш, хто такий Джиммі Шармен. І сам Джиммі Шармен сказав мені, що як боксер я маю блискуче майбутнє; він хоче взяти мене до своєї трупи і тренувати. І він збирається платити мені! Може, я і справді більше не виросту, але я достатньо великий для того, щоб завалити будь-якого чоловіка на цій землі. І це стосується й тебе, старий смердючий цапе!

Натяк, що містився в цьому епітеті, не пройшов повз увагу Педді, й він пополотнів точнісінько, як його син.

– Не смій мене так називати!

– А хіба це не так? Ти огидний, ти гірший за оскаженілого від хтивості козла в сезон парування! Важко було дати їй спокій, важко було не чіпати її своїми огидними руками?!

– Ні, ні, ні! – верескнула Меґґі. Немов пазури, отець Ральф боляче встромив пальці їй у плечі й міцно притиснув до себе. Сльози хлинули по її щоках, і вона несамовито запручалася, але марно. – Ні, татку, ні, Френку, благаю тебе, не треба! – заверещала вона.

Єдиним, хто чув її, був отець Ральф. Френк та Педді витріщилися один на одного, перший із ненавистю, другий – зі страхом. Нарешті вони відверто визнавали ці почуття. Греблю їхньої обопільної любові до Фіони прорвало, і на поверхню вийшла жорстока конкуренція, яка точилася за неї.

– Я її чоловік. І Господь своєю милістю дарував нам дітей, – сказав Педді спокійнішим тоном, відчайдушно намагаючись опанувати себе.

– Ні, ти не кращий за старого обісраного пса, який ганяється за кожною сучкою, щоб встромити в неї свого прутня!

– А ти не кращий за того старого обісраного пса, який доклався до твоєї появи на світ, ким би цей негідник не був! Дякувати богу, я не маю до твого народження жодного стосунку! – скрикнув Педді – і враз замовк. – О Господи милосердний! – Раптом лють покинула його, наче порив вітру, що налетів на якусь мить, він здувся, скоцюрбився і вхопився руками за рота, немов хотів вирвати собі язика, який вимовив те, чого не можна було вимовляти. – Я не хотів цього казати, не хотів, не хотів!

В мить, коли ці слова злетіли з вуст Педді, отець Ральф відпустив Меґґі й схопив Френка. Одну його руку він заламав хлопцю за спину, а другою рукою придушив хлопця за шию. Священик виявився надзвичайно дужим, а його хватка – надійно паралізувала. Френк запручався, намагаючись вивільнитися, але потім обм’як, його спротив ослаб, і він похитав головою – мовляв, здаюся. Меґґі упала додолу навколішки і розплакалася, в безпорадній агонії кидаючи благальні погляди то на брата, то на батька. Вона не зрозуміла, що трапилося, але збагнула, що неминуче втратить одного з них.

– Та ні, саме це ти й хотів сказати, – каркнув Френк. – Я завжди це приховано відчував! Завжди! – Він спробував повернути голову до священика. – Відпустіть мене, отче. Я його й пальцем не зачеплю, тож помагай мені, Боже, щоб я цього не зробив.

– Хочеш, щоб Бог допоміг тобі?! Та Бог спопелив ваші душі, у вас обох! Якщо дитина цього не переживе, я вас обох повбиваю! – загримів священик; він тепер не на жарт розгнівався. – Ви розумієте, що мені довелося залишити її тут, а їй довелося все це вислуховувати, бо я боявся, що поки відводитиму дівчинку геть, ви тут повбиваєте один одного?! Треба було мені так і зробити, жалюгідні егоїстичні кретини!

– Все нормально, я йду, – мовив Френк дивним, наче порожнім, голосом. – Приєднаюся до трупи Джиммі Шармена й більше не повернуся.

– Тобі доведеться повернутися! – прошепотів Педді. – Що я матері твоїй скажу? Для неї ти значиш більше, аніж всі ми, разом узяті. Вона ніколи мені цього не пробачить!

– Передай їй, що я подався до Джиммі Шармена, бо хочу вибитися в люди. І це буде правдою.

– Френку, те, що я сказав, – неправда.

Чужі чорні очі Френка спалахнули презирством, очі, які вразили священика ще тоді, коли він вперше їх побачив: а чому це у сіроокої Фіони та синьоокого Педді народився чорноокий син? Отець Ральф добре знався на законах генетики і вважав, що навіть Фіонина сіроокість не могла витворити чорних очей.

Френк підняв свого капелюха та піджак.

– Та ні, правда! Напевне, я завжди відчував це. Я трохи пам’ятаю, як мама грала на спінеті в кімнаті, де тебе ніколи не могло бути! Я мав відчуття, що ти не завжди був там, що ти з’явився вже після мене. Що спочатку вона була моєю. – Він беззвучно розсміявся. – Подумати тільки! Всі ці роки я винуватив тебе за те, що ти морально нищив її, а виходить, що то я її нищив, я!

– Ніхто її не нищив, Френку, ніхто! – скрикнув священик, намагаючись стримати хлопця. – Це частина великого й незбагненного замислу Господнього, саме так ти й мусиш це сприймати!

Френк скинув із плеча руку, яка намагалася втримати його, і легкою лиховісно-вкрадливою ходою рушив до дверей. «Він – природжений боксер», – промайнула думка в мозку отця Ральфа, його кардинальському мозку.

– Частина великого й незбагненного замислу Господнього! – глузливо повторив хлопець, проходячи у двері. – Коли ви граєте роль священика, то стаєте не кращим за папугу, отче де Брікассар! Нехай краще вам Бог допомагає, бо ви єдиний тут, хто поняття не має, ким він є насправді!

Блідий як смерть Педді сидів у кріслі й отетеріло витріщався на Меґґі, а та, стоячи навколішки, скрутилася клубочком біля каміна і плакала, погойдуючись туди-сюди. Він підвівся і рушив був до неї, але отець Ральф грубо його відштовхнув.

– Дайте їй спокій! Ви й так чимало накоїли. У буфеті є віскі, налийте, якщо хочете. Я вкладу дитину спати, але потім повернуся, щоб поговорити, тому нікуди не йдіть. Чуєте мене, чоловіче?

– Я залишуся тут, отче. Відведіть її спати.

Нагорі, в чарівній яблучно-зеленій спальні священик розстебнув дівчинці плаття та сорочку, а потім посадив на край ліжка, щоб зняти черевички та панчішки. Її нічна сорочка лежала на подушці – там, де її залишила Енні. Спочатку він надів їй сорочку через голову і пристойно потягнув донизу, а вже потім зняв із неї підштаники. І увесь цей час отець Ральф розмовляв із нею ні про що: про противні ґудзики, що вперто не хотіли розстібатися, про шнурки, що відмовлялися розв’язуватися, і про стрічки, що не бажали зніматися. Важко було сказати, чула вона його чи ні: її очі, з усіма нерозказаними розповідями про дитячі трагедії, про біди та болі, пережиті не за роками рано, похмуро дивилися повз його плече.

– А тепер лягай, моя люба дівчинко, і спробуй заснути. Невдовзі я знову прийду, тож не хвилюйся, чуєш? І тоді ми про все поговоримо.

– З нею все гаразд? – спитав Педді, коли священик повернувся до кімнати відпочинку.

Отець Ральф потягнувся за пляшкою віскі, що стояла на буфеті, й налив собі половину шкалика.

– Якщо чесно, то не знаю. Бачить Бог, Педді, мені хотілося б знати, що є найбільшим прокляттям ірландця – його запальна вдача чи алкоголь. Що найшло на вас і змусило ляпнути оте? Ні, навіть не завдавайте клопоту відповідати. Ваша вдача винувата. І те, що ви сказали, є, безперечно, правдою. Я збагнув, що він не ваш тієї ж миті, коли його побачив.

– Схоже, від вас нічого не приховаєш.

– Не перебільшуйте. Втім, не треба бути аж надто спостережливим, щоб помітити, коли той чи інший член моєї парафії чимось занепокоївся або потрапив у скруту. А помітивши це, я вважаю своїм обов’язком зробити все від мене залежне, щоб допомогти.

– Вас дуже люблять у Джилі, отче.

– За що, не сумніваюся, слід дякувати моїй статурі та моєму обличчю, – сказав священик із гіркотою в голосі, не в змозі надати цим словам тієї невимушеності, з якою він сподівався їх вимовити.

– Ви й справді так думаєте? Я не згоден із вами, отче. Ми любимо вас за те, що ви – хороший пастор.

– Що ж, принаймні з вашими проблемами я тепер обізнаний дуже добре, – зауважив отець Ральф, ніяковіючи. – Тому краще б вам, чоловіче, зняти камінь зі своєї душі.

Педді втупився на вогонь у каміні, який він розпалив у масштабах, близьких до ковальського горна, поки священик вкладав Меґґі спати, бо від надміру каяття та паніки йому конче треба було чимось зайнятися. Порожня склянка в його руці швидко сіпнулася кілька разів поспіль; отець Ральф підвівся, взяв пляшку віскі й наповнив склянку Педді. Той зробив довгий ковток, а потім зітхнув і витер з обличчя забуті сльози.

– Я не знаю, хто батько Френка. Це сталося ще до того, як я зустрів Фіону. За суспільним станом її родина є першою в Новій Зеландії; її батько мав велику вівчарсько-землеробську маєтність неподалік Ешбертона на Південному острові. Гроші не складали мети його життя, а Фіона була його єдиною донькою. Наскільки мені відомо, він спланував наперед її життя: подорож до країни предків, дебют при дворі, правильне заміжжя. Звісно, по господарству вона й палець об палець вдарити не вміла. У них були служниці та дворецькі, коні та великі карети; вони жили як пани.

Я працював у них молочарем, інколи бачив Фіону на відстані, коли вона гуляла з маленьким півторарічним хлопчиком. І раптом – раз, і до мене приходить старий Джеймс Армстронґ і каже, що його дочка зганьбила родину: народила позашлюбну дитину. Звісно, справу зам’яли, та коли родичі захотіли відправити Фіону геть, її бабця здійняла такий ґвалт, що їм довелося облишити нещасну попри незручність ситуації. Але тепер бабуся на Божій дорозі, і вже ніщо не завадить їм спекатися Фіони та її дитини. «Ти одинак», – сказав мені Джеймс. І якщо я з нею одружуся й гарантовано заберу її з Південного острова, то її рідня оплатить мої подорожні витрати та дасть п’ятсот фунтів на додачу.

Скажу вам, отче, що для мене то були величезні гроші, а жити одинаком мені обридло. Але з дівчатами я завжди був сором’язливий, і в мене з ними нічого не виходило. Мені це здалося тоді непоганою задумкою, і, якщо чесно, я не мав нічого проти дитини. Бабуся Фіони дізналася про нашу розмову з Джеймсом Армстронґом і послала за мною, хоча й дуже хворіла. Не сумніваюся, що в молодості вона була людиною надзвичайно деспотичною, але справжньою пані. Вона трохи розповіла мені про Фіону, але не сказала, хто батько дитини, а сам я і знати цього не хотів. Однак вона витягнула з мене обіцянку бути добрим до Фіони – бабуся знала, що онуку сплавлять із маєтку по її смерті, й саме тому запропонувала Джеймсу знайти Фіоні чоловіка. Мені було шкода стару бабцю – вона страшенно любила Фіону.

Уявляєте, отче, тільки в той день, коли ми з Фіоною побралися, я опинився до неї достатньо близько, щоб поздоровкатися!

– Та чого ж там, уявляю, – стиха мовив священик. Він поглянув на рідину в своєму келиху, залпом випив її і потягнувся за пляшкою, щоби знову наповнити келихи. – То ви, Педді, оженилися на дамі, яка була набагато вищою за вас.

– Саме так. Спочатку я при ній навіть дихнути боявся. Знаєте, отче, вона в ті дні була така гарна, така гарна, і така… ну… непристосована, відсторонена – якщо ви розумієте, про що я. Така відсторонена, що наче все те відбувалося не з нею.

– А вона й досі гарна, Педді, – лагідно зауважив отець Ральф. – Я по Меґґі бачу, якою вона була до того, як почала старіти.

– Їй випало нелегке життя, отче, але… не знаю, що ще я міг для неї зробити. Принаймні зі мною вона була в безпеці, ніхто її не ображав. Лише через два роки я набрався сміливості, щоб… щоб стати для неї справжнім чоловіком. Мені довелося вчити її куховарити, мити підлогу, прати і прасувати білизну. Бо вона навіть не знала, як це робиться.

І за все наше подружнє життя, отче, вона жодного разу ані поскаржилася, ані розсміялася, ані розплакалася. Лише в найінтимніші години нашого життя виказує вона якісь відчуття, але при цьому ані слова не вимовить. Сподіваюсь, що колись скаже, а втім – не хочу, бо маю підозру, що тоді вона назве його ім’я. Ні, я не хочу сказати, що вона не любить мене та наших дітей. Сам я дуже її кохаю, та все ж мені здається, що вона втратила здатність когось кохати. Окрім Френка. Я завжди знав, що вона любить Френка більше за всіх нас, разом узятих. Напевне, Фіона дуже кохала його батька. Але я про нього не знаю нічого: хто він був, чим займався і чому вона не змогла вийти за нього заміж.

Отець Ральф поглянув на свої руки і заблимав очима.

– Ох, Педді, часто життя буває справжнім пеклом! Дякувати Богу, мені забракло мужності і я доторкнувся до нього лише скраєчку.

Педді підвівся, злегка похитуючись.

– Що ж, отче, що зроблено, то зроблено. Я прогнав Френка, і тепер Фіона мені ніколи цього не пробачить.

– Ви можете їй цього не казати, Педді. Навіть мусите не казати. Ніколи. Скажіть їй, що Френк гайнув собі геть із боксерами – і все. Фіона знає, який Френк непосидючий і невгамовний, і повірить вам.

– Але ж я не зможу цього зробити! – охнув із переляку Педді.

– Доведеться. На її долю й так випало забагато болю й лиха. Тож не звалюйте на її голову ще одне, – заперечив отець Ральф, а сам подумав: «Хтозна, може, вона всю любов, що відчувала до Френка, тепер віддасть нарешті тобі та тій маленькій дівчинці, яка спить нагорі?»

– Ви й справді так гадаєте, отче?

– Безперечно. Те, що сталося сьогодні ввечері, не мусить мати продовження.

– А як же бути з Меґґі? Вона ж все те чула.

– За Меґґі не переймайтеся. Я про неї потурбуюся. Певен, з усього, що трапилося, вона зрозуміла лише одне: ви з Френком посварилися. І тому спробую переконати її, що коли вона розповість матері про цю сварку, то це лише додасть їй болю. До того ж мені здається, що дівчинка й не розповість матері багато – якщо вже на те пішло. – Він підвівся. – Йдіть спати, Педді. Пам’ятайте, що завтра ви маєте бути в нормі й потурати Мері.

Та Меґґі не спала; вона лежала з широко розплющеними очима у тьмяному світлі лампи, що горіла біля її ліжка. Священик сів поруч і помітив, що волосся дівчинки й досі заплетене в кіски. Він обережно розв’язав темно-сині стрічки, обережно витягнув їх – і волосся розсипалося на подушці золотавим хвилястим покривалом.

– Френк подався геть, Меґґі, – сказав він.

– Я знаю, отче.

– А ти знаєш, чому він це зробив, любенька?

– Бо посварився з татком.

– І що ти збираєшся робити?

– Поїду геть разом із Френком. Бо я йому потрібна.

– Тобі не можна, Меґґі.

– Ні, можна. Я збиралася знайти його сьогодні увечері, але мене ноги не тримали, і я боюся темряви. Але вранці я неодмінно подамся його шукати.

– Та ні, Меґґі, ти не мусиш цього робити. Розумієш, Френк має розпочати власне життя, і тому для нього настав час піти. Знаю, тобі не хочеться, щоб він ішов, але він вже давно хотів піти. Не будь егоїстичною – ти мусиш дозволити йому жити власним життям. – «Головне – монотонно повторюй, щоб це відклалося в її свідомості», – сказав собі отець Ральф. – Коли ми виростаємо, то, цілком природно, у нас з’являється бажання жити поза межами дому, в якому ми виросли, а Френк – вже доросла людина. У нього має бути власна домівка, власна дружина і власна родина. Ти це розумієш, Меґґі? Сварка між Френком і татком виявила бажання твого брата піти. Вона не сталася через те, що вони недолюблювали один одного. А сталася тому, що саме так, здебільшого, молоді хлопці покидають рідну домівку – через сварку, бо вона для них є приводом. Тому сварка стала для Френка приводом зробити те, що він давно замислив, – піти з дому. Ти розумієш це, моя маленька Меґґі?

Вона затримала на ньому погляд – такий стомлений, такий зморений, наче погляд старої людини.

– Розумію, – відповіла вона. – Розумію. Френк хотів піти, коли я ще була маленькою дівчинкою, але у нього не вийшло. Татко повернув його і змусив залишитися з нами.

– Але цього разу татко не збирається повертати його, бо вже не змусить його залишитися. Френк пішов назавжди, Меґґі. Він не повернеться.

– І я його більше не побачу?

– Не знаю, – щиро відповів він. – Мені, звісно, хотілося б сказати, що побачиш, але нікому не дано передбачити майбутнє, навіть священикам, Меґґі. – Готуючись до найголовнішого, він знервовано зітхнув. – Ти не мусиш розповідати мамі про сварку, Меґґі, чуєш мене? Це її засмутить, а вона й без того почувається зле.

– Це через те, що у неї скоро буде дитинка?

– А що ти про це знаєш?

– Мамі подобається народжувати та ростити дітей; вона робила це багато разів. І в неї народжуються такі гарні немовлята, отче, хоча вона й почувається зле. Я сама збираюся виростити хлопчика, щоб він був схожий на Гала, і тоді я не так скучатиму за Френком, еге ж?

– Партеногенез, – мовив священик. – Що ж, нехай щастить тобі, Меґґі. А що, як тобі не вдасться народити й зростити такого хлопчика?

– Тоді у мене буде Гал, – сонно відповіла вона, скручуючись у клубочок. І додала: – А ви теж підете геть, отче? Підете чи ні?

– Колись піду, Меґґі. Але, гадаю, не скоро, тому не хвилюйся. Бо, здається мені, я надовго застряг у Джилі, ой як надовго, – відповів священик із гіркотою в голосі.