Читать книгу Постріл в Опері - Лада Лузіна - Страница 3

Ясного липневого дня алеєю Гімназистів, що розрізає навпіл колишній Бібіковський бульвар, йшла трохи дивакувата руда пан ночка.

Дивакуватим був її погляд – він то зацьковано стрибав, боязко вивчаючи тих, хто йшов назустріч (причому статечно-літні чоловіки чомусь не цікавили панночку зовсім, а ось дами, незалежно від віку, підпадали під миттєве опромінення сіро-зелених очей), то гордовито промальовував фасади будівель по лівий бік з любов’ю хазяйки, яка готує світ до капітального ремонту.

Руда діловито промацала поглядом смарагдовий будинок-«шкатулку» – єдиний у Києві, прикрашений ліпниною з порцеляни.

Подумки домалювала відсутню вежу до фасаду будинку 18 – колишньої 2-ї гімназії, де навчався в підготовчому класі Міша Булгаков і служив на посаді регента хору його рідний дядько Булгаков С. І.

Поклала руку на груди, де, на шнурку, під сорочкою, висів не хрест, а дивовижний ключ від 13-го будинку…

А кроків за десять повела себе й зовсім дивно.

Різко спинилася, і на її круглому обличчі з’явився симптоматичний вираз, який буває в індивідів жіночої статі, що несподівано й незаплановано зустріли на шляху головного чоловіка свого життя, котрий уже покинув їх болісно й назавжди.

Ось тільки ніяких чоловіків на шляху рудої не спостерігалося.

За низькою огорожею алеї, сяючи сімома золотими й синьо-зірковими банями, стояв Найпрекрасніший у світі Володимирський собор!

Руда вп’ялася в нього відчайдушно-страдницьким поглядом.

Але на цьому дива не скінчилися.

Точнісінько цієї самої миті на початку алеї з’явився ще один жіночий екземпляр – довгоногий, гордовито-вродливий і по-липневому напівголий. Екземпляра супроводжував чоловік, який дивився на оголене, перекреслене вузькою смужкою бретельки плече своєї супутниці так, ніби жадав відкусити від нього бодай шматочок.

– Я тобі сто разів казала, це був звичайний дівич-вечір! І якщо ти поводитимешся, наче ідіот… – роздратовано вичитувала су провідника дівчина, не зважаючи ані на його обожнювання, ані на нього самого.

І поперхнулася, побачивши руду.

– Аллочко, ну зрозумій… – заскиглив хлопець.

І замовк.

Забувши про чоловіка, якого щойно виховувала, довгонога попрямувала в бік рудоволосої. Підійшла до неї дрібними, несміливими кроками, подивилася із нічим не пояснимим захопленням на її двадцятирічної давнини смугасту чоловічу сорочку, поранені дірками дешеві джинси й раптом переломилася перед тією навпіл у незрозумілому й низькому поклоні.

– Слава Вам, Ясна Києвице! – пробелькотіла вона сповненим глибокої поваги голосом.

Руда здригнулася.

Озирнулася.

Глибоко й нервово засунула руки в кишені змучених джинсів і, буркнувши нерозбірливе «драстє», ганебно помчала геть.

– Хто така? – Чоловік стояв за спиною своєї дівчини, приголомшено скосившися в бік задрипи, що втікала. – Вигляд у неї бомжацький.

– Мовчи! – зло шикнула дівчина. І злість її була адресована тому, хто питав, його репліці, побаченій ним неприємній для неї мізансцені, – проте з повагою обминала рудоволосу. – Ти не знаєш, хто вона. Ти живеш у ЇЇ Місті!

– Отже, на порядку денному у нас три питання. Перше: чи можемо ми чаклувати для власних потреб.

Вимовляючи ці казенні слова, чорноволоса дама застигла в рамі балконних дверей, розчинених у сонячний, шелестливий Ярославів Вал.

Внизу, вулицею, у руслі якої пролягав у ХІ столітті високий вал, зведений Ярославом Мудрим, котрий хотів захистити свій стольний град від ворогів, йшли неспішні кияни, що зовсім не замислювалися ані про походження назви вулиці, ані про те, хто мешкає в кораловій вежі будинку-замку на Яр Валу № 1.

У Вежі мешкало шестеро.

Вилизана (власним язиком) найбілосніжніша кішка Беладонна, що сиділа за два кроки від казенної дами й цілком серйозно дивилася на ту, яка промовляла. Величезний і схудлий кіт Бегемот із розбійницькою мордою й надірваним вухом, що вмостився осторонь, зневажливо повернувшись до теплої компанії задом. І кругла руда кицька на ім’я Ізида Пуфик, що вляглася, наче розгодована горжетка, на шиї усміхненої, смішливої дівки.

Розгодована горжетка чимось невловимо нагадувала свою хазяйку – кричущу білявку – крутогруду, круглооку й круглоносу. А от руда панночка в смугастій сорочці, що сиділа поруч із білявкою, здавалася цілковитою протилежністю сусідки.

Та й взагалі, всі три жінки – брюнетка, білявка й руда, що зібралися в круглій кімнаті Вежі, – були цілковитою протилежністю одна одної, й сторонньому спостерігачеві важко було б намислити причину, здатну об’єднати в одне ціле подібний тріумвірат.

– …Зокрема, чи можу я завдяки магії збільшити прибуток моїх супермаркетів? – Голос чорноволосої Каті лунав владно, і її голосу пасувала владність, а їй самій зовсім не до лиця були золоті окуляри з вузькими, «зіщуленими» скельцями.

Зрештою, якщо не зважати на цю неважливу деталь, обличчя Катерини Дображанської було таким вродливим, що в того, хто бачив її вперше, зникали бажання й думки.

Розліт її брів, розріз очей, примхливий вигин губ вкарбовувалися в пам’ять, наче тавро в шкіру раба.

Проте біловолоса Даша Чуб, на прізвисько Землепотрясна, сповідувала принцип: «Ми – не раби, раби – не ми!»

– Не можеш! – безапеляційно заявила вона. – Я вже повідьмувала для власної потреби. Всі пам’ятають, чим моє відьмування скінчилося. Три аварії й один труп!

Круглобока, кремезна й пружна, як м’яч, Даша викликала непереборне бажання вщипнути її за смачний бочок.

Її усмішка заражала, манери – лякали, а вбрання викликало подив. Окрім рудої кішки Землепотрясну прикрашало безліч заманливих цяцянок і мінімум одягу. Точніше, на Даші було лише старе простирадло, зав’язане на шиї хрест-навхрест.

Однак на її руках дзвеніло не менше двадцяти золотих браслетів, на шиї лежало чотири намиста із золотих дукатів, у вухах висіли величезні сережки, народжені в епоху Київської Русі. Біле волосся, заплетене в сотню пухких папуаських кісок, виблискувало золотими шпильками.

– Другий труп був би твій, якби Маша тебе не воскресила, – скривилася Чуб у бік вродливої Каті й перевела погляд на третю.

На тлі яскравої білявки й дивовижно вродливої брюнетки Маша Ковальова, руда й похмура, здавалася зовсім непримітною.

Із високим готичним лобом, із золотими бровами, що за кольором майже зливалися з пергаментною шкірою, з очима, сповненими запитаннями, на які не варто знати відповіді, вона викликала почуття зніяковілого нерозуміння.

Руда сиділа на краєчку дивана, зсутулившись й опустивши очі долу, наче зсередини її роздирало нерозв’язне й гнітюче щось.

– Так, можемо, – відчужено сказала вона. Й коротко пояснила: – Я вважаю, що ми можемо відьмувати.

– Ти чьо?! – обурилася Землепотрясна Даша. (Голосно чьокать з будь-якого приводу було однією з невикорінних Дашиних звичок!) – Ти чьо, Машо, зовсім раптом того? В усіх фільмах відьмам забороняється користуватися чаклунством для особистої вигоди.

– Ми – не відьми. Ми – Києвиці, – сказала Маша. Вона дивилася на свої зчеплені в «замок» руки, стиснуті між колінами. – Наша влада – хист, такий само, як і будь-який інший. І забороняти нам користуватися своїм хистом для особистих потреб так само абсурдно, як забороняти письменнику вести особистий щоденник, а балерині танцювати на дискотеці для власного задоволення. Ми можемо робити все, що забажаємо. Просто ми маємо не чинити зла як у магії, так і без неї, маємо не відбирати в когось щось, маємо не відьмувати потайки одна від одної. Але мені невтямки, чому якщо я боюся висоти, то не можу скористатися закляттям «Рать» проти страху? Або полегшити за допомогою замовляння «Сет» пологи… дружині свого брата.

– А у твого брата дружина чекає на дитину? – зацікавилася новою темою Землепотрясна.

– Чу-до-во! – сприйняла озвучену тезу Катя, виявивши захоплення як Машиним висновком, так і тим, як до нього дійшли.

– Ну, якщо в такому плані, я теж не заперечую, – сказала Чуб.

Із чого мій читач без великих зусиль може зрозуміти: руда, сумна й непримітна Маша й була тим єдиним, що пов’язувало несумісних Дашу й Катю.

Окрім…

– Тепер друге питання, – оголосила Катерина Дображанська. – Як нам жити далі? Як керувати Києвом?

– А ти у нас чьо, голова? – негайно напустилася Даша. – Знову вирішила командувати? І окуляри знову начепила! В них же звичайні скельця, сама зізнавалася.

– Нехай вона побуде головою. Тобі що, шкода? – зітхнула Маша, не відводячи очей від своїх неспокійних рук. – Вона ж намагається якось налагодити наше життя, після того як нам його зруйнували.

– Гаразд. Нехай. Тільки недовго, – миттю погодилася Чуб і, відкинувшись на спинку дивана, погладила руду «горжетку».

«Горжетка» вібруючи замуркотіла й для повного щастя потягнулася лінивою лапою до Машиних кучерів.

Маша сліпо хитнула головою.

Вродлива Катя помовчала, даючи зрозуміти, що урвала її незаслужено, і взялася доповідати:

– П’ять днів перед тим ми несподівано стали відьмами.

– Києвицями, – вперто поправила Маша.

– Києвицями, – покірно погодилася з правкою Катя.

– І врятували світ! – похвалилася Чуб.

– Лише Київ, – поправила Маша.

– Ну й що? – відбилася від применшення їхнього подвигу Даша. – Можна подумати, врятувати Київ – не землепотрясно!

(Вставляти слівце «землепотрясно» доречно й недоречно було другою з Дашиних звичок.)

– Можна не перебивати?! – Дображанська вищирила зуби й, склавши руки на грудях, прибила Землепотрясну Дашу владним поглядом. – Ми – Києвиці. Ми володарюємо над Києвом.

– Так само, як і він над нами. – Зважаючи на все, Маша не терпіла нечіткості формулювання.

– Так само, як і він. – Судячи з усього, на відміну від Дашиних реплік, Машині зауваження Катя сприймала безкінечно толерантно. – У нас є особистий офіс, – Дображанська окинула поглядом круглу кімнату Вежі, затягнуту у дубовий корсет книжкових шаф, – куди не може потрапити жодна людина.

– Якщо в неї нема ключа або вона не знає пароль, – сказала Маша.

– Є три кицьки, які розмовляють.

– Лише дві, – весело хрюкнула Чуб. – Бегемот з нами не розмовляє.

Кінчик хвоста чорного кота невдоволено засмикався.

– Є кілограмів 100–150 раритетного золота, яке піднесли нам на шабаші київські відьми і яке треба ще якось реалізовувати, – проігнорувала Дашину репліку Катя.

– Навіщо? – Чуб рефлекторно вчепилася у свою сережку. – Я своє золото носитиму.

– …І найголовніше, – закінчила Катя, – Книга Влади!

– Книга Києвиць, – сказала скрупульозна Маша, тоді як Катя підійшла до тонконогого дамського бюро, на якому лежала згадана річ, і з жадобою доторкнулася пальцями до чорної палітурки.

– А ще ми маємо щоночі вартувати на Старокиївській горі, – докинула своє Чуб.

– Дашо! – розлютилася, не втримавшись, Дображанська.

– Це важлива поправка, – не піддалася та.

– Я до цього й веду! – осадила її Катерина. Вона все ще не відвела пальці від Книги, наче дотик до неї давав їй непереборне задоволення, якого їй незмога було себе позбавити. – Я перелічила «плюси»: влада, золото, квартира в центрі… Але є й «мінуси». Як правильно зауважила Маша, ми – Києвиці. Ми володіємо цим Містом і захищаємо його. «Київ володарює над нами так само, як і ми над ним», – так написано в Книзі. Зокрема, це виявляється в тому, що ми зобов’язані щоночі вартувати на нашій горі, «щоб, побачивши на небі червоний вогонь, полетіти туди». Туди, де по трібна наша допомога.

– Ну а я що казала? – ображено буркнула Чуб.

– Утім, – вела далі Катя, – минулої ночі ми сиділи там зовсім марно. На небі нічого не загорілося.

– І що ти тепер пропонуєш? – спитала Землепотрясна Даша.

– Я не пропоную, – із задоволенням поправила її Катерина, – подаю на розгляд. Можливо, доцільніше вартувати по черзі? Щонічні чергування – виснажлива річ. А в мене бізнес. У Маші післязавтра іспит. Лише ти в нас можеш спати до обіду, бо ніде не працюєш.

– А як мені працювати? – скипіла Землепотрясна. – Я ж працювала в нічному клубі! Уночі! А тепер усі ночі зайняті. І якщо завтра щось десь знову загориться, дні теж потраплять собаці під хвіст. Це ти в нас сама собі хазяйка. А Маша вза-агалі студентка. Іспити складе – і канікули. А хто триматиме на роботі співачку, що будь-якої миті може зіскочити зі сцени, всіх покинути й побігти рятувати Місто?

– Саме тому, – завершила Катя, – я й пропоную трохи полегшити собі життя й вартувати парами. Сьогодні – ти і Маша. Завтра – ми з тобою, щоб Маша могла підготуватися до іспиту. Післязавтра – я з Машею. І так далі.

– Ну-у-у, спробуймо. – Чуб відвернулася.

У недалекому минулому Даша була професійною опівнічницею – співачкою й арт-директором нічного клубу «О-йо-йой!», тому не бачила особливої проблеми в тому, щоб не спати щоночі. Але сиднем сидіти цілими ночами, безплідно вдивляючись у небо над Старокиївською горою, було для її енергійної натури заняттям, важчим за найтяжче гарування.

– Я згодна, – сказала Маша. Тепер вона дивилася на свої ноги у старих потрісканих кросівках. – Мені все одно.

– Чудово, – підбила підсумки Катерина, кинувши на Машу занепокоєний погляд. – Тепер третє питання – найважливіше. Що відбувається з нашою Машею?

– Зі мною? – Уперше за всю розмову руда підвела очі й зніяковіло подивилася Каті в обличчя.

– Так! – Уперше за всю розмову Даша Чуб стала під прапори Каті. – Це точно! З нею щось діється!

– У тебе якісь проблеми? – голос Каті став солодковатним. – Ти ніби в воду опущена.

– Гірше, – вже утоплена! – підтримала її Даша і з ентузіазмом почухала ніс.

(Чухати ніс у нападі задумливості було третьою з Дашиних звичок.)

Маша невпевнено подивилася на Катю, вирішуючи, чи справді та занепокоєна, і запитуючи себе, чи вистачить у неї сил відкрити свою Таємницю.

– Річ у тім… – мовила вона, – що я… Ні, спочатку інше. Ви маєте це знати. Я саме збиралася сказати. Річ у тім, що…

Річ у тім, що всього за п’ять днів до цього Марія Володимирівна Ковальова, студентка історичного факультету педагогічного університету,[1] віком двадцяти двох років, була сірою й замріяною істотою, що мешкала за адресою вулиця Уманська, 41, з мамою й татом.

І була вона нею доти, поки не отримала Місто в подарунок.

Помираючи, Києвиця Килина, володарка тисячолітнього Києва, передала свою владу їм, трьом і випадковим, залишивши у спадок круглу Вежу на Яр Валу – з трьома кицьками, які розмовляли, з коморами, наповненими зіллям і травами, з шафами, повними об’їжджених мітел, – ще й книгу Києвиць з її давніми і страшними знаннями…

Стало зрозуміло, що світ зовсім не такий, яким їм здавався – затюканій студентці непрестижного вишу, погордливій власниці мережі супермаркетів й арт-директору клубу «О-йо-йой!», що була у минулому за сумісництвом співачкою-невдахою.

У цьому світі, який їм відкрився, не було ані часу, ані смерті, ані тим паче випадковостей. Тут можна було ходити крізь час і воскрешати мертвих, літати над землею й вселяти любов у своїх ворогів.

Але хоч би що ти робив, твоє добро завжди перетворювалося на зло, а зло – на добро.

І той, у кого наївна відмінниця Маша була закохана без відповіді з першого курсу, виявився вбивцею.

І помер, рятуючи Машу від смерті, бо випив приворотне пійло.

І тепер Маша вважала себе його вбивцею.

А чоловік, якого покохала нова Маша, помер сто років тому, а за вісім років до смерті він поховав єдиного сина, що помер у Києві на знак кари за вчинок батька.

Тому що Місто було живим: могло любити й карати!

І звали цього чоловіка Михайлом. А прізвище його було Врубель.[2]

І Маша відмовилася від нього сама, на винагороду за те, що не могла вважати винагородою. І тепер вона потерпала від цієї винагороди, яка стала її Страшною Таємницею.

Як потерпала і від того, що, будучи не відьмами, а Києвицями, вони, однак, були відьмами – мінімум наполовину, позаяк жодна з них більше не могла зайти до церкви, й віднині Маші був заказаний шлях до її найулюбленішого, розписаного Васнецовим і Врубелем, Найгарнішого у світі Володимирського собору.

І тепер Маша вважала себе за нечисту.

Як потерпала й від того, що вона, ще тиждень тому слухняна й тиха, на смерть посварилася з матір’ю й пішла з дому.

Як потерпала від того, що вона вже три дні не бачила тата.

І тепер Маша вважала себе поганою дочкою.

Як потерпала й від того, що сталося з нею сьогодні вранці, коли, сяк-так зібравши колишнє «я» в кулак, вона пішла до інституту на консультацію перед екзаменом…

У першу хвилину, переступивши поріг рідної альма-матер, Маша повірила: те, що з нею сталося, – дивний сон.

Тут, у стінах звичного педагогічного, все було так, як завжди. Студенти, як завжди, не звертали уваги на непоказну завчену Ковальову – в мішкуватому одязі, з блідим обличчям. І, зійшовши на другий поверх, досягши останньої сходинки, Маша, як завжди, подивилася на годинник, перевіряючи, чи так само справно працює її внутрішній будильник.

Зовнішнього, тобто реального, будильника в неї не було ніколи. Раніше – у минулому житті – їй досить було сказати собі, лягаючи спати: «Я повинна прокинутися о 9.00» (або о 7.30, або о 8.15) – і вона розплющувала очі в призначений час. А виходячи з дому, точно розраховувала час на дорогу, з урахуванням усіх заторів і перебоїв із транспортом.

Ось і зараз старенька вірна «Чайка» на її руці показувала, що до консультації залишилася рівно хвилина – саме стільки, щоб пройти коридором, звернути праворуч й опинитися в призначеній аудиторії.

Усе було, як і раніше, як звичайно, як завжди. Й на Машу зі йшов невимовний, ілюзорний спокій. І вона зовсім було зібралася насолоджуватися своєю ілюзією не менше ніж півгодини, слухаючи надтріснутий голос Марківни, що, як зазвичай, диктувала їм детальні відповіді на питання білетів…

Як несподівано, вигулькнувши з найближчих дверей, перед нею намалювалася найгрізніша викладачка їхнього інституту, історичка, яку прозвали Василисою Премудрою (скорочено – Васею).

Василису супроводжували дві яскраво нафарбовані студентки. З їхніх кислих, прохальних облич було зрозуміло: дівки належали до тих численних нещасливиць, які не змогли скласти Васі попередній іспит і які, підібгавши студентські «хвости», з’явилися шукати щастя знову – і знову марно.

Маша звично кивнула викладачці, встигнувши потішитися, що іспит вона склала на «відмінно», перед тим як пихаті риси Василиси Андріївни розплилися в благочестивій покірності, перед тим як Премудра зробила крок до Ковальової і, схиливши велике грудасте тіло в глибокому поклоні, прошепотіла:

– Слава Вам, Ясна Києвице!

А Маша згадала: у її новому п’ятиденному житті страшний препод була її підлеглою! Головою орди київських відьом, які, не пізніше ніж позавчора, кричали їм «Слава!» на шабаші з нагоди Івана Купала.

Студентка втислася в стіну.

«Хвостаті» студентки витріщилися на неймовірну сцену – обидві вони, явно й недвозначно, не вірили власним очам.

– Я маю для вас небезпечну звістку, – продовжуючи шокувати глядачів, Вася схилилася ще нижче. – У Місті неспокійно. Не всі відьми визнають вашу владу. Чи можу я просити Вас про зустріч з Вами й Вашим Ясним…

– Так, так! – вигукнула Маша. – Приходьте до нас на Яр Вал. Я зустріну біля входу. О п’ятій. Інакше вам не зайти. Василисо Андріївно, розігніться, будь ласка.

– Це велика честь для мене. – Випроставшись, Вася позадкувала.

«Усе, – усвідомила Маша Ковальова. – Мені доведеться піти з інституту. Якщо так буде й далі…»

Але далі було значно гірше.

Проминувши коридор, Києвиця наштовхнулася на щебетливу компанію студентів старших курсів. І пішла собі повз них.

Де там!

Із центру компанії до Маші випурхнули дві красуні – гінкі, стрункі, з тих, що завжди дивилися на неї згори вниз.

– Слава Вам, Ясна Києвице!

У коридорі запанувала цілковита тиша.

Маша відчула себе восковою. Фігурою з музею мадам Тюссо.

Десяток пар очей витріщилися на неї – на її плечі, які перелякано підвелися й застигли, дешеві джинси, кучеряво-руде волосся. Дівчата, скарлючившись, стояли перед Ясною Пані, напевно очікуючи від неї репризи у відповідь.

Але цієї репризи Маша не знала!

Хтось хихикнув. Інші мовчали, дарма намагаючись пізнати в тому, що діялося, натяк на жарт.

– Дякую, – дурнувато вискнула Ковальова. – Будь ласка.

– Але найстрашніше було, коли я зайшла до аудиторії. Й Марківна, викладачка, до якої я йшла на консультацію, кинулася до мене… А їй шістдесят років! Як я до неї післязавтра на іспит піду? А якщо вона на іспиті мені вклониться? Що про мене інші подумають?

– Подумають, – безтурботно засміялася Землепотрясна Даша, – що ти їй страшенного хабара дала. Тисяч десять, не менше. От бабця з глузду й з’їхала.

– У неї будуть проблеми на роботі, – траурно сказала Маша. – А потім я вийшла надвір, а там… Кожна десята підходила до мене. Як тепер вулицею ходити?

– Ось так само, мабуть, відчуває себе Алла Пугачова! – висловилася співачка. – Чьо ж я, дурепа, вдома сиджу? Знову ж таки час мою вдяганку з клубу забрати…

– Добре ще, до інституту мене Катя на машині підвезла, – сказала Маша. – А назад… Я й гадки не мала, що в Києві так багато відьом!

– Ти бачила, скільки їх на купальському шабаші було – тисячі тисяч, – відповіла Катя. – Я теж помітила, що мені кілька разів уклонилися. Але я рідко з машини виходжу.

Даша підхопилася з дивана.

Руда кицька мішком упала з її загривка і, невдоволено крякнувши, скосилася на занадто імпульсивну хазяйку.

– Піду прогуляюся! Землепотрясно! Ми, отож, натуральні зірки!

– Стривай! – спинила її Катерина. – Ти кажеш, не всі відьми визнають нашу владу? – звернулася вона до Маші.

– Так Вася сказала, – пояснила та. – Й спитала дозволу завітати сьогодні до нас. І я їй його дала.

– Не всі визнають нашу владу. – Катерина Дображанська гмикнула, і її рука знову опинилася на книзі Києвиць – книзі Влади! – Що ж, я хочу на них подивитися…

– Ну так прокинься, курво!

Катя мимоволі здригнулася.

Троє, наче на команду, повернулися до розчинених балконних дверей.

На позбавленому належних подібній споруді поручнів бетонному чотирикутнику Вежі стояла дивна істота з чорною мітлою в руках.

Чорний кіт Бегемот глухо нявкнув і кинувся під ноги тій, що прийшла. Даша розкрила рота. Маша заклякла, дивлячись на непрохану гостю, що не могла прийти сюди.

Увійти до Вежі Києвиць могла лише Києвиця!

Істота ненависно посміхнулася й зробила крок до кімнати.

– Я не бажаю вам здоров’я! – вимовила вона, з насолодою промовляючи кожну букву.

І Маша зрозуміла: ця незвична фраза – не що інше, як вивернуте навиворіт «Здрастуйте!».

– Хто ти така? – суворо спитала Катя.

– Як ти сюди потрапила? – вихопилося в Чуб.

Чужинка по черзі обвела їх усіх поглядом, націлюючись на кожну так, наче розмірковувала, як би зручніше їх ударити.

Вона була страшенно юною (якщо не сказати іще маленькою), такою, що навіть двадцятидворічна Маша могла б дивитися на неї з висоти життєвого досвіду.

П’ятнадцять-шістнадцять.

Худа мов тріска. Чорноволоса. Гостроока. Різка. Здавалося, вона складалася із самих гострих кутів. Гострі стегна, затягнуті в чорні брюки. Маленькі гострі груди, притиснуті майкою з надписом «Very bad», і перевернутий сатанинський хрест на ланцюжку, що завмер на шиї…

Але Маша знала: перевернутий хрест символізує аж ніяк не Сатану.[3]

– Я – Акнір! Дочка Килини. Її Наступниця! – Губи гості були промальовані чорною наче смола губною помадою. – А це – мій будинок!

– Це будинок Ясних Києвиць, – сказала біла кицька.

І вона була першою і єдиною, хто знайшов, як заперечити непроханій.

– Наступниця! Прийшла Наступниця! – загорлав кіт Бегемот, пристрасно тручись усім тілом об ноги Акнір.

– Я Наступниця моєї матері! – з пафосом прогарчало дівчисько. – А вони – сліпі! Зі сліпою кров’ю! А ви – зрадниці! – Вона з огидою копнула повітря ногою в бік білої кицьки. – Ви зрадили мою матір!

У неї були незвичні чоботи – підбиті довгими ножами.

Їхні леза виступали з-під чорних обрублених носів, і ножі – Даша могла заприсягтися в цьому! – були заточені, наче бритви.

Ці чоботи найбільше лякали Дашу. Лякали незрозуміло й нелогічно, бо сама малолітка, із спотвореним гримом обличчям а-ля Мерилін Менсон, викликала в Землепотрясної Даші тільки презирство.

«Ще б пак! – нервово крякнула Чуб подумки. – Для того щоб забити таким взуттям до смерті, досить одного точного удару».

– Ану ноги геть від наших кицьок! – вигукнула вона про всякий випадок.

– Не бійся, не чіпатиму, – сплюнула Наступниця. – Я поважаю закон! Берегині Вежі – недоторканні. – У її фразі вчулася єхидна посмішка. – Я поважаю закон, – повторила вона. – А ви навіть не чули про нього!

– Вони врятували Місто! – сказала Беладонна.

– Начхати! – скипіла Акнір. – Наступниця – я! І є закони. – Вона звела догори розчепірену долоню, наче збиралася присягнутися на Біблії. – Закон перший: Києвиця має передати владу за власним бажанням! – загнула вона великий палець з неакуратно нафарбованим чорним нігтем. – Закон другий: Наступницею може стати лише відьма з діда-прадіда! – Підмізинний палець притулився до долоні. – Закон третій: нову Києвицю має затвердити Суд по обидва боки руки! – Їі мізинець ліг поруч із підмізинним, а вказівний та середній розчепірилися, утворивши латинську «V» – символ перемоги й диявольських рогів. – Ви порушили всі три! Всі три правила! Суд ніколи вас не затвердить!

– Який іще суд? – поцікавилася Катя.

– Між Небом і Землею!

– Боюся, – Катерина адресувала Акнір підкреслено люб’язний погляд, зовсім не приховуючи ані фальші своєї люб’язності, ані радості перемоги, – цей Суд нас уже затвердив. На купальському шабаші всі визнали нашу владу.

– Чорта з два! – заволала Наступниця. – Вас визнали два чорти… То була істерика! Ейфорія! Всі раділи, що врятували власну шкуру. З радощів вони коронували б навіть пень. Проте існує закон. І він для всіх!

«Ти його закон, але є закони й для тебе», – згадала Маша слова з книги Києвиць.

Про що попереджала Василиса, стало більш-менш зрозуміло.

– Ані… Даруй, я не запам’ятала ім’я, – почала Ковальова.

– Акнір! – гаркнула Акнір.

– Акніро, ми тебе розуміємо. Ти втратила матір. – Маша підвелася. Їй здалося, розмовляти сидячи – нечемно.

– Що?!!!

Обличчя дочки Килини спотворилося від ненависті й болю.

– Ти розумієш мене? – прошипіла вона, захлинаючись злобою. – Розумієш?! Ви вбили її! Ви – Втрьох! І тепер ти мене розумієш?!!! Ви – люди. Сліпці! Ви – вже трупи! Вам зі мною не впоратися навіть утрьох!

Вона задихалася, не вміючи розподілити свою злість на слова.

Вона була надто юною й надто небезпечною – у цьому віці, коли святого нема й ти сам наділяєш усе, що існує, новими іменами, вважаючи їх єдино вірними.

І якими іменами Акнір наділила цих Трьох, здогадуватися не треба.

– Убивці! Самозванки! Людське бидло!

– Акніро, ми не вбивали її… – Маша відчайдушно жаліла цю дівчинку, яка кричала. – Ми захищали Місто. Ти ж знаєш це? Правда, знаєш? Тобі все розповіли.

– Ви отримали її владу випадково! – стрімко зіскочила з вбивчої теми дочка Києвиці. – Мати віддала вам її проти волі. Вона ніколи б не віддала її вам за власним бажанням. Вона збиралася віддати її мені!

Маша заплющила очі, пригадуючи страшну мить.

Божевільна від шаленої муки жінка, що повзала стелею «Центра старокіевскаго колдовства на Подолъ»:

«Вам?! Я маю віддати це вам? Трьом!!! Не хочу! Ні!!!»

– Може, й збиралася, – сказала Катя, і її голос пролунав на подив рівно й спокійно. – Ось тільки віддала її нам. За власним бажанням. Ти ж, мабуть, у курсі, що відбувається з відьмами на момент смерті?

– Моя мати – не відьма. Вона – Києвиця!

– І з Києвицями теж, – поступливо покивала Катя. – Вони не можуть померти й відчувають пекельний біль доти, поки не передадуть свою силу іншому. Й ніхто не забороняв твоїй матері повзати стелею без кінця, страждати, потерпати від болю й чекати на тебе день, два, три – це був її особистий вибір. Але вона зробила інший – полегшила собі смерть. І віддала силу нам. Трьом. Така була її воля!

– Логічно, – сказала Маша.

(«Логічно» було улюбленим словом Ковальової й найвищою мірою істини!)

Акнір люто пошматувала Катю очима й задихала так часто, що стало зрозуміло: невідомий Суд між небом і Землею, яким погрожувала Наступниця, точно візьме до уваги Катин аргумент.

– Вас усе одно не визнають! – завила Акнір. – Ви – сліпі! За тисячі років влада жодного разу не передавалася сліпим. Наступницею може стати лише відьма по крові!

– Але їх Троє, – заперечила Беладонна. – Й існує пророцтво. «Коли до Міста втретє прийдуть Троє…»

– Це випадковість!

– А от нема випадковостей, – муркнула біла кицька й презирливо почухалася.

– Плювати! – затупотіла ногами Акнір. – Нехай їх Троє. Вони – сліпі! На це не зможуть заплющити очі! Й тоді Суд призначить бій. Поєдинок!

– Бій?! – пожвавилася Катерина Дображанська, яка донедавна відвідувала закритий боксерський клуб.

– І вони програють! – Акнір схилилася над непроникною Беладонною. – Тому що ні чорта не знають!

– Та чорта ми точно знаємо, – сказала Чуб. – Особливо Чорта твоєї чортової матері!

– Не чіпай мою матір! – оскаженіла Акнір. – Еб ворст інк! – незрозуміло прокричала вона, націлюючись у Дашу перстом. – Хто ти така? Що ти взагалі можеш? Ти – косматочка?

Даша із сумнівом труснула стокосою зачіскою, підозрюючи, що Акнір натякає на її шевелюру, проте не розуміючи, чи намагається вона тим самим її образити.

– Ти – гадуниця?

А це вже було явною образою!

– Я – гадуниця?! – розперло Чуб. – Сама гадина, мала!

– Ти – обертиха?

– Сама обертиха!

– Вона питає, чи можеш ти обертатися на тварин, – тихо сказала Маша.

– Так я тварина? А, тобто перекидатися… – пригальмувала Землепотрясна. – Однак ми позавчора врятували Місто!

– Хвалитися «Ми врятували Місто» – це все, на що ви здатні! – не дала їй похизуватися Акнір. – Ви й примітиву не знаєте! Вищати «Та ми врятували Місто!» – все, що ви можете мені протиставити в бою. Ну, крикни ще раз! Можливо, допоможе!

Металеве лезо на черевикові Наступниці хижо посміхнулося до Чуб.

Акнір підскочила, наче героїня японських бойовиків, націлюючись вістрям ноги Даші в скроню.

Чуб вульгарно відскочила й завалилася на плюшеві подушки, недоречно підбита під коліна краєм дивана, мало не придушивши Ізиду Пуфик, яка безтурботно спала. Руда кицька трохи розплющила жовте око й, муркнувши французьке «Фі!», продовжила перерваний хазяйкою процес.

А Акнір, зробивши мудрований повітряний пірует, безславно впала на підлогу, зчинивши неабиякий гуркіт.

Скрикнувши, Маша похопилася до неї.

Дочка Килини лежала, звівши до лоба сповнені жалості очі.

– Ой… – по-дитячому пхикнула вона.

– Корінь! Дайте їй чортів корінь! – запанікував чорний кіт Бегемот і в три стрибки метнувся з кімнати до коридору.

Маша побігла за котом. Даша – за Машею.

Кіт уже підчепив пазуристою лапою двері господарчої шафи, де зберігалися численні банки й пляшечки, що залишилися від передчасно померлої Килини.

– Верхня полиця! – нявкнув кіт.

– Катю! Драбину! – Даша побігла до кімнати.

Хмурячись на скімлячу воїтельку, Дображанська без особливого бажання підхопила важку спіралеподібну драбину, що жила біля книжкових полиць.

– Шмаркачка, – кинула вона на ходу.

Даша підхопила вантаж праворуч. Пересуваючись дрібненькими кроками, Троє насилу затягли дерев’яне одоробло до коридору, й хвилин сім-десять по тому, хвилюючись і перекидаючи випадкові банки, Маша відшукала на верхній полиці бляшанку з биркою «Корінь чортів».

Та коли трійця повернулася до круглої кімнати, підлога була незаймано вільною – Акнір, яка щойно вдарилася, розчинилася в повітрі. А там, де стояла спіралеподібна драбина, опинилася дуже несподівана річ.

Книжкова шафа, що насправді виявилася замаскованими дверцятами, була трохи прочинена, й, заглянувши до знайденої схованки, Троє побачили простору комору.

– Тут ціла кімната! – здивовано ухнула Даша. – Ця мала намагалася в нас щось поцупити. Проте не встигла.

Землепотрясна підняла зошит, розпластаний на підлозі, з нитяним «язиком» закладки. До «язика» був прив’язаний великий давній ключ.

– Паскуда малолітня, – охарактеризувала зниклу Катя, відчиняючи шафу-дверцята ширше.

Ліворуч розмістився розлогий і різномастий гардероб.

Щільно спресований одяг, наче позичений із костюмерної якогось театру. Чорна чернеча ряса поряд із манірно-ліловим боа. Золотокняжа сукня з важкої, підбитої хутром парчі й з оборками, ніби кремове тістечко, легковажно-рожевий капот, що притулився до смугастого піджака Остапа Бендера. Нагорі, на антресолях, навалені піраміди картонок з капелюхами.

Праворуч комору посмугували дерев’яні полиці.

Одна з них була забита товстими «цеглинами» пачок із грішми – «цегляна кладка» була нерівною: хтось поспіхом схопив кілька штук.

– Вона вкрала в нас гроші. – Катя взяла до рук важку й довгу «цеглину». – Але вони старовинні. – З верхньої купюри на Катерину Михайлівну дивилася одутла Катерина ІІ. – Навіщо вони їй потрібні?

– А тут якась математика дика. – Даша гортала зошит, що його підняла з підлоги. – Цифри. Формули. Повна хрінь.

– Ні! – голосно сказала Маша. – Вона в нас щось украла! Щось дуже важливе!

– З чого ти взяла? – Даша Чуб опустила зошит.

– Чому ти так вважаєш? – Катя забула про тезку-імператрицю.

– Погляньте! – драматичним жестом Маша вказала їм на коминкову полицю.

– О Боже! – трагічно зойкнула Даша. – Знову! Тільки не це!