Читать книгу Ті, що співають у терні - Коллін Мак-Каллоу - Страница 8

Частина друга
1921–1928, Ральф
6

Оглавление

Як не крути, а Меґґі довелося таки повернутися додому: Фіона не могла впоратися без неї по господарству. Коли ж Стюарт залишився в монастирі сам, він негайно розпочав голодування на знак протесту – і його теж довелося повернути до Дрогеди.

У серпні було дуже холодно. Минув рік відтоді, як вони перебралися до Австралії, але теперішня зима була холоднішою за попередню. Без дощів повітря стало таким хрустким і холодним, що обпікало легені. На вершинах Великого Водороздільного хребта, за триста миль на схід, снігові шапки були товщими, аніж впродовж багатьох попередніх років, але з часу минулорічної мусонної повені західніше села Беррен Джанкшн не випало ані краплини дощу. Люди в Джилі заговорили про чергову засуху: вона й так забарилася, вона мала колись настати і, схоже, вже почалася.

Коли Меґґі побачила свою матір, наче все її єство придавив страшенний тягар – може, через відчуття, що дитинство закінчується, а може, через передчуття того, що то є таке – бути дорослою жінкою. Зовні начебто ніяких змін не сталося – хіба що знову збільшився живіт, але внутрішньо Фіона загальмувалася, немов старий годинник, що уповільнюється й уповільнюється, аж поки не зупиниться назавжди. Щезли жвавість і моторність, які, як здавалося Меґґі, ніколи не полишали її матір, бо вона піднімала і ставила ноги так, наче й забула, як це робиться; у її ходу вкралася якась невпевненість; майбутнє народження дитини не радувало її, зникла навіть та ретельно стримувана втіха, яку вона завжди відчувала, коли дивилася на малого Гала.

А маленький руденький хлопчисько дибав собі туди-сюди, досліджуючи будинок і всюди пхаючи свого маленького носика, та Фіона навіть не намагалася приструнити його чи наглядати за ним. Вона важко чвалала своїм нескінченним колом – плита, кухонний стіл і раковина – немов нічого іншого не існувало. Тому Меґґі не мала вибору: вона заповнила ту пустку і стала для малюка матір’ю. Це не було для неї пожертвою, бо вона любила це маленьке створіння і знайшла в ньому охочий об’єкт для всієї своєї любові; бо Меґґі відчула потребу щедро одарити цією любов’ю яку-небудь людську істоту. А малий плакав без неї, вимовляв її ім’я частіше за всі інші, простягав до неї рученята, щоб вона взяла його почукикати; і Меґґі з того тішилася. Попри всю марудну хатню роботу – в’язання, латання, шиття, миття, прасування, догляд за курми та інші обов’язки – таке життя їй подобалося.

Ніхто навіть не згадував про Френка, але кожні півтора місяця Фіона, зачувши наближення поштової підводи, відривала голову від справ і трохи жвавішала. Місіс Сміт приносила те, що доставляла їм пошта, а коли виявлялося, що листа від Френка немає, легкий сплеск болісної цікавості вщухав так само швидко, як і з’являвся.

У домі з’явилися двоє нових життів – Фіона народила двійню, ще двох рудоволосих хлопців Клірі, яких охрестили Джеймсом та Патріком. То були два миловидні створіннячка з веселою доброю вдачею їхнього батька; вони відразу ж стали загальним надбанням, бо Фіона, окрім годування груддю, не виказувала до них ані найменшої цікавості. Невдовзі імена малюків скоротили до Джимс та Петсі; у великому маєтку вони стали найголовнішими фаворитами двох служниць старих дів та бездітної вдовиці-економки, спраглих до малих дітей та їхнього чудового неповторного запаху. Фіона з магічною легкістю забула про них, бо малюки мали тепер аж трьох турботливих та запопадливих матусь, і з часом вона змирилася з тим, тепер хлопчаки частіше перебуватимуть у великому особняку. Меґґі не мала достатньо часу, щоб взяти їх під свою опіку так само турботливо, як і Гала, який через свою вередливість потребував багато уваги. Йому було не до незграбних і невмілих пестощів місіс Сміт, Мінні та Кет. Центром його всесвіту була Меґґі; нікого він не хотів, окрім Меґґі, а про інших і чути не бажав.

Блуї Вільямс продав своїх коней і підводу, надбавив грошей і придбав собі вантажівку. Тепер пошта приходила кожні чотири тижні, а не шість, як раніше, але від Френка так нічого й не було чути. І поступово пам’ять про нього зблякла, як неминуче блякне пам’ять навіть про тих, кого ми дуже любимо; наче в голові у людини неусвідомлено відбувається психологічне загоювання, яке лікує душевні рани навіть попри наше бажання ніколи не забувати. Болісне стирання з пам’яті зовнішності Френка, розмивання його люблених обрисів до розпливчастого, немов у якогось святого образу, спричинилося у свідомості Меґґі до того, що цей образ до реального Френка мав не більший стосунок, аніж зображення Христа до того Чоловіка, яким Він насправді був. А у Фіониній душі, немов застиглій навіки, відбулася заміна.

Це сталося так ненав’язливо, що ніхто й не помітив. Фіона й далі лишалася замкненою у своїй мовчазності й емоційній стриманості, тому ця заміна була подією суто внутрішньою, яку за браком часу не помітив ніхто, окрім нового об’єкту її любові, який, утім, зовні не виявляв взаємності. То було приховане, невисловлене взаємне почуття, почуття, яке допомагало їм долати самотність.

Мабуть, так неодмінно мало статися, бо з усіх дітей Фіони Стюарт був найбільше схожий на неї. У чотирнадцять він став для батька та братів так само великою загадкою, як свого часу Френк, але, на відміну від Френка, до Стюарта в них не було ворожості чи роздратування. Він не ремствував і робив, як йому казали, працював не менше за інших і не створював ані найменших хвильок на поверхні затону родинного життя Клірі. Він теж був рудим, але його волосся мало темніший відтінок, ніж у решти хлопців, більше схожий на червоне дерево, а очі його були ясними й чистими, як прозора вода у тихому ставку; вони немов пронизували простір часу аж до початку творення світу й бачили все, що було, і яким воно було насправді. Він єдиний із синів Педді подавав надії перетворитися в дорослому віці на красеня, хоча в душі Меґґі сподівалася, що Гал, коли подорослішає, перевершить Стюарта. Ніхто й ніколи не знав, що було у Стюарта на думці; як і Фіона, він говорив мало. А ще хлопець мав чудернацьку схильність до повної непорушності – як душевної, так і тілесної. Меґґі, найближчій до Стюарта за віком, в такі моменти часто здавалося, що брат здатен полинути в таку далину, куди ніхто не спроможеться добратися. Отець Ральф висловився з цього приводу інакше.

– Цей хлопець – якийсь нелюдський! – вигукнув священик того дня, коли привіз малого голодувальника назад до Дрогеди після того, як хлопець залишився в монастирі сам-один без Меґґі. – Гадаєте, він сказав мені, що хоче повернутися додому? Сказав, що скучив за Меґґі? Ні! Він не їв і чекав, поки наші зашкарублі мозки здогадаються, навіщо він це зробив. Він ані разу й рота не розтулив, щоб поскаржитися, а коли я різко підійшов до нього і загорлав, чи не хоче він поїхати додому, то хлопець всміхнувся мені й кивнув головою!

Та з часом всі дійшли мовчазної згоди, що Стюарт не працюватиме на вигонах із Педді та рештою хлопців, хоча за віком йому прийшла пора. Вирішили, що Стю залишатиметься стерегти будинок, рубати дрова, поратися на городі, доїтиме корів, тобто виконуватиме купу робіт, до яких у жінок не доходили руки, бо вони мали піклуватися про трьох малюків у домі. Було розумно й передбачливо мати вдома чоловіка, хоча й підлітка, бо це було доказом того, що решта чоловіків – десь неподалік. Час від часу біля будинку з’являлися незвані гості: дощатими сходами веранди гупали чиїсь чоботи – і незнайомий голос гукав:

– Агов, господине, скоринки хліба не знайдеться для перехожого?

Глушина кишіла ними – бродячими трударями, що перебивалися випадковими заробітками. З торбинками за плечима, вони переходили з ферми на ферму, мандруючи на південь із Квінсленду чи на північ із Вікторії. То були невдахи, від яких відвернулася фортуна, чи чоловіки, яким постійна робота була не до вподоби, і вони воліли пройти пішки тисячі миль у пошуках того, що знали лише вони. Здебільшого то були пристойні чолов’яги, які приходили, з’їдали чимало харчів, ховали до своїх торбинок подаровані чай, цукор та борошно і йшли собі геть до Баркули чи Нарренґанґи; на їхніх спинах погойдувалися старі пом’яті казанки, а за ними чвалали дорогою худющі собаки. Мандрівні австралійські трударі лише зрідка пересувалися верхи чи на колесах; здебільшого вони ходили пішки.

Інколи біля будинку з’являлися й лихі чоловіки; вони вишукували жінок, чиї чоловіки були у від’їзді, маючи на думці – ні, не зґвалтувати їх, а пограбувати. Тому Фіона завжди тримала заряджений дробовик у кутку кухні, там, де до нього не дісталися б діти, і завжди намагалася стати поруч із ним, поки її кмітливі очі оцінювали вдачу чергового прибульця. Коли будинок офіційно перейшов у відання Стюарта, Фі радо передала йому дробовик.

Не всі прибульці виявлялися мандрівними робітниками, хоча таких і була значна більшість; наприклад, до них часто заявлявся представник фірми «Воткінс» у старому «форді-Т». Він привозив усе, що можна, – від мазі для коней до пахучого мила, несхожого на ті тверді, як камінь, бруски, що їх виготовляла в пральні Фіона з жиру та каустичної соди; була при ньому й лавандова вода, і одеколон, і пудри, і креми для висохлої на сонці шкіри обличчя. Декотрі речі можна було купити лише у цього комівояжера – наприклад, його фірмову мазь, набагато кращу за ту, що продавали в аптеках чи виготовляли за рецептом лікаря. Ця мазь могла загоювати все – від рани на боці в собаки до порізу чи садна на шкірі в людини. У кожній кухні, до якої він заходив, скупчувалися жінки, нетерпляче чекаючи, поки він розчахне свою велику валізу з товарами.

Були й інші комівояжери, що приїздили не так часто, як чоловік із фірми «Воткінс», але не менш бажані; вони привозили з собою все, що тільки можна – від цигарок машинної набивки та чудернацьких люльок до рулонів матерії, інколи вони навіть доставляли звабливу спідню білизну та вишукано мережовані підштаники. А жінки з глушини – вони ж були такі спраглі! Бо бували в найближчому місті хіба що раз чи два на рік, не кажучи вже про розкішні крамниці Сіднея з їхніми модними товарами та жіночими прикрасами, здебільшого якимись одороблами.

Здавалося, в житті лишилися тільки мухи та пилюка. Довгий час не було ані краплини дощу, який прибив би пил та втопив мух; бо що менше дощу, то більше пилу та мух.

З кожної стелі звисали, ліниво обертаючись, спіральні равлики липкого паперу від мух, почорнілого від їхніх тілець, прилиплих упродовж дня. Нічого не можна було і на мить лишити непокритим, бо воно відразу ж перетворювалося на місце для мушиної оргії чи на їхній цвинтар; маленькі цятки мушиного лайна всипали меблі, стіни та календар, придбаний в універмазі Джилленбоуна.

А що вже казати про пилюку! Не було порятунку від цього дрібнесенького пороху, який проникав до щільно закритих ящиків, валіз та каструль, враз робив матовою блискучу поверхню щойно вимитого волосся, а шкіру – шорсткою… Це порохно ховалося в складках одягу та штор, залишало плівку на поверхні сполірованих столів і з’являлося на ній знову, щойно його витирали ганчіркою. На долівці пил лежав товстим шаром, нанесений підошвами недбало витертих черевиків і чобіт або занесений сухим гарячим вітром у розчинені двері та вікна; Фіоні довелося прибрати з вітальні перські килими і попросити Стюарта прибити цвяхами лінолеум, якось принагідно куплений у крамниці Джилі.

Долівку кухні, де бувало найбільше людей, вичовгали ногами та вишкрябали дротяною шваброю й лужним милом так ретельно, що вона своїм кольором нагадувала обсмоктані кістки. Фіона та Меґґі часто посипали підлогу тирсою, яку Стюарт приносив зі стосу дров, кропили цю тирсу дорогоцінною водою, а потім вимітали вологу масу з різким ароматом у двері на веранду, а з веранди виносили на город, щоб вона перегнивала і перетворювалася на гумус.

Та ніщо не допомагало надовго позбутися пилюки, а через деякий час струмок у ярку перетворився на мілку ковбань, із якої вже не накачаєш воду для кухні та ванни. Стюарт поїхав на вантажівці з цистерною до свердловини і привіз її заповнену до країв. Він перелив воду до одного із запасних баків для дощової води, і жіноцтву довелося для миття посуду, одягу та своїх тіл використовувати зовсім іншу, жахливу воду, яка була навіть гіршою за каламутну воду зі струмка. Цю смердючу, насичену мінералами рідину, що відгонила сіркою, доводилося ретельно витирати з тарілок, а помите нею волосся ставало бляклим та грубим, як солома. Невеличкий запас дощової води йшов саме на пиття та приготування їжі.

Отець Ральф із ніжністю спостерігав за Меґґі, поки вона розчісувала руді кучері Петсі; Джимс стояв поруч, злегка погойдуючись на незміцнілих ноженятах, і слухняно чекав на свою чергу. Дві пари блакитних очей із ніжністю дивилися на сестру. Вона була їм, наче маленька мати. То, напевне, їхня вроджена риса, подумав священик, оця жіноча одержимість малюками, хоча у віці Меґґі це заняття скоріше є обов’язком, із яким намагаються швидше впоратися, щоб зайнятися чимось цікавішим. Натомість вона навмисне розтягувала те розчісування – затискала волоссячко Петсі пальцями, намагаючись укласти неслухняні кучері. Якусь хвилину священик зачаровано спостерігав за вправними рухами Меґґі, а потім різко вдарив батогом об край запиленого чобота і похмуро поглянув із веранди на великий, схований за евкаліптами-привидами та лозами гліцинії особняк із численними господарськими будівлями та перцевими деревами, які відокремлювали його від помешкання головного скотаря, цього центру життя фермерського господарства. Який же задум плела ота стара павучиха у своєму розлогому павутинні?

– Отче, ви не дивитеся на мене! – гукнула йому Меґґі з докором.

– Вибач, Меґґі, я трохи задумався. – Він повернувся до неї саме тоді, коли вона закінчила причісувати Джимса; всі троє в очікуванні дивилися на нього, аж поки він взяв двійнят на руки і притиснув до себе по одному з кожного боку. – То що, поїдемо у гості до вашої тітоньки Мері?

Меґґі пішла за ним по дорозі, з батогом в одній руці вона вела його руду кобилу; а священик невимушено й легко ніс на руках малюків, хоча від будинку біля яру до великого особняка була майже миля. У кухні він вручив двійнят місіс Сміт, яка із захватом зустріла малюків, а сам разом із Меґґі пішов до головного будинку.

Мері Карсон сиділа у своєму кріслі з підголівником. Днями вона з нього майже не вставала: не було потреби, бо за всім вправно наглядав Педді. Коли ввійшов отець Ральф, тримаючи за руку Меґґі, дівчинка аж зіщулилася під недоброзичливим поглядом хазяйки. Отець Ральф, відчувши, як пришвидшився пульс Меґґі, співчутливо-підбадьорливо стиснув їй руку. Дівчинка зробила незграбний реверанс тітці й ледь чутно привіталася.

– Сходи-но на кухню, дівчинко, і попий там чаю з місіс Сміт, – кинула їй Мері Карсон.

– Чому ви не любите Меґґі? – спитав отець Ральф, важко опускаючись у крісло, до якого вже встиг звикнути, наче до власного.

– Тому що її любите ви, – пояснила вона.

– Та годі вам! – Вперше Мері Карсон поставила його у скрутне становище. – Це ж нещасна нікому не потрібна дитина.

– Ви бачите в ній аж ніяк не всіма покинуту дитину, і ви добре це знаєте.

Священику знадобився час, щоб оговтатися і трохи розслабитися. Нарешті його красиві очі обміряли її сардонічним поглядом.

– Ви, мабуть, гадаєте, що я спокушаю малих дітей? Я все ж таки священик!

– У першу чергу, Ральфе де Брікассар, ви мужчина! А завдяки своєму священицькому статусу ви почуваєтеся в безпеці, от і все.

Чимало спантеличений, він розсміявся. Чомусь сьогодні йому погано вдавалося пікіруватися з нею. Наче вона, як той павук, знайшла щербину в його панцирі, увібралася всередину разом із своєю павучою отрутою. А у ньому відбувалися зміни, мабуть, він дорослішав і поступово примирявся з неминучістю свого перебування в безвісти Джилленбоуна. Вогонь у його душі поступово згасав; а може, він палав тепер заради чогось іншого?

– Я не мужчина, – заперечив він. – Я священик… Може, це через спеку, може – через пилюку та мух… Але я не чоловік, Мері, я священик.

– Ой, Ральфе, як ви змінилися! – глузливо вигукнула вона. – Невже переді мною кардинал де Брікассар?

– Це неможливо, – сказав він, і в його очах промайнув сум. – Здається, це мене більше не цікавить.

Вона засміялася, розгойдуючись туди-сюди у своєму кріслі й не зводячи очей зі співрозмовника.

– Та невже, Ральфе? Не може бути! Гаразд, я дам вам іще трохи поваритися у власному соку, але не майте сумніву: ваш Судний день наближається. Не тепер, не через два-три роки, але він неодмінно прийде. Я буду як диявол, що скаже вам: «Менше слів, більше справ!» Але будьте певні – я змушу вас корчитися від болю і терзатися душевними муками. Ви – найцікавіший і найдивовижніший чоловік, якого я коли-небудь зустрічала. Ви кидаєте свою красу нам в обличчя, зневажаючи наше глупство. Але колись я пришпилю вас до стінки, спіймавши на вашій слабкості. І змушу вас продатися, наче якусь розмальовану повію. Ви сумніваєтеся?

Отець Ральф розсміявся, відкинувшись на спинку крісла.

– Не сумніваюся, що ви спробуєте це зробити. Але не думаю, що ви знаєте мене так добре, як вам здається.

– Та невже? Що ж, час – і лише час – покаже, отче Ральф. Я вже стара, час – це єдине, що в мене лишилося.

– А що, на вашу думку, лишилося в мене? – спитав він. – Час, Мері. І нічого, окрім часу. Час, пилюка та мухи.

Якось у небі скупчилися хмари, і Педді почав сподіватися на дощ.

– То лише сухі бурі, – сказала Мері Карсон. – З цих хмар дощу нам не побачити. І ми ще довго його не бачитимемо.

Клірі здавалося, наче вони спізнали найгірші погодні катаклізми Австралії, лише тому, що вони не бачили сухої бурі на обпаленій посухою рівнині. Позбавлені заспокійливої гамівної вологи, суха земля та повітря дошкульно терлися одне об одне, стогнучи і потріскуючи, і це дратівливе тертя посилювалося та наростало доти, поки одного дня вибухнуло гігантським вивільненням накопиченої енергії. Хмари немов впали на землю, і все огорнула темрява – Фіона навіть запалила в домі світло; на скотопригінному дворі коні тремтіли і смикалися від найменшого шуму; кури забилися на сідала і перелякано поховали голови під крила; пси з гарчанням кидалися один на одного; приручені дикі свині, що нишпорили на смітнику біля ферми, занурювали рила в пилюку і поблискували звідти полохливими очицями. Неозорі темні хмари проковтнули сонце і от-от мали вивергнути на землю вогонь небесний; сили, що нуртували в небесах, вселяли в усяку живу істоту страх, який пронизував аж до кісток.

Здалеку з шаленою швидкістю прикотився грім, маленькі поблиски на обрії висвічували клуби хмар, що здіймалися у небо, а в темно-синіх глибинах пінилися неприродно білі гребінці. А потім, із ревучим вітром, що здійняв пилюку і боляче кинув її у очі, вуха та роти, грянув катаклізм. Вже не потрібно було уявляти собі біблійний гнів Господній – він стався наяву. Кожен підскакував від страху, коли гримав грім: він ударяв так, немов довкола розпадався на шматки світ – з оглушливим гуркотом та шаленством. Та згодом родина призвичаїлася до грому; потроху всі повиповзали на веранду і вдивлялися в далекі вигони. Велетенські вогненні жили блискавок-виделок заполонили небо, щохвилини вистрелювали десятки блискавок; ланцюги яскравих спалахів пронизували хмари навсібіч, немов граючись у якісь моторошні фантастичні піжмурки. Вдарені блискавками поодинокі дерева на пасовиськах димілися й смерділи, і Клірі нарешті збагнули, чому всі ці самотні вартові тутешніх рівнин загинули.

Повітря поволі наповнилося якимось химерним неземним світінням, воно перестало бути невидимим і тепер немов горіло зсередини, світилося то рожевим, то бузковим, то синювато-жовтим і видавало невловимо-солодкий ефемерний запах, який неможливо було розпізнати. Дерева мерехтіли, над головами Клірі з’явилися гало з язичків вогню, а волосинки на їхніх руках жорстко настовбурчилися. Це тривало цілий день, поволі сходячи нанівець на схід, і повністю звільнило мешканців будинку від грізних і моторошних чар лише на заході сонця; всі були збуджені, роздратовані й ніяк не могли заспокоїтися. Не випало ані краплини дощу. Все це скидалося на смерть із подальшим воскресінням, бо всім вдалося пережити атмосферний катаклізм неушкодженими. Цілий наступний тиждень тільки й розмов було, що про буревій.

– Ще й не таке буде, – нудним голосом попередила Мері Карсон.

І мала рацію. Друга суха зима, хоч і не було снігу, виявилася холоднішою, ніж передбачали. Вночі землю вкривав іній у кілька дюймів завтовшки, і пси тремтіли у своїх будках, зігріваючись тим, що досхочу запихалися кенгурятиною та горами сала з забитої господарської худоби. Була принаймні одна перевага у холодної погоди: можна було попоїсти свинини та яловичини замість обридлої баранини. У будинку в камінах розкладали ревучі багаття, а чоловіки мали за кожної нагоди повертатися додому, бо вночі на пасовиськах вони страшенно замерзали. Зате стригалі, приїхавши на роботу, перебували у майже святковому настрої: їм працювалося швидше, і вони менше пітніли. У великому сараї кожне робоче місце стригаля позначалося колом світлішого кольору, бо на тому місці стригалі стояли ось уже півстоліття, і їхній ядучий піт відбілив дощату долівку.

Від колишньої повені ще лишалася яка-не-яка трава, але вже й вона загрозливо тоншала й лисіла. День за днем небо оповивали темні хмари, але дощ не приходив. На вигонах сумовито завивав вітер, женучи перед собою пасма пилюки немов пасма зливи, мучачи спраглий розум картинами дощу та води, бо дуже схожими на дощ були ці пориви гнаного вітром пилу.

На пальцях у дітей з’явилися обморожені плями, малі намагалися не всміхатися, бо їм боліли тріснуті пересохлі губи, а коли вони знімали шкарпетки, то їхні п’яти та гомілки кровоточили. Не вдавалося зберегти тепло на холодному вітрі, надто через те, що будинки спроектували так, щоби вбирати кожен випадковий подув повітря, а не захищати від нього. Спати лягали в крижаних спальнях, прокидалися теж у крижаних і терпляче чекали, коли матуся виділить трохи гарячої води з чайника, щоб умивання не перетворювалося на болісну муку, супроводжувану торохтінням зубів.

Одного дня малий Гал став кашляти та хрипіти, хлопчик швидко слабшав. Фіона робила йому клейкі припарки з деревного вугілля, розтирали його маленькі груди, але, схоже, ці припарки не допомагали. Спершу вона надміру не турбувалася, але підвечір стан малого погіршився настільки швидко, що вона вже й не знала, що робити. Меґґі ж сиділа біля Гала, заламуючи руки, і нескінченним потоком повторювала молитви «Отче Наш» та «Слався, Богородице». Коли о шостій повернувся Педді, дихання малого було чути аж на веранду, а губи його посиніли.

Педді відразу ж подався до великого маєтку, щоб зателефонувати лікарю, але той перебував за сорок миль від них у іншого хворого. На сковорідці розігріли сірку і потримали Гала над нею, щоби він викашляв перетинку, яка душила його, але ослаблий малюк вже не міг прокашлятися. Він синів і судомно дихав. Меґґі сиділа поруч, тримаючи його, і молилась; серце її розривалося від горя, бо вона бачила, що малюку все важче дається кожний вдих. З усіх дітей Гал був їй найдорожчим, вона була йому як мати. Іще ніколи їй не хотілося бути дорослою матір’ю, як Фіона, бо чомусь Меґґі вважала, що тоді вона неодмінно придумала б, як врятувати малюка. Розгублена й перелякана, вона притискала до себе хлопчика, намагаючись допомогти йому дихати.

Їй навіть на думку не спадало, що він може померти, навіть тоді, коли Педді та Фіона, не знаючи, що робити, впали біля ліжка навколішки і почали молитися. Опівночі Педді розчепив із рук Меґґі непорушне тіло хлопчика і поклав його на подушки.

Меґґі різко розплющила очі – вона задрімала, заспокоєна тим, що Гал припинив пручатися.

– Ой, татку, йому вже покращало! – сказала вона.

Педді похитав головою; він умить якось скоцюрбився і постарів, а лампа висвітлювала на його голові та бороді морозні пасма сивини.

– Ні, Меґґі, Галу не стало краще в тому сенсі, що ти думаєш, але він упокоївся. Пішов до Бога, і тепер йому не боляче.

– Татко хоче сказати, що Гал помер, – мовила Фіона байдуже.

– Ой, татку, ні! Він не може померти!

Але маленьке створіннячко, що лежало в кубельці з подушок, і справді було мертвим. Меґґі збагнула це, тільки-но глянула на нього, хоча раніше ніколи не бачила, як помирають люди. Гал був схожий на ляльку, а не на дитинча. Вона підвелася й вийшла до хлопців, які сиділи у тривожному очікуванні біля плити в кухні; місіс Сміт, вмостившись неподалік на жорсткому стільці, приглядала за крихітними двійнятами: їхнє ліжко перенесли до кухні, щоб їм було тепліше.

– Він щойно помер, – мовила Меґґі.

Стюарт підняв очі, виринувши з глибокої задумливості.

– Так краще, – сказав він. – Тепер він спочине в мирі. – Коли до кухні увійшла Фіона, він підвівся, підійшов до неї і, не торкаючись її, сказав:

– Мамо, ти, напевне, втомилася. Іди лягай спати. Я розпалю тобі вогонь у спальні. Іди собі й лягай.

Фіона обернулася і, не кажучи ні слова, пішла за Стюартом. Боб підвівся й вийшов на веранду. Решта хлопців трохи посиділи, неспокійно вовтузячись, а потім приєдналися до Боба. Педді взагалі не з’явився. Місіс Сміт мовчки викотила дитячий візок із кутка на веранду, обережно поклала до нього сонних Джимса та Петсі й повернула до Меґґі своє заплакане обличчя.

– Меґґі, я повертаюся до великого будинку і забираю з собою Джимса й Петсі. Вранці повернуся, але буде краще, якщо малі на деякий час залишаться з Мінні та Кет. Скажи про це матері.

Меґґі сіла на стілець і склала на колінах руки. Вона так любила його – а він помер! Помер маленький Гал, якого вона доглядала і любила, як мати. Місце в її душі, яке він займав, ще не спорожніло, вона й досі відчувала теплоту його тільця біля своїх грудей. Було жахливо усвідомлювати, що вона вже ніколи не відчує його вагу на своїх руках, вона так звикла до нього за довгі чотири роки. Ні, нема чого плакати. Сльози – то для Аґнеси, для болючих порізів у її тоненькій оболонці самоповаги, для дитинства, яке тепер назавжди лишилося в минулому. А цей тягар їй доведеться нести до скону – і жити всупереч йому.

Жага життя в одних людях дуже сильна, в інших – слабша. У Меґґі ж вона була міцною та досконалою, як сталевий трос.

В такому стані й застав її отець Ральф, коли приїхав разом із лікарем. Меґґі мовчки показала на коридор, але навіть не поворухнулася, щоб піти за ними слідком. І минуло багато часу, перш ніж священик зробив те, що хотів зробити увесь час, відтоді як йому додому зателефонувала Мері Карсон – підійти до Меґґі, побути з нею, зігріти бідолашну, всіма забуту дівчинку своїм внутрішнім теплом. Він знав, що навряд чи хтось повною мірою розумів, як багато значив для неї Гал.

Але то сталося не відразу. Спочатку треба було провести соборування – на той випадок, якщо душа ще не покинула тіло; побачитися з Фіоною; побачитися з Педді, заспокоїти їх добрим словом та практичною порадою. Лікар прийшов і пішов, засмучений, але за час своєї практики він давно звик до подібних трагедій, які були неминучими в цьому Богом забутому краї. З того, що йому розповіли, він виснував, що мало чим зміг би допомогти вдалині від шпиталю з досвідченим персоналом. Такі, як він, часто йшли на ризик, сміливо дивилися в обличчя своїм демонам – і вперто продовжували жити й працювати. У посвідченні про смерть він написав – «круп». То був зручний діагноз.

Нарешті отець Ральф виконав свої офіційні обов’язки. Педді пішов до Фіони, а Боб із хлопцями подалися до сараю, щоб змайструвати маленьку домовинку. Стюарт лежав на підлозі у спальні Фіони, і його красивий профіль, такий схожий на материн, осяювало нічне небо за вікном. А Фіона, що лежала на подушці рука в руку з Педді, поглядала на темну фігуру, що купою лежала на холодній підлозі. Була п’ята година ранку, півні сонно завовтузилися, але темрява відступить не скоро.

Забувши зняти з шиї пурпурову накидку, отець Ральф нахилився над кухонним каміном, розпалив у ньому з головешок сильний вогонь і, прикрутивши на столі лампу, сів на дерев’яний ослін напроти Меґґі. Вона швидко дорослішала; вона наче взула чоботи-скороходи й от-от мала наздогнати його. Дивлячись на Меґґі, він відчув свою неадекватність сильніше, аніж будь-коли у житті, сповненому гризучого й надокучливого сумніву у власній хоробрості. От тільки чого він боявся? З чим, на його думку, він не зміг би впоратися, якби зустрівся з ним віч-на-віч? З іншими людьми він міг бути сильним, інших людей він не боявся; але в душі його жив страх, страх перед отим безіменним чимось, яке крадькома прослизне в його свідомість, коли він навіть не підозрюватиме про це. А Меґґі, яка була на вісімнадцять років молодшою за нього, подорослішала швидше, аніж він.

Ні, вона не свята і не така, як усі. Річ у тім, що вона ніколи ні на що не скаржилася, бо мала благословенний – чи проклятий? – дар сприймати все таким, як воно є. Щоб не траплялося чи мало трапитися, Меґґі зустрічала його, приймала його і відкладала до скарбнички своєї душі, щоб підтримувати вогонь її життя. Як вона цього навчилася? І чи можна цього навчитися? Чи, може, уявлення про Меґґі – це лише плід його фантазії? І яке це мало значення? Що важливіше: те, якою вона насправді є, чи те, якою він її собі уявляє?

– Ох, Меґґі, Меґґі, – безпорадно мовив він.

Дівчинка повернула до нього свій уважний погляд, і крізь її біль пробилася усмішка всепоглинущої любові, ще не стриманої обмеженнями й табу, притаманними жіноцтву, бо вони ще не встигли стати частиною її всесвіту. Така сильна любов до нього приголомшила священика, поглинула його, і йому страшенно захотілося, щоби Бог, чиє існування він інколи ставив під сумнів, створив його для цього світу ким завгодно, але тільки не Ральфом де Брікассаром. Невже це й було воно – оте невідоме, якого він так боявся? Господи, ну чому ж він так покохав її? Але, як і завжди, Бог не відповів на його запитання, а Меґґі так і сиділа, усміхаючись йому.

На світанку Фіона встала приготувати сніданок, Стюарт допомагав їй, а потім прийшли місіс Сміт із Мінні та Кет; жінки стали учотирьох біля плити й стиха заговорили, немов об’єднані спільним горем змовники, але ані Меґґі, ані священик не зрозуміли, про що йшлося. Після сніданку Меґґі пішла робити оббивку для маленького дерев’яного ящичка, змайстрованого хлопцями; вони сполірували його і вкрили лаком. Фіона мовчки подала Меґґі біле атласне плаття, яке вже давно стало кремовим від старості, дівчинка порізала його на пасма і приміряла їх до жорстких контурів інтер’єру домовинки. Поки отець Ральф робив підкладку з рушників, Меґґі зшила шматки атласу на машинці, й вони разом прикріпили оббивку кнопками. Фіона вдягла свого хлопчика в його найкращий вельветовий костюмчик, причесала його і поклала в м’яке гніздечко, яке зберігало її запах, а не запах Меґґі – його справжньої матері. Педді зі сльозами на очах закрив кришку домовини – вперше у своєму житті він утратив дитину.

Вперше за багато років вітальня маєтку на Дрогеді знову перетворилася на каплицю: на одному боці спорудили вівтар, обтягнутий золотистою накидкою, за оздоблення якої Мері Карсон заплатила свого часу тисячу фунтів черницям-урсулинкам. Місіс Сміт прикрасила кімнату та вівтар зимовими квітами із парків Дрогеди: жовтофіолями, первоцвітами та пізніми трояндами; запахи цих пишних рожевих та жовто-коричневих натюрмортів якимось магічним чином зливалися в один спільний аромат. Отець Ральф, у альбі без мережива та чорній ризі без найменших прикрас, відправив заупокійну службу.

Як і на більшості великих ферм австралійської глушини, Дрогеда ховала своїх померлих на власній землі. Цвинтар розташовувався поза парком на зарослих вербами берегах струмка за огорожею з пофарбованого в біле кованого заліза. На цвинтарі було зелено навіть у засуху, бо він поливався водою з великих баків. Тут, у шикарному мармуровому склепі, покоївся Майкл Карсон зі своїм маленьким сином; на фронтоні стояв ангел у людський зріст – із мечем у руках він охороняв спокій померлих. Мавзолей оточували десь близько десятка менш претензійних поховань, позначених лише простими дерев’яними хрестами з дерева та акуратно огороджених білим штахетником. На декотрих із них навіть імен не було: наприклад, на могилі одного стригаля без роду й племені, який загинув у випадковій бійці в бараці; лежали там і кілька безіменних сезонних робітників, що знайшли на Дрогеді своє останнє пристанище; покоїлися там невідомо чиї кості, знайдені на одному з пасовиськ. Над останками персонального китайського кухаря Майкла Карсона вивищувалася величезна рожева парасолька; здавалося, що її маленькі дзвіночки увесь час сумно видзвонювали його ім’я: Хі Сін, Хі Сін, Хі Сін! Була там могила погонича, де на хресті сповіщалося «Чарлі з водотягу – він був гарним хлопцем», а поряд іще декілька могил зі схожими нехитрими написами; в декотрих похованнях лежали жінки. Але така простота не пасувала Галу, племіннику господині. Тому його поховали у склепі й закрили вишуканими бронзовими дверцятами.

Невдовзі всі перестали говорити про Гала і згадували його лише в минулому часі. Меґґі ні з ким не ділилася своєю печаллю; її біль був позначений перебільшеним і загадковим незбагненним відчаєм, часто притаманним дітям. Але сама її юність поховала цей біль під шаром щоденних подій і применшила його значущість. Хлопці не надто побивалися за померлим, один лише Боб горював, бо був уже достатньо дорослим, щоб прив’язатися до меншого братика. Педді також горював, але ніхто не знав, чи горювала Фіона. Здавалося, вона дедалі більше відсторонювалася від чоловіка та дітей, від будь-яких почуттів взагалі. Саме через це Педді був вдячний Стю за турботливе ставлення до матері, за ту ніжність, яку він їй виказував. Один лише Педді знав, як Фіона зустріла його, коли він повернувся з Джилі без Френка. В її великих сірих очах не блиснуло ані вогника хоч якогось почуття – ні суворості, ні звинувачення, ні ненависті, ні печалі. Наче вона вже давно чекала цього удару, як чекає кулі відбракований пес, відаючи наперед свою долю й не маючи змоги уникнути її.

– Я знала, що він не повернеться, – мовила вона.

– Може, й повернеться, якщо ти швидко напишеш йому, Фіоно, – заперечив Педді.

Фіона похитала головою і, як зазвичай, без пояснень. Це на краще, що Френк вирішив будувати власне життя далеко від неї та Дрогеди. Вона надто добре знала свого сина й вірила, що одне мовлене нею слово зможе його повернути. Тому Фіона вирішила, що ніколи не промовить це слово. Ніколи. Хоч як довго тягнутимуться дні, сповнені гіркоти життєвої поразки, вона зноситиме це мовчки. Педді не був чоловіком її мрій, але не було для неї на землі чоловіка кращого за Педді. Фіона належала до людей з емоціями такими сильними, навіть нестерпними, що заважають жити, і життя дало їй гіркий урок. Майже двадцять п’ять років намагалася вона затоптати й винищити у своїй душі сильні емоції й переконати себе, що насамкінець її впертість таки візьме гору.

Життя тривало, підкоряючись нескінченному бігу по колу, притаманному цим краям; наступного літа прийшли дощі, не мусонні, а те, що від них лишилося. Вони наповнили струмок і баки, напоїли спрагле коріння трави і перетворили на губку всюдисущу пилюку. Мало не плачучи від радощів, чоловіки зайнялися сезонними роботами, заспокоєні тим, що тепер їм не доведеться розвозити вівцям корм. Трава протрималася достатньо довго, а потім її змінить соковитіша зелень чагарників. Але так було не на всіх фермах навколо Джилі. Кількість худоби на фермі повністю залежала від її розпорядника. Для свого розміру Дрогеда мала небагато худоби, і це означало, що трави тут вдосталь.

Ягніння та наступні метушливі тижні були найважчими в календарі вівчаря. Кожне народжене ягня треба було спіймати, зав’язати йому «бубликом» хвоста, залишити на вусі помітку і, якщо це був баранець не для розплоду, – каструвати. То була брудна жахлива робота, від якої вони геть просякали кров’ю, бо був лише один спосіб впоратися з тисячами баранців у дуже стислий термін: затиснути яєчка між пальцями, відкусити їх і виплюнути на землю. Скручені жерстяними смужками хвости баранчиків та овець, не маючи змоги рости, поступово втрачали потрібний для їхнього розвитку притік крові, набрякали, а потім всихали й відпадали.

Це були найкращі у світі вовняні вівці, вирощувані у масштабах, немислимих для інших країн, до того ж із залученням мінімальної кількості робочої сили. Все тут спрямовувалося на бездоганно організоване виробництво бездоганної вовни. Доводилося займатися «чикриженням»; річ у тім, що шерсть довкола задньої частини вівці ставала смердючою від екскрементів, там заводилися мухи, вона чорніла і злипалася в так звані кізяки. Цю частину тіла вівці слід було коротко підстригати, або ж «чикрижити». То була неважка стригальська робота, але дуже неприємна, бо доводилося мати справу зі смердючими екскрементами та мухами, але оплачувалася вона за вищими розцінками. А ще було так зване купання: тисячі й тисячі овець, які безперервно мекали й стрибали, треба було зігнати докупи за допомогою псів, а потім прогнати крізь лабіринт кошар із заповненими фенілом ямами, щоб позбавити тварин від кліщів та паразитів. Завершальною процедурою було вливання ліків: величезними шприцами у горлянки тваринам заливалися протиглисні препарати.

Роботи з вівцями ніколи не скінчалися: одна закінчувалася, а друга починалася. Овець збирали в отари й сортувати, переганяли з одного вигону на інший, запліднених і незапліднених, обрізаних і обстрижених, дезінфікованих та напоєних протиглисними препаратами, інколи їх забивали й відправляли на продаж. Окрім овець, на фермі Дрогеда вирощувалося до тисячі голів великої рогатої худоби, але вівчарство було набагато вигіднішим, тому в добрі часи Дрогеда мала одну вівцю на два акри землі, що в сумі давало сто двадцять п’ять тисяч овець. Оскільки вівці на фермі Дрогеда були мериносами, їх ніколи не продавали на м’ясо; коли вівця з роками втрачала здатність давати якісну вовну та ставала цінною лише для шкіряних заводів і шкуродерень, її відправляли на продаж виробникам шкіри, ланоліну, жирів та клею.

Отак і сталося, що життя наповнило сенсом класику австралійської літератури. Для родини Клірі читання книжок стало важливішим, ніж будь-коли, бо жили вони на Дрогеді ізольовані від усього світу, і єдиною ланкою, яка забезпечувала з ним зв’язок, було магічне друковане слово. Але бібліотеки поблизу не було, як колись у Новій Зеландії, не можна було щотижня вирушати до містечка за поштою, газетами та стосом свіжих книжок, як колись у Новій Зеландії. Отець Ральф заповнив цю порожнечу, спустошивши бібліотеку в Джилленбоуні, а також свою власну та книжні полиці в монастирі. На свій превеликий подив він невдовзі виявив, що за допомогою Блуї Вільямса та його поштової вантажівки мимоволі організував цілу бібліотеку австралійської літератури. Вантажівка Вільямса безперервно розвозила книжки – потерті, засмальцьовані пальцями томики, які переміщалися сільськими дорогами від Дрогеди до Бугели, від Діббан-Діббана до Брейк-і-Пула, від Куннамутти до Іч-Візґе. І їх із вдячністю хапали люди, спраглі до духовної поживи та можливості втекти від занудливої реальності. Книги, що припали до душі, завжди повертали з великою неохотою, та отець Ральф із черницями ретельно реєстрували, які книжки і де затримувалися надовго, після чого отець Ральф замовляв у агенції новин міста Джилленбоун додаткові примірники і, й оком не змигнувши, записував їх на рахунок Мері Карсон як подарунки, зроблені нею Товариству книголюбів при монастирі Святого Хреста.

То були дні, коли окремим щасливцям зрідка випадало натрапити в книзі на цнотливий поцілунок, коли почуття читачів не збурювалися еротичними пасажами, тому демаркаційна лінія між книжками для дорослих і дітей була досить умовною. І читачеві віку Педді було не соромно зачитуватися книжками, які обожнювали і його діти. Серед цих книжок були «Крихітка Дот і кенгуру», цикл романів «Біллабонґ» про Джима, Нору та Воллі та безсмертне творіння місіс Енні Ганн «Ми з глушини». Вночі на кухні Клірі по черзі читали уголос вірші «Банджо» Патерсона та Кларенса Джеймса Денніса, із завмиранням серця слідкували за пригодами «Чоловіка зі Сніжної ріки», сміялися над «Сентиментальним хлопцем» та його Дорін, або крадькома витирали мимовільні сльози, пролиті над «Смішливою Мері» Джона О’Гари.

Я листа йому писав, навмання той лист послав,

бо не знав я

Достеменно, де і як його знайти;

Написав-то, як зумів, в Лáклен, де його зустрів

Багатенько років тому; там він стригалем робив;

Тож в адресі я вказав (бо другої і не знав):

«Кленсі, що з ріки Розлив».

Ось приходить відповідь чудернацьким почерком,

(Наче пальцем писана, вмоченим в смолу),

Пр´ислана вона була стригалем-напарником,

Я цю відповідь дослівно наведу:

«Нещодавно Кленсі до Квінсленду подався,

Бо туди худобу перегнати має,

Де ж він тепер їде і куди подівся,

Знати ми не можемо, та й ніхто не знає».

Враз малюю я у своїй

Збудженій фантазії

Образ мого приятеля верхи на коні,

Там, де шлях курний проліг

Скотарів із Заходу,

Він жене собі худобу берегом ріки.

Ось і вечір, вівці біля броду

З Куперкріка п’ють холодну воду…

Вівця за вівцею поволі чвалає,

А мій Кленсі їде ззаду

Та й пісню співає,

Тому і співає, що утіхи має,

Про які панок із міста й знати не знає.

Вітерець шепоче, тихо річка лине.

На привалі вірні друзі на нього чекають,

Бачить він перед собою сонячні долини,

А вночі величні зорі Кленсі привітають.


«Кленсі з Розливу» любили всі, а улюбленим поетом був «Банджо». Може, то й були нашвидкуруч зліплені й не надто талановиті вірші, але вони й не призначалися для витончених рафінованих знавців, а простим людям, написані простими людьми, і серед тогочасних австралійців було значно більше тих, хто міг процитувати напам’ять саме ці вірші, а не вірші Теннісона та Вордсворта зі стандартної шкільної програми, бо ці поети, творячи власний, якісніший різновид нашвидкуруч зліпленої халтури, надихалися Англією, а не Австралією. Для Клірі поля нарцисів та зарості лілей не означали нічого, бо жили вони у кліматі, де цих рослин не могло бути.

Клірі розуміли поетів-співців австралійської глушини краще за інших, бо ріка Розлив була неподалік, а перегін овець був мало не щоденною реальністю на МПХ. Існував офіційний Маршрут Перегону Худоби, або МПХ, який зміївся вздовж ріки Барвон незайнятими землями, що належали англійській короні, й використовувався для переміщення живої товарної худоби з одного боку східної частини континенту на другу. У давнину погоничі з їхніми вічно голодними отарами, що знищували траву, були небажаними гостями; особливо ненависними для скватерів були погоничі буйволів, бо величезні, до вісімдесяти тисяч голів, стада биків дюйм за дюймом спустошували їхні найкращі пасовиська. Але тепер, коли започаткували офіційний маршрут перегону худоби, а погоничі буйволів канули в Лету, між мандрівною та осілою публікою встановилися більш-менш доброзичливі стосунки.

Нечасті погоничі, що заїжджали випити кухоль пива та скуштувати домашньої їжі, були бажаними гостями. Інколи з ними мандрували жінки на старих пошарпаних бідарках, запряжених відбракованими зі стада кіньми та обвішаних казанками, чайниками та пляшками, які несамовито торохтіли та дзенькотіли. То були найжиттєрадісніші або навпаки найпохмуріші жінки Глушини, що мігрували від Кайнуни до Пару, від Ґундівінді до Гандагая, від Кетрін до Каррі. Дивні якісь були ті жінки: ніколи не мали даху над головою і ніколи не клали м’яких матраців під свої міцні, немов залізні спини. Чоловікам до них далеко, бо були ці жінки грубими та загартованими, як та земля, що оберталася під їхніми невтомними ногами. Дикі, наче птахи на висмоктаних сонцем деревах, їхні дітлахи сором’язливо ховалися за колесами тарантаса або тікали під надійний захист стосу дров, поки їхні матері за чашкою чаю пліткували та розповідали різні бувальщини, обмінювалися неймовірними історіями та книжками, обіцяли передати таємничі послання Гупірону Коллінзу чи Брамбі Вотерсу та переказували фантастичну оповідку про молодого вівчаря-англійця з Гнарлунга. І чомусь ніхто не сумнівався, що ці неприкаяні мандрівники, ховаючи дитину, чоловіка чи жінку, неодмінно виривали могилу на якійсь ділянці МПХ під якимось вікопомним евкаліптом, котрий здавався непримітним і схожим на інші лише для тих, хто не знав, що любляче серце здатне вирізнити у диких заростях одне-єдине і таке дороге йому дерево.

Меґґі геть нічого не знала навіть про значення фрази «факти статевого життя», бо обставини складалися таким чином, щоб всіляко перекрити шляхи, якими вона могла б про ці факти дізнатися. Її батько чітко провів лінію між чоловічою частиною родини та жіночою. Такі теми, як розмноження, вагітність і залицяння ніколи не обговорювалися в присутності жінок, перед якими чоловіки родини Клірі з’являлися тільки повністю вдягненими. Ті книги, які могли б дати Меґґі хоч якусь зачіпку і стати підґрунтям для роздумів, на Дрогеді ніколи не з’являлися, а ровесниць-подруг, які якось посприяли б «освіті», вона не мала. Її життя обмежувалося потребами домашнього господарства, а в самому будинку ніякої сексуальної активності не помічалося. Усі тварини на Гоум Педдок були стерильні. Коней Мері Карсон не розводила, а купувала у Мартіна Кінґа з Бугели; для власників ферм, які не жили з конярства, жеребці були докукою, тому на Дрогеді жодного жеребця не тримали. Правда, там був один бик, люта й скажена тварюка, але до його загороди суворо заборонили наближатися, і тому нажахана Меґґі й близько до цього бика не підходила. Пси трималися в будках та на ланцюгах, і їхнє парування перетворювалося на науково впорядковану процедуру, за якою наглядали пильні орлині очі Педді чи Боба; тому собаки теж були поза межами досяжності. Часу ж спостерігати за свинями Меґґі не мала, до того ж вона терпіти їх не могла і страшенно не любила їх годувати. Фактично, окрім своїх маленьких братів-двійнят, Меґґі не мала часу за кимось і чимось спостерігати. Але невігластво породжує невігластво: тіло та розум, що не прокинулися, сплять і не помічають подій, які просвічена свідомість помічає та розкладає по поличках суто механічно.

Перед своїм п’ятнадцятим днем народження, коли літня спека сягнула піку, Меґґі помітила на своїх підштаниках довгасті коричневі плями. Два-три дні по тому вони зникли, але через півтора місяці з’явилися знову – і її сором переріс у страх. Спочатку вона подумала, що погано вимила сідниці, й тому відчула страшенне приниження й сором, але коли плями з’явилися вдруге, то зрозуміла, що то кров. Вона й гадки не мала, звідки та кров могла взятися, і тому вирішила – що з сідниць. Через три дні млява кровотеча припинилася й не з’являлася понад два місяці; Меґґі тишком-нишком випрала підштаники, і це пройшло непоміченим, бо на ній лежало все прання. Наступного разу з кров’ю прийшов біль – вперше в її житті. Цього разу кровотеча була сильнішою, значно сильнішою. Поцупивши у двійнят кілька пелюшок, Меґґі спробувала обв’язатися під своїми підштаниками, страшенно перелякавшись, що кров може проступити назовні.

Смерть, що забрала Гала, була схожа на бурхливий візит примарних потойбічних сил; але оце повільне вгасання її власного життя здалося їй неймовірно жахливим. Як піти до батька чи матері й розповісти, що вона помирає від якоїсь сороміцької ганебної хвороби, яка завелася в неї між сідницями? Тільки Френку могла Меґґі вилити свої страждання, але Френк був так далеко, що вона навіть не знала, де його шукати. За чашкою чаю жінки часто розповідали про пухлини та рак, про повільну моторошну смерть, якою померли їхні матері та сестри, і Меґґі, наслухавшись цих оповідок, впевнила себе в тім, що її підточує, виїдаючи нутрощі, якась пухлина, що поступово підбирається до її переполоханого серця.

Її уявлення про такий стан, як смерть, були нечіткі, вона навіть не мала уявлення, у якому статусі вона опиниться у потойбічному світі. Релігія була для Меґґі набором законів та правил, а не духовним явищем, тому нічим допомогти їй не могла. У її охопленій панікою свідомості переплуталися уривки слів і фраз, мовлених її батьками, їхніми приятелями, черницями, священиками під час служби та лиходіями з прочитаних книжок, які погрожували помстою добрим людям. Ніяк не могла Меґґі примиритися з думкою про смерть; ночами лежала вона, пригнічена і переполохана, намагаючись уявити, що таке смерть: чи безконечна ніч, чи вогненне провалля, яке треба перестрибнути, щоб дістатися золотих ланів із протилежного боку, чи схожа на гігантську повітряну кулю сфера з височенними хорами, до якої крізь мозаїчне скло просочується приглушене світло?

Вона стала тихою та мовчазною, але не такою, як Стюарт у своїй миролюбній замріяній самотності; то було перелякане заціпеніння кролика під немиготливим поглядом удава. Коли до неї хтось несподівано звертався, Меґґі підскакувала, коли ж малі двійнята плакали й гукали її, вона метушилася біля них, болісно картаючи себе за своє недбальство. Коли ж їй випадала вільна година, вона тікала на цвинтар до Гала – єдиного мерця, якого добре знала.

Усі помітили в ній цю переміну, але сприйняли її як ознаку дорослішання, хоча ніхто не задався питанням: а що означало для Меґґі те дорослішання? До того ж дівчині вдавалося приховувати свій сум та переляк. Попередні уроки були засвоєні добре: вона мала феноменальне самовладання, а її гординя була величезною й непереборною. Ніхто й ніколи не дізнається, що відбувається в неї всередині, фасад до кінця лишатиметься бездоганним. Бо перед нею були приклади: і Фіона, і Френк, і Стюарт, а вона з ними одної крові, отже, це невіддільна частина її натури та спадковості.

Але отець Ральф, часто буваючи на Дрогеді, помітив цю зміну в Меґґі, цей перехід від гарненької жіночності до придушення всіх проявів життєвої сили та бадьорості. Його стурбованість швидко переросла в тривогу, а тривога – у страх. Перед його очима відбувалося фізичне й духовне всихання; Меґґі віддалялася від родини, і йому страшенно боляче було бачити, як дівчинка перетворювалася на ще одну Фіону. Великі очі на маленькому схудлому личку стали ще більшими; здавалося, вони зі смертним страхом вдивлялися в якусь жахливу перспективу, а молочно-матова шкіра, яка ніколи не знала ані засмаги, ані ластовиння, ставала дедалі прозорішою. І отець Ральф подумав, що, коли це триватиме далі, одного дня вона зникне, поглинута власними очима, немов змія, що ковтає власний хвіст, і полине всесвітом як майже непомітний стовпчик сіро-скляного світла, видимий тільки краєм людського зору, туди, де ховаються привиди й білими стінами повзає всяка нечисть.

Що ж, треба дізнаватися, у чім річ, навіть якщо правду доведеться витягувати силоміць. Останнім часом Мері Карсон стала вкрай капризною та нетерпимою: ревнувала його до кожної хвилини, проведеної в будинку старшого скотаря; і тільки безгранична терплячість розумного й хитрого чоловіка дозволяла йому стримувати і приховувати свій бунт проти її власницьких інстинктів. Навіть химерна одержимість Меґґі не завжди затьмарювала притаманну йому практичність, і отець Ральф із приємністю спостерігав, як його чарівливий шарм справляє враження навіть на таку злостиву й уперту істоту, як Мері Карсон. І поки ця приспана турбота про одну-єдину людину била копитом і гризла вудила в його свідомості, священик помітив у своїй душі ще одне почуття, яке існувало пліч-о-пліч із першим: холодна й жорстока рішучість перехитрити й надурити цю марнославну владну жінку. О, йому завжди це подобалося! Стара павучиха ніколи не візьме над ним гору!

Нарешті йому вдалося вислизнути з-під невсипної уваги Мері Карсон і застукати Меґґі на маленькому цвинтарі в тіні блідого і якогось зовсім не войовничого ангела-месника. Вона витріщалася на сентиментально-безтурботне обличчя скульптури, і отцю Ральфу подумалося, що її обличчя паралізував страх, як витончений контраст між почуттям і нечутливістю. Але що ж робить тут він, бігаючи за дівчиною, наче метушлива квочка? І яке йому до цього діло, бо то її мати і батько мають перейматися, що сталося з їхньою донькою! Але не бачили вони нічого небезпечного, не значила вона для них так багато, як для нього. До того ж він – священик і тому має втішати самотніх або тих, хто впав у відчай. Він не міг спокійно дивитися, як вона страждає, і аж зіщулювався від усвідомлення того, наскільки прив’язався до цієї дівчинки за час знайомства. З Меґґі він пов’язував чимало подій та спогадів – і йому було страшно. Любов до неї та інстинкт священика, що змушували отця Ральфа запропонувати себе в будь-якій духовній іпостасі, вступили в конфлікт із страхом: він боявся стати потрібним для якоїсь людини, боявся, що ця людина стане також потрібною йому.

Зачувши кроки священика по траві, Меґґі різко обернулася, склала руки на колінах і сором’язливим поглядом втупилася собі під ноги. Він сів біля неї, сплів руки на колінах; складки сутани спадали вниз, граційні, як і те струнке тіло, що крилося під нею. Що ж, немає сенсу дурня водити, подумав священик; якщо вона відразу нічого не скаже, то надалі – й поготів.

– Що з тобою сталося, Меґґі?

– Нічого, отче.

– Я тобі не вірю.

– Благаю вас, отче, не треба! Я не можу вам сказати!

– Ой, Меґґі, маловірна Меґґі! Ти можеш казати мені все, що завгодно, розповідати про все, що є у цьому світі. Саме для цього я тут, саме тому я священик. Я обраний представник Господа на землі, я вислуховую людей від Його імені. А ще, моя маленька Меґґі, не існує нічого в Його всесвіті, чого б Він та я не змогли б, змилостивившись, простити. Ти мусиш розповісти мені, що сталося, бо кому ж, як не мені, допомагати тобі? Скільки я житиму, я намагатимуся допомагати тобі, оберігати тебе. Іншими словами, я стану твоїм ангелом-хранителем, до того ж – кращим за отой шматок мармуру в тебе над головою. – Він глибоко вдихнув і нахилився до неї. – Скажи, якщо ти мене любиш!

Вона судомно зчепила руки.

– Отче, я помираю! У мене рак!

Спочатку він відчув нестримне бажання розреготатися, бо на нього шумною хвилею накотилося відчуття полегшення; але потім священик поглянув на прозору синювату шкіру, на змарнілі рученята, і смуток охопив його, йому захотілося вити і криком кричати до небес через таку несправедливість. Ні, Меґґі нічого б не придумала просто так; має бути якась причина.

– А звідки ти це знаєш, мила моя?

Вона довго вагалася, а коли все ж таки наважилася, отцю Ральфу довелося нахилити голову ближче до її вуст, несвідомо пародіюючи позу священика, що вислухує сповідь; він прикрив рукою обличчя від її очей, підставив своє елегантне, немов точене, вухо і приготувався до найгіршого.

– Це триває шостий місяць, отче. У мене страшенно болить живіт, але це не схоже на розлиття жовчі, а ще… Отче, з моїх сідниць виливається стільки крові!

Він мимовільно відсахнувся, чого з ним ніколи не траплялося у сповідальній кабінці, й ошелешено витріщився на пониклу від сорому голову дівчини. Скільки емоцій збурилося в його душі! Він не відразу зміг опанувати себе. Отець Ральф відчув приємне, але суперечливе полегшення: з одного боку він так розлютився на Фіону, що готовий був її вбити, а з іншого – його пронизала повага до маленької дівчини, яка так довго страждала і так добре трималася; а ще він відчув невимовну всеохоплювану збентеженість та розгубленість.

Річ у тім, що він теж був заручником свого часу та його звичаїв, як і Меґґі. У кожному місті, де йому довелося служити, від Дубліна до Джилленбоуна, легковажні дівчата й повії навмисне приходили до сповідальної кабінки, щоби пошепки сповіщати йому свої фантазії як реальні події, переймаючись лише однією гранню його особистості – чоловічим началом і не бажаючи зізнатися самим собі, що здатність це начало розбудити за межами їхніх можливостей. Вони стиха бурмотіли про те, як чоловіки проникали в кожен їхній отвір, про сороміцькі заборонені ігри з іншими дівчатами, про хтивість і подружню зраду, а кілька дівчат із надзвичайно розвиненою уявою навіть розповідали про свої статеві стосунки зі священиками. Він незворушно вислуховував ці розповіді, відчуваючи лише огиду й презирство, бо після суворої дисципліни семінарії подібні спокуси чоловікові його покликання й типу витримати було надзвичайно просто. Але ті дівчата ніколи-ніколи не розповідали йому про оту таємничу властивість їхнього організму.

Хоч як він намагався, але не зміг стримати палючого припливу збентеження та ніяковості, що розлився по всьому його тілу; прикривши рукою скорчене гримасою обличчя й відвернувшись убік, отець Ральф де Брікассар чи не вперше в житті переживав приниження від того, що його обличчя спалахнуло сором’язливим рум’янцем.

Але він прийшов, щоб допомагати, а не червоніти. Переконавшись, що рум’янець минув, отець Ральф рвучко підвівся, підняв Меґґі й посадовив її на пласке мармурове підніжжя пам’ятника – тепер їхні обличчя опинилися на одному рівні.

– Поглянь на мене, Меґґі. Ні, ти поглянь на мене!

Вона підняла на нього переполохані очі – і побачила, що він усміхається. І враз її душа сповнилася радістю. Якби вона й справді помирала, то священик так не всміхався б; вона добре знала, як багато значила для нього, бо він ніколи цього не приховував.

– Меґґі, ти не помираєш, і ніякого раку в тебе немає. Не мені розповідати тобі, в чім річ, та я краще розповім. Твоя мати мала розповісти тобі про це ще кілька років тому, приготувати тебе до цього, а чому вона це не зробила – поза межами мого розуміння.

Поглянувши на незбагненно-незворушного ангела вгорі, отець Ральф розсміявся своїм стриманим сміхом.

– Господи милосердний! І що ти тільки не змушуєш мене робити! – І продовжив, вже звертаючись до Меґґі, яка з нетерпінням чекала його пояснень: – Колись, ставши дорослою жінкою і дізнавшись набагато більше про те, як влаштований світ, ти, можливо, згадаєш про цю розмову з ніяковістю, а може, навіть соромом. Але нічого сороміцького чи поганого в цьому немає. Розповідаючи тобі про це, я, як і в решті випадків, є інструментом у руках Нашого Господа. Це моя єдина функція на землі; іншої в мене не може бути. Ти була налякана, ти потребувала допомоги, і Бог послав тобі поміч у моїй скромній особі. Затям це, Меґґі, затям добряче. Я священик Господа Бога і промовляю від його імені. З тобою, Меґґі, трапилося те, що трапляється з усіма жінками. Один раз на місяць впродовж кількох днів із тебе виходитиме кров. Це починається приблизно у віці дванадцяти-тринадцяти років. До речі, тобі ж уже виповнилося тринадцять?

– Мені п’ятнадцять, отче.

– П’ятнадцять? Тобі? – Він похитав головою, до кінця не вірячи дівчинці. – Що ж, якщо ти так кажеш, то мені доведеться повірити тобі на слово. Тоді це означає, що ти розвинулася пізніше за більшість дівчат. Але ця кровотеча відбуватиметься щомісяця, аж поки тобі не виповниться років з п’ятдесят; в одних жінок вона трапляється з регулярністю фаз місяця, а у других – менш регулярно. У декотрих жінок крововиливи проходять безболісно, а інші мучаться від сильного болю. Ніхто не знає, чому в різних жінок це відбувається по-різному. Але те, що в тебе почалися крововиливи, означає, що ти стала зрілою. Ти знаєш, що означає «стати зрілою»?

– Звісно, що знаю, отче! Я ж книжки читаю. Це означає стати дорослою.

– Відповідь правильна. Допоки триватимуть ці виливи, ти будеш здатна народжувати дітей. Кровотеча – це частина циклу розмноження. Як відомо, у часи, що передували гріхопадінню, Єва не мала менструацій. Саме так і називається ця кровотеча – менструація. Менструювати. Затямила? Та коли Адам та Єва согрішили, Господь покарав жінку сильніше за чоловіка, бо насправді гріх стався саме через її провину. Вона ж бо спокушала чоловіка. Пам’ятаєш слова з Біблії: «В печалі народжуватимеш ти дітей своїх». Цими словами Господь хотів сказати ось що: для жінки все, що пов’язане з дітьми, буде пов’язано з болем. Діти – це велика радість, але й великий біль. Така твоя доля Меґґі, і ти маєш із нею змиритися.

Вона цього не знала, але саме в такий спосіб отець Ральф надав би допомогу будь-кому зі своїх парафіянок, хоча й з меншою особистою зацікавленістю: лагідно, але дещо відсторонено, не асоціюючи себе з цією бідою. Можливо, простіше, з меншим пафосом, від чого його втіха та допомога були б тільки сильнішими. Він здавався вищим за ці життєві дрібниці, і від того вони самі здавалися неістотними та скороминущими. Отець Ральф робив це підсвідомо; жоден, хто приходив до нього за втіхою, не міг поскаржитися, що він поглянув на нього зверхньо та з погордою або ж звинуватив у слабкості. Багато священиків змушували своїх парафіян почуватися винуватими, ницими та нічого не вартими. Але не такий був отець Ральф. Він давав людям відчути, що і в нього є свої печалі та болючі проблеми, дивовижні печалі та малозрозумілі їм проблеми, однак від цього вони не ставали менш реальними. Сам він не знав – і ніхто не роз’яснив йому, – що левова частка його привабливості та харизми полягала не в самій його особистості, а в чомусь піднесеному, майже божественному, і водночас – такому людяному, що виходило з його душі.

Що ж стосувалося Меґґі, то він розмовляв із нею так само, як і Френк – як з рівною собі. Але він був старшим, мудрішим та освіченішим за Френка, і тому – набагато кращим повірником. А який чудовий був його голос із ледь помітним ірландським акцентом та округлою британською вимовою! Увесь страх та смуток, які так мучили Меґґі, немов рукою зняло. Однак вона була молода, допитлива, і тепер їй страшенно кортіло про все дізнатися, бо вона не переймалася химерною філософією тих, хто постійно скнів над питаннями не про власну сутність, а лише про власну видимість. Він був її другом, любовно випестуваним ідолом її серця, новим сонцем на її небосхилі.

– А чому не ви мали розповісти мені про це, отче? Чому ви сказали, що це слід було зробити матусі?

– Це тема, яку жінки тримають у межах свого кола. Говорити про свою чи чиюсь іншу менструацію в чоловічому товаристві не заведено. Про це говориться строго між жінками.

– А чому?

Він похитав головою і розсміявся.

– Чесно кажучи, я й сам не знаю чому. Мені навіть хочеться, щоб це було не так. Але можеш повірити мені на слово, що це саме так. Ніколи й нікому не кажи про це ані слова, окрім своєї матері. І не кажи їй, що ми про це з тобою говорили.

– Гаразд, отче, не скажу.

Виходить, бути дорослою жінкою та матір’ю – це до біса важко: скільки практичних міркувань потрібно тримати в голові!

– Меґґі, йди додому і скажи матері, що у тебе почалися крововиливи. Попроси її показати тобі, що в таких випадках треба робити.

– А у мами теж трапляються крововиливи?

– Вони трапляються у кожної здорової жінки. Але під час вагітності вони припиняться і почнуться знову лише після того, як народиться немовля. Саме завдяки припиненню менструацій жінки й дізнаються, що вони вагітні.

– А чому вони припиняються під час вагітності?

– Не знаю. Справді не знаю. Вибач, Меґґі.

– А чому кров виходить із моїх сідниць, отче?

Він досадливо витріщився на ангела, який відповів йому умиротвореним поглядом, анітрохи не переймаючись жіночими проблемами. Отець Ральф потрапив у делікатне становище. Дивно: чому Меґґі так наполегливо намагається про все дізнатися, адже зазвичай вона така стримана! Однак він усвідомлював, що тепер став для дівчинки джерелом знань того, про що вона не зможе прочитати в книжках, він не міг виявляти перед нею ані найменшої ознаки ніяковості. Бо добре її знав. Інакше вона замкнеться в собі й більше ніколи й нічого в нього не спитає.

Тому священик спокійно й терпляче пояснив:

– Кров виходить не з твоїх сідниць, Меґґі. А з прихованого отвору попереду, який має стосунок до дітей.

– Ой, ви хочете сказати, що саме з того отвору вони й з’являються? – мовила Меґґі. – А я завжди хотіла знати – звідки ж вони з’являються?

Він весело вишкірився і зняв її з п’єдесталу.

– Ну от і розібралися. Тепер ти знаєш, Меґґі, звідки беруться діти?

– Ой, знаю, – відповіла Меґґі з поважним виглядом, радіючи, що знає хоч щось. – Вони з’являються у жінок, отче.

– А коли вони у них з’являються?

– Коли жінкам забажається.

– І хто ж тобі про це розповів?

– Ніхто. Я сама здогадалася, – відповіла дівчинка.

Отець Ральф заплющив очі й сказав сам собі, що його ніяк не можна вважати боягузом за те, що він облишив цю тему і не став її розвивати. Так, він співчував Меґґі, але більше нічим не міг їй допомогти. Хорошого потрошку.

Ті, що співають у терні

Подняться наверх